Два Заходи

Народи, що б’ються на смерть за своє існування, мають природну схильність ділити решту світу на людей «шляхетних і розумних» – тобто тих, які підтримують їхню справу, та «підступних і дурних», тобто тих, які її не підтримують.

Поляки це добре знають із власного досвіду. Сьогодні в цій ситуації перебувають українці. Але те, що личить громадській думці, не може бути інструментом якісного аналізу реальності. Світ значно складніший, і те, чи певні держави підтримують українську справу, чи не підтримують або не підтримували в минулому, пов’язано з їхніми розрахунками своїх інтересів, причому не реальних, а таких, якими їх бачать відповідні політичні еліти, що цілком можуть помилятись і часто помиляються. Такі рішення приймаються не на підставі реальності, а на підставі її образів, які існують у свідомості тих, хто такі рішення приймає. Цей образ, хоч фальшивий, хоч правдивий, є частиною політичних реалій на зразок дивізій на фронті, військового обладнання на складах і в логістичних колонах чи фінансового становища держави. Те саме — з настроями, симпатіями, міфами чи фобіями, підживлюваними громадською думкою різних країн. Вони теж є політичними фактами, чи то фальшивими, чи правдивими.

Образ Заходу як простору демократії, добробуту, верховенства права і прав людини засадничо правдивий, однак слід пам’ятати, що «рай на землі» обіцяли ще комуністи, проте реальні люди грішні і їхні справи ніколи не досконалі. Чи підтримує якась держава Україну в її боротьбі з московською агресією і якою мірою вона втілює цю підтримку, а чи лише вдає, залежить від інтересів даної держави, як їх бачать її політичні еліти та громадяни. Саме з цієї передумови виникає поділ на «табір справедливості», що вимагає взірцевого покарання агресора, і «табір миру», що прагне якнайшвидшого припинення кровопролиття за формулою «земля в обмін на мир», тобто з територіальними поступками на користь Росії. Отож, придивімося до інтересів найважливіших держав Заходу через призму цього поділу в їхньому ставленні до війни в Україні.

«Табір справедливості»

Росія, напавши на Україну, порушила всі засади міжнародного права. Її попередні агресії, починаючи з 1992 року, коли від Грузії за допомогою інспірування та підтримки збройних локальних сепаратизмів було силоміць відірвано Північну Осетію й Абхазію, а від Молдови Придністров’я, продовжуючи нищівними Першою та Другою чеченськими війнами, агресією проти Грузії у 2008 році, що зміцнила здобутки 1990-х, нападом на Україну 2014-го року та аж до нинішнього повномасштабного вторгнення 24 лютого, підтверджують, що Росія — це держава-грабіжник. Народи, які межують із нею та мають тривалий і гіркий досвід такого сусідства, почуваються загроженими. У перемозі України вони вбачають гарантії власної безпеки. Оборонна війна, яку провадять українці, для цих народів є «посередницькою війною» («proxi war») — це їхня війна, хоч на ній гинуть не їхні солдати, але результат цієї війни визначатиме і їхні долі, тож вони підтримують Україну всіма можливими способами, крім безпосередньої участі в боях. До цієї групи держав належать Польща, балтійські країни та значною мірою Швеція і Фінляндія. Цікавим випадком є Словаччина — країна зі старими і закарбованими панславістсько-москвофільськими традиціями, яка, однак, непохитно долучилася до табору послідовних союзників України. Тут не можна оминути словацького остраху перед Угорщиною та сприйняття Угорщини як союзниці Росії (щоб розібратися, чи правдивий цей образ або наскільки він правдивий, довелося б писати окрему статтю, але, як я вже зазначав вище, рішення приймаються на підставі не стільки реальності, скільки уявлень про неї). Чехія, обурена атаками російських спецслужб на чеські військові склади у 2014 році, що призвели до загибелі чеських громадян, добре відчуває російську загрозу і також долучилася до цього табору.

Сполучені Штати — супердержава, її підтримка у перспективі визначальна для подальшої долі України. Проте головним викликом для себе вони вважають Китай, а не Росію. Метою політики Вашингтона в останні два десятиліття було відірвати Москву від Пекіна. На це були спрямовані всі численні «перезавантаження», починаючи від часів Барака Обами та закінчуючи  згодою Джо Байдена на «Північний Потік — 2», подовженням «New START» (угода про скорочення стратегічних ядерних озброєнь) на умовах Кремля та недоречними заувагами президента США про те, що «невелике вторгнення викличе слабшу реакцію». Сполучені Штати були готові заплатити Росії політичним визнанням її сфери впливу на схід від кордонів НАТО за припинення російсько-китайської співпраці. Але ж сфера впливу це трохи інше, ніж брутальний напад із наміром ліквідації державності великої європейської країни. Росія до того ж не збирається послаблювати зв’язків ані з Китаєм, ані з Іраном, ані з ворожими Америці режимами на Кубі, у Венесуелі та в Нікараґуа. Поразка російської армії, завдана їй Збройними силами України під Києвом, показала, між іншим, американцям, що їхня мета — позбавлення Китаю союзника-«важковаговика», на якого виглядала Росія — може бути досягнена не через «переконування» Росії поступками її імперіалістичним амбіціям у Центрально-Східній Європі, але через її розгром руками українських солдатів, яких для цього треба озброїти. Поразка престижу США в Афганістані призвела до необхідності перекрити це враження слабкості. Програма ленд-лізу обсягом 40 мільярдів доларів на озброєння України створила ситуацію, в якій можлива поразка українців видавалася б також поразкою Сполучених Штатів. Америку почали б сприймати як неспроможну протистояти агресії деспотичних держав на демократію, що могло б заохотити Китай до спроби силового розв’язання питання Тайваню. Американці про це, звичайно, знають. Тому перемога України (вигнання завойовників з території української держави) є їхнім життєвим інтересом.

Велика Британія завжди протидіяла утворенню системи гегемонії однієї великої держави на європейському континенті. У попередні століття вона боролася проти французького домінування (від війн Людовика XIV до Наполеонівських війн), потім проти російського (Кримська війна і Союз із Японією з 1902 року) та нарешті проти німецького (Перша і Друга світові війни). Поразка України означала б обмеження американських впливів у Європі, безпосередню російську загрозу досі проамериканським державам східного флангу ЄС і НАТО та німецько-російський тиск на них із метою послаблення трансатлантичних зв’язків. Це призвело б до утворення системи, подібної до «європейського концерту» 1815-1871 років (відомого також як Віденська система міжнародних відносин) за участю Німеччини та дедалі слабшої Франції, але з переважною роллю Росії, з витісненням впливів США з Європи та відсуненням убік Великої Британії, яка цього разу, вже не будучи світовою імперією, якою була в ХІХ столітті, не увійшла б до нової доби «splendid isolation» («блискучої ізоляції»), натомість зазнала б маргіналізації.

«Табір миру»

Німеччина — це велика економічна і торговельна держава, її благополуччя і добробут громадян залежать від експорту німецьких продуктів і послуг. Війна нищить торгівлю, а накладені на Росію санкції ставлять під сумнів сенс двадцятирічних німецьких зусиль. Бо останні два десятиліття Німеччина інтенсивно інвестувала у розвиток інфраструктури транспортування російського газу на Захід в обхід транзитних держав (України, Білорусі та Польщі). Для цього були потрібні перший і другий Північні потоки. Це мало забезпечити Німеччині позицію монополіста у розповсюдженні російського газу в Європейському Союзі. У поєднанні з форсованою Берліном кліматичною політикою ЄС, яка виключала вугільну енергетику і лише нещодавно, під тиском Франції, неохоче визнала атомну енергетику за «зелену», це мало узалежнити від Німеччини в енергетиці увесь східний фланг ЄС. Додамо також, що саме Німеччина є головним виробником сонячних панелей і вітряних електростанцій, ключових для переходу економіки на використання відновлюваних джерел енергії. Ця енергія дорога, і без адміністративного впливу на вартість вона б не виграла ринкової конкуренції. Поза суто економічними резонами Німеччину також мотивують антиамериканські ресентименти. А перемога України призвела б до постання потужного блоку держав від Скандинавії через Балтію, Польщу та Україну до Румунії, з сильним відчуттям російської загрози, які шукають американської підтримки та виступають різко проти відновлення економічних контактів ЄС із Росією за принципом «business as usual». Це жахливий сценарій для Німеччини.

Франція від часів генерала де Ґолля дистанціюється від Сполучених Штатів, має живу пам’ять про союзництво з Росією від 1892 року, яке допомогло їй витримати Першу світову війну, тут є сильна ліва традиція, яка визнає московську версію ролі СРСР у Другій світовій війні. Франція має інтереси, сконцентровані насамперед у басейні Середземного моря і в Африці, а не в Центрально-Східній Європі, і проблеми останньої (війна в Україні) з паризької перспективи відволікають сили і кошти ЄС від пріоритетних для Франції напрямків. Росія, постачаючи ракети-носії, є також важливим партнером Франції у побудові французької супутникової мережі. Ця проста картина, однак, ускладнюється посиленням російсько-французьких суперечностей в Африці, де активність групи Вагнера («приватних» російських найманців) у Малі виразно протистоїть французьким інтересам.

Італія, як і Франція, дивиться на південь, а не на схід. Намагаючись дати раду великій заборгованості та імміграційному тиску з Середземномор’я та з Африки, Італія вважає війну в Україні подією, яка створює фінансову і політичну конкуренцію італійським потребам і пріоритетам.

Іспанія, з її досвідом російської підтримки каталонського сепаратизму, має з усіх держав, розташованих на південному фланзі ЄС, найбільш реалістичне розуміння загрози, яка походить із Москви. Проте там теж є сильні ліві партії, що з симпатією ставляться до радянських традицій, та й іспанські очевидні пріоритети мають середземноморський, а не східний характер.

Підтримка України або її відсутність — це функція інтересів окремих держав, як ці інтереси розуміють їхні політичні еліти і громадяни, готові або не готові до жертв (наразі матеріальних) задля підтримки боротьби українців. З точки зору Києва, ключовою є роль великих англосакських держав і країн східного флангу НАТО, який через приєднання Фінляндії та Швеції набуває географічної тотожності зі східним флангом ЄС. Найбільша державою в цій групі — Польща, і це вона, крім США, надає найбільше матеріальної допомоги Україні. Місія української та польської дипломатії — переконування американців у життєвому для інтересів США значенні нинішнього зіткнення з Росією та ролі в ньому Києва і Варшави. Польсько-український союз, озброєний Сполученими Штатами, буде спроможний стримувати Росію, взяти на свої плечі частину тягаря європейської стабілізації, що його дотепер несли американці (на що не хоче наважитися Німеччина), утворити сприятливий ринок для американської військової промисловості та для американського газу, вичерпати сили Росії настільки, щоб вона не була важливим партнером для Китаю і не могла підтримувати антиамериканські режими в Латинській Америці та на Близькому Сході. Це багато, враховуючи, що ніщо так не пов’язує між собою різні держави, як спільні стратегічні інтереси.

Матеріал вийшов за підтримки Польського Інституту у Києві

Джерело

Be the first to comment on "Два Заходи"

Напишіть відгук