«БОЖА СПРАВА» АБО ПРО ПОЧАТОК ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ І ЇХНЄ НАСЛІДДЯ

«Я говорю це присутнім. Поручаю передати це також тим, кого тут немає. Це веління Христа. Всі, які підуть туди, і втратять життя, чи то в дорозі, чи то на морі, чи в бою з поганами, відразу отримають відпущення гріхів. Я обіцяю це всім, хто піде, на підставі великих повноважень, якими наділив мене Бог».

З промови папи Урбана ІІ на Клермонському Синоді 1095 року

***Переломний синод у КлермоніПізньою осінню 1095 року, у Клермоні, що в центральній Франції, відбувався скликаний папою Урбаном ІІ синод, який займався врегулюванням церковно-адміністративних, канонічних та інших питань. Але не це стало надбанням історії, в тім теж церковної, лише сама кінцівка синоду. Бо саме на завершення зібрання, на 10-й день засідань, 27 листопада, папа вийшов на балкон, і звертаючись до зібраного на площі народу Божого, прочитав одну з найбільш знаменитих промов всіх часів і народів, в якій рішучо закликав всіх християн до звільнення Єрусалиму. Промова стала знаменитою і значимою не лише тому, що була вдало сконструйована і проголошена у відповідний момент, але також і передусім, що була почута і прийнята з нечуваною до цих пір масовістю і ревністю.

Слухали промову папи Урбана ІІ кардинали, архієпископи, єпископи – всього понад 250 вищих церковних достойників. Крім того, були там присутні абати, священники, ченці, а також світські володарі, військові, миряни. Народ захоплено слухав слова папи, а один з кардиналів, присутніх на площі, впав на коліна, і весь здригаючись, від імені зібраного народу почав промовляти покаяльну молитву «Confiteor…», тобто «Сповідаюся Богу Всемогутньому, і вам, брати і сестри…». Всі ці свідки папської промови у Клермоні, повернувшись до своїх домівок, донесли цей гарячий заклик-прохання на місцях, і пішло-поїхало! Різні знамениті проповідники заохочували до цієї «божої справи», як то Бернард Клервоський чи Петро Пустельник. Цього останнього, до речі – колишнього військового, взагалі дехто вважав свого часу головним натхненником і організатором першого походу на Єрусалим, хоча це було звичайне перебільшення, переповнене легендами. У всякому разі, цілі маси народу, різні верстви суспільства, від правителів, вельмож, і аж до селян, а навіть дітей, вирушили визволяти Гріб Господній. Отож, вже через декілька місяців, а саме весною 1096 року, розпочався перший хрестовий похід до Святої Землі, або стисло кажучи – його неофіційна частина, «похід простолюдинів».

Отож, промова папи Урбана ІІ на соборі у французькому Клермоні стала однією з найбільш значущих для історії Європи. Ніби нічого нового: знову є черговий ворог, в даному випадку турки-сельджуки, знову треба боротися, а боротьба тоді тривала постійно тут і там. Навіть поняття «кордон держави» мав в Середньовіччі інше значення, аніж тепер: це була у більшості випадків просто лінія фронту, на якій на даному етапі точилися бої між сусідніми володарями. Проте, тепер папа оголошував не просто боротьбу.

Це була кампанія визволення від іновірців тих місць, де народився, жив і проповідував засновник християнства, Ісус Христос. Але особливо говорилося про «Гріб Господній», до якого багато століть ходили християни-паломники з усіх кінців, і який тепер захопили «невірні». У цьому гробі, за переданням, був похований і на цьому місці воскрес Спаситель, Ісус Христос. Коротко кажучи, це місце було своєрідною колискою, початком і джерелом християнства. Саме тому ці місця, які тепер називалися Палестиною, або вже від певного часу «Свята Земля», мали для всіх християн, як Сходу так і Заходу, особливе значення, символізм і пріоритет. Саме тому натовп, зібраний підчас промови папи у Клермоні, однодушно і голосно висловлював своє захоплення від почутого. Знамените «Dios lo volt!», викрикуване тоді видозміненою латиною, або вже ранньо-французькою, тобто: «Так хоче Бог!», стало символом хрестових походів. Пізніше, на початку ХХ століття, один з засновників геополітики, американець Альфред Меген, назве цю фразу найбільш благородною зі сказаних коли-небудь людством.

***Причини походу на Єрусалим

Історики дискутують, що стало причиною такого нечуваного і масового ентузіазму, коли більшість країн Заходу разом з Константинополем так чи інакше втягнулися у цю «святу справу»? Напевно, не лише промова папи Урбана ІІ – це був лише остаточний поштовх для тієї ініціативи, яка назрівала вже довший час. Зрештою, такі собі міні-хрестові походи, особливо зі сторони італійських держав у бік Північної Африки, відбувалися ще і до Синоду у Клермоні 1095 року, і теж тодішні папи обіцяли учасникам тих походів індульгенції, тобто відпущення дочасних кар за гріхи. Знаменитий папа Григорій VII (1073-1085) був одним з перших, який висунув ідею саме такого масового, народного походу на Святу Землю, щоб не лише військові чи вельможі цим займалися, як це було дотепер, але щоб всі християни цим перейнялися. Цей папа готовий був навіть сам очолити цей похід, про що сказав вже наступного року після свого обрання на Столицю Апостола Петра. Саме папу Григорія VII, але теж його опонента, імператора Генріха IV, просив про допомогу у боротьбі передусім з сельджуками імператор з Константинополя, Олексій І Комнін (1057-1118), після чергової поразки від тих останніх. У всякому разі, до цієї події, названої «Перший хрестовий похід», спонукало багато причин.Сельджуки, що взяли цю назву від свого засновника, Сельджука (+1007), родина якого правдоподібно виводилася з туркменського племені «киник», і була до прийняття ісламу або сповідниками юдаїзму, або несторіанського християнства, організували у Х столітті в Центральній Азії щось у формі об’єднаних ісламізованих племен різних народностей, вже в ХІ столітті на цій базі повстає ціла імперія, яка складалася з трьох султанатів. Майже ціле ХІ століття відбувалися завоювання сельджуками різних держав, передусім в Азії, але також час від часу відбуваються їхні набіги на християнські міста і країни, чи то в Азії, чи то в Європі.

І так, 1040 року сельджуки перемагають потужних Газневідів і на їхній території засновують свою державу. Через два роки війська сельджуків вже завойовують Східну Анатолію, далі прийшла серга на Грузію, Вірменію, Азербайджан, Афганістан, Ірак. 1055 року відбулося захоплення Багдаду. 1065 року мала місце окупація великої на той час Вірменії, яка до того ж була християнською державою. 1071 року у битві при Манцикерті сельджуки перемагають візантійців, у яких було десь в два рази більше військо, і стають володарями більшої частини Малої Азії, тобто впритул наближаються до столиці, до Константинополя. Далі, в 1078 році, сельджуки завойовують Сирію і Палестину, перед цим, а саме 1073 року, сельджуки захоплюють Єрусалим. Щоправда, Єрусалим ще від 638 року був в мусульманських руках, а з початку Х століття входив у склад шиїтського халіфату фатімідів. Саме від фатімідів його відбили суніти сельджуки.

Важливою причиною був теж той факт, який щоправда став популярним пізніше, а саме що ще на початку ХІ століття фатімідський халіф Аль-Хакім переслідував у Святій землі християн, позакривав тут багато храмів і монастирів, нібито теж частково зруйнував храм Гробу Господнього. Пізніше навіть халіф нібито вимагав вшановувати себе як бога і переслідував теж мусульман, які цього не приймали. Скоріше за все, більшість з цих речей були чутками чи перебільшеннями, якими зловживали мусульманські противники фатімідів, а також візантійці. Тим не менше, ці прикрі відомості доходили до християнської Європи і викликали неабиякий побожний гнів і бажання воювати за святу спаплюжену справу. З другого боку, в Іспанії християнські війська 1085 року займають Толедо. Проте, вже 1086 року ісламська династія Альморавідів з Марокко та Алжиру знову займає більшу частину Іспанії. До речі, саме в ці роки в Болонії повстає перший у світі університет…

Коротко кажучи, тривога і страх опанували уми християн, оточених зі сходу і заходу войовничими, як здавалося, мусульманами, і які, як також видавалося більшості, не зупиняться на досягненому. Тому бочка з порохом вже була готова, шнур до неї проведений, а папа Урбан ІІ на соборі у Клермоні запалив вогонь. Крім безпосереднього приводу для заклику на «святу війну», папа прагнув також об’єднати розрізнених феодалів Європи, знайти якийсь спосіб поєднатися з Візантією, церковний поділ з якою настав декілька десятиліть перед цим, 1054 року. А тому пропагував так званий «Treuga Dei» чи «Pax Dei», тобто «Мир Божий», який мав би запанувати у цілому християнському світі, а не лише локально і на якийсь час, як це практикувалося тоді час від часу, і якому тепер особливо загрожували мусульмани.

Варто сказати, що крім таких політично-військових причин, були ще також різні суб’єктивні, особливо популярні у тих часах. Як наприклад, Петру Пустельнику нібито уві сні явився Христос і закликав вирушити до Святої Землі визволяти Його святий Гріб. Різні проповідники, як то бувало в кожному поколінні християн, натякали на «останні часи», і тепер, завдяки цим підсичуваним апокаліптичним настроям, люди більш жвавіше організовувалися вирушити у далеку дорогу і залишити свої домівки і землю. Дехто бачив комети на нічному небі, інші спостерігали місячні затемнення чи метеорний потік («зорепад»), хтось узрів ангелів, а комусь являлося Святе Місто, тобто Єрусалим на горизонті. Все це було додатковими стимулами і підтвердженням правильності заклику папи Урбана ІІ.

***Підготовка до святого паломництваЩе у Клермоні єпископ П’юї, Адемар, стаючи на одне коліно перед папою в знак пошани, попросив його благословити «святий похід». Присутні лицарі вчинили так само. Саме єпископ Адемар потім і став духовним керівником лицарів, а офіційно – папським легатом першого хрестового походу. Це мав бути не настільки військовий похід, наскільки релігійний, а воїни мали бути «воїнами Христа» (Christi milites) і вирушити в похід «заради Христа» (propter Christum). На знак цього, лицарі пришивали до своїх обладунків хрест з червоної матерії, звідси і поширилася пізніша їхня назва «cruce signati», дослівно «означені хрестом», тобто «хрестоносці». Коли лицарі йшли у похід, хрест був пришитий спереду, коли поверталися – виднів на спині. Хоча, перший раз полотняний знак хреста, але білого кольору, прикріпив до плеча кожному лицареві, який виразив бажання взяти участь у поході ще папа Урбан ІІ на синоді в Клермоні. До речі, назва «хрестові походи» ніколи не вживалася ані папою Урбаном ІІ, ані самими хрестоносцями. Їхні походи називали тоді «подорож», «експедиція», «священний шлях», «паломництво», «допомога Святій Землі» тощо. Перший раз назву «хрестовий похід» вживає 1675 року єзуїт Луї Мембур, придворний історик короля Франції Людовика XIV, у своєму однойменному труді «Історія Хрестових походів».

Після клермонської промови, бачачи, що вона була масово сприйнята, папа видав указ, в якому обіцяв різні відпусти учасникам походу, самі ж учасники приймали «обіти паломника» («votum peregrinum»), що у будь-якому разі дійдуть до наміченої цілі, тобто до Єрусалиму. Папа закликає там, щоб у похід йшли лише досвідчені лицарі чи воїни, і стрималися від нього жінки, діти, духовні. Учасникам, які дійдуть до Гробу Господнього в Єрусалимі обіцяно повний відпуст. І взагалі, папа Урбан закликав там, щоб врешті перестати бути грішниками, перестати вбивати один одного, грабувати, обманювати, але всю свою енергію скерувати на добру справу, якою є визволення Святої Землі від «невірних синів Агарі». Це був натяк на біблійну історію наложниці Авраама, єгиптянки Агар, від якої у Авраама був син Ізмаїл, і від якого згідно з пізнішою традицією, виводяться мусульмани (див. Бут 16 і 21).

***Прелюдія: Похід простолюдуКоли мова про сам хрестовий похід, то власне, цей перший, можна би сказати, загальнонародний і загальнохристиянський похід на «невірних», а конкретніше проти турків-сельджуків, не розпочався просто так, в один момент. Мало того, це були радше походи, а не один похід, які відбувалися протягом певного часу, а не в один момент. Ранньою весною, у квітні 1096 року розпочався дещо спонтанний, хоча і не зовсім хаотичний похід селян та іншої бідноти «на Єрусалим». Керували цим так званим Селянським хрестовим походом Петро Пустельник з Ам’єну та французький лицар Вальтер Незаможний. Властиво, то кожен з цих ватажків вів на Єрусалим свою групу: спочатку йшли селяни під керівництвом Вальтера Незаможного, дещо пізніше – Петра Пустельника.Проте, «недовго музика грала». Недосвідчений та слабо озброєний натовп займався по дорозі, починаючи ще від німецьких міст, єврейськими погромами, а відчуваючи себе носіями «правої справи», дозволяв собі грабувати місцеве населення, відбираючи їжу та різні речі, інколи навіть чинити ґвалтування та вбивства. Дорога до Єрусалиму пролягала від берегів Рейну, через Німеччину, Чехію, Угорщину, Болгарію. Правителі країн, через які прямував цей похід, довідуючись про «особливості» їхньої поведінки з населенням, висилало їм назустріч війська. Угорські війська спочатку лише супроводжували селян Вальтера Незаможного, натомість чеські війська майже повністю їх розгромили. Угорські війська вчинили пізніше подібно, так що з десятків тисяч селян залишилося декілька сотень. Натомість селяни під керівництвом Петра Пустельника, засвоївши цю прикру новину, вже вело себе набагато стриманіше, і їм вдалося більш-менш спокійно пройти через країни Європи, що були на їхньому шляху.

Коли обидві групи простолюдинів влітку 1096 року дісталися до Константинополя, імператор Олексій І прагнув, щоб селяни зачекали на лицарів, і вже тоді разом вирушили на Єрусалим. Коли однак почалися перші грабунки селянами візантійської столиці, а навіть часом паплюження храмів у місті, їх відпустили йти собі з Богом, переправивши через Босфор. Ті вирушили в бік Нікеї, столиці одного з султанатів сельджукської імперії. По дорозі своїм звичаєм грабували місцеві села, які, парадоксально, ще тоді були майже повністю християнські. За Босфором однак на них чекали добре озброєні і досвідчені воїни-сельджуки, які завдали розгромної поразки учасникам селянського походу. Вальтер Незаможний був тоді вбитий, загинуло біля 25 тисяч селян, рештки ж останніх повернулися осінню того ж року до Константинополя, разом з Петром Пустельником і там вже чекали на лицарів з Європи. До речі, саме ці слабо озброєні, але фанатичні учасники хрестового походу, а не професійні лицарі-військові з числа хрестоносців, викликами жах серед мусульман. Головний натхненник селянського походу Петро Пустельник потім долучив до лицарів. З майже 30.000 селян більшість була вбита, декілька тисяч полонені і продані в рабство. Між іншим непослух наказу папі Урбану ІІ, щоб селяни не йшли у похід, обернувся печальним наслідком.

***Похід лицарів і взяття Єрусалима15 серпня 1096 року, згідно указу папи Урбана ІІ, в урочистість Успіння Пресвятої Богородиці, професійне військо вирушило з різних європейських земель на визволення Святої Землі. По дорозі до Єрусалиму, військово-волонтерські загони лицарів, а властиво – війська, бо було декілька керівників хрестоносців, пройшли через Константинополь. Варто сказати, що у першому поході майже не брали участь королі Європи, так як багато з них були в конфлікті з Римом, а одному з них навіть, французькому королю Філіппу І, папа Урбан ІІ підтвердив на синоді в Клермоні відлучення від Церкви за розлучення з королевою ще 1092 року і за повторний шлюб. Участь в цьому поході брали в основному європейські вельможі, герцоги та графи різних земель та їхні лицарі.

Спочатку, при допомозі візантійців, була захоплена Нікея, що сталося влітку 1097 року. Потім того ж літа відбулася важлива битва і перемога хрестоносців при Дорилеї. У результаті цієї битви і значного ослаблення Румського султанату, протягом наступних двох років Візантія повернула у свої володіння багато міст Малої Азії і островів Егейського моря. Наступним значущим етапом була багатомісячна облога Антіохії – древньої християнської столиці. Її хрестоносці захопили влітку 1098 року. Після цієї важливої перемоги в регіоні настала зараза – епідемічний висипний тиф. Ним захворів єпископ Адемар і невдовзі помер, що сталося 1 серпня 1098 року, так і не дійшовши до Єрусалима. Його вклад у організацію походу був величезний. Постійно примиряв ворогуючих між собою хрестоносців, що особливо посилилося після переходу через Босфор і вступ на землю Малої Азії. Тепер з хрестоносцями, особливо з рядовими лицарями, залишалося лише натхнення від цього популярного духовного керівника походу, який теж був постійно об’єднуючим пунктом розрізнених між собою військ та конкуруючих щодо першості різних вельмож.

Врешті, влітку 1099 року почався штурм Єрусалима. Святе місто було тоді знову під владою халіфату фатімідів, які напередодні повернули його собі від сельджуків. Побачивши під стінами Єрусалима десятки тисяч лицарів, правителі відправили до них послів з пропозицією, що дозволять паломникам без перешкод відвідувати святі місця, лиш хай не штурмують місто. Пропозиція була відкинута, бо ціллю хрестоносців, згідно даних обітниць, було визволення Святого Міста, а не компроміси щодо нього. І хоча хрестоносців було набагато менше, аніж захисників Єрусалима, останні перебували в страху, пам’ятаючи про попередні перемоги християн, натомість «воїни Христа» були на вершині морального піднесення, коли вже на власні очі бачили стіни Святого Міста – дорогоцінну ціль їхнього походу. Навіть значний брак води і їжі, що серйозно докучало хрестоносцям при облозі Єрусалима, не завадило довести справу до переможного кінця.

А перепон було дійсно багато. Генуєзці, що плили на допомогу військам під Єрусалимом, були розбиті фатімідами біля берегів Єгипту. Флот з продуктами і оснащенням, який прибув до Яффи, довелося постійно захищати і відбивати. Так як облога знову видавалася бути довгою, духовні керівники походу згадали про настанову єпископа Адемара, який закликав заради перемоги постити і творити молитовні процесії. Один воїн навіть твердив, що мав видіння біля стін Єрусалима дух покійного єпископа. 8 липня 1099 року багато лицарів почали пост і процесію босоніж навколо міста, голосно співаючи псалми. На початку процесії йшов, між іншим, Петро Пустельник. Зі сторони мусульман це дійство викликало гнів та блюзнірства в бік християн, а лицарів така реакція «невірних» лише ще більше надихала.

Поки одні молилися, інші з перевезеної з Самарії деревини спорудили штурмові машини та інші воєнні пристрої, і вночі 13 липня почався генеральний штурм Єрусалима з різних сторін. У всякому разі, 15 липня 1099 року Єрусалим здався. Переповнені адреналіном переможці увірвалися до Святого міста і влаштували тут справжню різню та грабунок. Згідно французьких джерел, було вбито понад 10 тисяч мусульман, воїнів і жителів. Згідно мусульманських джерел – біля 70 тисяч. Згідно сучасних досліджень, число вбитих вагається десь біля 3 тисяч. Деякі хрестоносці пробували рятувати оточених з усіх сторін і приречених мусульман перед своїми товаришами, які впали в ейфорію і в певному сенсі «втратили береги». Це не дуже допомагало, бо співчуваючих переможеним серед переможців було не так багато. У всякому разі, ця різня у Святому місті затьмарила значно цю велику перемогу.

Хоча, деякі історики пробують знайти причини такої жорсткої поведінки хрестоносців після здобуття Єрусалима 1099 року. Можливо, як твердять одні, це спровокували блюзнірства в бік християн зі сторони захисників міста підчас молитовного обходження міста. Можливо теж, як твердять інші, більш радикальні критики, цій різні сприяв «релігійний фанатизм» хрестоносців. Врешті, деякі історики вважають, що до різні дійшло в результаті усвідомлення великих втрат серед хрестоносців по дорозі до Єрусалима протягом трьох років походу, а також жорстокість і кривавість підчас остаточного штурму міста.

На жаль, під час Четвертого хрестового походу різня і розграбування повторилися. Це сталося 1204 року. Але вже в іншому і теж священному місті – у Константинополі. Причому, там були вже не «невірні», але одновірці, яких просто вже іменували «схизматиками». Здається, саме ці факти і стали пізніше одними з основних оскаржень хрестових походів як таких, і між іншим за що 2000 року папа Йоан Павло ІІ просив у цілого світу, в тім теж у православних братів, пробачення.

***Після перемоги: Що залишилося і що маємо?Хрестоносці виконали свою обітницю і визволили Святе місто, в тім теж Гріб Господній від «невірних». Коли в Антіохії помер духовний керівник «воїнів Христа» єпископ Адемар, після довгих суперечок його місце доручили Готфріду Булоньському, герцогу Нижньої Лотарингії. Саме він був проголошений королем Єрусалима 22 липня 1099 року. Проте, Готфрід відмовився від корони, бо, на його думку, не личить носити золотий вінець у місті, в якому Цар царів носив терновий. З цього приводу відмовився теж від титулу «король», взявши собі інший «Захисник Гробу Господнього» («Advocatus Sancti Sepulchri»). В Єрусалимі також був заснований Латинський Патріархат. В Палестині а також в Малій Азії, в основному вздовж берегів Середземного моря, було засновано декілька держав хрестоносців, які мали загальну назву «Утремер», що з французької перекладалося «Замор’я».

Пізніше ще відбулося декілька походів до Святої землі. Другий хрестовий похід (1147—1149) почався після облоги і захоплення Едеси 1144 року, столицю Едеського графства, тобто першої християнської держави, заснованої ще 1098 року, під час Першого хрестового походу. Едеське графство простягалося на південний схід від Антіохії. До речі, сусідній володар Антіохії, граф Раймунд з Пуатьє, відмовився допомагати своєму християнському сусіду, а навіть перешкоджав іншим військам, які поспішали на допомогу Едесі, проходити через територію Антіохійського князівства. Знову конкуренція, заздрощі та інтриги серед християнських володарів допомогли мусульманам у їхніх реконкістах.

Після завоювання Єрусалиму Саладіном 1187 році, і коли Святе місто знову стало мусульманським, почався 1189 року Третій хрестовий похід, в якому брав участь між іншими король Англії Ричард Левове Серце. Хрестоносці вирушили визволяти Єрусалим, відвоювали дещо у Сирії та Палестині, але Єрусалим не відбили. Похід завершився 1192 року компромісним поділом Святої Землі, загалом не корисним для християн, якщо порівнювати стан перед відбиттям мусульманами Єрусалима. Тобто, чергова поразка.

Згадуваний Четвертий похід зупинився на Константинополі, хоча прямував до Єгипту. 1228 року, підчас Шостого хрестового походу імператору Фрідріху ІІ вдалося домовитися з мусульманами і частково заволодіти Єрусалимом, а навіть проголосити себе королем єрусалимським, проте вже 1244 року християни втратили Святе місто, отримавши поразку під Газою від мусульманських військ з Хорезму. Після 1250 року мамелюцькі султани Єгипту поступово завойовували одну за одною держави хрестоносців. Останній з відомих походів, Восьмий хрестовий, відбувся 1270 року, підчас якого помер в Тунісі головний організатор походу, французький король Людовік ІХ, пізніше проголошений святим. І після цього християнська Європа покинула ідею загально-християнських походів на «невірних», щоб відвойовувати свої колись землі і міста. 1291 року мамелюцький єгипетський султан Аль-Ашраф Халіль зі своїм в багато разів переважаючим військом захопив останній значний форпост хрестоносців-тамплієрів в Палестині, Акру. Потім здалися Тир і Сидон, далі ліванський Бейрут. А якісь 15-20 років по тому, французький король Филип IV Красивий переслідував членів цього ордену, судячи та страчуючи їх, при цьому відбираючи майно, а папа Климент V розпустив цей військовий орден 1312 року.

Ще варто згадати дивовижний і водночас трагічний «хрестовий похід дітей» Франції та Німеччини. Французів повів на невірних хлопчик Етьєн влітку 1212 року. Хлопчик твердив, що мав видіння і що сам Бог велів йому організувати похід. Минулі походи були буцімто невдалі, бо їх учасниками були дорослі, а отже вже заплямовані гріхами християни. Треба, щоб у похід пішли «невинні діти», і тоді все вийде. Німецьких дітей повів хлопчик Ніколас. Все закінчилося ще в Європі, чи то на берегах Апеннінського півострова для малих французів, чи то в Північній Італії для молодих німців. Одних кораблі затопила буря на морі, а решту продали в рабство, інших скосили чи то важкий перехід через Альпи, чи то голод і хвороби.Крім загальної невдачі всіх наступних після Першого хрестових походів, і після всіх прикрих наслідків, деякі з яких тривають і понині, залишилося і багато позитивного, як хоча б запозичено зі Сходу різні сільськогосподарські культури, прянощі, але також деякі звичаї, елементи культури, спорту, вбрання. З’явився «східний», тобто багатий стиль життя і побуду серед багатших європейців, розвивалася торгівля, в тім теж зі Сходом. Багато технічних новинок, таких як вітряки чи методи будівництва також були занесені на Захід. Схід також немало отримав з Заходу, і цей взаємний обмін пожвавлював ріст міст, економіки, культури, а навіть діалогу, в тім теж релігійного. Європа після хрестових походів поволі ставала все більш «буржуазною», тобто міською і економічно-торговельною, і все менш «рустикальною», тобто сільською і землеробною.Хоча, крім діалогу і взаємного обміну благами, також взаємних підозр і часом теж ненависті чи навіть сутичок не бракувало. Найбільша втрата зі сторони християн відбулася весною 1453 року, коли турки-османи врешті захопили Константинополь, і впала Візантійська імперія. Найбільш відомі переможні для християн бої відбулися під Лепанто 1571 року між об’єднаними силами європейців на чолі з венеціанцями з одного боку та непереможними османами з іншого, а також під Віднем 1683 року, знову з османами, в якій по християнській стороні брали участь також Запорозькі козаки. Обидві битви закінчилися перемогою європейців.

***ВисновкиХрестові походи, історія яких тривала майже 200 років, від 1095 по 1291 рік, для одних і по сьогоднішній день є джерелом натхнення та прикладу чи то відваги, чи то лицарства, чи то честі, чи то ентузіазму, чи то християнської доблесті і священної боротьби.

Для інших натомість вони є прикладом неорганізованості, конкуренції, сварок, боротьби за домінування, гонитвою за матеріальною наживою, десь там виправданою релігійними мотивами чи навіть фанатизмом. У будь якому разі, сьогоднішній світ без епохи хрестових походів виглядав би геть інакше, і незалежно від оцінки, яку дають їм різні дослідники, чи то позитивну, чи то негативну, їхній величезний вклад як у всесвітню історію, так і в церковну, не викликає майже у нікого сумнівів. А історію цю, яку творили люди, нехай розсудить сам Бог.

о. Петро Балог ОР

Джерело

1 Comment on "«БОЖА СПРАВА» АБО ПРО ПОЧАТОК ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ І ЇХНЄ НАСЛІДДЯ"

  1. Вклад є, але майже зовсім нічого про те,що робили “хрестоносці” з євреями, коли “звільняли” Єрусалим. Скільки було вилито єврейської крови, крови Божого народу!!!((

Написати відповідь до Ігор Cancel reply