Нещодавно ми стали свідками так званого «маршу рівності – «київпрайду 2017». Здавалося б цей ганебний епізод уже належить історії. Але проаналізувавши зміст дискусії в українському інформаційному просторі після зазначеної події, ми вважаємо за необхідне надати певні коментарі і міркування.

Але спочатку невелика довідка:

Німецький Бундестаг у п’ятницю 30 червня проголосував за законопроект про легалізацію одностатевих шлюбів. Ухвалений закон, зокрема, дозволяє одностатевим парам всиновлювати дітей. Німеччина дозволила громадянські одностатеві партнерства лише в 2001 році, але ці пари досі не мали права одружуватися. А ще до 1969 року гомосексуальні зв’язки в Німеччині кримінально переслідувалися.

Найпершою у світі одностатевої парою, яка узаконила свої стосунки, стали данці Аксель і Ейгіл Аксгіли. Це трапилося 1 жовтня 1989 року, тобто всього 28 років тому, в день набрання чинності закону Данії про одностатеві союзи. Після цього така сатанинська практика як смертоносний вірус уже поширилася на більш як сорок країн.

Зовсім недавно, а саме за останні 10 років, у англомовному світі в найавторитетніших словниках у визначенні слова шлюб зникла диференціація за статтю або була додана стаття про одностатеві союзи. В оксфордському словнику англійської мови поняття одностатевого шлюбу з’явилося у 2000 році.

А тепер повернемося до Києва. Отже гей-парад у день святкування християнами Урочистості Святих Тіла і Крові Ісуса. Після нього інформаційний простір заряснів лояльними до зазначеного пікантного дійства пасажами різного роду інтелектуалів – гуманістів, що подекуди претендують на роль моральних авторитетів та рушіїв прогресу. Але найбільше здивування викликає навіть не галас цієї строкатої юрби поціновувачів «загальновизнаних прав людини». Насправді реальну тривогу викликає переважне мовчання на цьому фоні людей, які ідентифікують себе як християни. Саме їм адресується те, що написано нижче.

Комусь здається, що подібні витівки маргіналів, які становлять абсолютну меншість населення країни, варто просто ігнорувати та не робити їм незаслуженої  реклами, привертаючи зайву увагу громадськості до подій на кшталт якогось там «гейпараду». Але подальший розвиток подій з великою долею ймовірності покаже, що масштаб такого роду публічних заходів з року в рік буде зростати.

І найстрашніше – у свідомості нації буде посилюватися ефект звикання та апатії щодо ідей, які проголошуються під час зазначених перформансів.  Особливо на фоні розрізненого, інертного та літеплого християнського середовища. Тим більше, що вочевидь організаторам зазначених заходів не бракує ні коштів,  ні лобістського та інформаційного ресурсів.

То чи не матеріалізується на практиці з плином часу висловлене колись Марком Твеном твердження, що демократія – це такий суспільний лад, при якому організована меншість управляє неорганізованою більшістю?

Хтось говорить, що  йдеться лише про рівність прав усіх громадян країни. І це є універсальне та засадниче правило для існування будь-якого цивілізованого суспільства. Однак найбільшим дарованим Богом правом є право на життя. На відміну від так званих «європейських цінностей» стосовно прав людини, які в основі своїй заперечують саме це право та суперечать людській природі згідно Задуму Творця. Коли йдеться про так звану «рівність прав людини» незалежно від їхнього джерела походження – Бога чи сатани, має місце відверта фальсифікація, розмивання граней та підміна понять. І якщо вже хтось вважає за можливе боронити право на спосіб життя всупереч Божому Задуму, чому ж не чути цих самих голосів на захист очевидного священного права на життя для сотень тисяч ненароджених дітей, яких щороку убивають в нашій країні внаслідок абортів?

Лунають поблажливі голоси, що це лише локальний в просторі та часі вияв громадянської позиції невеликої групи людей, які просто відрізняються від решти і намагаються заявити про себе без шкоди для суспільства в цілому. Однак саме так все і починалося декілька десятиліть  тому у багатьох інших країнах,  духовні і моральні підвалини яких здавалися непохитними. Але згодом у життя цих соціумів непомітно увійшли легалізація одностатевих шлюбів, право на усиновлення дітей гомосексуальними парами, використання механізмів комерційного сурогатного материнства, домінування у системі освіти так званої «гендерної ідеології», запровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за критику та незгоду з будь-якими діями та висловами, що популяризують гомосексуалізм та абортивні технології…

А потім дітям у дитячому садочку чи школі дадуть книжечку про те,  що коли вони підростуть, то зможуть вибрати собі стать… І немає меж деградації, бо уже тепер стверджується, що налічується 56 (!) різновидів статі… Хто може бути впевненим, що це найближчим часом  не повториться і в Україні, де уже є звичайною практикою руйнування інституту родини через поняття так званих «цивільних шлюбів», де все частіше лунають заклики «позбутися упереджень» та вимоги до толерантності і рівноправ’я?

Дехто вважає, що наші толерантність і мовчання з приводу подібних шабашів – це невелика і  символічна ціна за  інтеграцію в Європу, де існує певна усталена і споконвічна система цінностей. Але батьки-засновники Євросоюзу, які переважно були християнськими демократами, зокрема такі, як  француз Робер Шуман, німець Конрад Аденауер чи італієць Альчіде де Гаспері, мріяли про об’єднану Європу, яка би мала у всіх ключових аспектах суспільного життя першочергово базуватися на християнських цінностях та бути якісно новою спільнотою народів, що нещодавно пережили жахи Другої Світової. З цього починалася Об’єднана Європа. Але згодом ці ідеї та цінності були непомітно, але дуже послідовно підмінені і сфальшовані наступним поколінням європейських політиків, як правило, «лівого» спрямування.

Один із апологетів європейської інтеграції тих часів,  видатний француз Жан Моне якось сказав: «Європи ніколи не було, – Європу ще треба створити». Сьогодні знову є актуальним гасло «створити Європу», повернувши їй чистоту початкового задуму. І, можливо, місія християнської України на її шляху на Захід полягає не в інтеграції в агонізуючу європейську цивілізацію, а в тому, щоби стати закваскою для нової Європи?

Існує думка, що самі по собі вуличні акції не можуть кардинально змінити статус-кво у національному законодавстві і настроях політичної еліти країни. Самі по собі можливо й ні. Якщо  тільки такі акції не є насправді частиною стратегії, яка уже реалізується і для якої ці акції є своєрідною «димовою завісою» і артпідготовкою у сфері суспільної свідомості. Адже мало хто знає, що у тиші владних кабінетів та парламентських кулуарів в цей самий час йде інтенсивна підготовка до можливої ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської Конвенції), проект Закону № 0119.

Йдеться про впровадження у законодавство України понять “ґендер”, “ґендерна ідентичність”, “ґендерна чутливість”, “сексуальна орієнтація” і подібних, що виходять за межі загальноприйнятного в Україні поняття “стать” та викривляють розуміння гендерної рівності як рівності прав жінок і чоловіків, і ,зокрема,  зміст гендерної політики держави. В подальшому, як показує досвід інших країн, ця конвенція може стати одним із трамплінів для популяризації в українських школах і університетах нових “ґендерних ролей” та одностатевих стосунків. Конвенція прямо передбачає обов’язки держав-підписантів щодо навчання учнів “нестереотипним ґендерним ролям”. Отже чи можна бути впевненим, що лояльне або принаймні байдуже ставлення переважної більшості виборців до «гейпарадів» не є прямим сигналом та «зеленим світлом» для наших політиків та чиновників щодо запровадження катастрофічних законодавчих новацій і освітніх реформ?

Хтось говорить, що навіть за умови повного несприйняття такого роду екстравагантних заходів, не варто опускатися до морального цькування та фізичного насильства щодо представників ЛГБТ. Це ,мовляв, якось не по-християнськи. І з цим важко не погодитися. Ці люди вже стали жертвами гріха та бунтарями проти Бога, і, врешті-решт, мають всі шанси втратити Життя Вічне.

Але це не означає, що тут немає місця безкомпромісному протистоянню і жорсткій боротьбі з боку тих, хто ідентифікує себе з християнами. Інша справа, що це протистояння і ця боротьба ведеться в першу чергу не у фізичній сфері, а у духовному просторі.

З духами темряви, зла і смерті не може бути ні компромісів, ні перемир’я. І відповідь християн на подібні виклики – це молитва та освячуюче слово. І не лише у стінах храмів, а і на вулицях. Адже і у Писанні сказано, що «….й досі Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто прикладає зусилля захоплюють його…» (Єв. Матвія 11:12)

Не можна не погодитися з тим, що Україна нині переживає більш глобальні проблеми та бореться зі складнішими викликами, ніж якісь там променади столичними вулицями ряжених любителів «веселки» – війна,  корупція, соціальна несправедливість, культурна деградація… Так, безумовно, все перераховане є  для нас вирішальним полем бою. І поразка на цих фронтах може завершитися втратою нашої Держави. Але правда полягає також у тому, що, потерпівши поразку на фронті духовному, ми втратимо сам сенс існування Держави. Ми можемо зберегти посудину, але яка з неї користь, якщо вона буде наповнена тухлою водою, що не в стані дати життя.

Ми можемо скільки завгодно боротися зі згаданими вище наслідками, але так і не подолати їх першопричини –  відсутності  торжества на нашій землі Божого Закону і Божого Миру. Чи не плутаємо ми кінцеву мету із засобами для її досягнення, високу місію з короткостроковими орієнтирами, вічні закони з тимчасовою кон’юктурою?

Відповідна позиція Християнської Служби Порятунку з даного питання була також висловлена тут.

Закликаємо всіх небайдужих українців, а особливо християн незалежно від конфесій та деномінацій, дати самим собі чесну і однозначну відповідь на поставлені вище запитання.

Ми заслужено позбулися віз для подорожей Євросоюзом. Але ціною цього не може стати також і скасування  віз для подорожі до пекла.

Або ми станемо Нацією Священиків, яка є сіллю для землі і світлом для світу, або зникнемо в загальній біомасі, яка засліплена крокує у прірву. І в цьому контексті нам нічого шукати ні на Заході, ні на враженому дрімучим, подекуди окультним «політичним православ’ям» Сході. На цьому шляху нам потрібні лише Небеса.

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП