Козаки як фронтирна спільнота

Тема козаччини протягом кількох століть займала помітне місце в польській культурі, політичному та суспільному житті. «При кому козаки, при тому й залишається Україна», – говорив Ян ІІІ Собеський.

Ще як були ми козаками… Цей Шевченків рядок і подальше уточнення, як козаки «братались з вольними ляхами», мимохідь спливають у пам’яті.

«Лях», як бачимо, у колективній свідомості українців (а Шевченко – її безперечний виразник) був не тільки вольним, а часами й цілком добросусідським, навіть братерським. Не завжди, але таки був.

Так само і з козаками у сприйнятті поляків. У різні періоди воно було різним, але про що точно можна стверджувати – тема козаччини віддавна займала вагоме місце в польському житті.

І це не дивно, бо ще з середини XVII століття Україна, або «козацька земля», terra Cosaccorum була ключовою сполучною ланкою між такими тогочасними геополітичними гравцями, як Османська імперія, Кримське ханство, Московія і, звичайно ж, Річ Посполита. І, за твердженням багатьох істориків, зокрема, Тараса Чухліба, саме козаки були провідною, представницькою верствою у тогочасному українському суспільстві, маючи значно більшу суспільну вагу, ніж, до прикладу, шляхтич-землевласник чи селянин-гречкосій. Зрозуміло, що й польські монархи відводили козацькому мілітарному фактору велику роль. «При кому козаки, при тому й залишається Україна», – говорив Ян ІІІ Собеський, у котрого, між іншим, був ще й такий негласний титул, як «козацький король». Зрештою, українське козацтво, як фронтирна спільнота, саме собою є яскравим, унікальним явищем, тому на дивно, що таке помітне місце ця верства займає в польській культурі.

Юзеф Брандт, «Козак на коні», близько 1877 р., фот. Національний музей у Варшаві

Цікавість до козаків, до «руського лицарства», «русинських воїнів» у польських середовищах відобразив ще Станіслав Оріховський, зокрема, у трактаті «Політія Польського королівства» (1565). Літописець пише, що героїв «Русь наша богатирями завжди їх звала», а бути «русином» в Русі вважає престижнішим, аніж «поляком». Протягом століть у польській культурі утверджувалися багатоликі, різноманітні, суперечливі образи козацтва, власне, як самі стосунки між двома сусідніми народами, котрі, якщо висловлюватися по-сучасному, мали конкурентні національні проєкти. Проте, попри «конкурентність», колоритна та яскрава стихія козаччини, її степова вольниця не могла не притягувати увагу багатьох польських мистців.

«Польська Україна»

Найбільший інтерес до української і, власне, козацької тематики в польській культурі виявився на початку ХІХ століття, в період романтизму. Польський романтизм навіть містив окрему течію, так звану «українську школу», для представників якої джерелом натхнення була саме Україна, з її «природньою народністю», «натуральністю», праслов’янськістю, поетичною міфологічністю, ну й, звісно ж, степовим козацьким лицарством. Саме завдяки «школі» Україна стала найбільш міфотворчим регіоном у польській літературі, а «романтики» спромоглися витворити свій власний образ-міф «польської України».

Юзеф Брандт, «Чати», бл. 1902 р., фот. Національний музей у Варшаві

Серед цієї течії особливе місце належить угрупованню ЗА-ҐО-ҐРА, названому за прізвищами учасників гурту, поетів Юзефа-Богдана Залеського і Северина Ґощинського, та літературного критика Міхала Ґрабовського, якого називають головним теоретиком «української школи». Звичайно, кожен із цих авторів сприймав і відображав «українськість» через призму власного світобачення й світовідчуття. Так, Ґощинський звертався переважно до гайдамацької України, описуючи Коліївщину, криваві перепитії народних заворушень. Цій тематиці присвячено поему «Канівський замок» (1828) із головним героєм козаком Небабою. Це, до речі, перший твір про гайдамаччину у світовій літературі, який дуже високо оцінював той же Ґрабовський, вважаючи, що «Пролог «Канівського замку» не блідне ані перед «Вальпургієвою ніччю» Гете, ані перед прологом «Макбета». У Морозовичах на Волині Северин Ґощинський створив другий великий твір на українську тему — поетичну повість «Вернигора», присвячену ватажку козацтва, реальній особі. Саме цього героя змалював великий Ян Матейко і саме про Вернигору, прихильника українсько-польського замирення, юний гімназист Ґощинський, перебуваючи на вакаціях і збираючи матеріали для майбутньої поеми про гайдамаччину, чув у Корсуні від тамтешніх селян.

Обкладинка книжки: Северин Ґощинський, «Канівський замок», 1866, Париж: Люксембурзька книгарня, фот. Національна бібліотека Polona

На відміну від «гайдамацтва» Ґощинського, Юзеф-Богдан Залеський, якого Іван Франко назвав «найбільшим українським поетом у польській літературі», зображував Україну козацьку, саме в козацькості вбачаючи відмінність українців від решти слов’ян, і зображуючи козаків виключно як лицарів, «вільних синів степу». Події минулого Залеський подає, як правило, оминаючи конфліктні ситуації між поляками й українцями, натомість вдаючись до тих історичних моментів, коли представники обох народів виступали проти спільного ворога (думи «Хотинська битва», «Лях сердечний» та ін.). Цікаво, що Ґощинський, який не зображував козаків і гайдамаків виключно як «чернь» і «зарізяк» (що загалом було властиве для польської літературної традиції), проте не уникав драматичних і навіть трагічних епізодів, врешті-решт звинуватив товариша й колегу в надмірній ідеалізації козацтва і навіть у фальсифікації історичної правди.

Тимко Падура, Tygodnik Ilustrowany, 1872, фот. Wikimedia.org/(CC BY-SA 4.0)

Міцно в «українську школу» вмонтована творчість і доля Тимка Падури, «польського кобзаря із українським серцем», співця козаччини, в котрого навіть перший опублікований вірш мав назву «Козак». До речі, з гімназійних років Тимко Падура товаришував із Северином Ґощинським. Ба більше, Падура-старший був хрещеним батьком Северина, а народилися обидва поети в один рік в одному селі – Іллінцях, на сучасній Вінничині. Прикметно, що в творах Падури козаки постають як союзники поляків, при тому маючи спільного ворога – московську імперію. Ще одна прикметність полягає в тому, що частину своїх творів українець з походження Падура писав українською мовою в латинській транскрипції. Ліричні пісні Падури до цього часу можна почути в Польщі, а «Hej sokoly» вважається народною в Польщі, Україні й деяких інших слов’янських країнах та Литві. Її виконують такі відомі артисти, як Мариля Родовіч, Олег Скрипка, гурт «Пікардійська терція», а мелодія використана у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». Щоправда, Падурине авторство ніде документально не зафіксоване, тому багатьма дослідниками ставиться під сумнів.

Окремішньо в цьому «українському» ряду можна згадати Юліуша Словацького. Окремішньо не тому, що він далекий від української тематики, якраз навпаки – в творчості Словацького український струмінь дуже потужний, (згадати хоча б поему «Срібний сон Соломеї», сповнену кривавих пристрастей часів гайдамаччини, або такі поетичні драми, як «Мазепа» чи «Беньовський», magnum opus поета). Більше того, Словацький не тільки творив міф козацької України, а й стверджував, що має дві батьківщини, Польщу та Україну. Просто цей поет – один із трьох «віщих» польських поетів, поетів-пророків, тож і для розповіді про нього годилося б обрати формат окремого матеріалу.

«Слов’янський Ґарібальді» та «дзеркальний Гоголь»

Говорячи про «українську школу» й «співців козаччини», не оминути й Міхала Чайковського, якого ряд дослідників вважають батьком польського історичного роману. Чайковський, він же Садик-Паша, він же отаман Чайка, взагалі є надзвичайно колоритною, авантюрно-героїчною постаттю, якого називають то «слов’янським Ґарібальді», то «Джеймсом Бондом ХІХ століття». Він був не лишень письменником, а й військово-політичним діячем, дипломатом, розвідником, диверсантом, людиною, яка тричі змінювала релігію (католицизм-іслам-православ’я), командиром козацького корпусу, який мріяв про відновлення Січі, про незалежну козацьку республіку, і з цією метою проводив таємні переговори з англійцями й турками.

Міхал Чайковський в образі Садик Паші, 1857 р., фот. Національна бібліотека Polona

Символічно, що й перша книжка Чайковського, яка побачила світ у 1837 році, мала назву «Козацькі повісті». Загалом же, козацька тематика є однією з пріоритетних для цього письменника, в доробку якого твори з промовистими назвами: «Стефан Чарнецький», «Українка», «Кошовий», «Гетьман України», «Ганна», «Кірджалі», «Овручанин». До постаті цього «поляка з українською групою крові» останнім часом в Україні проявляється все більше зацікавленості. В перекладі на українську мову побачила світ книжка «Шляхта обирає авантюризм», яка складається з двох спогадів Чайковського, перекладених з польської мови: «Pamiętniki Sadyka Paszy – Michała Czajkowskiego» та «Kampanja nad Dunajem i w Multanach w czasie Krymskiej wojny 1854-1855». Також до цього шерегу долучається роман Івана Корсака «Отаман Чайка», створений на основі спогадів самого Чайковського та «Історичних есе» Івана Лисяка-Рудницького.

Окрім романтичниго сприйняття, тема українського козацтва, так яскраво втілена представниками «української школи», мала й інші інтерпретації. Якщо в перших козак постає символом християнського лицарства, воїном без страху й докору, то в деяких інших митців козацтво зображується як породження «кочового степу», усоблення дикої стихії, хаосу і сваволі. Безперечно, найпомітніший автор з цього ряду – Генрик Сенкевич, якого багато хто з літературознавців, наприклад, Петро Кралюк, небезпідставно вважає «дзеркальним відображенням» Гоголя (хоча, знову ж таки, «польським Гоголем» інші дослідники називають якраз Словацького).

Якщо Гоголь витворив антипольський стереотип і до певної міри сприяв всотуванню того міфу в колективну свідомість українців, то приблизно те ж саме з полського боку робив своєю талановитою творчістю Сенкевич. Йдеться насамперед про його роман «Вогнем і мечем», чи не найчитабельніший твір польської літератури. Образ козацької дійсності там досить своєрідний: нелицарські методи ведення бою, дика поведінка, вбивчі нахили, зрада; запорожці, певна річ, «купаються в горілці», «кozacy pomazani dziegciem i pijani zupełnie», і ще багато всякого-іншого. Одне слово, «чернь». Так, згадується в романі й козацька волелюбність, і ще деякі позитивні моменти, але, як писав польський же дослідник Александер Вільконь, у «Вогнем і мечем» маємо справу з «переважанням чорного з невеликою сумішшю яскравих кольорів». Як на українське око, то й поготів – представлений у романі підхід до козацтва є дуже суб’єктивним і базується на стереотипних уявленнях. В цьому сенсі із Сенкевичем і справді приблизно така ж історія, як і з Гоголем та з гоголівським бестселлером «Тарас Бульба». І йдеться, певна річ, не лише про співставний масштаб талантів.

Завершити ж доречно буде, знову ж таки, рядками з Шевченкового вірша «Полякам»:

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Справедливості ради, слід визнати: сучасні поляки руку українцям простягнули. Тож простягаймо її й ми.

Джерело

Be the first to comment on "Козаки як фронтирна спільнота"

Напишіть відгук