Зуміти виграти війну й не програти після неї

Прагнучи зрозуміти, якою буде Україна після війни, я відчуваю певний неспокій. Як каже приказка, не діли шкуру невбитого ведмедя. Тобто війну треба ще виграти. Проте однаково справедливою є пересторога: починати думати, як облаштувати своє життя, лише після перемоги — це неприпустимо спізнитися.

Тож чи можна сьогодні спрогнозувати, якою буде Україна після війни? Строго кажучи, ні, неможливо. Прогнозуючи, ми так чи інакше екстраполюємо нинішні закономірності на майбутнє. Тоді як у цій війні ми маємо розрив тяглості — сама війна є таким розривом. А тому радикальної трансформації зазнає не лише Україна — ми не впізнаємо весь світ.

Кажучи про війну в Україні, Пітер Померанцев зауважив дещо дуже важливе: «Саме завдяки такій концентрації катаклізмів у місці, де згущується світове зло, Україна народжує свої антидоти… Україна — це місце, де невидиме стає явним». Отож у цьому місці, де концентрується зло світового масштабу, ми маємо справу не лише з локальним конфліктом між двома народами, а зподією рівня Армагеддону. І саме в цьому згущенні світового зла й буде отримано над ним остаточну перемогу.

Отож уявити собі, якою буде Україна після цієї війни, неможливо через те, що не можна уявити собі, яким буде світ загалом. Можна сказати лише одне: Україна обов’язково стане важливим елементом майбутньої конструкції світу. Про це писав іще праведний митрополит Андрей Шептицький: «Не тільки у глибокому середньовіччі, але й, найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Европи велику — можливо, вирішальну — роль».

Але ми не можемо просто скласти руки й чекати на хепіенд. Мусимо таки замислитися над питанням: «А що буде, коли закінчиться війна?» — тобто мусимо екстраполювати нинішні тенденції на майбутнє, щоб не допустити найгірших сценаріїв. Адже якщо українці вийдуть із війни такими ж, якими були до неї, то, навіть вигравши війну у воєнному сенсі, ми одразу програємо її в сенсі цивілізаційному.

Отже, пригляньмося до тих загроз. Ми називаємо цю війну боротьбою світу демократій зі світом авторитаризму. Це абсолютно правильно, я погоджуюся з таким визначенням. Справді, сьогодні Україна, захищаючи власний демократичний уклад, не дозволяє російській деспотії нав’язати світові свій порядок денний. Але чи втримаємо ми демократичний устрій після війни?

Це питання, звичайно, спрямоване передусім на адресу української влади й веде за собою низку інших питань. Чи вміє нинішня українська еліта керувати країною в демократичний спосіб? Чи рахується влада з опозицією і чи залучає її до пошуку оптимального шляху розвитку країни? Чи рахується вона з демократичними інституціями та громадянським суспільством? Такого досвіду в політичних еліт ще небагато, тому нам так важливе членство в ЄС як можливість перейняти правильні демократичні процедури, а також і як гарантія того, що ми не підемо, скажімо, шляхом Угорщини Орбана.

Чи після війни влада не дійде висновку, що вона діятиме набагато ефективніше й швидше, коли ухвалюватиме рішення одноосібно? Під час ковіду вже звучали дискусії про ефективність авторитаризму й неефективність демократії. Це може повторитися. Отож важливо для всіх нас усвідомити цю загрозу, щоб ми, борючись з авторитарною державою, не заразилися тією позірною ефективністю.

Таку саму низку запитань можна поставити і громадянському суспільству в Україні. У час війни ми досягли раніше недосяжного: ми зберегли звичне для нас багатоголосся, але говоримо в унісон, говоримо однодумно. Але чи так буде завжди? Чи навчилися ми контролювати владу, не оголошуючи її відразу злочинною? Чи не повторимо сумної картини всіх попередніх наших духовних піднесень і чи не згаснемо, поринаючи в розчарування? Чи не повернемося ми після війни до business as usual, але поукраїнськи, тобто до звичної формули «жити чесно — собі на шкоду»? Коротше кажучи, чи станемо ми нарешті державним народом?

До негативних сценаріїв нас може спонукати інерція наших звичок. Так, ми сьогодні консолідовані, бо маємо єдиного й дивовижно жорстокого ворога, але після нашої перемоги цей чинник може зникнути. Можна легко припустити, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх численних відмінностей. Митрополит Андрей Шептицький дав цьому прекрасний діагноз — «моральна гемофілія», коли від найменшої суперечки люди стають ворогами. Отож потрібні «сеанси психотерапії», щоб суспільство усвідомило наявність цієї недуги, яку можуть лише обтяжити травми війни. Треба нам навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог».

Дотепер причиною нашого незмінного фіаско було те, що ми прагнули забезпечити однодумність — консенсус у тих питаннях, які за означенням не підлягають уніфікації. А як випливає з характерного твердження політичного філософа з Принстонського університету Яна-Вернера Мюллера, саме цього робити й не слід: «Сенс демократії не в тому, щоб формувати консенсус з усіх питань, а в тому, щоб управляти інтересами й зобов’язаннями, що конфліктують». Отже, нашою метою мала б бути не безконфліктність, а грамотне управління цією конфліктністю. А в цьому українці не такі вже й неуки.

«Я бачу нашу міжнародну перевагу в здатності жити у двох парадигмах воднораз: в умовах, коли недовіра критична для виживання, і в умовах, коли для швидкого руху вперед не обійтися без довіри як засобу зменшення трансакційних витрат. Ми живемо одночасно і у війні, де неможливий компроміс із ворогом, і у мирі, коли потрібно вміти приймати та поважати інакшість»,— твердить членкиня Несторівської групи Вікторія Бриндза.

«Уперше опинившись на головній лінії європейського політичного та культурного розлому, післякиївські (після Київської Русі.— Ред.) еліти на території сучасної України почали політичне та культурне балансування, що продовжило їхню незалежність від Сходу та Заходу щонайменше на одне століття»,— пише історик Сергій Плохій. Отже, нам треба навчитися грамотно «управляти інтересами й зобов’язаннями, що конфліктують».

Проте стоять перед нами також завдання, які стосуються не лише внутрішньої сфери. Наприклад, після війни світ приглядатиметься до того, яке слово скаже оновлена Україна. Український історик Ярослав Грицак твердить: «Україна — це є Палестина ХХІ століття. Нібито локальний конфлікт, але має вирішальний вплив на світову політику». Поки що головна ідея, з якою Україна виходить у світ, — це прагнення переконати всіх, що путінська Росія — екзистенційне зло. Це правильно, ця місія важлива, бо Європа досі не може повірити, що війна підважила чимало попередніх уявлень і стереотипів. Але такого переконування замало, щоб справді змінити світову політику. Потрібна позитивна ідея.

Сама Грицакова згадка Палестини сигналізує про важливість цінностей. Реформи в Україні будуть успішними тоді, коли вони йтимуть пліч-о-пліч із ціннісною трансформацією суспільства, до того ж щό має передувати — важко сказати. Існує давня взаємозалежність: нові ідеї переформатовують цінності, а новоукладений пакет цінностей прагне знайти своє ідейне обрамлення. Але за жодних обставин утвердження ціннісного виміру не може бути відкладеним на потім.

Тому ціннісне преображення українського суспільства — це необхідна передумова нашого успіху. А воно може дати певний імпульс ціннісним перетворенням у всій Європі. У нашій частині світу зріє ефект геополітичного «доміно». Він полягає в тому, що якісна трансформація українського суспільно-політичного поля послугувала б імпульсом для трансформації слов’янського «трикутника», тоді як звідси пішов би енергетичний імпульс для якісного перетворення всього європейського геополітичного каркасу.


Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.

Автор:МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ

Джерело

Be the first to comment on "Зуміти виграти війну й не програти після неї"

Напишіть відгук