Нещодавно відбула ротація Ординарія Києво-Житомирської дієцезії РКЦ єпископа Віталія Кривицького у складі місіонерської тактичної групи ХСП-Маріуполь. Єпископ Віталій проживав разом з іншими служителями у центрі ХСП у Піонерському та здійснював своє служіння в якості простого священника, виконуючи всі обов’язки, які як правило, приймає на себе католицький священнослужитель під час такого роду ротацій. Проведення Служб Божих для служителів і місцевих мешканців. Уділення Святих Таїнств потребуючим. Хрещення дитини із малоімущої неповної родини. Спільна молитва та спілкування з дітьми – вихованцями дитячого центру “Ковчег”. Проголошення слова на зустрічах місцевих біблійних груп. Представлення теми про Церкву на євангелізаційному Альфа-курсі, який триває в одному з прифронтових сіл. Молитва та душпастирське спілкування з дорослими, що знаходяться під опікою служителів ХСП у цьому секторі. Ріка Божої Благодаті текла на страждаючу землю та зневірених людей. В той короткий як подих проміжок часу єпископ просто дарував своє батьківське серце всім, хто цього потребував. І для кожного з таких людей ці короткі миті ставали ще однією сходинкою до Вічності з Господом. Для декого, можливо, першою в житті.

Під час проповіді на недільній Службі Божій, що відбулася 12 серпня у прокафедральному соборі святого Олександра у Києві, єпископ Віталій так згадує про своє служіння на Донбасі:

«…Кожному з нас Господь дає можливість вийти на таку певного роду пустелю і побачити життя з іншої сторони. Сьогодні маю поділитися тим, що на минулому тижні Господь дав мені можливість служити пастирською працею на Донбасі. І знаєте, коли ми говоримо, що нам чогось бракує, то треба часом послухати інших людей, які знають, коли так насправді чогось бракує. Тут при оказії я маю так само подякувати, бо ці люди передавали подяку за ті пожертви, допомогу, які складала зокрема і ця парафія, парафія святого Олександра, такій службі ХСП, тобто Християнській Службі Порятунку. Ця допомога доходить до адресатів. Я привіз подяку не лише за цю допомогу, бо є там багато і іншої, наприклад в рамках ініціативи «Папа для України»… Вони за це дякують.

І коли ми їхали до одного села, яке знаходиться практично вже на лінії фронту, то власне волонтер (ред. – місіонер зі складу тактичної групи ХСП-Маріуполь), який був зі мною, сказав, що нам ще хліба треба взяти для них, бо до них не довозять хліб. Він прийшов з цим хлібом, це був такий величезний п’ятидесятикілограмовий мішок і ще торби в руках, тобто не декілька буханців. І коли ми з’їхали з основної дороги і поїхали таким трактом, а тим трактом можна їхати лише джипом, який у них уже напіврозвалений, бо такі там дороги є, і приїхали до того села, куди був привезений той хліб, то люди сказали: «Хліб потім» і ми мали зустріч. Коли нас зустріли у тому доміку, який ними зроблений… як місце такого натхнення, де вони збираються, то у них на колінах сиділи діти. Діти, які народилися під час війни, бо мали два-три рочки, не більше. І коли я запитав, чи багато людей виїхало з цього села, то вони сказали, що майже ніхто не виїхав, бо це наша земля, бо ми тут живемо. Але я кажу, що хліба ж не довозять і взагалі складно, земля там така червонява, жовтава. Вони  відповіли: «Господь нам дає необхідне». .. Просимо тільки Бога, щоби дав нам сили, просимо, щоби ця війна закінчилася, щоби над нашим домом нічого не літало…»… Знаєте, кожному з нас деколи треба побачити світ, у якому ми живемо, з іншої сторони. Не треба обов’язково їхати на Донбас  чи інші такі місця, хоча це було би добре для кожного з нас, але вистачить часом подивитися на Боже Слово і прийняти його по правді. Прийняти його не як те слово, яке кожну неділю мусимо просто прочитати і ще щось там говориться, нічого поганого тут нас не вчать, але треба більше, бо це є Слово, яке допомагає мені по іншому побачити своє життя і не дивитися на нього взагалі інакше, як через призму Бога».

Згодом 16 серпня у програмі «Архіпастир» на Радіо Марія єпископ Віталій детально поділився своїми враженнями та спостереженнями під час служіння з ХСП. Ось його пряма мова:

«Якщо йдеться про мій виїзд на Схід України, у так звану «сіру зону», то цю ідею я виношував давно у своєму серці, таке було прагнення. Так само, неодноразово чув ділення священників, які виїжджали і там служили, коли зустрічався з людьми, які є переселенцями або власне мали можливість там служити. Також у нашій дієцезії ми охоче відкриваємо нашій парафії, наші служіння для такої допомоги людям на Сході. Перш за все я зараз кажу про мирян, про світських людей, яких торкнулася власне ця біда – війна на Сході. І так само ми запрошували священників до ротаційного служіння  на Сході на тиждень, на два, на три, тобто хто скільки зможе. Ми запрошували також інших людей для різноманітної допомоги. Ну і, перебуваючи у цій інформації, не міг залишитися осторонь. В іншому часі протягом року не мав можливості знайти принаймні тижня, щоби поїхати туди. Але тепер в рамках своєї відпустки тиждень присвятив такому служінню на Сході…

Щодо людей, з якими мені довелося зустрітися і на Службі Божій, і на біблійних молитовних групах, і перебуваючи у домівках. Власне ці люди постійно підкреслюють, що протягом останніх не менше сотні років на їх теренах взагалі не було церков. Тобто такої релігійної формації практично не було. Ці люди вміють працювати, багато працювати на шахтах і металургійних комбінатах. Але власне ця сторона релігійна, як вони всі засвідчують, є нерозвиненою на цих теренах. Та знаємо, що на війні майже не буває людей невіруючих. Коли власне приходить такий момент, що ти розумієш, що все залежить не від тебе, не від твого вміння, коли все, що було набуто за довгий час, може за одну мить зникнути, тоді людина дійсно відкривається перед тим, що є трансцендентне, перед Вищим. І, звичайно, тоді Господь не може залишитися десь осторонь, людина звертається до Нього. І власне в одній такій спільноті було так, що до служителя (ред. – місіонера із місцевої тактичної групи ХСП), який провадить біблійні групи у тому містечку, де я був, звернулася одна жінка з проханням пояснювати Святе Письмо і вчити молитися, бо власне вони не вміють молитися. І, коли уже я був на такій зустрічі, вона повторила своє прохання. Але потім вона говорила про те, що вона бачила під час чергового обстрілу.  Тоді вона бачила ракету, яка летить практично на їх селище. Каже, що зняла руки до неба і навіть встала та показала, як вона це робила, і почала просити: «Господи, накрий нас небом, накрий нас хмарами. Господи, захисти нас від цього нашестя». І розказує, що дійсно всі ракети вибухнули десь осторонь, а її дім залишився тоді цілим. І так само донька, яка була поруч із нею, теж свідчила про різні моменти, в яких Господь просто рятував їх і вони бачили ці чуда на власні очі. Для мене особисто це було дуже промовистим і власне тоді я запитав цю жінку: «То ви кажете, що ви не вмієте молитися?» Її молитва, мені здається, як завжди у такі хвилі, не є формальною, вона є правдивою, бо людина розуміє, що від цієї молитви зараз залежить абсолютно все…

З різних сторін можна оцінювати і дивитися на людей на Сході. Мав би сказати, що це люди дуже знедолені, це є люди, які не мають якоїсь візії, бачення завтрашнього дня. Ці люди часом втратили надію. Є багато людей, які п’ють, які замикаються самі в собі. Є люди, які звиклися до цього всього. Є така страшна справа, коли і військові, і цивільні звикають до обстрілів, тоді власне дуже легко може наступити смерть через недбальство і неувагу. З іншого боку я побачив людей, які спраглі Бога, людей, які горнуться до Нього, розуміють, що все те, що відбувається є наслідком того, що вони самі будували своє життя, але будували його без Бога. Тобто будували свої родини, вкладали у щось гроші, немало заробляли. Але це все нічого, бо прилетить одна ракета в дім, де сидить така родина, то всі ці збереження є намарно. І ці люди зрозуміли це, поступово відкриваються. Я бачив людей, які все ще є закритими і напруженими. Ми були в одному селищі, де під час розмов виникали якісь суперечки, напруження з будь-якої причини. Але з іншого боку в іншому селі, яке знаходиться біля самої лінії вогню, я сподівався, що теж зіштовхнуся з такою депресивною ситуацією, але було зовсім інакше. Ці люди мене надихали таким здоровим духом, просто прийняттям того, що є. Вони розповідали, що позавчора був обстріл і штукатурка зі стелі посипалася. Вони говорили про труднощі, що навіть хліб не довозять до цього селища, що дітям треба долати кілометри, щоби потрапити до школи. Але ці люди також казали: «Ми не скиглимо, ми не плачемо, ми не вимагаємо від когось чогось невідомого. Сталася ситуація війни. Ми все розуміємо».  І ці люди відкриті, можна сказати, що створюють навколо себе радість. Вони обладнали хатинку, в якій вони спільно зустрічаються і відзначають свята, куди приїжджають служителі (ред. – місіонери із місцевої тактичної групи ХСП), які діляться Словом і моляться. Тобто ці люди майже на передовій торять свій побут, своє життя і діляться, що якщо у когось є пожежа, то всі біжать допомагати, навіть із сусіднього села люди прибувають, щоби разом подолати оцей вогонь, оце нашестя. Ці люди показують єдність і це треба побачити. Не сподіваєшся тут досвідчити щось подібне, а воно власне є. Ці люди народжують дітей, вони не втікають. Для мене дуже промовистим був проїзд через таке селище, дуже пусте селище. І коли на узбіччі йшла молода пара людей з возиком з дитиною, то це показує, що ці терени також мають своє майбутнє. Тобто війна рано чи пізно закінчиться, але ці люди вже живуть, ці люди вже народжують наступних, хто буде цю землю обробляти. Тобто ці люди живуть завтрашнім днем, не можна сказати про цих людей, що вони не мають бачення на майбутнє…

Я побачив людей, які живуть вірою, живою вірою,  людей,  серця яких наповнює надія. Для мене також було таке слово на серці, що мені довелося зустрітися з живою Церквою, де люди діляться Святим Письмом, де служителі з місії ХСП  у Піонерському приходять до домівок і проголошують Євангеліє. Не кажу, що кожен, бо ніколи так не буває, але власне багато людей відкривають двері охоче зустрічаються та говорять про це. Відчув таку Церкву, в якій люди як з Ісусом колись на горі сиділи до стану голоду, що навіть уже Ісус побачив це, тобто люди осторонь бачили, що вони зголодніли і попадають знесилені, так ці люди були готові увечері продовжувати говорити, просили розповідати далі про Святе Письмо, продовжувати далі читати. І коли ми говорили, що може продовжимо наступного разу, бо маємо повертатися, оскільки уже духе пізно, але бачили їх бажання далі пізнавати те, чого вони ще не пізнали протягом свого життя. Це був духовний вакуум, який поступово наповнювався. Як то колись було у Церкві, коли у ній не було потребуючих, але не тому, що приходили  одні заможні, а тому, що всі уміли ділитися. І для мене було таке слово, що сьогодні такий час, коли Церква, яка живе у спокійні часи на мирних територіях у нашій державі, де є війна на Сході, не може залишатися осторонь біди, яка є поруч, тобто серед самих наших громадян, які вдячні за все, що їм дається, за все, чим їм допомагається. Але крім того, щоби передати певні кошти, вони постійно потребують уваги. Добре, якщо люди навіть  можуть знятися зі свого місця і послужити там. Я зустрівся власне з такими добрими світлими людьми, які приїздять на ті терени для того, щоби тиждень, два, місяць побути там і виконувати будь-яку роботу, яку їм буде дано – чи йдеться про готування їжі для дітей, інші якісь обов’язки такі побутові, або наприклад представники певних біблійних спільнот їдуть для того, щоби ділитися Святим Письмом, проголошувати Євангеліє, бо не треба бути священником чи монахинею, щоби ділитися Благою Звісткою. Я зустрівся з цими людьми, які там працюють, але їх постійно бракує. Зокрема, в тому середовищі наприклад бракує якогось волонтера, який би зайнявся пастирством для молоді. Бо гарно йде пастирство серед дітей, дорослих, але молодь завжди потребує якогось такого спеціального підходу. Тому бракує такої людини, яка зайнялася би цим. І власне багато є питань у служінні, які можна було би вирішити, якби хтось був готовий  вирватися зі своєї зони комфорту і навістити цих людей. Не треба надовго, так, як я наприклад. На тиждень, на два. Якщо всі люди поділяться отак по тиждень-два-місяць такого часу, тоді зрозуміло, що Церква там буде розвиватися. Від’їжджав з такою думкою, що нас, християн, на тих теренах бракує».

За матеріалами Радіо Марія та EWTN Україна