Єпископ Едвард Кава про війну, капеланство, національний елемент у християнстві

Як відомо, нещодавно Римо-Католицька Церква в Україні отримала нового єпископа – францисканця Едварда Каву, який на цей момент є наймолодшим католицьким єпископом світу. За плечика у нового єпископа поряд з іншим є також і досвід служіння в якості капелана у зоні АТО, в тому числі і в рамках Християнської Служби Порятунку.

У розмові з журналістами Твого Міста єпископ Едвард  поділився своїми думками, які, на нашу думку, заслуговують на те, щоби бути почутими кожним українцем – християнином з огляду на сучасні виклики та випробування у житті країни і нації.

Ви часто буваєте як капелан на сході Україні. Як ви оцінюєте потреби та духовний стан тамтешніх людей?

Моє призначення служити у Львові здивувало мене, бо якби я мав вибір, то з радістю поїхав би на східну Україну. Я працював там і часто ототожнюю себе з тими теренами, але приймаю волю Божу такою, якою вона є. Близько п’яти років я жив у Росії. У контексті війни цей досвід допомагає мені спілкуватися з тамтешнім населенням, які мають переконання, що Росія для них – це єдиний шанс на порятунок. Я розумію, яку ментальність їм вкладають у голови.

Я був у різних районах східної України: від околиць донецького аеропорту, Лисичанська, Сєверодонецька до Маріуполя. Я спілкувався там із людьми старшого або середнього віку, бо молодь переважно виїхала. Вони говорять російською, лише декілька людей намагалися розмовляти українською мовою. Зазвичай вони негативно налаштовані щодо України та нарікають, дуже нарікають. Попри це є позитивний момент – вони відкриті до спілкування та християнської формації. Коли ми приходимо до них із харчами, вони радо нас приймають і самі діляться всім тим, що мають.

Фото Віти Якубовської для сайту Credo

Історія одного подружжя з Рубіжного особливо вразила мене. В їхній будинок влучив снаряд, вони, на щастя, були назовні, поралися біля господарства, бо тримали корову. Все, що вони змогли врятувати, включно з цією коровою, вони перенесли через кілька селищ і замешкали в покинутому будинку над самим берегом Азовського моря в селі Піонерськеому. Умови там дуже примітивні: кімната, буржуйка, збите з дощок ліжко і куточок з продуктами. Коли я дивився на все це, мені по-людськи хотілося плакати. Двоє старших людей у віці моїх батьків, які втратили все. Ми принесли їм продукти та ковдри, бо вони не мали чим укритися, хоч було вже достатньо холодно. Я хотів дати їм гроші, але вони відмовлялися їх прийняти. Казали: «Дайте тим, хто більше потребує». З продуктів вони мали лише молоко і оселедець. Це єдине, що в них було, вони віддали нам. І що дивувало – вони зовсім не нарікали.

Виявилося, що вони були п’ятидесятниками, які кожного дня моляться та читають Біблію. І це мені дало дуже конкретну відповідь – національність та політичні впливи це другорядне, потрібно дати людям можливість жити з Богом, не важливо будуть вони православними, католиками, греко-католиками чи протестантами, головне заповнити Богом пустоту, яку ця війна створила. Коли вона скінчиться, а я маю на це велику надію, на цих територіях потрібна велика праця церкви, і я маю на увазі всі церкви. Потрібно йти на Схід і євангелізувати, проголошувати там Добру новину та давати надію. Будувати на християнстві, а не на пропаганді, одного або іншого зразка, бо такі крайнощі не приведуть до миру, ми далі будемо жити у ворожнечі.

Фото Віти Якубовської для сайту Credo

А як щодо стану солдатів української армії?

Зі сторони церкви, маю на увазі Всеукраїнську раду церков, бачу сильне заангажування у військове капеланство. Це свідчить, що в цьому плані ми міцно об’єднані.

Поволі армія набирає відповідного військового формату. Я бачив умови в яких перебувають солдати, був з ними під обстрілами, але намагаюся про це не говорити. Коли я виїжджаю з зони бойових дій, відразу знімаю військову форму капелана, не тільки тому, що вона брудна і вся просякнута запахом поту, бо часто там немає можливості навіть помитися, але щоб забути. Аби цей мундир не нагадував мені про те все, що я бачив і в чому брав участь як капелан.

Ви навчалися в Польщі, Росії, жили в Узбекистані, служили в різних містах України. Яке місце національний елемент займає в християнстві?

Церква Христова повинна пройти інкультурацію, входження в ту культуру та мову, де вона діє. Але при цьому не має відбутися націоналізація церкви. Церква не може бути російська, українська чи польська, церква має бути Христова, інакше втрачається суть християнства. Я в жодному разі не підважую патріотичності церкви, це дуже добре явище, але церква не може обмежуватися до одної національності. Слово Боже каже в Євангелії від Матея: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, а я облегшу вас». Бог виразно говорить – всі, не лише євреї, греки або римляни. У цьому і є специфіка християнства – бути відкритим для всіх.

Через фатімські об’явлення ви прагнете бути ближчим також і до Росії.

Коли був семінаристом у Санкт-Петербурзі, то організовував щочетверга екуменічні зустрічі. Багато православних росіян приходили до нас, католиків, аби просто спілкуватися. Ті люди мали таке неймовірне багатство культури і духовного життя! Вони були аполітичними. Одного разу ми поїхали з ними на екскурсію в Новгород, я був у францисканському габіті. Ми чудово провели час, але коли зайшли до останньої церкви, однин з охоронців, який був у такому військовому мундирі козака, підійшов і запитав мене чи я православний. Я відповів, що є католиком. Він сказав: «Вы должны немедленно покинуть храм, вы иноверец, а иноверцам здесь быть запрещено». Я вийшов із церкви і бачив, як людям, що були зі мною, прикро і соромно. Вони постійно перепрошували за цей інцидент, у якому не були винні.

Я бачу, що в росіян є велике духовне прагнення, яке церква не задовольняє, бо вона в переважній більшості пов’язана з політикою. А серце людське не може бути порожнім, тому росіяни так легко піддаються різним політичним маніпуляціям держави, зараз – імперіалізму.

В одній із розмов ви згадували про зранення українців на національному ґрунті. Від слів архієпископа Мокшицького про Волинську трагедію ці рани заболіли. Як ви як єпископ будете реагувати на ці рани?

Наша історія складна і делікатна. Образно я назвав це раною, спільною для і для українців, і для поляків. Я з польської родини, але народився в Україні, ототожнюю себе з цим народом. Це не мій вибір, це воля Божа. Я її приймаю і за неї дякую. Я хочу бути, перефразовуючи святого Павла, «для українців – українцем, для поляків – поляком».

Я боюся висловлюватися щодо якихось конкретних історичних подій, бо не є фахівцем у цій галузі. Будь-яка моя оцінка не розкриє повної правди. Є певні історичні нюанси, які треба досліджувати дуже обережно, створювати комісії з обох сторін, залучати до них фахівців.

Мене надзвичайно торкнули слова Блаженнішого Святослава, які він виголосив під час моїх свячень, про те, що прийшла нова сторінка історії церкви в Україні. Я вбачаю в цьому таке велике пророцтво. Блаженніший наголосив на тому, що слід будувати мости. У цьому я бачу своє велике завдання – шукати те, що об’єднує. Це не буде легко, бо є дуже багато людей, які живуть цими зраненнями. І тим паче відчуваю потребу йти до них, їх слухати, з ними бути. Не вказувати нікому на їхню вину, бо я не поставлений, аби судити. Моє завдання – бути лікарем душ.

Бог дає благодать, щоб зціляти рани. Якщо говорити образно, уявіть, що хвора людина лежить у ліжку, а ти приходиш і кажеш їй: «То тобі за гріхи». Хворому потрібне добре слово: «Брате, я тобі допоможу, ми разом подолаємо цю хворобу, ти станеш на ноги і повернешся до життя». І це його справді підніме та йому допоможе. Ми всі потребуємо такого слова.

Висловлювання архієпископа Мокшицького – це його суб’єктивна думка. Я б особисто не відважився на оцінки історичних подій, бо це дуже делікатна матерія. Я виріс у Мостиськах в українському середовищі, ходив до української школи, наші сусіди і друзі батьків – українці. Ми маємо з ними добрі стосунки на всіх рівнях, і я не уявляю, як могло би бути інакше.

За матеріалами сайту “Твоє Місто”

 

 

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП