Військові психологи — рідкісне явище для зони бойових дій. Переважно вони працюють у госпіталях та реабілітаційних центрах, хоча найбільше їх допомоги потребують саме на передовій. В умовах війни роль психологів частково перебрали на себе військові капелани.

За словами керівника «Міжконфесійного батальйону військових капеланів» Ігоря Шулика, офіційно священиків у АТО немає. Його підопічні їздять у зону бойових дій з власної ініціативи. Переважно, це люди, які раніше відвідували місця позбавлення волі, деякі з них були пасторами.

СТРАХ ПЕРШОГО ОБСТРІЛУ

Нестабільні психологічні стани в умовах бойових дій — не рідкість. Головна проблема — це страх першого обстрілу, розповідає військовий капелан з позивним «Архітектор», який працював у Донецькому аеропорту.

«Якщо людина ще не була під обстрілом, то їй складно це переживати вперше. Страх може бути звичайний, а може, й паралізувати. Траплялися випадки, коли людина просто сиділа і ні на що не реагувала, повністю відключилася від світу. Першого січня під час атаки у нас щось подібне сталося з бійцем. Добу він не хотів ні їсти, ні пити, ні спати, а просто сидів і дивився поперед себе. Бувають й інші розлади. Наприклад, звернувся один боєць, який довго перебував на фронті. Так вийшло, що одного із сепаратистів він убив пострілом. І після цього щоночі уві сні до нього приходив той чоловік і вимагав віддати відірвану руку. Ми разом помолилися і він сказав, що йому полегшало», — розповідає капелан.

Страх першого обстрілу є не в усіх. За словами капелана Леоніда Кравця, жінкам значно легше в таких ситуаціях побороти свої емоції, ніж чоловікам.

«У Донецькому аеропорту я зустрічав лише одну жінку — снайпера. Спілкувався я з нею недовго, близько доби. Чомусь у цієї жінки не було такого страху, як у чоловіків. Можливо, причина тому, що вона там одна і її всі оберігають. У той же час, при ній чоловіки самі бояться видати страх. Ця жінка психологічно значно легше переносила події, ніж її колеги. Навіть сама намагалася заспокоїти бійців, які приїхали з нею. Загалом, страх першого обстрілу — це не біда. Кожен солдат повинен пережити його для того, щоб нормально реагувати надалі. Звісно, на тренуваннях солдатів частково до цього готують, також вони спілкуються і зі старшими колегами. Але поки ти цього не відчуєш на власному досвіді — не зрозумієш. Обстріл — це насправді значно страшніше, ніж може здатися з розповідей», — розповідає Леонід Кравець.

Серед поширених питань, з якими військові звертаються до капеланів — проблеми у сім’ї. Особливо пригнічує хлопців те, що вони не в змозі нічим допомогти родині, бо далеко від неї,  розповідає «Архітектор».

«Був випадок, коли ми були в оточенні й одному з хлопців телефоном повідомили, що його мати — у передінфарктному стані. Він нічим не міг допомогти і це його увесь час пригнічувало», — говорить капелан.

«ДЕСАНТНИКИ У ПОЛОН НЕ ЗДАЮТЬСЯ»

Були і випадки, коли капелани фактично рятували військових від смерті. «Найбільше мене стурбували наші десантники, — розповідає Леонід Кравець. — У них є таке негласне правило: «Десантники у полон не здаються». У небезпечних ситуаціях хлопці обвішуються гранатами, щоб на випадок потрапляння у полон, вони могли підірвати себе. Для мене, як для священика, це було великою проблемою. Але, на щастя, мені завжди вдавалося переконати їх не робити цього. Не чув, щоб і в інших місцях хтось підривався, але те, що десантники про всяк випадок завжди мають гранату, — це правда. Не розуміє лише, де і хто їх цьому вчить».

Щодо депресивних станів, то, за словами «Архітектора», таке траплялося рідко. «Річ у тім, що ці бійці, які були в Донецькому аеропорту — добровольці. Вони знали куди йшли, тому серед них депресивні настрої не поширювалися. Деякі бійці прийшли після Майдану. Були й ті, хто повертався в аеропорт після відпустки чи ротації. В аеропорту головне завдання було — вижити, тому депресувати там не було коли. Можливо, такі стани виникали потім, але безпосередньо під час бойових дій цього не було», — згадує капелан.

РОЗМОВЛЯТИ НЕ ПРО ВІЙНУ, А ПРО МИР…

Допомога та підтримка необхідна солдатам не лише на передовій, а й удома під час відпустки. Своєю поведінкою рідні можуть погіршити психологічний стан військових. Для того, щоб цього не сталося, варто забезпечити бійцям у мирному житті спокій хоча б на кілька днів, розповідає «Архітектор».

«Люди втомилися від війни. Вдома вони хочуть відпочити. Коли їх постійно смикати з різних питань, хлопці нервуватимуть. Після того, як солдат повертається із зони бойових дій, думками він ще на фронті. Він прокручує в голові ситуації, які там були, і часто відходить від реальності. Це нормальний стан після того, що він пережив. Людям, які з ним спілкуються, варто розуміти, що інколи ця людина хоче побути сама і не варто їй нав’язувати свою допомогу. Треба відчувати стан людини, входити у ситуацію. Особисто я після того, як бачив відірвані руки та щелепи, навіть у мирному житті веселитися не хочу. Думаю, нашим захисникам теж не до сміху, вони пригнічені, і це нормально. Згодом страшні картинки виходять з пам’яті, і все нормалізується, але на це потрібен час», — пояснює  він.

Капелан Леонід також зазначає, що у спілкуванні із солдатами варто уникати теми війни. «Із людьми, які повернулися із зони АТО, треба якомога менше говорити про війну, про те, що там відбувається. Відверто, мені самому не дуже хочеться вдома розповідати про бойові дії, інакше не вдається абстрагуватися від усього і повернутися до мирного життя. Але людям цього не поясниш. Кожен, кого зустрічаєш, починає щось розпитувати, з’ясовувати. Не варто зачіпати людину з питаннями про війну хоча б перші кілька днів. Краще розповідати солдату про щось хороше і приємне, так він швидше оговтається. Про війну не хочеться розмовляти ще й тому, що людина, яка там не була, цього не зрозуміє. Це створює новий бар’єр», — пояснює Леонід Кравець.

Капелани відзначають, що інколи невирішені психологічні проблеми можуть призвести до таких наслідків, як алкоголізм та наркоманія. Тому варто вчасно розпізнати, відчути проблему та надати допомогу. В даному випадку — навіть щира душевна розмова чи молитва може стати вирішальною.

Джерело: “День”