“Дорога долиною темряви” Частина 4. Поранення.
Зараз чути про поранення стало чимось зовсім звичайним. Так, наче порізався ножем. Кожен по-різному переживає поранення. Але поранення – це не до кінця про тіло.
…
Солдат Махно. Він лежав у мене в автомобілі з дірою в нозі і сміявся. Його трусило від страху, але він повторював: “Я виживу, я ж виживу, Йода! Правда? Все скінчилось.” Він щиро радів, не міг стримати сміх. Це було повільне усвідомлення того, що він вижив. А одночасно тіло тремором кричало про жах, який він щойно пережив. “Обійнявся зі смертю і вона мене відпустила”.
…
Один з командирів (назвемо його Книжник) отримав отвір в нозі, куди напевно помістився б абрикос. Я не знаю, як він дістався до польового штабу. Але коли я підбіг, він фотографував свою ногу, радів, як дитина, і повторював: “Все, я вижив”. Це має пекельно боліти. Він має швидко їхати в лікарню, він наче не розумів, що частини його тіла не вистачає, що він серйозно пошкоджений. Смерть вхопилась в його ногу, він тепер знає її на дотик. Він наче хвалиться, що втратив лиш це, хоча насправді втратив значно більше.
…
Коли я за наказом поїхав на одну небезпечну точку, там було страшно. Всі дерева випалені, не було жодного дерева, яке б стояло вертикально. Дорога більше мала ям від прильотів, ніж рівної ділянки. Це територія ворога. Місце переходу в наступ. Попереду щойно пройшли наші бехи ( БМП – дещо броньований гусеничний транспорт для піхоти), але все це чуже і небезпечне. Мій водій зупинив МТЛБ (малоброньований гусеничний транспорт для евакуації поранених). До точки, де маємо забрати загиблих, ще метрів 500. Але зайти в ці 500 метрів – як зайти в двері пекла. Я не знав, як виконати наказ… Водій не хоче їхати, а йти – ідея так собі. Кілька секунд – і раптом специфічний свист! Я встиг присісти. Міна! Відстань – метрів півтора. Як потім виявилось, на щастя, 82 калібру. Спалах – і одразу зникає звук. Повністю. Перша думка: “Все, це кінець”. Гробова тиша. “Ніхто не кричить, ніщо не болить, мотор не шумить – можливо, смерть виглядає так?”, – подумав я. Відкриваю очі. Оглядаюсь, щоб переконатись, що це ще “той світ”. Все наче не змінилось, просто не видає звуків. Поранений медик, мій друг, – присів поруч. Не знаю, чому осколки вибрали його, а не мене. Відстань же однакова… Чомусь показую на пальцях, що він поранений і йому треба в МТЛБ. Ще хвилина і до мене доходить, що глухий я, а не вони. Починаю кричати, бо не впевнений, що мене чують і не можу регулювати силу голосу. Евакуюємося.
…
Проблема інколи навіть не стільки в пораненні, як в моменті “прильоту”. Він близько-близько. Почуття настільки гострі, що цей момент будеш пам’ятати завжди. Перші дні я чув цей звук прильоту у всьому. Все мені нагадувало його, він мені снився. Я дуже чітко пам’ятаю кожну мілісекунду того звуку. Я почав боятись обстрілів. Звичайний наш “вихід” (звук, що виникає в момент, коли наші здійснюють постріл) перші дні змушував мене падати в будь-яку заглибину. Потрібно було місяців 4, щоб я зміг знову адекватно реагувати на гучні звуки.
…
Через місяць на переправі в спокійний день, де було вже добу тихо, прилетів снаряд. Спалах. Сильний удар в голову. Мене повалило на землю, але болю від падіння я не відчув. Я не шукав на собі поранень, я просто лежав і чомусь вголос сказав: “Все”. Я не ворушився. Я подумав, що помер. Поруч був ще один мій водій. Він сказав: “Що все?” І я зрозумів, що живий. Тільки після цього я почав шукати на собі поранення. Продірявлена наскрізь губа, в щелепі щось ходить, руки в крові. Потрібно вставати, рятувати “своїх”. Говорити не виходить. Кров зі слиною витікає крізь отвір в губі. Підіймаюся – а в полі зору нікого нема.
Оглушують відчуття: страх, що всі мертві – раптом я лиш один? Болю нема, лиш подив і якась невпевненість, що живий. Постійно хочеться перевірити, чи це реально? Сильний страх, що всі загинули, що я тут залишився один. Чому я? Навіщо?
Але поступово починають підійматись хлопці. Збігаються. Лиш мій друг лежить. Він накладає на себе джгут сам. Всередині страх і радість. Він живий – це радує, але сталось щось злого, оскільки потрібен джгут. Я підбігаю до нього, накладаю ще один джгут поверх і ми починаємо швидко тягнути його. Ледь дістались до МТЛБ – черговий приліт закриває дверку, вкинувши мене всередину. Наступні прильоти – зовсім поруч, ми ціль, нас бачать, ми в сталевому гробу. Смерть прогризається крізь сталеву машину, намагаючись потрапити всередину. Лише рух дає змогу покинути галявину смерті. Евакуюємося.
…
Поранені часто в перші години або хвилини не відчувають болю. Лише 06.05.23 р. я тампонував бійця, засовуючи йому в рану бинт без знеболення…
Найчастіше не біль є проблемою. Проблемою стає момент потрапляння в людину осколка. Щось змінюється в кожному пораненому. Це така близькість смерті, що він раптом розуміє, що смерть дуже близько щосекунди, а навколо не картинка, а реальна загроза. І момент “прильоту” – це момент, коли людина зустрічається зі смертю, а потім розуміє, що вижила. Це момент прийняття смерті. І інколи людина встигає змиритися зі смертю. Мене так часто питались: ” Я живий?”
Всі намагаються забрати “свої” осколки, якими поранені, з собою. Це символ смерті, яка прийнята. І тепер це частина тіла, частина пораненого, як і смерть тепер частина його психіки. Звісно, у кожного пораненого по-своєму, але кожному смерть в’їлась в психіку. Він зі смертю тепер знайомий віч-на-віч. В різний спосіб,але вона ще довго навідуватиметься до нього.
…
Військовий (назвемо його Колобок) отримав поранення в голову. Каска витримала удар, але удар був настільки сильним, що самою каскою йому розбило шкіру на лобі. Він впав і втратив свідомість. Коли повернувся до тями, розповідав, що не знав, як поводитись, бо думав, що він в раю, чи в чистилищі. А як там поводитись – не знав. Каску він видирав у медиків і не відпустив навіть в операційній.
…
Солдат (назвемо його Жук) був поранений. Я приїхав за ним в Тошківку. Але мінометний обстріл не просто не припинявся, а поливав дорогу, по якій ми приїхали, суцільним дощем. Місце, де ми мали забрати пораненого Жука, теж потрапило під обстріл. У Жука була поранена рука. Ми практично не зупинялись – водій здійснив «поліцейський розворот» і вже намагався їхати звідти. Я вискочив ще в русі, відкрив задню дверку і крикнув: “Швидко”. Жук щосили кинувся до нашої машини. Раптом ворожий танк влучив в стіну будівлі. Біля стіни прижався інший солдат, назвемо його Альпініст. Його привалило великими кусками будинку, але він сам миттєво вибрався і почав бігти до нас. Я ще не знав характер поранення Альпініста. А виявилось, що у нього був перелом гомілки. І він біг. Нога не тримала навантаження, розломана кістка рвала йому м’язи. Але він біг. Бо навколо смерть і біль вже не має значення.
…
Поранення завжди змінює людину. Вона відчуває себе вже не так, як до поранення, відчуває себе іншою.
Кажуть, більшість поранених менше бояться нулівки, ніж ті, які не були поранені, але пережили обстріл. «Звісно»,- сказав би я. “Непоранені” бояться зустрітись зі смертю. Поранені з нею вже знайомі.В чомусь вона вже навіть частина їх.
Дорога долиною темряви. Частина 5 “Падіння Стовпа”.
(Прошу не читати тим, які не бачили попередні 4 частини).
Командир одного невеличкого підрозділу, дамо йому позивний Стовп, був звичайною людиною. Він прийшов до мене в приміщення мед. пункту в Гірському і скаржився на дивні речі. То його болить за грудиною, то дихати важко, то немає сил. Як я не шукав, я не міг знайти причину його хвороби. Через кілька днів він почав скаржитись на безсоння.
Я помітив, що він цілими ночами сидить в кріслі. “Сидячи спить”, – подумав я. Але періодично, раз на хвилин двадцять, він палив цигарку.
Він почав просити в нас ліків для сну, заспокійливих, будь чого. Лікар мед. пункту давала йому все, що було, але йому все було мало.
Він ходив. Часто просто вздовж будівлі, інколи навколо неї. Стовп не зупинявся. А потім знову сідав і палив цигарку. “Що у вас є для сну, дайте все і по-сильніше”, – щодня говорив він.
До нас заходив десятками разів на день, наче благаючи про допомогу. Він не знав, що з ним. Ми теж.
Він гас на очах. Здорова, молода, сильна людина – втрачала сили щосекундно.
Більше місяця перед цим, він переніс ОТОЧЕННЯ. Всі симптоми людини з оточення були на ньому. Десь всередині – невпевненість, що він вижив… Ні це не страх, він просто змирився зі смертю, а тепер не вмів змиритися з життям. Або не мав для кого жити.
Він двічі був поранений, обидва рази в голову і обидва рази каска стримала удар. Все обходилось контузією. Це чудо? Так. Але смерть впилась в нього кігтями. Після другого разу, здавалось, він жалів, що вижив. Стовп інколи намагався виговорити, що не розумів як, чому і навіщо вижив.
А найважче – він був командиром. Від нього вимагалося якихось дій. Але кілька місяців безперервного бою і “оточення” протягнули його крізь перевиснаження. Понад сили продовжувати приймати рішення; керувати; постійно діяти; не спати, бо триває бій, а ти командир; – все це: Виснаження. Але коли це триває місяцями – людина ломається і якщо зломленою продовжує діяти – наступає Перевиснаження. Це як на поломаних ногах ходити, кожен наступний день – важчий попереднього.
Купа втрат, втрат друзів. Втрат підлеглих. І знову помилкове рішення: робити все самому, щоб менше гинуло. Але гине не менше. Перевиснаження… Приходять помилки і серйозні помилкові рішення, а смертей і без помилок не мало. Співвідношення: приблизно на 1 нашого 20 росіян, на 1 нашу міну до сотні російських. Тошківка…
Сидячи в сусідній від мед. пункту квартирі, він починав кричати на будь-яке звернення від його підлеглих. Агресії ставало все більше. Він наче кричав на саме життя. Інколи намагався втекти від людей, від прийняття рішень, від всього. Вставав, кудись ішов, але повертався і знову сідав в крісло з прозорим, наповненим болем поглядом.
Стовп більше не міг, але мусив щось робити, він мусив, бо командир, тому підіймався і ходив по колу. Але більше не міг, тому сідав і просто сидів, дивлячись в одну точку.
Зачепитись за когось, заради когось жити… Я не знаю, чи він не мав, чи не знаходив.
Я не знаю, що змушувало його пройти ті, попередні півтора місяці, щоб працювати крізь перевиснаження, але зараз він фізично більше не міг. Йому терміново потрібна була реабілітація; людина, яка любить і підтримає; спокій; розмови; терапія… Не знаю, що ще… Але, однозначно, командиром зараз він бути не міг. Він хотів, але це вже від нього не залежало. Так як людина зі зломаними ногами, – людина з такими симптомами не може працювати.
Тоді я ще не знав всіх цих симптомів, я не розумів, що він відчуває. Зрештою, я попросив свого командира відправити його в тил.
З того, що мені відомо, він боровся ще місяців 2, допустив ще важчу помилку – почав вживати алкоголь. Симптоми трагічно наростали. Стовп обірвав своє життя.
Він міг вижити!!! Всі ці симптоми зворотні! В ньому всередині жила та людина, якою він був до війни. Він був щедрим і добрим. Це все ще було всередині нього. Десь під “ранами”, під “переломами”, під “травмами”, яким потрібно було зажити. До кожної з яких, потрібно було часу і лікування.
Та кому потрібна людина з “переломами”, з “розірваними м’язами” і “понівеченою шкірою”? Слабак, говорили багато хто… А він просто не дожив до відновлення.
Медики врятували його від поранень двічі, надавши допомогу тілу і евакуювавши. Але він загинув.
Що з тобою, світе? Чи ж ти осліп? Чи герої тобі потрібні лиш мертвими?
Дорога долиною темряви. Частина 6. Темна ніч.
Епізод 1. Куди дівається сон?
Події розгортались в червні 2022 року. Всі позивні навмисно змінені, будь-які збіги точно випадкові. Деякі речі мушу приховати з особистих причин.
У червні ситуація в Луганській області була, м’яко кажучи, не на користь України. Переважаючі в чисельності і кількості артилерії та техніки російські війська відтіснили нас і намагались пробитись, атакуючи в лоб. Через нескінченно великі для них втрати, вони зрозуміли, що не проб’ються. Тоді вони пішли далеко з флангів для здійснення оточення. І почали обрізати нам шляхи, якими ми отримували все і вивозили поранених.
Коли оточення почало легко проглядатись на карті, я зібрав дорогу мені людину і відправив з усіма документами за межі кільця. Ситуація почала ускладнюватися. Медики теж люди. Їх ранило, вони гинули. Це була трагедія. Це друзі, які разом мотають, разом радіють кожному врятованому життю. А потім їх раптом “не стає”. Це дуже боляче.
Прийшов момент, коли поранені щодня почали рахуватись десятками. А рук для їх порятунку було замало. А ще солдати просто хворіли. Режим життя починав бути все складнішим. Вдень поранені і хворі з 6-00 по 23-00. О 23-00 приходять сутінки і можна хоч якось безпечніше витягнути загиблих.
Далі вивезти загиблих на стабілізаційний пункт польовими дорогами і все оформити. О 1-00 вирубитись, щоб о 3-00 знову встати, бо чергові сутінки – чудовий час для вивозу загиблих. До 6-00 ранку. І далі знову поранені і хворі нон-стоп.
Варто сказати, що до того часу ми вже втратили 4 автомобіля. Залишився лиш 1 і той погано їздив. На той момент це був 1 з 2 транспортів, які ще заїзджали в Тошківку, тому за нашим «богданчиком» дуже полювали ворожі артилеристи. І саме тому вивезти хоч трішки безпечніше загиблих можна було тільки в сутінки.
І тут нещастя.Почалось все як звичайно. В рацію крик “Поранені!” Я і водій впригуємо в авто. Несемось в Тошківку на точку евакуації. Поки ми рухаємося, починається мінометний обстріл. Коли ми добрались до точки евакуації, там вже стояв стовп пилу від попередніх мін і наступні “прильоти” не заставили себе довго чекати. Я за звичкою вистрибую з авто ще до зупинки з метою відкрити задні двері і терміново підібрати поранених. Але цього разу нога потрапляє на хвостовик непідірваної міни. П’ятою об кут сталевої пластини. Пронизливий біль. Від болю нога взагалі відмовилась тримати мене, я наче повністю ввійшов в землю. Врятував черговий “приліт” – страх, адреналін. Я підвівся на іншу ногу. Поранені заскочили до машини, я – з ними. Як завжди, водій красавчик – швидка евакуація. На стаб. пункті мені поставили підозру на перелом. Рекомендували госпіталізацію і не ставати на ногу. Десь всередині я навіть зрадів перелому, бо це давало змогу трохи відпочити і відновитися. Надія, що цей «нон стоп» вже зараз закінчиться, принесло більше знеболення, ніж ті уколи і таблетки, які мені дали на стаб. пункті.
Я поїхав до своїх, щоб повідомити про свою травму і потребу в госпіталізації.
Командування, не маючи іншого вибору, запропонувало мені (назвемо це так) «Альтернативу» – умови, за яких я міг би поїхати на лікування. Але для мене ця альтернатива була абсолютно неприйнятною. Вибір був таким, що для мене його не було. Я мушу залишитись.
Ситуація і без цього погіршувалась. “Не наступати на ногу”, але поранених стає все більше. Потрібно продовжувати їздити за ними в Тошківку і возити полем до Лисичанська. Два моїх медика працювали взагалі в окопах і підтримували життя пораненим до моменту, коли я приїду за ними. Більше тут медиків не було. Два водія працювали по черзі, і навіть так вже були перевиснажені.
Кожна ніч наповнювалась нестерпним болем. Жменя таблеток від болю замість сніданку, жменя замість обіду й вечері. Робота нон стоп, а сну лиш дві години на добу. На третій день я почав кричати на людей. Я ломався.
День на 5 я вже не мав почуттів, крім болю і агресії. Але здаватись не можна – “Альтернатива”… День на 7 я почав забувати слова, погано говорити, падати на ходу. Один з командирів вийшов надвір і крикнув до всіх: “До Йоди не підходити 8 годин, виставити охорону перед місцем, де він спить і стріляти в кожного, хто його потурбує.” А мені сказав: ” До 16-00 не хочу тебе бачити. Наказую спати!”
Зі сном у мене завжди було добре. Я завжди засинав, як по замовленню – за 1 хвилину. За наказом командира я ліг, але… Вперше за все життя – ніякого сну. Я був перевиснаженим, але не міг примусити себе заснути, що б я не робив. Це було як знущання. Мені так цього хотілось, так бракувало простого відпочинку і сну, але сон покинув мене.
Коли о 16-00 я вийшов, – руки трусились, я ще гірше сприймав реальність, почав просто агресивно кричати на всіх, хто до мене звертався. Перевтома. Єдине, що мені хотілось – щоб це все скінчилось, просто перестало. Але попереду – за кілька днів – чекало ще оточення…
Дорога долиною темряви. Частина 6: Темна ніч.
Епізод 2. Важкість паперу.
Коли почалось широкомасштабне вторгнення росіян, мені здалось, що все змінилось. Мені здалось, що все, що менш важливе, мало би зникнути взагалі.
Як же ж я помилявся…
Ротація! Напевно, багато солдат чекають ротації. А більшість цивільних думають, що це для солдат рай.
Ні. Для багатьох підрозділів ротація – це коли вас з окопів, скажімо, Донецької області, перекидають в окопи Чернігівської… І все. Ви знову в мокрих, холодних окопах. Відпочинок? Реабілітація? Провести час з рідними? В комфорті? Ні, це зовсім не про ротацію.
Але для медичних працівників ротація – це страшне слово. Воно означає: 33 журнали, які потрібно, виявляється, вести (це в час війни…). А ще всі солдати хочуть перепочити. Деякі з них морально не готові більше воювати. Всі хочуть просто піти додому місяців на 6, щоб повернути себе до якоїсь форми, більш подібної на людську. Але – військовий стан. І відпустка передбачається – 10 днів на рік…
І з’являється хитрий обхідний шлях: потрапити в госпіталь – з будь-якою хворобою. Там пробувати вимагати рішення ВЛК про непридатність до військової служби, щоб звільнитись. Коли не вийде – просити 30 днів відпустки для реабілітації.
Я переконаний, що якби військовим після важких місяців в боях давали 3-6 місяців відпочинку, та навіть звільнення, – практично всі поверталися б і служили краще. Але в умовах, коли таких варіантів нема, – варіант з госпіталем виглядає мало не порятунком. І я дуже за те, щоб хлопці хоч якось відпочили. Але у нас залишилась стара система паперової роботи і контролю. Я не буду говорити про навантаження на госпіталі від такого маневру, і про те, що там теж лікарі і вони теж люди, і перевтомлюються, і місць нема. Я скажу лиш, що за кожним 1 направленням на стаціонарне лікування стоять позаду години паперової роботи для медиків в батальйоні. Години. А відпочити хочуть всі солдати.
Крім того, війна – це не мирний час. Під час війни втрачаються автомобілі, витрачаються медикаменти, розхідники. А система обліку стара. Це все рапорти, розслідування, збір свідків, накази по частині, витяги з наказів і внесення у відповідні 33 журнали… Вам не передати, але начмед, або лікар мед. пункту несе відповідальність навіть за автомати працівників мед. пункту, які можуть згоріти в підірваних авто, або зникнути разом із загиблими.
Коли ми вийшли з оточення, я був виснаженим до стану – «лежати і не вставати». Сам вигляд людей мене дратував. Хто підходив із запитанням, отримував найчастіше крик. Один з моїх медиків, назвемо його Груша, був у подібному стані. Він теж пройшов оточення, він був в окопах. Він один з двох моїх медиків, які працювали в окопах і підтримували життя поранених, поки я не достанусь до них з евакуаційним транспортом. Стан Груші був настільки перевиснаженим, що він разом з багатьма бійцями написав рапорт про те, що не буде більше брати участь в бойових діях і розуміє юридичну, кримінальну відповідальність за це. Згодом він прийшов до мене і теж попросив направити його на госпіталь хоч з чимось, щоб підлікуватися, відпочити і хоч якось уникнути юридичної відповідальності. Відповідальності за що? За перевтому? За те, що в його голові бажання кричати, тікати від людей? Бажання більше не бачити відірваних кінцівок, померлих на його руках людей? За просте бажання просто відпочити? Але такий закон. Жорстоко…
Я дав йому направлення на лікування. Але перевантажені госпіталі через кілька тижнів його повернули. Кілька тижнів замість необхідних місяців. Він був не в стані продовжувати.
Я ж тікав від людей. Тікав від їх проблем, від питань, від тонн паперової роботи, яка раптово впала на мене. Біль і виснаження поступово трансформувались в агресію. Найбільше від цього страждали ті, які любили мене і кого я любив, хто був найближче. Я впевнений – неймовірно важко знаходитись поруч зі згустком болю і агресії.
З боїв на Луганщині ми вийшли із втраченим всім. Журналів не було, техніка знищена, більшість автоматів згоріло, або зникло з медиками в бою.
Мені кинулась допомагати людина, яку я дуже люблю. Але це було забагато навіть для неї. На допомогу прийшла також медик (зміню її позивний) – Коса. Вона теж сильно допомагала. Подала сотні рапортів, провела титанічну роботу… Але напевно не знає, що більшість того було теж втрачено, і ще кількаразово переписувалося з тим же результатом. Так, це не бій. Так, це не поранені солдати, але це цілодобова робота. А сил не вистачало приготувати собі щось поїсти, не те щоб…
Через певний час до цього оркестру приєдналися прокурори і слідчі, які з часом дзвонили вже щодня з погрозами і вибивали остаток здорового глузду з перевтомленої психіки.
Уникнути цього не можна. Альтернатива… Нею приперли мене до стіни.
До кінця війни я не можу показати в цифрах, що відбувалось під час “ротації”, але повірте, кімнати для паперів було б мало.
Перевиснаження і біль перетворювались в агресію і злість – так я охарактеризував би стан, в якому я знаходився під час ротації. Одного разу, коли я вже думав, що розібрався з документами, до мене зателефонував черговий прокурор і сказав, що мене чекає в’язниця. Бо втрачені в бою автомати працівників мед. пункту так і не списані, як не списані і 2 броньовані і кілька колісних технік. Хоча воно все втрачено до мого приходу, та я це успадкував, оскільки попередня нач.мед трагічно зникла в бою. Численні рапорти, численні розслідування, – черговий раз втрачені, або потрібно переробляти.
Цей прокурор наче зламав мені хребет. В цей час я ніс на підпис кілька десятків направлень на госпіталізацію солдат на сьогодні. Але я просто сів посеред дороги на асфальт. Я не бачив сенсу у цьому всьому. Світ поплив перед очима. Я не пам’ятаю, як довго сидів посеред дороги на асфальті. Пам’ятаю, що машини об’їжджали мене. Згодом я підвівся, розвернувся, повернувся до мед. пункту, сів в автомобіль і на свій страх і ризик вирішив просто поїхати звідси. Можливо, назавжди.
Працюй не працюй – результат той же: в’язниця. До мене підбігла кохана людина, щоб відговорити мене. Але я грубо виставив перед собою руку, щоб вона не могла підійти, захлопнув двері автомобіля і поїхав. Я боявся сказати їй хоч слово. Болю і агресії було так багато, що я боявся ранити її ще більше. За той період вона багато зла натерпілась від мене, не будучи винною, а просто намагаючись допомагати. Перевиснаження. Агресія. Безвихідь.
Моє командування дало мені відпустку, не бажаючи мене карати. За тиждень я заспокоївся і зрозумів, що від моєї агресії страждають лиш ті, кого люблю. А справа не просувається. Крім того: Альтарнатива…
Я повернувся і спробував робити хоч щось. Та вислів “Подай рапорт” почало для мене звучати як приліт міни.
Я знаю дуже багато чудових воїнів, які пішли з ЗСУ, або відмовлялись від посад тільки тому, що ми не припинили бути Українською Паперовою Армією.
Дорога долиною темряви. Частина 6. Темна ніч.
Епізод 3. Наступ.
Всі його чекають. Всі йому радіють. Всі, навіть військові. Але не всі з тих, хто брав в ньому участь.
Ні, повірте: перемагати, звільняти свою територію – це наближати момент миру, це відчуття сатисфакції. Наче приніс частинку справедливості у світ. Всім подобається результат наступу.
А от сам наступ…
Робота медиків в обороні і наступі дуже відрізняється. Коли наші війська обороняються, ми їздимо в ті самі точки евакуації. Ми знаємо кожну дорогу, кожен кущик і ямку. Все відомо, навіть де “пристріляно”, де по тобі будуть стріляти, де потрібно повільніше, щоб не зачепити снаряд, що застряг в асфальті, і щоб він не детонував.
Але наступ – це щось іншого. По-перше, коли ми стоїмо в обороні, то всі дороги, якими ми їздимо і ходимо, не заміновані. При наступі заміновано буде все. Ворог чекає нас. Крім того, періодично з неба падають снаряди, які додатково розкидають протипіхотні міни, що спрацюють, коли на них наступиш. Дороги невідомі, маршрути знаєш тільки на карті. Вживу все буде по-іншому.
Отримуєш план наступу (бойове розпорядження). Читаючи його, захоплюєшся – як гарно все задумано! Аж піднімає це тобі настрій! Та по факту буде геть все по-іншому…
В наступі потрібно бути у відповідному місці у відповідний час. Тобі визначають місце, де має стати твій мед. пункт. Але коли ти туди прибуваєш – тебе накривають мінами. І чи ти прибув не в той час, чи план не спрацював, – але потрібно змінювати місце. Змінювати і повідомити всім підрозділам, які в результаті, так і не зрозуміють, де ти. Поранених будеш шукати і «ловити» в радіусі 40 км.
Виставиш точку евакуації заблизько – і тебе розстріляють свої, або сусідні Українські підрозділи, сприйнявши за ворогів. Виставиш задалеко – і поранені помиратимуть через тривалий час евакуації.
Крик в рацію “Поранені” викликає жах. Замість слів: “Який характер поранення?”, “Йому наклали джгут?”, – задаєш єдине питання: “Де він”. І в 70% випадків чуєш: «Я не знаю де ми. Ми десь тут повернули на право…, а там дерево, і ще яма. Коротше, їдь по накатаному”. А там все скрізь накатане…
А ще міни, артилерія і ворожі літаки… Вже через кілька годин від початку наступу ворог зосереджує все, що має, на ділянку, звідки ми наступаємо. І намагається просто навмання закидати всім, чим можна; закидати дорогу, по якій рухаються наші війська. А по цій дорозі туди-сюди багато разів на день літають медики на своїх 4 колесах. І наші автомобілі виглядають мурашками порівняно з танками і іншою броньованою технікою, з якою намагаються розминутись.
При обороні поранених буде значно менше, ніж при наступі. Хоча будуть практично щодня протягом тривалого часу. При наступі буде багато і зразу.
В перший день я був завалений роботою,тому першу ніч не спав. Продовжувалась евакуація. А потім і друга ніч так само. Життя в полі… Ніхто чомусь не дооцінює, наскільки холодні ночі. Навіть влітку. Холод і безсоння знесилюють. Моральне, психологічне перевиснаження поєднується із фізичним. Інколи немає сил просто підвестись зі свого окопу.
Мене не раз осуджували за те, що я, коли їхав за пораненими, – завозив на «передок» одіяла, целофан, теплі речі… Але я теж жив в окопі і розумів, наскільки вони там замерзають. Я розумію, що лишня поїздка медичним транспортом на «0» і лишні хвилини там «передати теплі речі» – це ризик для мого водія і для мене. Але замерзші солдати перестають воювати. І сенсу в такому наступі не буде. Важко знайти баланс між безпекою і ефективністю.
Потрібно сказати правду: солдати тікають, солдати відмовляються далі йти, чи виконувати накази. Далеко не всі, але… У нас багато чудових офіцерів. Для того, щоб підвищити моральний дух солдат, офіцери йдуть з ними в окопи. Одного дня офіцери мого підрозділу пішли вперед, показуючи приклад солдатам. І всі були поранені, деякі загинули. В один день.
Коли одного разу почався дощ, я промок наскрізь. Прийшла ніч – і я замерз. Перевиснаження було позамежним, тіло не слухалось. В такі моменти вже не хочеться перемоги. Хочеться, щоб це все швидше скінчилось. Хочеться просто в тепло, просто поспати, просто – щоб тебе ніхто не чіпав, просто нікуди не їхати і щоб на голову нічого не падало. Але «Альтернатива»… Я не міг собі її дозволити.
Одного разу прийшов наказ рухатись далі вперед. Я сів на МТЛБ і ми поїхали за нашими. В цей день мені прислали заміну: офіцера з військово-медичної академії. Я зрадів. Це підняло мене на дусі. Я подумав, що нарешті мене не розпинатимуть альтернативою. Я зможу відпочити. Але вже дорогою до мене він попав під мінометний обстріл і “зник без вісті” (скоріше за все, загинув). Це приголомшило мене. Остання моя надія пропала. Я був подавленим, злим. Кричав на всіх. Я не міг з цим змиритись.
Через кілька тижнів нас відвели на відновлення.
З того бою ми вийшли з непоправними втратами.
Мій друг. Я зміню його позивний на Мудрець. Він був завжди тверезим. Завжди зібраним, хоч вже давно втомленим війною. Його фрази, які він так часто повторював, в’їлись мені в пам’ять,: “Вы такая прекрасная пара…” і “У каждого есть свое количество “не его” прилетов, после чего остаются только его”. В той день ми за наказом перейшли переправу і зібрались в одному місці перед тим, як рушити далі в наступ. Ми чекали сигналу, і я зміг поговорити з Мудрецем. Він знову повторив мені ці дві “звичні для нього” фрази, але після другої додав: “Наверное, все не мои мины уже закончились”. Це були останні його для мене слова. Через півгодини його не стало. Мені не вистачає його розмов до сьогодні. Як він знав, як відчував? Чому не відмовився йти в бій відчуваючи, що його там чекає…? Тоді я почав думати, що зашвидко вичерпую ліміт “не моїх” мін і починають приходити “мої”.
Через місяць повторний наступ…
До цього неможливо приготуватись. До цього неможливо відпочити. Неможливо планувати: все буде знову по-іншому, ніж планується. В перші дні ми переїжджали через переправу і вирішили підібрати підбитий автомобіль, деталі від якого врятували б наш “богданчик”, який вже кілька тисяч поранених на собі вивіз. Але в цей момент прилетіло. Поранення отримав я і мій медик. Він отримав серйозне поранення. Я радію, що його життя вдалось врятувати. Для мене його поранення було ударом. Коли я привіз його до стаб. пункту, я просив, щоб зайнялись тільки ним, бо він “важкий”, але говорити це з розбитою губою і пошкодженою щелепою було не просто.
Коли черга дійшла до мене, мене перемотали і відправили в лікарню. Але “Альтернатива…” Я попросив зашити мене і повернути назад. Через годину після останнього шва я вже знову був на передовій.
Мене знову додатково переклинило важким пораненням мого медика. Я знову почав їздити на всі виїзди сам і брав із собою якомога менше людей. Я не хотів більше, щоб ще когось з моїх поранило, чи щоб хтось загинув. Не міг примусити себе когось відправити на передову. В результаті – дуже перевиснажився.
А там, за межами “наступу”, – солдати, які “не потрапили” на наступ. Вони хотіли б пролікувати хронічні захворювання в госпіталі. А я на передовій, і ворожі системи повністю подавили зв’язок. Так що, коли я вийшов з бою, – мене чекало ще 113 скарг…
А ще чергові втрати майна під час наступу. А ще списати солярку, подати купу рапортів і звітів, – а воно знову губиться. Інколи мені здавалось, що краще в холодному окопі помирати від холоду, ніж воювати з бюрократією в армії.
А через місяць черговий наступ…
Почуття…
Весь день ми працювали на евакуації поранених. А вночі винесли загиблого бійця. Під ранок намагались ідентифікувати його, але це було не просто. При ньому були документи, але чи вони його? При ньому був теж телефон. Телефон почав дзвонити. Для того, щоб підтвердити особистість, я вирішив взяти слухавку. З телефону пролунав голос дружини: “Ви хто, де мій С…”.
Я відповів: “Ви дружина С…” І називаю його прізвище, ім’я і по-батькові.
“Так”, – відповіла вона, не стримуючи сліз і почуттів. Це пройшло крізь моє серце. Зачепило ту глибоку рану. Я так добре розумів її біль. Я відчував його. “Мені дуже прикро, дуже прикро, я вам так співчуваю…”. А сльози душать горло і не дають більше сказати ні слова. Всепожираючий біль.
Коли я повернувся, командир батальйону запитав мене, чи я хоч колись сплю. Бо він чув мене в рацію в 1-00 і в 4-50 вже знову я в рації. А зараз, з-поза ранку, повіз тіло до моргу. А я думаю: у кожного з цих хлопців є дружина, або дівчина. Хтось, хто любить і чекає. Так, я помираю від болю, але можливо є щось доброго в тому, що в мене нема. Я можу ходити на поле замість них. Краще я недосплю, але ще одна жінка не переживатиме цього болю. Не пірнатиме з ясного дня в темну ніч. Не проходитиме долиною темряви. Не вчитиме себе наново дихати, їсти, ходити, жити в повній темряві. Жити з вирваним серцем. Стікати кров’ю щодня. Забути про радість надовго. Напитись болю до дна. Ніхто не заслуговує на це. Будь проклята війна.
