СПРАВЕДЛИВА ВІЙНА

Домініканська Школа Віри

 Петро Балог ОР

З точки зору католицького богослов’я, участь християнина у громадському житті відноситься до громадської активності, до політики, до соціальної сфери, а відтак вчення про «правила» цієї участі описані у соціальному вченні Церкви, зокрема у «Компендіумі соціального вчення Католицької Церкви». Соціальне ж вчення Церкви є частиною морального богослов’я, яке розглядає вчинки людини у їх морально-етичному аспекті. Так як участь у таких подіях, як війна, є людськими вчинками, тому така участь знаходиться у сфері богослов’я, а отже потребує моральної оцінки. А одночасно, питання війни, є найчастіше політичним питанням.

Чи повинна Церква оцінювати політичні питання, чи як дехто це називає «втручатися» до політики? ІІ Ватиканський Собор вчить, що до місії Церкви належить «давати моральну оцінку також політичних справ, коли основні права людини чи спасіння душ цього вимагають, використовуючи всі і тільки такі засоби, що відповідають Євангелію та загальному добру, відповідно до часу і обставин» (Паст. Конст. «Gaudium et spes», 76).

На початку варто привести головні аксіоми соціального вчення Католицької Церкви. По-перше, воно базується на Євангелії. Тобто Євангеліє є головним фундаментом і орієнтиром даного вчення, і вже потім йдуть інші книги Нового Завіту, а вчення Старого Завіту слідує після книг Нового. Повчання Отців Церкви, святих, церковних документів різних епох стоять ще далі у цьому списку пріоритетів. Одним словом, повинна бути збережена ієрархія джерел і авторитетів. По-друге, не можна у соціальній доктрині посилатися на певні цитати з Євангелія, ігноруючи при цьому протилежні цитати. Іншими словами, не можна виривати вчення Ісуса Христа щодо міжособистісних відносин, з загального контексту, що часто є спокусою як пацифістів, так і войовничо настроєних радикалів. По-третє, соціальне вчення Церкви є можливе лише завдяки вірі в Бога, тому воно стосується перш за все віруючих даної Церкви. У даному випадку вірники інших Церков є запрошені ознайомитися з такою, а не іншою позицією Католицької Церкви, зокрема щодо питання «війни і миру».

Документів, виданих Католицькою Церквою лише у минулому столітті, які стосуються соціального вчення – безліч. Щоб не розширювати цю тематику і не посилатися на всі можливі джерела, думаю, вистачить привести тут основні, які відносяться до теми доповіді, пробуючи таким чином відповісти на задану тему: «Що таке справедлива війна?».

Катехизм Католицької Церкви, у розділі, який обговорює заповідь Декалогу «Не вбиватимеш», перш за все говорить про «гнів» і про «ненависть».

Про гнів так говорить:

«Гнів є бажанням помсти. «Прагнути помсти, щоб причинити зло тому, кого слід покарати, не дозволено»; але похвальним є вимагати надолуження «для виправлення пороків і встановлення справедливості» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, 2-2, 158, 1, аd 3.).

Якщо гнів доходить до свідомого прагнення вбити ближнього чи важко його поранити, то він тяжко суперечить любові; він є смертним гріхом. Господь каже: «Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові»» (Мт. 5,22). (ККЦ 2302)

І далі про ненависть:

«Добровільна ненависть суперечить любові. Ненависть до ближнього є гріхом, якщо людина свідомо хоче йому зла. Ненависть до ближнього є тяжким гріхом, якщо хтось свідомо зичить тяжкої шкоди. «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі…» (Мт. 5,44-45).» (ККЦ 2303).

Натомість далі у підрозділі про те, що належить уникати воєн, Катехизм вчить:

«П’ята Заповідь забороняє добровільне знищення людського життя. Оскільки кожна війна приносить горе і несправедливість, Церква наполегливо заохочує кожного молитися і діяти, щоб Божа Доброта звільнила нас від стародавнього рабства війни (Пор. II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 81.) (ККЦ 2307).

«Кожен громадянин та кожен, хто при владі, покликані працювати, щоб уникнути воєн».

«Але доки існуватиме небезпека війни і не буде компетентної міжнародної влади, наділеної достатніми силами, доти не можна відмовити урядам, після вичерпання всіх можливостей мирного врегулювання, права на законний захист» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 79.) (ККЦ 2308).

«Треба прискіпливо визначити точні умови законного захисту за допомогою військової сили. Серйозність такого рішення підпорядковує його суворим умовам моральної законності. Для цього водночас потрібно:

– щоб шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною;

– щоб усі інші засоби для покладення цьому краю виявилися неможливими або безуспішними;

– щоб були обґрунтовані можливості успіху;

– щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути.

Під час оцінювання цих умов слід враховувати потужність сучасних засобів руйнування. Це традиційні елементи, перелічені в доктрині про так звану «справедливу війну». Оцінка цих умов моральної законності належить до розсудливості тих, які несуть відповідальність за загальне добро» (ККЦ 2309).

 

Отже, Катехизм дає чотири визначення, за яких умов війна може називатися «справедливою». І потім, можна побачити, деякі конкретні вказівки, що дозволено, і що не дозволено, навіть під карою смертного гріха на такій війні:

«У цих випадках публічна влада має право та обов’язок накладати на громадян зобов’язання, необхідні для національної оборони. Ті, хто присвячує себе служінню батьківщині військовою службою, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов’язок, вони насправді сприяють загальному добру і підтриманню миру» (Пор. II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 79.) (ККЦ 2310).

«Публічна влада повинна відповідним способом подбати про тих, що задля мотивів сумління відмовляються брати у руки зброю, зобов’язуючи їх іншим способом служити людській спільноті (Пор. II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 79.) (ККЦ 2311).

«Церква і людський розум стверджують постійну правосильність морального закону під час збройних конфліктів. «Факт, що війна, на нещастя, розпочалась, не означає, що все стає дозволеним між сторонами, які воюють»» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 79.) (ККЦ 2312).

«Потрібно поважати й гуманно поводитися з мирним населенням, із пораненими солдатами та полоненими. Свідомі дії, які суперечать правам людини та їх загальним принципам, а також накази, які примушують виконувати ці дії, є злочинами. Сліпий послух не є достатнім для оправдання тих, які виконують наказ. Так, винищення народу, нації чи етнічної меншості повинно бути засуджене як смертельний гріх. Існує моральний обов’язок протистояти наказам про геноцид» (ККЦ 2313).

«Всілякі воєнні дії, спрямовані, без ніякої різниці, на знищення цілих міст та великих регіонів із їхніми жителями, є злочином проти Бога і самої людини, злочином, який повинен бути суворо і без вагань засуджений» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. « Gaudium et spes », 80.). Небезпека новітньої війни полягає в тому, що власники наукової зброї (особливо атомної, біологічної або хімічної) мають можливість чинити такі злочини» (ККЦ 2314).

«Нагромадження зброї здається багатьом як парадоксально ефективний спосіб, щоб стримати від війни можливих супротивників. Люди, які дотримуються такої думки, вбачають у ньому найуспішніший засіб, здатний забезпечити мир між народами. Цей спосіб стримування викликає суворі моральні застереження. Гонка озброєнь не забезпечує миру. Далека від того, щоб усунути причини війни, вона ризикує їх збільшити. Витрати величезних коштів на виготовлення все нової зброї перешкоджають надавати допомогу бідному населенню (Пор. Павло VI, Енц. «Populorum progressio», 53.); вони перешкоджають розвиткові народів. Надмірне озброєння примножує причини конфліктів і збільшує ризик їх поширення» (ККЦ 2315).

«Виробництво зброї і торгівля нею торкаються загального добра націй та міжнародної спільноти. Тому публічна влада має право й обов’язок їх урегулювати. Пошук короткочасної приватної чи групової вигоди не може виправдати заходів, що розпалюють насильство і міжнаціональні конфлікти і порушують міжнародний правовий порядок» (ККЦ 2316).

«Несправедливості, надмірні нерівності економічного та суспільного розвитку, заздрість, підозрілість і гордість, які лютують між людьми і народами, безперервно загрожують мирові і спричинюють війни, Усе, що робиться для подолання цього безладдя, сприяє будуванню миру та уникненню війни: «З огляду на гріховність людей, їм завжди загрожує небезпека війни і загрожуватиме аж до повернення Христа. Проте в міру подолання гріха, у спільній любові, люди подолають також і насильство, і здійсняться щ слова: «Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, І не вчитимуться більше воювати» (Іс 2, 4)» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 78.) (ККЦ 2317).

 

Щодо необхідного захисту, можемо знайти деякі вказівки у «Компендіумі соціальної доктрини Церкви». Між іншим, там сказано відносно тих чотирьох умов «справедливої війни», які були подані вище, і що «Оцінка цих умов моральної законності належить до розсудливості тих, які несуть відповідальність за спільне благо»:

«Навіть якщо ця відповідальність виправдовує наявність засобів, необхідних для реалізації свого права на захист, держави зобов’язані зробити все можливе, «щоб забезпечити мир не лише на власній території, а й в усьому світі». Необхідно пам’ятати, що «одна справа – воювати, захищаючи власний народ, і зовсім інша – бажати підкорити собі інші народи. Воєнна міць не виправдовує її використання чи то з політичною, чи то з воєнною метою. Якщо війна, на жаль, почалася, ворогуючим сторонам» також не все дозволено (ІІ Ват. Соб., «Gaudium et spes», 79: AAS 58 (1966), 1103). (КСДЦ 500).

І далі є посилання на Хартію ООН щодо використання воєнної сили:

«Хартія Організації Об’єднаних Націй, заснованої після трагедії Другої світової війни, аби захистити майбутні покоління від лиха війни, ґрунтується на загальній забороні використовувати силу для розв’язання суперечливих питань між державами, за виключенням двох випадків: необхідний захист і заходи, до яких вдається Рада Безпеки в межах своєї компетенції утвердження миру. В будь якому разі, реалізація права на самозахист не має виходити за «традиційні межі необхідності і пропорційності» (Іван Павло ІІ, Послання з нагоди Всесвітнього дня миру (2004 р.), 6: AAS 96 (2004), 117). Тому превентивні воєнні дії, які не мають умотивованих підстав, породжують серйозні моральні і правові проблеми. Лише компетентні органи, визначивши на основі ретельної оцінки і серйозного обґрунтування загрози для миру, можуть дати міжнародний дозвіл на використання зброї і санкціонувати втручання у сферу автономії держави»  (КСДЦ 501).

Взагалі, Компендіум наголошує, що головне завдання армії – це захист миру:

«Необхідність захисту виправдовує наявність у держав збройних сил, які повинні слугувати миру. Той, хто в такому дусі відстоюватиме безпеку і свободу держави, робить великий внесок у побудову миру (пор. Gaudium et spes, 79: AAS 58 (1966), 1102-1103; ККЦ 2310). Всі, що служать у збройних силах, покликані на практиці захищати добро, істину і справедливість у світі. Багато людей віддало своє життя за ці цінності, а також захищаючи невинних. З цього погляду, дуже важливе збільшення кількості військових, які служать у міжнародних силах, здійснюючи гуманітарні чи миротворчі місії ООН (пор. Іван Павло ІІ, Послання до ІІІ Міжнародних зустрічей військових ординаріїв, (11.05.1994 р.), 4: AAS 87 (1995), 74). (КСДЦ 502).

Коментуючи норму Катехизму Католицької Церкви, а саме, що «Кожний, хто служить у збройних силах, морально зобов’язаний не виконувати злочинні накази, що порушують право народів і його загальні принципи» (ККЦ 2313), Компендіум говорить:

«На військових покладається цілковита відповідальність за їхні дії, які суперечать правам людини і народів чи нормам міжнародного гуманітарного права. Такі дії не можна виправдати необхідністю виконувати накази керівництва» (КСДЦ 503).

 

Говорить Компендіум також про обов’язок захисту невинних, посилаючись при цьому на промову Папи Івана Павла ІІ підчас одного з «Ангел Господній» а також на його Промову в Раді міністрів ОБСЄ:

«Право застосовувати силу задля необхідного захисту пов’язане з обов’язком надавати захист і допомогу невинним жертвам, які самі не можуть захиститися від агресії. У сучасних конфліктах, які часто відбуваються в межах однієї держави, необхідно цілковито дотримуватися вимог міжнародного гуманітарного права. Дуже часто від цих конфліктів потерпає мирне населення, а іноді навіть стає мішенню війни. У деяких випадках людей брутально знищують або насильно виганяють із власних домівок чи землі під виглядом «етнічної чистки», що завжди неприпустимо. За цих трагічних обставин слід надавати гуманітарну допомогу мирному населенню, однак вона не має бути засобом впливу на тих, хто її отримує. Благо людської особи має передувати інтересам конфліктуючих сторін» (КСДЦ 504).

 

Можна тепер дещо прокоментувати дані положення. Дискусія про «справедливу війну», чи вірніше «слушний захист» важлива тому, що в жодному випадку моральне вчення Церкви не допускає чинення зла заради досягнення благої цілі: ціль не виправдовує засоби. З другого боку, не йдеться також про наївний пацифізм, котрий будь-який опір, будь-який захист вважає неморальним. Такий пацифізм, за словами папи Павла VI, «вбиває у душах розуміння справедливості, обов’язку і жертовності» (Послання до всіх людей доброї волі, 8.12.1967).

А з іншого боку, не можна забувати про вислів Христа з Нагірної проповіді: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ» (Мт 5, 39-40). І далі: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» (Мт 5, 44). Це заклик Ісуса Христа, щоб відмовитися від таких самих дій, які завдає кривдник. Це заклик, щоб зректися помсти, яка породжує ще більше зло, щоб відмовитися заради примирення від деяких своїх прав, таких як справедлива відплата.

Однак, як зазначає Кардинал Йозеф Гьофнер, відомий спеціаліст з соціального вчення Церкви, «заклик Христа до примирення та відмови від помсти зовсім не означає, що більше не існують права і порядок» (Християнське суспільне вчення, Львів, 2002, с. 247). Можна відмовитися від якогось свого права, проте не можна віддати саме право у руки беззаконню чи неправді. Христос, коли Його вдарили по лицю під час процесу, не підставив іншу щоку, але спитав про причину цього побиття: «Якщо я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за що б’єш мене?» (Ів 18, 23).

Якби Нагірна проповідь суперечила військовій справі, то Христос, зустрівши якихось воїнів, сказав би їм про це. На початку Євангелій є історія Йоана Хрестителя. Коли вояки почали його питали: « “А ми що маємо робити?”, він відповів їм: “Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносіть і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк 3, 14). В іншому місці, натомість, Христос заборонив своїм учням вживати силу, коли Петро почав було захищати Його мечем від ув’язнення: «Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26, 52). Але знову, з другого боку, Йоан Хреститель в Євангеліях воїнам цього не сказав, а воїни отримують платню між іншим за використання сили.

Тобто, по-перше, вживання сили, не завжди ідентичне з чиненням зла, а по-друге, невживання сили не є ідеєю абсолютною, передусім тоді, коли її конечне застосування є захистом права і життя людини. Христос вжив певного разу силу, виганяючи торговців з храму (Ів 2, 13-17). Можна б сказати, що поле бою, бліндажі чи окопи, або вулиці міст – це не храм, проте якщо Христос захищав силою храм з каміння, то людина, з її правами та гідністю є теж храмом, яка інколи потребує захисту.

Отже, Катехизм допускає при певних умовах «справедливу війну», тобто про справедливий захист за допомогою військової сили, коли обговорює заповідь «Не вбиватимеш» (ККЦ, 2309).

Одним з перших, хто обґрунтовував ідею «справедливої війни» був Августин, який говорив: «Справедливі ті війни, коли борються з несправедливістю». Цей вислів став пізніше підставою для Ґраціяна у ХІІ ст. при опрацюванні ідеї «справедливої війни», яке він виклав у своїх «Декретах» (Decretum Gratiani, p. II, c. XXIII, q. 1.2). Августин також додав, що війна є несправедливою, коли вона сповнена жадобою до руйнування, помсти, дикого бажання нанести удар у відповідь та жадобою влади.

У ХІІІ ст. Тома Аквінський впорядкував думку Ґраціяна, створивши з неї певну систему. Він говорив про три передумови «справедливої війни»: 1) лише законна влада може вести війни, 2) лише з вагомої причини може вестися війна, а саме несправедливість ворога, 3) тільки з повним переконанням своєї правоти можна вести війну, іншими словами, щоб підтримати добро і не допустити зло (STh II-II, q. 40, a. 1c). У XVI ст., домініканець Франциск де Вітторія, засновник теорії міжнародного права, говорив натомість, що володар, який свавільно розпоряджається кров’ю та добром громадян за допомогою війни, не є вже володарем, але тираном. Це лише невелика панорама з історії поняття «справедлива війна».

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП