Замість епітафії, або Коли ж розпадеться Росія?

Чи обіцяє гіпотетичний розпад нинішньої РФ на окремі самостійні держави остаточне вирішення одвічного «російського питання»? До якої міри такий сценарій є реалістичним? Нагадаю, в минулій колонці я припустив, що для миттєвої дезінтеґрації Росії (й відтак зникнення постійної небезпеки для України, Європи та зрештою цілого світу) бракує фактичних передумов — політичних, економічних, ментальних.

Світова експертна спільнота, схоже, солідарна в уявленні, що неминуча поразка Російської федерації у війні проти України похитне владу Кремля й посилить авторитет регіональних лідерів за умови їхньої наявності. Проте, деградація – це ще не розпад, точніше, не той розпад, на який ми могли би розраховувати, щоби перевести подих і займатися своїми справами. Нам треба, щоби вони почали розбиратися між собою й забули про нас, Америку, «анґлічанку», Ватикан, всесвітню змову й усе, чим вони самі себе сексуально збуджували впродовж останніх трьохсот років. Для цього потрібна поява на місці Російської імперії певної кількості автономних політичних суб’єктів із власним інтересом та амбіціями. Суб’єктів! Хто вони й довкола чого формуватимуться?

Коли 30 років тому так звані олігархи ділили державні підприємства, вони їх дерибанили цілими підгалузями, «кнопки» від яких — менеджмент, постачання, ринки – все в Москві.

Як учили мене в юності, крокувати варто від інтересу – від економічних передумов. Слід передовсім пам’ятати, що Росія як така – дуже бідна країна. Її казкове багатство зосереджено в газових і нафтових родовищах у далеких важкодоступних місцевостях. Звісно, видобуток не підпорядковується регіональній владі, а якби підпорядковувався, вона б не знала, що з ним робити. Розхапати бурові й качалки по федеральних округах – не фокус, але ж труба, її не поріжеш, доведеться узгоджувати дії як мінімум із сусідами, вже слабка позиція… Російська промисловість за своєю структурою та ефективністю мало відрізняється від нашої, спрацювання основних фондів сягає 48-54% залежно від галузі. Є там масовий товар: прокат, труби. Є унікальна пропозиція: до прикладу, кольорові метали. Є баласт — навряд чи хтось, крім Північної Кореї, тепер понадиться на російську зброю, яка скомпрометувала себе в цій війні. Але найважливіше, що все це радянський спадок, частина «єдіного народнохозяйствєнного комплєкса» (сталий вираз). Коли 30 років тому так звані олігархи ділили державні підприємства, вони їх дерибанили цілими підгалузями, «кнопки» від яких — менеджмент, постачання, ринки – все в Москві. Перерозподіл власності або націоналізація на користь нових імовірних територіальних утворень мало що вирішує, буде те саме, що з венесуельською нафтою (без клятих капіталістів compañeros не здатні забезпечити технологічні регламенти). Союз власників із регіональними елітами теоретично можливий, але ми знаємо, чого в Росії вартують домовленості.

Принципово ж важливо інше: частка тіньової економіки в РФ тільки за більш-менш офіційним даними складає 42%, деякі дослідники пропонують помножити цифру на 2, це якась примітивна бізнесова активність, непомітна згори: «промисли», заробітки, індивідуальне підприємництво, те, що називається «гаражною економікою». То, здавалося б, тим легше дистанціюватися від центру? Якби ж то! Що примітивніша система, то вонастабільніша. Уся ця господарська пліснява, нерівномірно розмазана по поверхні, 65 відсотків якої складає вічна мерзлота, успішно саморегулюється в рамках неформальних правил і звичаїв. Чи захочуть вони передомовлятися й ділитися з новими регіональними князями, бути їм лояльними замість коритися далекому цареві — ось ключове запитання до всіх гіпотез? Тут ми вступаємо в площину ментальних передумов процесу.

Якщо вірити міжнародним довідникам, Індекс гуманітарного розвитку (Human Development Index) Російської федерації оцінюється дуже високо, але хто й як його міряв, якщо на першому місці в країні перебуває не Москва, не Петербург і не Ніжній Новгород, а… Ханти-Мансійський автономний округ у складі Тюменської області? Те, що відкрилося з безпосередніх контактів на рівні солдатні, яка вдерлася до нас нав’язувати свій лад – якраз цілком показовий соціальний зріз сукупного кандидата на дезінтеґрацію, – дає відчуття зовсім іншої реальності. Нема особистості. Індивіди, яких ми спостерігаємо, все ще є носіями первіснообщинної свідомості з усіма типовими рисами, притаманними такому устрою. За засадами світосприйняття вони мало змінилися від часу скасування кріпосного права, а якщо й змінилися, то в гірший бік. Суспільство неструктуроване, це навіть не суспільство, а спільнота. Оскільки нема суспільства, нема й суспільної думки — є вірування. Немає ані звички, ані процедур захисту й узгодження інтересів (у нас на початках Незалежності їх теж не було, ми випрацювали їх у першому наближенні — або, можливо, відновили з колективної пам’яті — якраз у процесі майданів). Власне, інтересів як таких – усвідомлених, артикульованих – теж нема, замість них обрáзи як спосіб життя. Довіра відсутня як категорія. Ну й дешевий алкоголь, вибачайте за відвертість. Навіть звички повставати немає. Їхнє повстання – це погром.

Інтелектуали не схотіли й не змогли сформулювати порядок денний, оскільки не є інтелектуалами, а є спадкоємцями «інтєліґєнтов», які втратили свій статус і сенс існування 1991 року. Квінтесенція сучасної російської культури – це сотні томів паралітератури про хороброго десантника, який перемагає американців, ними донедавна були забиті наші книгарні. Плюс вар’єте (серіали, шансон, комеді-шоу з ідеологічним навантаженням типу Кісєльова/Соловьйова/Скабєєвої). Плюс нішовий продукт, подекуди навіть світового рівня, для однієї десятої відсотка. Хто ж малим оцим розповість, де точки зборки, як кучкуватися, що відстоювати?

Певні формальні механізми в РФ працюють, бо первісні суспільства мають підвищену потребу в ритуалах легітимації. Тому така увага приділяється виборам. Але немає партії, яка могла би розпастися й продовжувати виконувати свої керівні функції, як це сталося в постсовітських країнах. КПРС не була лише партією – вона була орденом, який на базі квазі-релігійних практик а) від дня свого народження будував ресурсну базу для майбутніх загарбницьких воєн, b) ліквідував або ізолював тих, хто заважає, й c) за необхідності організовував виживання та інформаційну обробку вцілілих груп населення. Партія з чітко розписаним функціоналом, зі структурою менеджменту, яка мультиплікувалася на всіх рівнях, була суворо формалізована й навіть у конституції прописана. Коли сконала квазі-релігія, структурні підрозділи ордену, тобто вже готові провінційні адміністрації, взяли на себе керування процесами й поділили владу з мафіями. Україна та країни Балтії були єдиними серед уламків СРСР, де існували альтернативні еліти й зберігалася альтернативна ідея розвитку. Решта новоутворень існувала й, за незначними винятками, продовжує існувати в парадиґмі КПРС з різним локальним колоритом.

«Вертикаль» Путіна – це,  навпаки, договорняк, суто неформальна структура, в якій принципово відсутні механізми координації між ланками без участі центру.

«Вертикаль» Путіна – це, навпаки, договорняк, суто неформальна структура, в якій принципово відсутні механізми координації між ланками без участі центру. Для цього він, Путін, їм досі потрібен: розрулювати, чинити суд і збирати данину, як у часи варязького князя Інґвара-Ігоря (878—945 р.р. по р. Х.). Механічно розрубати цю схему по, здавалося б, очевидних лініях дезінтеґрації технічно неможливо, доведеться конструювати нову. З кого, з чого? В кожному випадку, наявна партія влади «Єдіная Россія» не є політичною структурою й не здатна не те, що очолити – навіть супроводжувати процедуру розлучення.

Я читаю в іноземних високочолих аналітичних звітах про роль губернаторів і неминучі громадські заворушення. І пробую як колишній белетрист уявити себе на місці того губернатора в його офісі. Прямо сьогодні мені б’ють шибки. Чи зможу я зателефонувати до командира місцевого підрозділу Нацгвардії? Чи візьме він слухавку? Хто я для нього такий? Ну от просто: хто такий глава адміністрації для командира Нацгвардії? Мене призначали в Москві, його поготів. Домовимося чи здасть? Кого він кришує? Бува, не мого конкурента? Чи краще вийти до демонстрантів? І що їм запропонувати? Добре, якщо мій округ донор. «Не платитимемо Москві!» А якщо дотаційний? І від дотацій залежить платня вчителям, які там зараз стоять і яких я змушував мухлювати в рахункових комісіях на останніх виборах? Ну от що конкретно прямо зараз я їм скажу? І так у кожному окремому випадку.

Кількість áкторів обмежена, їхні рольові моделі так само. Ніхто не заважає для окреслення ймовірних сценаріїв шукати аналогії в минулому або в інших країнах, проте я би зосередився на наявних реаліях і тенденціях:

  • доособистісні форми свідомості в більшості підвладного контингенту;
  • абсолютний аморалізм еліт;
  • брак горизонтальних зв’язків;
  • відсутність найменших гарантій безпеки для особистості, бізнесової ініціативи, громадських утворень;
  • нерелевантність будь-яких знань про економічні можливості того чи іншого міста, села чи регіону, про внутрішні зв’язки й залежності;
  • технологічна й побутова деградація на додачу до гуманітарної;
  • вакуум ідей розвитку;
  • кадровий голод;
  • занепад освіти;
  • імітаційний характер ЗМІ

Слід уважно роздивитися конкретні групи по інтересах, їхній ресурс, їхню кадрову базу на місці, потенційну економічну спроможність кожного окремого ядра, схему його взаємодії й тоді вже генерувати гіпотези. Наразі, перепрошую, не переконує.

А тепер подивімося на мапу і поставимо собі запитання: що зміниться, якщо від Російської Федерації в її нинішній конфігурації відпаде республіка Саха, вона ж Якутія, з площею в 3 мільйони квадратних кілометрів і населенням… трохи менше мільйона (три лівобережні райони Києва)? Ну так, бюджет постраждає, авжеж. А ментальна імперія? Наскільки істотно це позначиться на амбіціях і апетитах решти територій? Як це сприйметься в Махачкалі? «Де там ті якути»? Безумовно, символічна картина світу похитнеться, легітимність влади впаде, але чи запуститься ефект доміно?

Окремий пункт нашої уваги – Кубань, де українці зберегли частково свою ідентичність. У нас постійно виникають розмови про її приєднання до нас у тому чи іншому вигляді, тобто про елемент відновлення України в її етнічних кордонах станом на 1919 рік (можливо, й не визнаних, проте зафіксованих на Паризькій мирній конференції), але… Українці на Кубані з’явилися, як відомо, в кінці XVIII столітті, до того це були землі черкесів (адигів), і депортація черкесів – якраз один із хрестоматійних прикладів імперського геноциду. Яка зараз ситуація? Які там стосунки з сусідніми народами, хтось вивчав? І, головне, чи переконані ми, що воно нам саме зараз потрібно? Може, так, а, може, ні, треба дивитися.

Нарешті, ще один пункт, який важко обійти, якщо ми вже наважилися зазирнути в лепрозорій. Як бути з «хорошими росіянами»? Не маю сумніву, що вони є, світлі й гідні люди, їх не може не бути. Хтось із них уже виїхав, хтось не мав фізичної змоги або не наважився. Живі люди! Їх, звісно, не мільйони, але вони є. Ну хай одна десята відсотка. Згадаймо про Бога й місто гріха: «Може, в цьому місті є п’ятдесят праведних. Невже ти знищиш усе місто і не помилуєш його заради тих 50 праведних?» (Бут. 18:24). Відповідаю: не хочу знати, це не моя турбота. Мені є про кого турбуватися й за кого хвилюватися. В кожному разі я не готовий до кооперації з ними, як і практично всі мої близькі й знайомі. Хай Він про них подбає. Якщо йтиметься про політичний прихисток, знаю, що це наш обов’язок згідно з усіма міжнародними нормами, подобається це комусь чи ні. За однієї-єдиної умови, що повинна мати силу закону: «Хай вчать мову». Далі поговоримо.

Спробую підбити підсумок: доки не доведено протилежне — з цифрами, іменами, географічними назвами — я не готовий розглядати сюжет розпаду імперії. Колись у майбутньому — безперечно й неминуче (підкреслюю: неминуче), сьогодні-завтра — ні. Відтак у найближчому майбутньому наша зовнішня політика має виходити з реальності подальшого існування на певний неозначений час смертельно небезпечного сусіда. Наш поточний маневр – не чекати від Боженьки, доки він вирішить нашу проблему, а готуватися до співіснування з приниженою країною, сповненою образи та ресентименту. Самі ми не впораємося, як не впоралися б із агресією, якби не міжнародна спільнота. Тож маємо вимагати від тих, кого ми затулили собою:

  1. Доведення сусіда до банкрутства: санкції на всі вуглеводні, в ідеалі на весь експорт. Не цінова стеля, а повна заборона.
  2. В обмін на «ніжки Буша» (хто не знає, запитайте в старших) введення прямого правління Вашинґтонського обкому, вони вміють, коли хочуть.
  3. Денуклеаризація без варіантів, у Ленґлі з точністю до одиниці відомо, де й скільки.
  4. НАТО для України.
  5. Рів із крокодилами. Пункти пропуску для родичів і праведних.

Все.

Автор:ЮРІЙ МАКАРОВ

Джерело

Be the first to comment on "Замість епітафії, або Коли ж розпадеться Росія?"

Напишіть відгук