Звір з безодні. Як виник і чого прагне путінський фашизм

Про історичне, соціальне та психологічне підґрунтя рашизму

1928 року на виборах до Рейхстагу НСДАП отримала лише 2,6% голосів, але за якихось шість років Адольф Гітлер став одноосібним диктатором: «Закон про верховного голову Німецької держави» на плебісциті підтримали майже 90% його учасників. Для цього знадобилися всесвітня економічна криза, поразка Німеччини у Першій світовій війні, дрібка політичного авантюризму та харизма одного навіженого художника-невдахи. На політичну вершину Гітлера підняли настрої таких же невідбутих, скалічених, розчарованих у своїх передвоєнних мріях і розчавлених післявоєнною скрутою людей. Тих, котрі бачили на власні очі катастрофічні наслідки масового фронтового людиновбиства, але замість прагнути миру, поставили все на реванш у наступній, ще більш руйнівній війні.

Здичавіння всіх і вся на полях Першої світової, перемішування автохтонного населення європейських країн із величезною масою таких же травмованих мігрантів (зокрема з політично збанкрутілої Росії), неспроможність урядів Європи подолати післявоєнний занепад — саме в таких умовах народився радикалізм, який пропонував плебсу та маргіналам прості відповіді і прості методи: репресії, терор, класову та етнічну селекцію. Гітлер став канцлером внаслідок домовленостей у вузькому колі німецьких політиків, які кілька років поспіль не могли сформувати чинну парламентську більшість і намагалися відвернути прихід до влади комуністів (промовиста паралель з російськими реаліями кінця 1990-х — початку 2000-х).

Соціальну базу націонал-соціалізму складали люди, чиє світосприйняття і життя були деформовані післявоєнною кризою

Але чим нацизм був по суті? Він змішав у собі, здається, всі гасла та ідеї, котрі так чи інакше резонували зі свідомістю «простої людини», зґвалтованої війною, переділами світу та революціями. Тут тобі і обіцянка жаданого військового реваншу, і гасло об’єднання німців, розпорошених по державах, що постали на уламках Німецької та Австро-Угорської імперій. Тут і месіанська есхатологія Третього Рейху, на догоду малоосвіченому обивателю приправлена лютеранським консерватизмом впереміж із середньовічним містицизмом та шовіністичним «арійством». Тут і непримиренний антикомунізм, зокрема з антисемітським «душком». Експресія замість логіки. Ненависть замість любові. Культ фюрера замість пошуків себе справжнього. Війна і терор як шлях і спосіб вирішення всіх питань і проблем.

«Простому німцю», який ледве зводив кінці з кінцями, Гітлер дарував ілюзію виняткової місії — перекроїти світ за лекалами націонал-соціалізму. Невідповідність масштабу нацистської місії масштабу особистості рядового нациста або симпатика вигадливо компенсували масовістю. Вважалося, що купа дрібних невігласів, заражених «великою німецькою ідеєю», здатні змінити всесвіт, та й самі — як комахи, що збираються у рій — стати чимось більшим, ніж вони є поодинці.

«Я звільняю людей від обтяжливих обмежень розуму, від брудних і принизливих самокатувань химери, іменованої совістю і мораллю, і від претензій на свободу та особисту незалежність, до яких доростають лише небагато хто» — казав Гітлер. У певному злочинному сенсі він мав рацію: звільнивши «просту людину» від докорів сумління і озброївши її ідеєю масового вбивства заради великої місії, фюрер відчинив пекельну браму. Ідеологія, яка відкрито оспівувала масовий терор, апелюючи до міфічного минулого, в масовій свідомості поміняла місцями смерть і життя, а відтак — переінакшила усю систему цінностей.

Про некрофілію Гітлера писав колись ще Еріх Фромм, втім, вона формувала не лише особистість фюрера, а й увесь Третій Рейх. Обсесивна зацикленість на минулому і прагнення зупинити хід часу, або взагалі розвернути його в зворотному напрямі, є чи не найбільш чутливим симптомом руху суспільства в напрямі політичної смерті. Дрібка месіанізму (Гітлер навіював ідею про те, що тисячолітній Рейх зійшов на землю, як небесний Єрусалим. Приблизно те саме ідеологи «русского мира» проповідують нині стосовно Росії) — і Німеччина перетворюється на вузловий елемент вигаданого всесвіту, у якому все трактується крізь призму її химерно усвідомлених інтересів. Останній штрих — зневага і ненависть до всіх, хто перебуває за межами цього вигаданого, штучно сконструйованого макрокосму. Пройшовши ці етапи, країна, котра з тих чи інших причин втратила здатність змінюватися і розвиватися відповідно до викликів часу, перетворилася на хижака, одержимого ідеєю експансіонізму та переформатування світу відповідно до власної схибленої світоглядної картини.

Нацизм à la russe

На відміну від Гітлера, у царині ідеології Путін не вигадував велосипед, а скористався вже готовими лекалами. Він нікого не зачаровував своєю харизмою — образ «національного лідера» зліпили політтехнологи, а росіян закохали у нього за допомоги сучасних медій, до того ж монополізованих. Про такі інструменти німецький фюрер не міг і мріяти. Путін не «вирощував» і не «виховував» свою аудиторію, не захоплював її нехай одіозними, але свіжими ідеями та візіями. Йому навіть не довелося звільняти росіян від «химери совісті». Він взяв за основу готовий соціальний субстрат — «радянську/пострадянську» людину — і за допомоги низки інструментів довів цей субстрат до потрібної кондиції. Саме про неї — про «радянську людину», як про соціальну основу відтворення, регенерації держави насильства, тобто тоталітаризму — на початку 1990-х років писав соціолог Юрій Левада. Двадцять років послідовного угноювання цього субстрату (Левада називав його плазмою — позбавленою соціальної структури масою) ідеями російського месіанства силами цілої армії цинічних демагогів і моральних садистів, витворили з пострадянських поколінь пересічних росіян соціальну базу путінізму.

Образ «національного лідера», який Путін має в очах пересічного росіянина, є продуктом архаїчної політики і передових медійних технологій.

Левова частка російських солдат, які зараз гинуть в Україні — це ті, хто народився, виріс, сформувався протягом путінського двадцятиліття. Сьогодні, в мілітаристському угарі, процес ціннісної рефлексії в масовій свідомості росіян відсутній як такий. Але і раніше пацієнт був «скоріше мертвий, аніж живий». Колективна свідомість росіян виразно демонструвала нездатність створити сучасну, гуманну і правову державу, воліючи раз у раз відтворювати державу тотального насильства у її нових історичних версіях. І ця внутрішня інтенція народу цілком збігалася з інтересами господарів Кремля.

За цих обставин дещо змінилася лише конфігурація ідеї-фікс, покликаної мобілізувати масову свідомість, а також засоби її втілення. Не секрет, що з інтелектуального погляду ідеологія «русского мира» є еклектичним набором цілком нікчемних концепцій, стигм, стереотипів, упереджень та догм (докладніше про це при бажанні можна прочитати у моїй книзі «“Русский мир” в Україні: на краю прірви», 2018). Відверту алогічність цієї ідеології неможливо приховати. Взяти до прикладу хоча б тезу про те, що українці є «братнім народом», але їх чомусь все одно треба фізично знищувати, утверджуючи в такий кривавий спосіб вищу форму російського гуманізму. Але алогічність і цинізм аж ніяк не перешкоджають поширенню «русского мира». Навпаки, саме ці риси забезпечують його ідеальне накладання на свідомість пересічного росіянина — таку ж алогічну, антиінтелектуальну, аномійну, антигуманну.

Психологічні портрети носіїв тоталітарної свідомості та бучанських ґвалтівників/терористів майже повністю співпадають: в одному випадку ідеться про особину, змушену жити із відчуттям довічного приниження і безпорадності, в іншому — про тоталітарну особину, яка отримала команду і дозвіл вбивати, і в такий звірячий спосіб компенсує свою власну неповноцінність. Така структура особистості «масової людини» в Росії, як доводять соціологи, є прямим наслідком пристосуванства до політичного, законодавчого та економічного свавілля влади.

Звичайний рашизм

Висловлювання, які російська пропагандистська машина генерує на всіх рівнях, засвідчують нездорову фіксацію «коллективного русского» на взаємовиключних ідеях і завданнях. «Ми зламали хребет фашизму тоді і ми зробимо це знов» — запевняє патріарх Кіріл. А за якийсь місяць очільник МЗС РФ Сєргєй Лавров вже виступає із антисемітськими заявами, які миттєво підхоплюють пропагандисти нижчої ланки. Втім, це лише один бік проблеми. Рашистська пропаганда культивує серед росіян самоототоження не лише із державою путінською, але, що ще страшніше, також із радянською, котрої вже давно не існує. Рашистський дискурс патріотизму не просто закільцьований на смислоформах минулих епох, на нав’язливих ідеях війни і смерті як сенсу буття. Це ірраціональний і суто фашистський дискурс, який переводить масову свідомість у режим знищення Іншого і врешті самознищення. Саме тому рашизм настільки страшний не лише на доктринальному рівні, але й у своїй практиці.

В системі рашистського світогляду Росія є не уламком, а наступницею Російської імперії та СРСР, з чого виводиться ідея постійної експансії. Сусідні держави сприймаються не як рівноцінні суб’єкти міжнародних відносин, а як частини Росії, котрі відпали від неї внаслідок «геополітичної катастрофи» 1991 року та інших трагічних прикростей. На цій основі проростають — останнім часом все менш приховано — ідеї національного, а то й фізичного знищення «братніх» народів, існування котрих допускається лише в якості ферментованого «русским миром» демографічного субстрату імперії.

Глибинний народ

Кого можна вважати соціальною базою рашизму і як вона, зрештою, сформувалася? Шукаючи відповідь на це питання, слід звернути увагу на неструктурованість російського суспільства, його цілковиту невідповідність європейській цивілізаційній моделі. Наслідком комунобільшовизму в Росії стала наскрізна пролетаризація населення в місті і у селі, перетворення його на субстрат, рівновіддалений від засобів виробництва, перерозподілу доданої вартості і, відповідно, влади. В цьому сенсі, на зламі радянської епохи Росія мало відрізнялася від України, так само понівеченої комуністами. Відмінності почали увиразнюватися пізніше. Після встановлення контролю «силовиків» над усіма провідними галузями економіки та запровадження обмежень розвитку середнього і малого бізнесу, соціальний прогрес у Росії став неможливим. Понад те, левова частка населення так і не вийшла зі стагнації і повільного (а деінде — досить швидкого) загнивання. Московсько-петербурзький шик лише відтіняв тиху соціальну катастрофу, котра охоплювала все ширші терени Російської Федерації. Історичний час зупинився.

Химерне і убоге життя російської провінції створювало сприятливий ґрунт для формування путінськго режиму

Величезна маса населення РФ у селах, у депресивних малих і середніх містах, живе в умовах неподоланної бідності, заледве зводячи кінці з кінцями, навіть не мріючи змінити життя на краще, ба навіть навпаки — цілком усвідомлюючи свою приреченість і відчуваючи постійний страх перед майбутнім. Хронічне відчуття власної неповноцінності, залежності і приниження породжують соціальний ресентимент, який можна вгамувати лише відчуттям колективної національної величі. Притому ця «велич» розуміється винятково як репресивна міць держави всередині країни та її експансія назовні. Анексія Криму та гібридна війна на українському Донбасі перетворилися на важкий наркотик і російська свідомість миттєво впала у тяжку залежність. Вісім років існування на цій «голці» вичавили зі свідомості путінського електорату відчуття реальності. Втім, варто наголосити, що реваншистські настрої не для Росії є чимось новим: відносно мирними в її новітній історії виявилися (sic!) лише 1991—1993, 1997—1999, 2009—2014 роки. І це якщо брати до уваги лише війни на пострадянських теренах. З урахуванням конфліктів, у яких Росія діяла через своїх проксі, мирних періодів не лишиться зовсім.

Всі ці акти агресії трактувалися владою як «малі блискучі перемоги», провісники майбутньої Великої Перемоги. При цьому градус ворожнечі повсякчас нарощувався, а ставки піднімалися. Всі ці війни були по суті своїй терористичними, а відтак витворили цілу мережеву структуру та відповідну мораль. Це, власне, і стало системотвірним чинником путінської Росії. Така концептуальна рамка, слід визнати, була чисто сталінською, проте вона прекрасно спрацювала і в наш час. Це свідчить, що російське суспільство практично не еволюціонувало з часів сталінської доби. Всі зміни (радше — їхні очікування), про які так багато дискутували тамтешні інтелектуали, були позірними. Російський «глибинний народ» застряг в сталінізмі з його концептом «обложеної фортеці».

Від 2012 року російський народний антиамериканізм перейшов у стадію параноїдального марення. Населення активно і системно залякували примарним зазіханням колективного Заходу на засади державної безпеки і суверенітету РФ, її економіки, моралі і культурної автентичності. Якби занурення населення у стан мілітарного афекту не було метою Кремля, то діячів, котрі творили доктрину «русского мира», вдягнули б у гамівні сорочки ще на початку 2000-х. Натомість вони очолювали кафедри у провідних вишах, влада сприяла видавництву відповідної літератури, фінансувала їхні політичні і громадські проекти. Тому що метою Кремля було не подолання минулого та осмислення себе в світі, а формування нової квазірелігії/ідеології, квазідержави і наркотизованого пропагандою суспільства, якому належало стати соціальною основою проекту «русский мир». Замість адаптації і реалізації в реальному світі, Кремль та його ідеологічна обслуга витворили політичну утопію, в якій країна-бензоколонка з економікою у 2% світового виробництва намагалася нав’язати всім свою гегемонію.

Анексія Криму викликала у Росії народну ейфорію, створивши ілюзію відновлення імперської величі

І російський народ, треба сказати, щиросердно погодився на участь у цьому проєкті. Зростання показників національного самозадоволення, як засвідчують багаторічні соціологічні дослідження, завжди припадало на так звані «малі переможні війни» (61-68% під час російсько-грузинської війни та анексії Криму). Залежність самопочуття росіян від здатності ображати, принижувати і вбивати слабших стала причиною і одночасно наслідком їхньої цілковитої деморалізації. Піковим проявом останньої є масова «усвідомлена шизофренія», котра виявляється, з одного боку, в підтримці «спецоперації» і знищення «бандерівців», але з іншого боку, це супроводжується теревенями про братерську любов і бажання «звільнити» українців від американського гніту. Такими є наслідки свідомого виправдання державної брехні та державних терористичних практик. Непомітно для них самих, режим пов’язав росіян кров’ю українців і перетворив їх на колективного співучасника злочинів проти людяності.

Як слушно зазначають соціологи, у цій ненависті до колективного Заходу виявляється розпач росіян від недосяжності образу майбутнього, проекцією котрого і є уявний Захід. Усвідомлюючи свою нездатність жити по-людськи, цей соціальний субстрат генерує ненависть та енергію погромного натовпу, скерованого на знищення недосяжного ідеалу. Така установка повною мірою виявилася в діях терористів, вдягнених у російські військові однострої, в Україні. Зараз цей комплекс національної неповноцінності, вочевидь, перебуває в найактивнішій стадії кризи, і вихід з неї росіяни шукають чи то у знищенні українців, чи то у самознищенні. А паралельно з тим, Росія вивергає з себе рештки ліберального та демократичного елементу, аби остаточно позбутись усіх, хто не згоден жити в тотальній ізоляції. Це, власне, і є нова Росія — країна, у якій остаточно запанував і реалізувався рашизм.

Бенефіціари режиму

Втім, навіть настільки соціально збіднілий соціум, як російський, не є монолітним. Зрозуміло, путіністом може бути як маргінал з околиці занепалого містечка, так ректор провідного московського вишу або топ-чиновник. Ця позірно аморфна маса все ж має свою внутрішню структуру. Її елементів, щоправда, лише два. Безпосередні бенефіціари путінізму — корумпована вертикаль влади; особисто залежний від неї великий бізнес; силовики в усьому різноманітті репресивних відомств, включно із судовою гілкою; Російська православна церква, котра стала ідеологічною обслугою режиму; армія діячів освіти, культури і мистецтва, котрі також слугують зміцненню і збереженню владної вертикалі; пропагандисти і медійники і зрештою маріонетковий політикум. Весь цей прошарок і є основним отримувачем ренти країни-бензоколонки, а також творцем і охоронцем ментальної бульбашки «русского мира».

Їхніми спільними зусиллями режим став одноосібним господарем культурного часу, більше непідконтрольного суспільству. Системотвірними матрицями загальних контемпоральних циклів та правил поведінки виступають школа, ЗМІ, армія, пенітенціарна система, офіційні партії та громадські рухи, які повторюють і відтворюють «державну версію форм часу» та системи мислення, що організаційно та ідеологічно підпорядковані владі. Створення ізольованих від решти світу інформаційних бульбашок, заборона доступу до архівів, ізоляціонізм у науковій думці доповнюються свідомим створенням «паралельної реальності» для російського обивателя: настає епоха fake time, fake news.

Інформаційна обслуга путінського режиму цілеспрямовано занурює обивателя у паралельну дійсність

Спільними зусиллями учасників цієї системи (від пильної виховательки у дитячому садку до начальника тюрми і далі вгору по владній ієрархії) соціальний розвиток у Росії зупинений. Це їхніми колективними стараннями з соціального простору Росії наче напалмом витравлені високі форми соціальної взаємодії, побудовані на довірі, гуманності, солідарності, ідеалізмі, моральності — вони вилучені як такі, що унеможливлююсь кар’єрне зростання та добробут. Це їхніми зусиллями Росію перетворено на інтелектуальний відстійник, що оперує затертими кліше владарювання, насильства, знищення. Соціальна деградація переростає в мутацію інституцій: міністерство оборони перетворюється на міністерство війни, міністерство освіти — на міністерство одурення, міністерство науки — на міністерство метафізики, церква — на тоталітарну секту, органи держбезпеки — на угруповання озброєних злочинців, армія — на терористичну організацію. Форматуючим інструментом, або ж матрицею розбудови тоталітарного світу, стають так звані силові структури — система примусу. Відповідним чином структуруються квазіекономіка, квазіринок, квазіполітика, квазідержава, квазіцерква, квазікультура, а зрештою — квазіреальність, жоден з компонентів котрої не є тим, чим видається.

Пов’язані з владою круговою порукою брехні, корупції, злодійства та визискування власного населення, вони найдовше чіплятимуться за доктрину «русского мира», бо це те, що їх створило як квазісуб’єкт російської реальності і що годує їх самих та їхні сім’ї в буквальному сенсі. Без режиму — вони ніщо і ніхто, хіба що фігуранти кримінальних проваджень. Ці щури покинуть свого фюрера, тільки коли відчують, що його корабель вже справді йде на дно. Але поки їхнє завдання — занурювати пересічних росіян в стан якнайглибшого афекту і мобілізувати «гарматне м’ясо», нейтралізуючи будь-який можливий пір.

Homo putinus

Демографічним ресурсом режиму, на якому паразитує описана вище верхівка, є масова «проста/гола» людина, він же — пострадянський росіянин, якого влучно називають «ватником». Ядро цієї спільноти становлять мешканці бідної, депресивної провінції, що майже століття залишається зоною соціальної катастрофи. Це зона низької цінності людського життя, вартість котрого визначається особистою близькістю до корумпованого державного механізму. Дві третини росіян виживають від зарплати до зарплати (або ж від пенсії до пенсії), і передають бідність у спадок своїм нащадкам. Понад 50% росіян народжуються і помирають в зоні хронічної соціальної депресії, котра супроводжується граничною соціальною аномією та різноманітними девіаціями. Виходів — чи радше лазівок — з такого становища небагато: лотерея, смерть, наркотичний чи алкогольний транс, тюрма та силові структури. Не дивно, що донором низових кадрів для силових структур РФ, включно з армією, є саме ця соціальна зона.

Характерною ознакою пострадянського росіянина є відсутність уявлення про себе в світі і на історичному хронотопі. Згаданий Лєв Гудков визначав їх, як «позбавлених своєрідності і соціальних якостей». Крім того, масова російська людина мислить у парадигмі патерналізму, ідентифікує себе із державою, є жертвою та водночас адептом культу сили і насильства. Саме насильство структурує її існування на всіх життєвих етапах, починаючи від насильства у родині, у дитячому садочку, у школі, на роботі, зрештою в армії чи пенітенціарних установах (відповідно до життєвого сценарію). Ця людина відтворюється у системі вертикальних відносин «влада — примус», не утворюючи жодних горизонтальних соціальних зв’язків. Вона проживає життя, не довіряючи і не вміючи конструктивно взаємодіяти ні з ким. Навіть новітній рашистський слоган «Своих не бросаем!» в Україні не пройшов перевірку практикою – кидають, ще й як.

 Homo putinus не лише становить суспільну базу чинного режиму, але також є його призвідцем

До зони соціальної катастрофи хронічно не доходять «нафтодолари», і вона, на противагу Москві та Петербургу, чимдалі більше деградує. Крім того — це зона інформаційної залежності від телебачення, відповідно — тотального ураження пропагандою. Ментальність типового представника цього середовища і є продуктом пропаганди, котра звільняє його від «химери совісті», почуття особистої гідності, ампутує метафізичні уявлення про добро і зло. Така людина живе у дуалістичному світі, накинутому їй сторіччями державного насильства, у котрому існує лише власне «плем’я» і вічний «ворог». Пострадянський росіянин є фізичним і ментальним відбитком «матриці насильства», своєрідною бомбою, котра вибухне у визначений владою час. Маса, що не має власних інтелектуальних та емоційних рефлексій, живе колективним розумом (тобто офіційним пропагандистським дискурсом) і лише повторює певні його кліше відповідно до ситуації.

Масова людина путінської доби — це поборник «міцної руки» і ненависник недоступних західних свобод; довічний бідняк, що мріє розбагатіти, вбудувавшись за будь-яку ціну у корупційну вертикаль; «терпила» у себе на батьківщині і переповнений пихою великорос закордоном. Такий суспільний тип налаштований на тоталітарний режим, наче на камертон. Однак, homo putinus не лише становить суспільну базу чинного режиму, але також є його призвідцем. Путінізм і путінці нерозривні і взаємообумовлені, вони самовідтворюють одне одного, а за певних обставин з’єднуються у страшну машину знищення всього, що виходить за межі їхньої тоталітарної матриці як іззовні, так і всередині себе. Пам’ятаєте напис на стіні сплюндрованої окупантами квартири у Гостомелі — «Кто разрешил вам жить красиво?!» — це про них.

Тож масова російська людина путінської доби є історичною реплікою «радянської людини», по своїй соціальній суті — вже майже сторіччя конаючого російського селянства та містян у першому-другому поколіннях, що залюднюють монопрофільні депресивні міста. Понівечена тоталітаризмом колективна свідомість — а саме її штучно культивує путінський режим — самотужки не спроможна вискочити з колії тоталітарних практик, відтворюючи повторюваний історичний час і відповідні йому патології.

Замість умоглядної спільності під назвою «радянський народ» утворилася множинність атомізованих «радянських людей», які колись були становим хребтом радянського комунобільшовизму, а тепер — путінського фашизму. У найбільш загальному сенсі, це «люди течії»: параметри їхніх ментальних, моральних і психологічних характеристик задає держава. Бути справжньою така людина може лише наодинці сама з собою. Але метою режиму є формування такої особистості, якій огидно бути на одинці із собою, яка відчуває себе чимось значущим лише у зграї. Це людина, яка нічого не успадковує і не передає (бо більшість не накопичує ніяких суттєвих ресурсів), окрім приналежності до зграї. Це людина, яка існує в режимі постійно перерваних соціальних комунікацій навіть у межах свого власного родоводу, не спроможна утворювати соціальні зв’язки і просто бути щасливою.

Знавісніла зграя

Заклики звернути увагу на внутрішні проблеми замість того, аби «рятувати братів» на Донбасі, в Сирії, в Ірані, Афганістані чи будь-де від вигаданих загроз, не знаходять відгуку в такому суспільстві. На номінально своїй землі, у номінально своїй державі путінський «електорат» абсолютно безсилий. Саме нестримним прагненням перекроїти навколишній світ під «російський аршин» і компенсується абсолютна безправність російського народу в РФ. Національне приниження росіян власною владою компенсується насильством над зовнішніми жертвами. Чим разючіший розпач від беззмістовності свого власного існування, тим з більшою жорстокістю вони прагнуть упокорювати інших.

Під дією розтлінного прикладу і впливу влади, моральна деградація пересічної людини сягає неймовірної глибини. А отже населення величезної країни перетворюється на зграю знавіснілих особин. Різня (чи то локальна — в сім’ї, школі), регіональна чи міжнародна стає питанням часу. Тривожні дзвіночки лунали давно, зокрема в Керчі, де восени 2018 року студент розстріляв два десятки учнів і працівників місцевого коледжу. А ось і зовсім нещодавно, 26 квітня в Ульяновській області РФ чоловік прийшов у дитсадок, застрелив двох дітей і виховательку, а потім застрелився сам. Власне, тому ідеологи на кшталт Владіслава Суркова пропонували вирішення цієї «проблемки» шляхом каналізації агресії за кордони Росії. Саме так у 2014 році на українському Донбасі утилізували значну частину особливо навіжених, сформованих самою ж російською владою.

Бойовик Арсен Павлов (Моторола). У 2014 році він приїхав з Ухти на Донбас будувати «Новоросію». 2016 року загинув у Донецьку.

Те саме мало відбутися і у наступній фазі російсько-української війни, названої «спецоперацією». Основна мета була цілком прагматична: скинути надлишкову внутрішню соціальну напругу, витиснути за межі РФ рештки так званих «ліберастів» та «демшизи», довершити формування тоталітарного ладу, вкотре утвердити легітимність нелегітимної влади, і поволі перетравлюючи окуповану Україну, подовжити життя режиму ще принаймні на чверть століття. Що ж стосується більш глобальних цілей, то рашизм, проголошуючи курс на боротьбу з «гегемонією колективного Заходу», прагне нав’язати світові табірний спосіб існування. Новочасний ГУЛАГ у світовому масштабі — це є ідея-фікс Путіна та його оточення. Кінець гуманізму (термін Клауса Штедтке), натуралістично описаний у «Колимських оповідях» Варлама Шаламова, роздутий до глобальних масштабів — це і є квінтесенція рашизму. Якщо рашизм містить в собі певний антропологічний проєкт, то це остаточне видалення образу Божого з людини. Це і є майбутнє, заради якого росіянам масово доводиться вмирати.

Провідні завдання, які стояли перед народами у ХХ столітті, (завершення революції, модернізація суспільства та самовизначення у світі) путінська Росія проігнорувала. Ціле покоління затягло у трясовину пострадянської стагнації. Власне, на часі самознищення принаймні ще одного покоління росіян, і це за умови, що суспільство схаменеться і намагатиметься вийти зі стану когнітивного колапсу в напрямі ментального катарсису. Як ні – Росія зайде на чергове замкнене коло історії. Але найбільш страшною в даному випадку видається не так відсутність історичних перспектив для самої Росії, як ризики, котрі вона створює для решти світу.

Як історик, я часто змушена нагадувати, що прямі екстраполяції з сучасності на минуле і навпаки зазвичай грішать спрощеннями. Втім, трапляються і винятки. Бувають онтологічні за суттю повтори, які, власне, і є підставою для розмов про циклічність історії. Таке стається при читанні праці Германа Раушнінга, в якій той опублікував розмови Адольфа Гітлера з однодумцями. Застереження Раушнінга прямо стосуються й колективного Путіна — як російської верхівки, так і мільйонів тих, на кого вона спирається. Варто лише замінити ім’я Гітлера на Путіна, німців — на росіян, і стається déjà vu. Ми бачимо кальку інфернального минулого в сучасності, а також рецепт його подолання. Отож, процитуємо Раушнінга:

«… Одна людина приводить до абсурду цілу епоху. Перед нами дзеркало, в якому ми повинні впізнати себе — викривленими, але із долею нашої власної сутності. Одна людина, доволі обмежена, раб у глибині своїх інстинктів, подібно Дон Кіхоту, сприймає буквально все те, що досі було для решти лише духовною спокусою. Тому — якщо Гітлер переможе — зміняться не лише державні кордони. Зникне все, що досі вважалося сенсом і цінністю людства. І тому війна з Гітлером стосується кожного. Це не європейська війна через політичні проблеми. Це «звір з безодні», який вирвався назовні. І ми всі, до яких би націй ми не належали, і німці зокрема — і саме німці передусім — зв’язані однією метою: зачинити цю безодню».

Джерело:

Be the first to comment on "Звір з безодні. Як виник і чого прагне путінський фашизм"

Напишіть відгук