Духовний заповіт Венедикта XVI

Оприлюднено духовний заповіт Венедикта XVI, що датований 29 серпня 2006 року.

Мій духовний заповіт

Коли в цю пізню годину свого життя оглядаюся назад на десятиліття, які я прожив, перше, що бачу, як багато причин маю для того, щоби дякувати. Дякую, перше, ніж будь-кому іншому, Самому Богові, подателеві кожного доброго дару, що дарував мені життя та провадив мене через різні моменти розгубленості, завжди підводячи мене кожного разу, коли мені трапилося посковзнутися та завжди наново даруючи мені світло Свого обличчя. Оглядаючись, бачу й розумію, що також темні відрізки цієї дороги були для мого спасіння і саме в них Він мене добре провадив.

Дякую моїм батькам, які у важкий час дарували мені життя і які ціною великих жертв, своєю любов’ю приготували для мене чудовий дім, що немов ясне світло досі освітлює всі мої дні. Сяюча віра мого батька навчила нас, його дітей, вірити, і немов вказівник, була завжди міцною під час моїх наукових здобутків; глибока побожність і велика доброта моєї матері становлять спадщину, за яку я ніколи не зможу достатньо подякувати. Моя сестра протягом десятиліть безкорисливо та з великою турботою підтримувала мене; мій брат, завдяки ясності своїх суджень, своєю стійкою рішучістю та спокоєм серця завжди прокладав мені дорогу; без цього його постійного прямування попереду та супроводу я б ніколи не знайшов правильний шлях.

Від щирого серця дякую Богові за численних друзів, чоловіків і жінок, яких Він завжди ставив поруч зі мною; за співробітників на всіх етапах моєї дороги; за учителів й учнів, яких Він мені дав. Всіх їх з вдячністю ввіряю Його доброті. І хочу подякувати Господеві за мою прекрасну батьківщину в Баварських Преальпах, в якій я постійно бачив, як проглядається сяйво самого ж Творця. Дякую за людей моєї батьківщини за те, що в них міг завжди наново відчути красу віри. Молюся, щоби наша земля залишалася землею віри та прошу вас, мої земляки: не дозвольте відволікти себе від віри. Нарешті, дякую Богові за все прекрасне, яке міг досвідчити на всіх етапах моєї дороги, особливо в Римі та в Італії, що стала моєю другою батьківщиною.

В усіх тих, кого якимось чином скривдив, від щирого серця прошу прощення.

Те, що спочатку я сказав своїм землякам, кажу тепер усім тим, хто у Церкві був ввірений моєму служінню: залишайтеся стійкими у вірі! Не піддавайтеся розгубленості! Часто здається, що наука – з одного боку природничі науки, а з іншого боку історичні дослідження (особливо екзеґеза Священного Писання) – спроможні запропонувати неспростовні результати, суперечні з католицькою вірою. Я пережив перетворення природничих наук від давніх часів і можу ствердити як навпаки, розвіялися очевидні на перший погляд визначення проти віри, показуючи, що це не наука, а філософські інтерпретації, лише на перший погляд приналежні до науки; так само, як з іншого боку, саме в діалозі з природничими науками також віра навчилася краще розуміти обмеженість обсягу своїх стверджень і, отже, свою особливість. Ось уже шістдесят років супроводжую богословський шлях, зокрема, біблійні науки, і через чергування різних поколінь я бачив падіння тез, які здавалися непохитними, виявившись просто гіпотезами: ліберальне покоління (Harnack, Jülicher тощо), екзистенціаліське покоління (Bultmann, і т.д.), марксистське покоління. Я бачив і бачу, як з клубка гіпотез вийшла на яв і наново являється раціональність віри. Ісус Христос – насправді дорога, істина та життя – а Церква, з усіма своїми недоліками, є насправді Його тілом.

Врешті, смиренно прошу: моліться за мене, щоби Господь, незважаючи на всі мої гріхи та недоліки, прийняв мене у вічних покоях. За всіх тих, що були мені ввірені, день за днем з мого серця підноситься молитва.

Benedictus PP XVI

Джерело


Джордж Вайґель: справжній Ратцінґер не був схожий на карикатуру, створену його ворогами

Джордж Вайґель, папський біограф, журналіст і філософ, згадуючи своє тривале знайомство з покійним Бенедиктом XVI, розмірковує про різницю між справжнім Йозефом Ратцінґером і розтиражованим його супротивниками образом закостенілого церковного реакціонера.

Про це він пише у своєму блозі на National Catholic Register.    

Йозеф Ратцінґер, якого я знав протягом 35 років — спочатку як префекта Конгрегації віровчення, потім як Папу Бенедикта XVI, а згодом як Папу-емерита, — був блискучою, святою людиною, зовсім не схожою на карикатуру, яка була спочатку створена його теологічними ворогами, а потім «забетонована» у медіа.

Карикатурний Ратцінґер був похмурим, невблаганним церковним інквізитором, «Божим ротвейлером». Чоловік, якого я знав, був довершеним джентльменом із чутливою душею, сором’язливим чоловіком, який, разом із цим, мав прекрасне почуття гумору, і любителем Моцарта, який за своєю суттю був щасливою людиною, а не диваком із кислим обличчям.

Карикатурний Ратцінґер був не здатний зрозуміти чи оцінити сучасну думку. Ратцінґер, якого я знав, був, мабуть, найосвіченішою людиною у світі, з його енциклопедичними знаннями християнської теології (католицької, православної та протестантської), філософії (античної, середньовічної та сучасної), біблеїстики (юдейської та християнської) та політичної теорії (класичної і сучасної). Його розум був світлим і впорядкованим, і коли йому ставили запитання, він відповідав цілими абзацами — третьою або четвертою своєю мовою.

Карикатурний Ратцінґер був політичним реакціонером, збентеженим студентськими протестами 1968 року в Німеччині, що прагнув реставрації монархічного минулого; його більш злісні вороги натякали на симпатії до нацистів (звідси огидне прізвисько «Panzerkardinal»). Ратцінґер, якого я знав, був німцем, який під час візиту до Сполученого Королівства у 2010 році подякував британському народу за перемогу в битві за Британію (прим.: бої за домінування у британському повітряному просторі між Люфтваффе Німеччини та Королівськими повітряними силами Великої Британії у роки Другої світової війни). Він був баварським християнським демократом, чиє презирство до марксизму було як теоретичним (марксизм не має сенсу з філософського погляду), так і практичним (ця ідея ніколи не спрацювала, і за своєю суттю марксизм був тоталітарним і вбивчим).

Карикатурний Ратцінґер був ворогом Другого Ватиканського собору. Ратцінґер, якого я знав, був одним із трьох найвпливовіших та найпродуктивніших богословів Собору — чоловіком, який, обіймаючи посаду префекта Конгрегації віровчення, разом із Йоаном Павлом ІІ працював над тим, щоб дати Собору авторитетне тлумачення, яке він поглибив під час свого власного понтифікату.

Карикатурний Ратцінґер був літургійним троглодитом, який мав намір обернути стрілки літургійної реформи назад. На Ратцінґера, якого я знав, глибоко вплинув духовний і теологічний літургійний рух ХХ століття. Ратцінґер став набагато щедрішим Папою у своєму прийнятті законного літургійного плюралізму, ніж його наступник, бо вірив, що завдяки такому життєво важливому плюралізму шляхетні цілі літургійного руху, який сформував його самого, зрештою будуть реалізовані у Церкві, уповноваженій благоговійним богослужінням для її місії та служіння.

Карикатурний Ратцінґер був історією вчорашнього дня, інтелектуальним атавізмом, чиї книжки незабаром припали би пилом і розсипалися, не залишивши жодного відбитку ні на Церкві, ні на світовій культурі. Ратцінґер, якого я знав, був одним із небагатьох сучасних авторів, які могли бути певні, що їхні книги читатимуть через століття. Я також підозрюю, що деякі з проповідей цього найбільшого проповідника серед Пап із часів святого Григорія Великого, зрештою, знайдуть свій шлях до офіційної щоденної молитви Церкви — Літургії годин.

Карикатурний Ратцінґер жадав влади. Ратцінґер, якого я знав, тричі намагався піти у відставку зі своєї посади в курії, не мав жодного бажання бути Папою, сказав колегам у 2005 році, що він «не управлінець», і прийняв своє обрання на папство лише з послуху, бо вважав, що у переважній більшості голосів його співбратів-кардиналів проявилася Божа воля.

Карикатурний Ратцінґер був байдужий до кризи сексуальних зловживань із боку духовенства. Ратцінґер, якого я знав, зробив стільки ж, скільки й будь-хто інший, спочатку як кардинал-префект Конгрегації віровчення, а потім як Папа, щоб очистити Церкву від того, що він жорстко і влучно назвав «брудом». Ключем до справжнього Йозефа Ратцінґера та його величі була глибина його любові до Господа Ісуса — любові витонченої, відзначеної надзвичайною теологічною та екзегетичною інтелектуальністю. Вона виявилася в його трилогії «Ісус із Назарету», яку він вважав наріжним каменем наукового проєкту всього свого життя. У цих книгах понад шість десятиліть вчення перетворилися у розповідь, яка, як він сподівався, допоможе іншим прийти й полюбити Ісуса так, як він.

Він наполягав що дружба з Ісусом Христом — це початок, sine qua non (лат.: «необхідна умова») християнського життя, і плекати цю дружбу — основна мета Церкви. Остання з монументальних постатей католицизму ХХ століття повернулася до дому Бога, який не забуде винагородити свого доброго слугу.


Джерело


Панорама думки Йозефа Ратцінґера/Бенедикта XVI


31 грудня 2022 р. помер папа-сеньйор Бенедикт XVI.

CREDO публікує аналіз, у якому представлено головні теми його вчення.  

Діагност наших часів

На проблеми нашого часу Бенедикт XVI давав переконливі відповіді, що брали початок із віри, традиції та його роздумів. Він ставав на захист Ісуса Христа, справжнього гуманізму та правди. Його думка була сучасною, міцно вкоріненою в реальності, — але не пристосованою до духа часу і завжди до нього критичною.

Він був великим прихильником «герменевтики реформи і послідовності», аргументуючи, що Другий Ватиканський Собор був не радикальним розривом [із минулим], а радше душпастирським переформулюванням старих істин і попередніх доктрин, адаптуючи вчення ранніх Отців Церкви до сучасного світу.

Бенедикт XVI чудово розпізнавав «знаки часу»: лібералізм, релятивізм, вседозволеність сучасного суспільства. Його діагнози щодо нацистської та марксистської ідеологій точно відображали їхню суть. Але найбільшого болю завдавала йому детронізація Бога в нашу епоху і в нашому світі. Тобто те, що наш світ, світ атлантичної цивілізації, західний світ, побудований не на першості Бога. З цього походять, на його думку, всі інші нещастя, трагедії та кризи сучасної людини.

Бенедикт XVI був прикладом винятково цілісної людини, яка поєднувала дитячу віру з найвищою інтелектуальною і духовною майстерністю. «Моєю головною спонукою було відкрити справжнє ядро віри, сховане під прикрасами, і надати цьому ядру силу й динамізм». Цей імпульс був постійним мотивом його життя. Його вважали сучасним, прогресивним теологом, а він, шукаючи знаків часу, вимагав, щоб за будь-яку ціну важливе і правильне не зраджували. Його великим даром також є надзвичайна здібність розплутувати справи, пояснювати складні питання, знаходити спільне й найважливіше. Навіть його критики говорять про його гострий, як бритва, розум.

У своїх зусиллях наслідувати Христа він жодного разу не піддався спокусі зробити щось, що суперечить посланню Ісуса. Завжди намагався своїм, керованим святістю життям свідчити про Ісуса; ставив у центрі не себе, не свою посаду, а Христа «у переконливий спосіб, який робить його взірцем віри».  

Зв’язок віри й розуму

Великою темою, яка проходить через усе життя Бенедикта XVI, є зв’язок віри та розуму, який допомагає подолати таку поширену в наш час спокусу ірраціоналізму. Йозеф Ратцінґер наголошував, що віра завжди розумна, а людський розум завжди відкритий для вершини — особистого пізнання Бога та Його любові до людини.

Віра і розум не обмежують одне одного, не виключають, а служать для вдосконалення людини в Господі, який прийняв наше тіло і через це об’явив нам свою найглибшу суть і життя, про що найкраще свідчать слова «Бог є любов», які стали назвою першої енцикліки Бенедикта XVI — «Deus caritas est». Тільки Божа істина робить людину вільною і може звільнити сучасну людину від ідеологій, що пропонують їй самоспасіння і диктатуру релятивізму. Розум і віра через взаємне виправлення і очищення оберігають нас від різних патологій. Вчення Церкви захищає розум від обмеженості та ідеології, а з іншого боку — оберігає критичну лінію віри від фундаменталізму.

«Я переконаний, що у великій людській пригоді, якою є спроба розгадати таємницю людини та Всесвіту, є нагальна потреба постійного діалогу і співпраці між світом науки та світом віри, щоб будувати культуру поваги до людини, людської гідності, прав людини, майбутнього нашої людської родини і гармонійного розвитку нашої планети. Без цієї обов’язкової взаємодії великі питання людства покидають сферу розуму та правди і залишаються у сфері ірраціональності, міфу й байдужості з великою шкодою для людства, миру у світі та нашого остаточного призначення», — часто повторював Бенедикт XVI.  

Застереження від релятивізму

У часи, коли чи не все ставиться під сумнів, Бенедикт XVI проголошував істину, в якій був глибоко переконаний, виходячи за межі поточних подій і медійних «новин». Відправляючи у Великий Четвер 2010 р. Святу Месу хризма, Бенедикт XVI розповів, що в переддень своїх свячень зазирнув у Святе Письмо, щоб іще раз подивитися, чого від нього хоче Бог. Він розгорнув Біблію на сторінках Євангелія від Йоана: «Освяти їх в істині. Слово Твоє — істина» (Йн 17,17).

Невдовзі перед обранням на Святий Престол кардинал Ратцінґер не приховував, що головним викликом для сучасної Церкви визнає релятивізм. Він говорив про це на початку конклаву, коли робив аналіз духовної ситуації сучасності:

«Ясна віра, яка відповідає Сredo Церкви, часто отримує ярлик фундаменталізму. А релятивізм, тобто покладання на “кожний подув науки”, здається єдиною позицією, гідною сучасності. Встановлюється своєрідна диктатура релятивізму, яка нічого не визнає за еталон, а єдиним мірилом встановлює себе і свої забаганки. Ми, натомість, маємо іншу міру величі: Божого Сина, справжню людину. Саме Він є визначальним фактором справжнього гуманізму».

У своїх численних висловлюваннях і в Римі, і під час Апостольських подорожей папа закликав не піддаватися враженню, що все відносно, що навіть істини віри залежать від історичної ситуації та людської думки. «Обов’язок Церкви — дбати про те, “щоб не замовк Дух Істини”. Ми не можемо піддатися спокусі релятивізму або суб’єктивної та вибіркової інтерпретації Святого Письма. Тільки повнота істини дозволить припасти до Христа, який помер і воскрес задля нашого спасіння»,  — нагадував Бенедикт XVI у Варшаві під час свого візиту в Польщу 2006 р.

Водночас він указував на природний закон як на остаточний єдиний ефективний бастіон проти свавілля влади чи шахрайства ідеологічної маніпуляції. Він звертався до відповідальних за суспільне життя, щоб вони сприяли розвиткові морального сумління — умові справжнього прогресу. Зазначав, що протиотрутою релятивізмові є розвиток віри та поглиблення надії.  

Віра: христологічна концентрація надії

Бенедикт XVI завжди наголошував, що суть християнства — не в якійсь ідеї, доктрині чи системі. Це Ісус є центром нашої віри: Ісус Христос як істинна людина та істинний Бог. Це відчиняє перед нами абсолютно нову перспективу. Він завжди підкреслював, що жива і справжня віра діє через любов, тобто вона є «формованою любов’ю», і веде до надії, що робить можливим глибше бачення. Звідси походить запланований триптих енциклік: про любов — «Deus caritas est» (2005 р.), надію — «Spe salvi» (2007 р.) та віру. Останню папа не встиг закінчити через зречення.

Бенедикт XVI був переконаний, що віра не зводиться до прийняття визначеного набору істин, а є насамперед встановленням стосунків із Богом, з Христом. Розуміючи дилеми і вагання сучасної людини, він визнавав, що ми потребуємо малих і великих надій, які день за днем підтримують нас у дорозі. Але без великої надії, яка має перевищувати всі інші, вони недостатні. «Цією великою надією може бути лише Бог, який охоплює Всесвіт і який може запропонувати й дати нам те, чого ми не можемо досягти самі», — стверджував Бенедикт XVI.

Папа Ратцінґер був видатним христологом. Це христологія сенсу, христологія Логосу. Він пояснював, що поза Логосом, поза таємницею втілення, неможливо знайти сенс буття. Так він пояснював потребу розумності нашої віри, яку завжди має супроводжувати «зосередження на Христі». Свідченням захвату особою Спасителя є безпрецедентний теологічний твір, папська трилогія «Ісус із Назарета» — солідне дослідження християнської христології. Крім наукової цінності, це також особисті, глибокі роздуми віруючої людини, до того ж написані простою і доступною для всіх мовою.

  Церква, яка відмежовується від секуляризації

Бенедикт XVI вимагав, щоб Церква пройшла певного роду ґрунтовне очищення. Після багатьох — іноді безрезультатних — дискусій та виснажливого розгляду Церквою себе самої він хотів, щоб Церква нарешті знову повернулася до Ісуса Христа, послання Євангелія, і жила ними щодня. Її завдання — проголошувати людям істину. Істину про таємницю Створення. Істину про людське існування та істину про надію, яка перевищує все людське. Реформу Церкви папа розумів як віднову, що повертається до суті віри, а не як «виколупування серцевинки» тими, хто вдовольняється інституціональним католицизмом і охоче жертвує основами віри, щоби здобути загальну прихильність.

Бенедикт XVI завжди був тим, хто намагався берегти вогонь віри, а не попіл. Він боровся з зусиллями тих, хто намагався перетворити Католицьку Церкву у щось на кшталт соціального товариства або приписати їй роль глобального стража етичних принципів, всесвітнього етосу. Папа Бенедикт XVI твердо виступав проти секуляризації.

Він рішуче сприяв модернізації Церкви, яку розпочав Другий Ватиканський Собор; але він також був одним із перших, хто застерігав від реінтерпретації рішень Собору. Ще в 1950 рр. він говорив про необхідність «відмежувати Церкву від секуляризації» (Entweltlichung), щоб вона не жила привілеями — прихильністю держави взамін на різні поступки. Іноді Церква має відмовитися від привілеїв, якщо свідчення віри й моралі занепадає. 1958 року в брошурі «Нові язичники і Церква»

Йозеф Ратцінґер вимагав «делаїцизації» Церкви. Її завдання — це внутрішня віднова віри, а не пристосування до світу. Тепер і в майбутньому це буде питанням збереження суті віри справжніх католиків, до якої можуть долучитися інші. У своєму баченні майбутнього Церкви Ратцінґер говорив про Церкву, яка знову стане маленькою і містичною; яка як «спільнота віри» знову віднайде свою мову, світогляд і глибину таємниці віри в Ісуса. Бо тільки тоді вона зможе розвинути свою повну сакраментальну силу. Він писав: «Церква має своє світло від Христа» і застерігав: «Якщо вона не прийме це світло і не передасть його далі, то буде лише грудкою землі, позбавленою сяйва».  

Криза віри, пріоритет нової євангелізації Бенедикт XVI був переконаний, що однією з головних проблем сучасної Церкви є внутрішня криза, втрата тієї перспективи, яку дає людині християнська надія; це сприяє секуляризації в небачених масштабах. Тому він надавав таке важливе місце новій євангелізації. А розумів її як турботу про передання віри у тих місцях світу, де вона виразно ослаблена. Про те, яке велике значення Бенедикт XVI надавав новій євангелізації, свідчить, зокрема, створення 2010 р. нової дикастерії — Папської ради сприяння новій євангелізації. «Сьогодні нова євангелізація, — писав папа, — змушена протистояти явищу дистанціювання від віри, яке щораз більше проявляється в суспільствах і культурах, що здавалися споконвічно просякнутими Євангелієм».

Бенедикт XVI пояснював, що нова євангелізація стосується насамперед Церков, створених давно, на тих теренах, де цілі суспільства віддаляються від віри і де можна помітити ослаблення церковної тканини. Він додавав, що справу нової євангелізації має супроводжувати вивчення нового стилю: глобального, такого, що охоплює думку й діяльність, особисту позицію як публічне свідчення, внутрішнє життя спільнот та їхній місійний ентузіазм. Тому дуже важливим елементом на служінні новій євангелізації був проголошений папою Рік віри, який розпочався 11 жовтня 2012 р. — в 50-ту річницю відкриття Другого Ватиканського Собору.  

Гомілет і літургіст Бенедикт XVI прагнув очищення літургії від багатьох непотрібних елементів, що порушували її красу, силу вираження та сприйняття глибини. Папа хотів, щоб літургія значно більше була спрямована на Бога. Його хвилювало те, що «в багатьох місцях не дотримувалися правильно приписів нового Месалу, а навпаки, розуміли його як згоду чи навіть обов’язок для творчості, що часто призводило до спотворення літургії поза допустимими межами». В Апостольському напоумленні «Sacramentum caritatis» (2007) Бенедикт XVI писав, що зв’язок між таємницею, в яку вірять, і таємницею, яку целебрують [урочисто служать. — Ред.], особливим чином виражається в теологічній та літургічній цінності краси. Адже літургія — як і християнське Об’явлення — має внутрішній зв’язок із красою: це «veritatis splendor» (сяйво істини). І додавав, що «краса — це не декоративний чинник літургії; вона — конститутивний елемент, оскільки є атрибутом Бога і Його Об’явлення». Папа бачив безперервність літургії протягом століть. «Те, що для попередніх поколінь було святим, залишається святим і великим також для нас і не може бути раптом заборонене або, тим паче, визнане шкідливим», — пояснював він, дозволяючи повсюди використовувати дособорону латинську літургію, силою Апостольського листа motu proprio «Summorum pontificum».  

Лефевристи Для Бенедикта XVI було важливо досягти внутрішньої єдності в лоні Церкви. Саме цим він пояснював скасування екскомунік (відлучення від Церкви) чотирьох єпископів, який 1988 р. архієпископ Марсель Лефевр висвятив без згоди Святого Престолу. Але він не приховував, що умовою повної єдності з лефевристами є визнання ними всього вчення Церкви, зокрема документів Другого Ватиканського Собору та вчення всіх наступних пап без винятку. Бенедикт XVI наголошував, що Другий Ватиканський Собор містить у собі всю доктринальну історію Церкви, а той, хто хоче бути їй слухняний, має приймати віру, яка визнається протягом століть. На жаль, через закритість лефевристів цей діалог під час його понтифікату не був успішним.  

Ідеал священника: смиренний, відкритий на Христа Для проголошення Євангелія необхідні святі священники, з’єднані з Христом. Папа не раз закликав священників жити істиною прийнятого ними таїнства, закликав до смирення та жертовності в служінні. Застерігав від нищівної пихи та зарозумілості. Священник повинен керуватися не особистими амбіціями, нав’язуючи свої шляхи і волю, а дозволити Христу керувати ним, у Нього вчитися справжнього смирення і послуху. Тому Бенедикт XVI проголосив Рік священства, який тривав в усій Церкві від 19 червня 2009 р. до 11 червня 2010 р. під гаслом «Вірність Христа, вірність священника», а його покровителем і водночас зразком на сьогодні був святий французький священник Йоан Марія Віанней.  

Щодо сексуальних злочинів Ще як префект Конгрегації віровчення, кардинал Йозеф Ратцінґер став відомим своєю безкомпромісною позицією стосовно сексуального насильства щодо неповнолітніх з боку священників. Він був співавтором жорстких норм покарання духовенства, які Йоан Павло ІІ проголосив в Апостольському листі «Sacramentorum sanctitatis tutela» 2010 р. та в пізніших документах. Після обрання Папою Бенедикт XVI не раз засуджував педофілію серед духовенства. Він зауважував, що потрібно «встановити правду про те, що сталося, щоби вжити необхідних заходів, щоб це більше не повторилося, (…) і насамперед, допомогти постраждалим». Папа оголосив про виключення педофілів із лав священників і вказав, що «відповідальні за скоєння цього зла мають постати перед судом». Він наголошував, що «священство несумісне з сексуальним використанням».

На закінчення Року священства в червні 2010 р. папа перепросив за гріхи сексуального насильства збоку духовенства і запевнив, що Церква зробить усе можливе, щоб такі гріхи та помилки більше ніколи не повторилися. Але він не обмежився словами: Бенедикт XVI також зустрічався з жертвами педофілії під час своїх візитів у США, Австралію, Велику Британію, на Мальту.

У травні 2011 р. за ініціативою Бенедикта XVI Конгрегація віровчення опублікувала «Циркуляр для Конференцій єпископатів про розробку “Рекомендацій” щодо того, як діяти у випадках сексуального насильства, вчиненого духовенством щодо неповнолітніх». Конгрегація наказала єпископам в усьому світі протягом року підготувати рекомендації, як діяти у разі сексуального насильства щодо неповнолітніх із боку духовенства. Свою позицію щодо педофілії священників Бенедикт XVI підтвердив уже як папа-сеньйор в листі до італійського атеїста П’єрджорджо Одіфреді: «Я ніколи не намагався приховати це. Нам завдає страждань те, що сила зла аж настільки проникає у внутрішній світ віри. З одного боку, ми маємо зносити ці страждання; натомість з іншого — повинні зробити все можливе, щоб таке більше не повторювалося. Також не може втішати те, що, згідно з дослідженнями соціологів, відсоток священників, винних у таких злочинах, нижчий за той, що спостерігається в інших професійних категоріях. У будь-якому разі, не варто показово виставляти це збочення як типову для католицизму підлість».  

Екуменізм

Ще у своїй інавгураційній промові Бенедикт XVI серед пріоритетів свого понтифікату визначив справу єдності християн. Турбота про єдність, однак, не може підривати доктрину. Тому таку важливу роль папа надавав «духовному екуменізму», спільним молитвам, наближенню до Христа. Величезне значення мала для нього турбота про добрі стосунки з Константинопольським Патріархом Варфоломеєм І, промовистим доказом чого була папська подорож у Туреччину 28 листопада — 21 грудня 2006 р. Цій меті служило, зокрема, посилення роботи Спільної міжнародної комісії з теологічного діалогу між Римо-Католицькою та Православною Церквами. Попри напружену ситуацію всередині православ’я (розмови з Ватиканом — це чи не єдина платформа, де окремі Православні Церкви могли спілкуватися між собою), можна побачити дуже цікаві результати роботи цього органу. Багато сподівань було пов’язано з діалогом, що проводився з дохалкидонськими Східними Церквами, зокрема, з Вірменською Апостольською Церквою. Натомість, більші труднощі спостерігаються у стосунках із протестантами Заходу, де теологічні розбіжності глибші, а крім того, останніми роками з’явилися проблеми, пов’язані з різною оцінкою моральних питань та викликані ординацією жінок на пасторів або дияконів.

Для Бенедикта XVI важливим був також міжрелігійний діалог із юдаїзмом та ісламом. Щодо юдаїзму, то цей діалог був теплим і корисним також і за понтифікату Йоана Павла ІІ. Він говорив про юдеїв як про наших «батьків у вірі». Натомість очікуваний Бенедиктом XVI діалог з ісламом був несподівано порушений, всупереч намірам папи, реакцією на його промову в Реґенсбурзі 2006 р. У своїй аргументації Бенедикт XVI послався на діалог, опублікований Теодором Хурі, що його візантйський імператор Мануїл ІI Палеолог вів з ученим персом про християнство. Папа процитував слова імператора, який рішуче дорікнув своєму співрозмовникові: «Покажи мені, що нового запровадив Мухамед, і ти знайдеш лише погані й нелюдські речі, наприклад, його настанову про поширення віри мечем, яке він проповідував».

Це викликало справжню бурю. Спалахнули заворушення, протестували імами та релігійні лідери. Проте після роз’яснення цього питання Бенедиктові XVI вдалося налагодити діалог із тими колами всередині ісламу, які відзначаються відкритістю. Менш ніж за рік після візиту Бенедикта XVI в Туреччину до Ватикану надійшов лист від 138 мусульманських експертів. Лист називався «Однакове для нас і для вас». У цьому тексті мусульмани запрошували розпочати діалог про те, що об’єднує християнство з їхньою релігією. Вони фактично уклали теологічний трактат, у якому, не применшуючи відмінностей між християнством та ісламом, вказали на спільні основи цих релігій. Варто зазначити, що Бенедикт XVI відвідував мечеть двічі: під час візиту в Туреччину 2006 р. та в Йорданію 2009 р.  

Патріот Європи

Європа та її християнська спадщина у вченні Бенедикта XVI також займала важливе місце, як і в Йоана Павла ІІ. Папа Ратцінґер прямо казав, що «твердження, ніби Європа не має християнських коренів, було би рівнозначним твердженню, що людина може жити без кисню і без їжі». Під час поїздки в Чехію 2009 р. він заявив, що «Європа — це більше, ніж континент, бо це — духовний дім». Папа пояснив, що Церква хоче супроводжувати створення Європейського Союзу і тому дозволяє собі нагадати про основоположні та конститутивні цінності європейського суспільства. У своєму повчанні Бенедикт XVI нагадав не лише про роль християнства в історії Європи, а й наголосив, що сьогодні внесок християнства може бути величезним. І ця унікальна роль — на думку Бенедикта XVI — має полягати в інтеграції віри та сучасного раціоналізму.

Під час польоту до Лісабона в травні 2010 р. він сказав, що фундаментальним завданням Європи в цей момент історії є «пошуки діалогу, інтеграція віри та сучасного раціоналізму в одне антропологічне бачення, яке б давало людині сповнення та допомагало у спілкуванні між культурами». Папа запевнив, що величезні інтелектуальні, духовні та економічні ресурси континенту продовжуватимуть приносити плоди, якщо вони будуть оживлені трансцендентним баченням людської особи, яка є «найціннішим скарбом європейської спадщини». А цього треба досягти шляхом поширення «нового гуманізму», який є синтезом євангельського послання та європейської культури. Він пояснив, що суть гуманізму полягає в розвитку концепції «людської особи та її трансцендентного покликання». У промові перед європейськими вченими 2007 р. Бенедикт XVI пояснив, що неправильно протиставляти теїзм і справжній гуманізм. Він наголосив, що справжньою трагедією в історії європейської культури є утверджене з ХІХ ст. переконання, нібито «Бог є суперником людини і ворогом її свободи».

Бенедикт XVI бачив дві головні небезпеки для сучасної Європи: з одного боку, — це виключення релігії, а з іншого — «релігійний фундаменталізм». Папа критикував як секуляризм, який прагне усунути релігію з публічного простору, так і фундаменталізм, який «втрачає можливість плідного діалогу та корисної співпраці між розумом і релігійною вірою».  

Внесок у соціальне вчення Церкви

У своїй соціальній енцикліці «Caritas in Veritate» Бенедикт XVI адаптував соціальне вчення Церкви до викликів глобалізованого світу в часи кризи. Він пропонує заміну вузького розуміння «логіки ринку» логікою дару та глобальної солідарності. Ця енцикліка набагато песимістичніша в оцінці економічного лібералізму, ніж у Йоана Павла ІІ.

Бенедикт XVI критикував крайнє ліберальне розуміння ринку: «Ринок, керуючись лише принципом еквівалентності обмінюваних благ, не може привести до суспільної єдності, яка, зрештою, потрібна йому для належного функціонування». Фальшива логіка ринку, на думку папи, зміцнює егоїстичне ставлення, яке призводить до серйозних спотворень: «Корупція та беззаконня, на жаль, присутні як у поведінці економічних і політичних суб’єктів багатих, старих і нових країн, так і в бідних країнах». Тому він закликає сприймати нинішню глобальну економічну кризу як виклик для переосмислення подальшого напрямку розвитку людства.

Звертаючись до найактуальніших викликів, із якими стикається людство на початку ХХІ ст., він стверджує: хоча «розвиток був і залишається позитивним фактором», та він характеризується «викривленнями і драматичними проблемами, ще більш очевидними в нинішній кризовій ситуації». Ця ситуація вимагає «нової відповідальності» за напрямок розвитку. Основною проблемою є «зростання, позначене деформаціями та дисбалансом».

Папа пояснює, що прибуток не може розглядатися як кінцева мета економічної діяльності. Його кінцевою метою має бути загальне благо. Інакше це «ризикує знищити багатство та створити бідність». Тому він пропонує розвиток таких підприємств, які, не виключаючи прибутку, вважають його інструментом досягнення гуманістичних і соціальних цілей.

Як приклад, Бенедикт згадує групи підприємств, «що ставлять перед собою мету суспільної вигоди; різнобарвний світ суб’єктів так званої суспільної економіки і сопричастя». Ще одна небезпека в епоху глобалізації, яку відзначає Бенедикт XVI, це зменшення значення та суверенітету окремих держав. Тому він застерігає від «завчасного проголошення припинення ролі держави». Він додає, що «у розв’язанні нинішньої кризи роль держави, схоже, зростає, повертаючи багато своїх повноважень».  

Католик у суспільному житті

За словами Бенедикта XVI, зрілий християнин — це людина, відповідальна за всі сфери життя; людина, яка гармонійно реалізує цю відповідальність не лише у своєму приватному чи сімейному житті, а також у своєму житті професійному, суспільному, а отже, й політичному. Як префект Конгрегації віровчення, 2003 р. кардинал Ратцінґер видав спеціальну доктринальну ноту про політичну участь мирян «Путівник для політиків». Там він чітко заявляє, що в житті християн «не може бути двох паралельних течій: з одного боку, так зване духовне життя зі своїми цінностями та вимогами, а з іншого — так зване світське життя, яке включає сім’ю, роботу, соціальні стосунки, політичну та культурну участь. У цій доктринальній ноті папа наголосив, що завдання безпосередньої участі в політичному житті є частиною місії та відповідальності мирян. Цю діяльність миряни здійснюють за власний рахунок і не обтяжують нею своїх священиків чи єпископів. Проте «автономія тимчасової сфери», якою користуються миряни, залучені в політичне життя, на його думку, може стосуватися вибору конкретної стратегії дій у політиці, але не стосується автономії у сфері морального вибору. Тому католик, присутній у політичному житті, не може захищати рішення, що суперечать ученню Церкви, етичним принципам або шкодять людській гідності.  

Молодь, любов, сім’я, захист життя

Багато років тому в «Доповіді про стан віри» кардинал Ратцінґер застерігав від «тріщини» західної культури, якою є розірвання зв’язків між сексуальною сферою та подружжям. На думку кардинала Ратцінґера, це розділення викликає ще один розрив: розділення між сексом і продовженням роду, а це стало причиною «жахливих експериментів», які хотіли відокремити продовження роду від сфери сексуальних відчуттів.

У книзі «Бог і світ» він нагадав про вчення Церкви:

Церква визнає статевість центром творіння, а людина в сфері сексуальності найближча до Творця життя. Папа вказав на взаємодоповнення — у певному сенсі — божественної творчості та людської плідності. Дарувати життя і нести відповідальність за цей акт, який виходить за межі біологічного початку, — на його думку, має в собі щось святе. Результатом роздумів кардинала Ратцінґера стали пізніше офіційні документи, видані Конгрегацією віровчення, серед яких: інструкція «Donum vitae» 1987 р., «Зауваження щодо проекту юридичної легалізації стосунків між гомосексуальними особами» 2003 р. або «Лист до єпископів Католицької Церкви про співпрацю чоловіка і жінки в Церкві та світі» 2004 р. Після обрання Папою кардинал Ратцінґер продовжує роздуми про сім’ю. Під час інавгурації семінарії Римської дієцезії у травні 2005 р. на тему «Християнська сім’я та спільнота: формування особистості та передача віри» він нагадав, що «нинішні різноманітні форми розпаду подружжя, такі як вільні союзи та “пробні шлюби”, аж до псевдошлюбів між особами однієї статі, є вираженням анархічної свободи, що представляє їх як визволення людини». Серед величезних загроз для сім’ї, ще як префект конгрегації, він говорив про релятивізацію поняття шлюбу через спроби прирівняти до нього гомосексуальні стосунки.

Цьому кардинал Ратцінґер присвятив окремий документ: «Зауваження до проєкту юридичної легалізації стосунків між гомосексуальними особами» від 2003 р. У ньому нагадується, що Церква вчить: повага до гомосексуалістів не може призвести до схвалення гомосексуальної поведінки чи легалізації гомосексуальних союзів. Цей текст нагадує католицьким політикам, що їхній обов’язок — голосувати проти таких законопроєктів. Ще однією важливою промовою Бенедикта XVI про сім’ю був ювілей з нагоди 25‑річчя Папської ради у справах сім’ї. Посилаючись на слова Йоана Павла ІІ, папа Бенедикт нагадав, що його попередник вважав питання сім’ї вирішальним для спільного блага народів. Він також звернувся зі спеціальними посланнями до сімей під час Всесвітньої зустрічі сімей у Валенсії 2006 р. та в Мілані 2012 р. Під час останньої Бенедикт XVI рішуче наголосив на ролі шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою, водночас вкотре виступаючи проти тенденцій до зрівняння гомосексуальних стосунків із подружжям. А серед найважливіших елементів, які будують сім’ю, папа перелічує: підтримувати постійні стосунки з Богом і брати участь у церковному житті; дбати про діалог; поважати думку іншої людини; бути готовим до служіння; бути терпеливим до вад іншої людини; прощати і просити пробачення; розумно і смиренно долати можливі конфлікти. А також узгоджувати освітні вказівки; бути відкритими до інших сімей; бути чутливими до бідних та відповідальними у громадянському суспільстві.  

Бенедикт XVI — Учитель Церкви

Бенедикт XVI був одним із найвидатніших Пап в історії та вчителів сучасної Церкви. Він не тільки мав авторитет, але й наново, видатним чином показав нам Ісуса в Його повноті: Ісуса віри та Ісуса історії, який є постійно актуальним Божим посланням для майбутнього світу та кожної людини. Він вдихнув новий дух у нашу віру та оновив її. Протягом усього свого життя він виступав проти розмивання віри, релятивізму, спокус піддатися сучасному ідолові — атеїзму, який набув нової форми у ХХ-ХХІ століттях. Великий спадок, який він нам залишає, це фундамент Церкви ХХІ ст.

Бенедикт XVI — великий мислитель нашого часу, проникливий аналітик, який допомагає нам у заплутану та складну епоху знайти і продовжувати шлях до більш цивілізованого та гуманістичного суспільства, заохочує нас не забувати про Бога, нашого Спасителя, і тим самим віддалити примару остаточної катастрофи. Якщо знаєш, хто такий святий, то він мав його риси: смирення, милосердя, життя в постійній близькості до Бога і в повній довірі до Ісуса. Він відрізнявся простотою і скромністю. Все своє життя Йозеф Ратцінґер/Бенедикт XVI з любов’ю служив Богові, людям і Церкві. Він був великим свідком Бога. Тож не дивно, що деякі говорили про його сяйво святості. Він провадив святе життя, і не нікого здивує, якщо колись його винесуть до слави вівтаря.


Джерело

Be the first to comment on "Духовний заповіт Венедикта XVI"

Напишіть відгук