Цехова самоорганізація: забута спадщина

Цехи́ (нім. Zeche, також Zünfte, однина Zunft)  — закриті корпоративні спілки, що складалися з членів, приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів, поширені в містах Західної Європи починаючи з XIXII століття. Цехи – об’єднання ремісників за професійною ознакою з метою виробництва та продажу вироблених товарів. Утворення цехів було зумовлене необхідністю захисту станових інтересів ремісників і регулювання виробництва та якості товарів.
Цехи у містах феодального суспільства були економічно самостійними виробниками. Найбільш розвинені форми організації міських ремісників склалися в країнах Західної Європи, де населення середньовічних міст добилося широких прав самоврядування. Завойовані містянами права полегшили як об’єднання ремісників в цехи, так і розвиток цехів, що вже склалися. Цехи з’явилися у Франції, Німеччині, Англії в XI—XII ст. (в Італії, можливо, ще раніше) і досягли повного розвитку в ХIIІ—XIV ст. У цей час у більшості міст Західної Європи ремісники різних спеціальностей об’єдналися в цехи (виникли цехи ткачів, сукноробів, фарбувальників суконь, чоботарів, шкіряників, ремісників, що виготовляли різні вироби з металу, теслярів, пекарів, м’ясників і т. д.). Типового характеру цехи як станові об’єднання ремісників набули за середньовіччя. Особливого розвитку вони зазнали в німецьких країнах, звідки через Польщу поширилися і в Україні, головним чином у містах, що користувалися маґдебурзьким правом. Ремісничі цехи спричинилися до розвитку міського самоуправління й творили у ньому, поряд з патриціями, купцями та іншими станами численний прошарок населення. Діючи спершу лише як професійно-суспільні організації ремісників, цехи згодом оформилися як речник ремісничого стану. Вони поставали з метою захисту інтересів ремісників-виробників, для здобуття й утримання певних виняткових прав, встановлення внутрішньої дисципліни серед членів, контролю над виробничими відносинами, цінами, збутом товарів тощо. Цехи монополізували певні ремесла для закритих груп осіб — своїх членів («братів»), усували конкуренцію, дбали за професійну етику і всіляко боронили привілеї своїх членів. Вступ до цехів був затруднений і обмежений. Подібними до ремісничих цехів, іноді з тією ж назвою, були фахові організації учителів, лікарів, аптекарів, адвокатів, нотарів; згодом вони почали називатися ґільдіями, а назва цех залишилася для ремісничих об’єднань.

Попередники цехів в Україні-Русі були відомі з літописів дружини ремісників, що мали своїх старшин; про їхню організацію і роль знаємо дуже мало. Перші цехи на українських землях виникли в 14 ст. (цехи шевців у Перемишлі, 1381; Львові), згодом були відомі львівські цехи (1425 року їх було 10; у середині 17 ст. — до 30). Цехи відомі також у Луцьку(середина 16 ст. — 5 цехів), КовеліКам’янціВолодимиріХолміКрасноставіТернополі та інших містах. Найвідомішими були цехи столярів і золотників у Львові, що мали усталену репутацію у всій Польщі.

Особливого розвитку цехи зазнали у 17-18 ст., коли поширилися на Правобережжя і на Гетьманщину. 1552 року в Києві діяло 17 цехів; найбільшими були: шевців (1762 — 643 майстри), кравців (327), ткачів (109), рибалок (266), музик (243), бондарів (243), пекарів (130), різників (124), малярів (177) тощо. З часом цехи як основна організація ремісників у містах охоплювали всю Україну.

Цехове право було тісно пов’язане з міським. Прийшовши на українські землі    із сусідніх польських, цехова організація була одним із елементів Маґдебурзького права, на основі якого в той час здійснювалось самоврядування міст. Правовою основою діяльності цехів на території спочатку Королівства Польського, а згодом і Речі Посполитої, до складу яких входили українські землі у XІV-XVIII ст., були королівські привілеї та нормативні акти, що видавались духовенством і магнатами, в яких затверджувались норми цехової організації. Правові акти міських рад регулювали торговельну, промислову діяльність, визначали права й обов’язки цехової організації.

Цехові статути різних українських міст значно відрізнялись між собою. Спільними для них були порядок обрання цехмістра – керівника цеху, періодичність проведення цехових зборів, дотримання дисципліни в цеху, визначення розміру коштів, що сплачувались у цехову касу, умови прийняття до цеху та порядок, за яким здійснювалося навчання учнів. У XVII столітті найбільша кількість цехів – понад 160 – серед українських міст з Маґдебурзьким правом була у Львові. У Кам’янці-Подільському їх нараховувалось 18, у Білій Церкві – 12, у Ніжині – 8.
Ремісники за допомогою цехів створили власну самоврядну структуру, незалежну від місцевої адміністрації. Більше того, завдяки цеховій системі ремісники мали реальний вплив на формування міської влади.

Керували цехами цехмістри. Серед їхніх повноважень було представництво інтересів цеху перед органами міської влади, власниками міст і державними структурами. Цехмістри контролювали дотримання правопорядку в цехах, фінансовий стан, якість виробленої продукції, порядок обрання майстрів тощо. Вони виконували й невеликі правоохоронні функції на території цеху. Цехмістри також здійснювали судочинство в цехах, розглядали апеляційні справи за рішеннями цехових судів і вирішували інші справи як представники цехів у міських війтівсько-лавничих судах.

Загальні збори членів ремісничого суду відбувалися декілька разів на рік – залежно від статуту або традиції. Цехові суди розглядали суперечки між членами цеху та справи, пов’язані із господарською діяльністю цехів. Загалом до компетенції цехового суду входило прийняття рішень з багатьох питань внутрішнього життя: відсутність ремісника на раді цеху; присутність на цехових зборах зі зброєю; висміювання роботи інших майстрів та вихваляння своєї роботи; образа члена цеху; позов одного члена цеху до іншого у справах, що знаходились у компетенції цеху; продаж товарів без дозволу цехмістрів. Жоден із членів цеху не мав права оскаржувати рішення цехового суду в інших судових установах.

Керівництво цеху складалося з цехового майстра та двох заступників, один з яких був «ключником» – зберігав ключі від скарбниці, а інший був писарем. Окрім допомоги у вирішенні матеріальних проблем, цехи захищали особисті, релігійні й громадянські права ремісників, котрі належали до ремісничого об’єднання. Членами цеху(майстрами) могли стати ремісники, які сплатили вступний внесок і виготовили ремісницький виріб, щоб довести свою майстерність.

Цехи діяли також як релігійні об’єднання і товариські організації. Вони мали власні каплиці й місця у церквах. Також вони виконували військові функції: за кожним цехом була закріплена певна ділянка міського муру або башта, які вони повинні були утримувати у належному стані, а у випадку військової загрози обороняти. Для цього кожен цех мав свій збройний арсенал.

Цехові майстри остерігались конкуренції з боку ремісників, які працювали поза цехами, тому цехи вживали заходів для обмеження діяльності тих ремісників, що не входили до їхнього складу. У Кам’янці-Подільському, наприклад, цехи мали право конфісковувати вироби сторонніх ремісників, які продавали свої товари під час ярмарків.

Піклування про церкву посідало чільне місце у благодійницький діяльності усіх цехових об’єднань. Часто цехи на власні кошти утримували церкви. Наприкінці XVIII ст. ремісничі управи на користь церкви мусили сплачувати 5 рублів щороку.

На честь своїх святих покровителів – патронів – цехи влаштовували особливі свята. Патрональні свята і піклування про добробут місцевого храму відігравали важливу роль у житті цехових ремісників і, водночас, були дієвим засобом зміцнення і згуртованості ремісничих об’єднань. Характерною рисою патронального цехового свята були збирання продуктів і коштів для святкової трапези у складчину. Отримані кошти йшли на виготовлення святкових свічок, придбання продуктів, а також на утримання церкви, до якої належало об’єднання.
Цеховий устрій існував і в містах Гетьманщини(1649-1764рр.). Особливістю їх функціонування була відкритість – що відрізняло їх від цехів у західноукраїнських містах. На відміну від українських міст із Маґдебурзьким правом, які перебували у складі Речі Посполитої, на Гетьманщині не існувало чіткої регламентації діяльності цехів і введення до їхнього складу нових членів. Навпаки: вимагалося, щоб усі ремісники, які мешкали на території міста та його околиць, входили до складу цехів і підпорядковувались їхнім статутам.

Отже, ремісничі цехи поширювали вплив на всі сторони життя своїх членів. Крім суто економічних, ремісничі об’єднання другої половини XVII-XVIIІ ст. виконували й інші функції – соціалізації, професійного навчання молоді та підтримки церкви. Завдяки цехам українські міста наблизилися до стандартів європейських міст, зокрема, німецьких, і підтримували з ними активні контакти.

Упродовж довгого періоду цехи відігравали важливу роль у структурі органів міського самоврядування і суспільного устрою загалом. Із появою економічних негараздів Речі Посполитої та застоєм ремісничого виробництва у другій половині XVII-XVIII ст. розпочинається занепад цехових об’єднань. Утім, подекуди цехові організації продовжували існувати ще навіть у XIX столітті. На західноукраїнських землях патентом 1788 року, виданим австрійським урядом, була змінена регламентація діяльності цехів, яка дозволила займатись ремеслом поза цехом. Урівнення прав нецехових ремісників призвело до втрати визначальної ролі цехів у ремісничій діяльності. На західній Україні цехи остаточно було ліквідовано 1859 року, а на територіях, що входили до Російської імперії, – у 1900 році.
У цехової системи були свої принципи діяльності. Поза цехами діяли ремісники, що працювали на передмістях, у малих містечках, селах та у шляхетських володіннях, де цехи не мали права на винятковість. Порівняно з членами цехів ці ремісники мали обмежені права, усувалися від конкуренції з цеховими ремісниками, взагалі не допускалися до діяльності там, де існував цеховий устрій. Цехи об’єднували майстрів одного фаху, що працювали з товаришами (підмайстрами) й учнями у власному підприємстві з відносно простою технікою; ручна праця була основним джерелом робочої енергії. Організація забезпечувала певні економічні інтереси майстрів, монополізувала ринок збуту, усуваючи позацехових ремісників, та дбала за професійну етику членів (фаховість, солідність у виробництві, справедливі ціни тощо), контролювала їхню поведінку, як також опікувалася родинами померлих членів; іноді цехи утримували шпиталі. На чолі цеху стояв обраний цехмістер і управа. Цехи керувалися власними статутами (уставами), що їх затверджував маґістрат, іноді й королівська влада. Деякі передові цехи ухвалювали з незначними змінами статути цехів менших міст. Іноді постанови цехів виконувала і щодо не членів міська влада, наприклад, порушення цехових привілеїв каралися гривною, конфіскацією вироблених предметів або й арештом нецехових робітників, так званих партачів. Прийом нових членів (майстрів) був пов’язаний з різними умовами: учнівство, праця підмайстром, виконання показового продукту (Meisterstück) й оплата на користь цеху. Ці умови були полегшені для синів і зятів майстрів, які мали успадкувати підприємство. Член цеху складав, крім цехової, присягу перед маґістратом, чим визнавав міське право. Повноправними членами цехів були тільки майстри; підмайстри й учні перебували у залежному становищі, зокрема останніх надмір використовували. Тому для самозахисту і взаємодопомоги подекуди існували й окремі товариства підмайстрів і так звані господи (їхні домівки з помешканням) під проводом старшого майстра.

Організовані в цехи ремісники мали свій внутрішній кодекс поведінки, дисципліни, санкцій (діяли цехові суди), свої обряди, касу (цехова «скринька»), прапор, печатку, знак (так звані «цехи»), і навіть цехове вбрання для різних урочистостей (церковні свята, похорони, обіди, засідання тощо); були спеціальні відзнаки (герби) відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували члени цехів («братчики») релігійні свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, давали віск на церкву. Деякі цехи мали власні приміщення, наприклад, у Києві на Подолі був будинок шевського цеху з садибою. З своїх фінансових засобів цехи утримували варту, допомагали міській поліції і пожежній службі. Деякі цехи утримували власні крамниці для збуту товарів своїх майстрів. Музичний цех у Києві був засновником міської оркестри та музичної школи, що діяла у 18 ст.

Цехи мали своїх представників у маґістраті. Діяло назагал цехове право, що санкціонувалося центральною і міською владою. В економічних стосунках виникали конфлікти між цехами й купцями та їхніми організаціями, які підтримували вільну конкуренцію і домагалися допущення нецехових ремісників до ринків, Також шляхта противилася автономії цехових корпорацій і так званого нецехового примусу (Zunftzwang), за яким нецехові ремісники позбавлялися певних прав.

Будучи західного походження, цехи в Україні були тісно пов’язані з римо-католицькою традицією, діяли насамперед серед римокатоличного населення (німців і поляків); православні українці й вірмени мали утруднений доступ до цехів. Були винятки, коли православних ремісників приймали до цеху чи толерували як підмайстрів чи учнів. На східно-українських землях діяли цехи, сформовані з православних ремісників. Євреїв взагалі не допускали до цехів, але вони повільно захоплювали деякі ремесла, бувши тільки партачами. Там, де існували католицькі цехи, православні українці утворювали окремі власні організації, так звані, братства з членів різних професій та загалом міщан. Братства мали культурно-релігійні цілі, насамперед національну оборону. Євреї подекуди створювали власні цехи і на це здобували дозвіл центральної чи міської влади.

Однак, з кінця 18-ого століття розпочався процес поетапної ліквідації цехового устрою. Зростання позацехового ремісництва, виникнення мануфактури, внутрішнє послаблення цехів через брак дисципліни і зниження професійних стандартів призвели до зменшення ролі й розкладу цехів та цехового устрою під Польщею. Хоч цехи існували ще впродовж всього 18 століття, вони втратили первісну монополію й автономію, бо нецехові ремісники були поступово емансиповані.

На Лівобережжі 1785 року, а на Правобережжі 1840 року — царський уряд ліквідував автономію цехів, підпорядкувавши їх адміністрації. Реґляментували ремісничу діяльність і цехи закони Петра І (1722), Катерини II (1785); за останньої цехові ремісники ставали одним з 6 розрядів міського населення, але натоді ще не утворився окремий ремісничий стан.

«Статут цехів» Павла І 1799, а зокрема реорганізація цехів 1802 дали початок окремому ремісничому станові. «Вічнозаписані» ремісники з цехів користувалися всіма правами міщан і платили податки на противагу до ремісничої прислуги і робітників.

У кінці 19 століття російське законодавство почало ліквідувати цехи, і вони стали перетворюватися в ремісничі товариства з харитативними цілями; наприклад, 1886 київський шевський цех перетворили на спілку «Взаємодопомога». У 1900 році цехи скасовані в Росії остаточно. На західно-українських землях австрійський уряд видав патент 1788 року про регламентацію діяльності цехів, дозволяючи займатись ремеслом поза цехом. Остаточно ліквідовано цехи 1859 року.

Be the first to comment on "Цехова самоорганізація: забута спадщина"

Напишіть відгук