КОНГРЕГАЦІЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ОСВІТИ

Освітніх закладів

«ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ СОТВОРИВ ЇХ»

НА ШЛЯХУ ДІАЛОГУ ЩОДО

ГЕНДЕРНОГО ПИТАННЯ У ВИХОВАННІ

ВСТУП

  1. Дедалі поширенішим стає усвідомлення того, що ми опинилися перед обличчям справжньої надзвичайної ситуації у вихованні, особливо коли йдеться про теми емоційності і статевості. У багатьох випадках організовуються і пропонуються виховні програми, які «дають нібито нейтральну концепцію людини і її життя, але насправді відображають антропологію, яка суперечить вірі і здоровому глузду»[1]. Антропологічна дезорієнтація (розгубленість – синонім перекл.), яка широко характеризує  культурний простір нашого часу, звичайно, зробила свій внесок у розлад сім’ї, виявляючи схильність знищити відмінності між чоловіком і жінкою, які розглядаються як простий наслідок історико-культурних обумовлень.
  1. У такому контексті виховна та освітня місія опиняється перед викликом, що «випливає з різних форм ідеології, яку прийнято називати гендерною і яка “заперечує відмінність і природну взаємодоповнюваність чоловіка та жінки. Вона передбачає формування суспільства без статевих відмінностей і спустошує антропологічне підґрунтя родини. Ця ідеологія запроваджує виховні програми та законодавчі ініціативи для сприяння розвитку особистої ідентичності та афективної близькості, які радикально відірвані від біологічної відмінності між чоловіком і жінкою. Людська ідентичність ввіряється індивідуальному вибору, який з часом може змінюватися”[2].
  1. Очевидно, що це питання не можна відокремити від ширшого горизонту виховання до любові[3], яке, як зазначив Другий Ватиканський Собор, має запропонувати «позитивне та второпне статеве виховання» в контексті невід’ємного права кожної особи отримати «таке виховання, яке б відповідало її питомій меті, характеру, статевій відмінності, культурі та традиціям власної країни, але водночас було б відкрите для братерських зв’язків з іншими народами задля плекання справжнього миру та єдності на землі».[4] Конгрегація Католицької освіти вже запропонувала поглиблення цієї тематики в документі «Виховні дороговкази в людській любові. Напрямні для статевого виховання»[5].
  1. Відповідно до антропологічного християнського бачення у статевості закладена основоположна складова особистості, її спосіб бути, виражати себе, спілкуватися з іншими, відчувати і переживати людську любов. Тому вона є невід’ємним виміром розвитку особистості та її виховного процесу. «Від статі людська особа отримує характеристики, які на біологічному, психологічному і духовному рівні роблять її чоловіком або жінкою, суттєво зумовлюючи таким чином шлях її розвитку до зрілості та залучення в суспільство»[6]. Під час процесу зростання «такі відмінності, пов’язані зі взаємодоповнюваністю двох статей, цілком відповідають Божому задуму щодо покликання кожної особи»[7]. Тому «афективно-статеве виховання має враховувати цілісність особи і відповідно вимагати інтеграцію біологічних, психо-афективних, соціальних і духовних складових»[8].
  1. Конгрегація Католицької освіти, в межах своєї компетенції, має намір запропонувати певні роздуми, які могли б скерувати та підтримати осіб, які залучені до виховання нових поколінь, щоб методично вирішити найбільш дискусійні сучасні питання щодо людської статевості в світлі покликання до любові, яке є покликанням кожної особи[9]. Таким чином робиться спроба пропагувати методологію, яка артикулюється в трьох моментах: слухати, думати і пропонувати, які сприяють зустрічі з потребами особи та спільноти. Справді, слухання потреб іншого і розуміння різних умов ведуть до спільного прийняття раціональних елементів та готують до християнського виховання, вкоріненого у вірі, яка «освітлює всі речі новим світлом і виявляє Божий план щодо цілісного покликання людини»[10].
  1. Під час діалогу на тему гендерного питання у вихованні необхідно враховувати відмінність між гендерною ідеологією та різними дослідженнями на гендерну тематику, які ведуться в різних гуманітарних галузях. У той час як ідеологія претендує – як каже Папа Франциск – «відповісти на певні бажання, деколи цілком зрозумілі», все ж намагається «нав’язати себе як єдиний світогляд, що має визначати і стиль виховання дітей»[11], тобто виключає можливість будь-якого діалогу, водночас не бракує досліджень на гендерну тематику, які намагаються належним чином поглибити розуміння способу сприйняття в різних культурах статевої різниці між чоловіком і жінкою. На основі цих досліджень цілком можливо відкритися на слухання, роздуми і пропозицію.
  1. Тому Конгрегація Католицької освіти адресує цей текст – особливо в тих контекстах, які зацікавлені даним феноменом – тим, хто переживає за справу виховання, особливо виховним спільнотам католицьких шкіл та особам, які керуються християнським баченням життя і працюють в інших школах, батькам, учням, директорам, персоналу, а також єпископам, священникам, богопосвяченим особам, церковним рухам, об’єднанням вірян та іншим представникам даного сектору.

СЛУХАТИ

Коротка історія

  1. Першим кроком особи, яка прагне розпочати діалог, є слухання. Передусім йдеться про те, щоб вислухати і зрозуміти, що сталося за останні десятиріччя. Прихід ХХ століття з його антропологічними ідеями приніс перші гендерні концепції, які, з одного боку, базувалися на суто соціологічному баченні статевих відмінностей, а з другого, акцентом на особистих свободах. У середині століття з’являється напрям досліджень, який наполегливо наголошував на зовнішньому обумовленні та його впливі на особисту визначеність. У галузі статевості ці дослідження прагнули продемонструвати, що статева ідентичність має набагато більше спільного зі суспільним конструктом, аніж з природним чи біологічним фактом.
  1. Такі підходи сходяться в тому, що заперечують існування первинного дару, який нам передує і виступає основоположним для нашої особистої ідентичності, закладаючи необхідну для будь-яких наших вчинків базу. У міжособистісних стосунках важливими тоді були б лише почуття між людьми, абстрагуючись від статевих відмінностей і дітородження, які вважаються не такими вже й вагомими для створення сім’ї. Це перехід від інституційної форми сім’ї, структура і цілі якої не залежать від суб’єктивних індивідуальних уподобань подругів, до суто контрактного і волюнтаристичного бачення.
  1. З часом гендерні теорії поширили сферу свого застосування. На початку дев’яностих років минулого століття вони зосередилися на можливості індивідуума самостійно визначати свої статеві схильності, не враховуючи ані взаємність і взаємодоповнюваність стосунків чоловіків і жінок, ані прокреативну ціль. Окрім того почали навіть теоретизувати радикальний розрив між гендером (gender) і статтю (sex), надаючи пріоритет гендеру. Така політика, вважали, є важливим етапом розвитку людства, в якому «вимальовується суспільство без статевих відмінностей»[12].
  1. У такому культурному контексті легко зрозуміти, що стать і гендер це більше не синоніми і, відповідно, не взаємозамінні поняття, адже вони описують різні реалії. Стать визначає приналежність до однієї з двох біологічних категорій, які виникли з первісного біному (жіноче і чоловіче). Натомість гендер – це спосіб сприйняття відмінності статей у кожній культурі зокрема. Проблема полягає не в розрізненні як такому, яке можна правильно проінтерпретувати, а в розділенні між статтю і гендером. З цього розділення випливає розрізнення відмінних «статевих орієнтацій», які більше не визначаються статевою відмінністю між чоловіком і жінкою, але можуть набути іншого вигляду, який визначається лише радикально автономним індивідуумом. Окрім того, саме поняття гендеру починає залежати від суб’єктивного підходу особи, яка може обрати ідентичність, що не відповідає біологічній статі, і, відповідно, не відповідає тому, як її сприймають інші люди (трансгендер).
  1. На фоні зростаючого протистояння між природою і культурою гендерні пропозиції зливаються у певний queer[13], тобто в рідкий, гнучкий, кочівний вимір, доходячи до того, що стають готовими проголосити повну емансипацію індивідуума від будь-якої статевої визначеності, заданої апріорно, що приведе до зникнення класифікації, яку вважали непохитною. Таким чином залишається простір для різних за рівнем і насиченістю відтінків як у контексті статевої орієнтації, так і в контексті ідентифікації власного гендеру.
  1. Більше того дуалізм пари конфліктує з «поліаморією», яка передбачає наявність більше, ніж двох партнерів. Як наслідок констатується, що тривалість зв’язку і його зобов’язуюча природа структурується як перемінна, в залежності від можливого прагнення індивідуумів, з усіма відповідними наслідками в питаннях розподілу відповідальності та обов’язків, пов’язаних з материнством і батьківством. Вся ця гама взаємин перетворюється на «родинні зв’язки» (kinships[14]), які ґрунтуються на бажанні або почуттях, дуже часто визначені чітким періодом часу, гнучкі з етичної точки зору, а деколи за спільною згодою позбавлені всяких планів на майбутнє. Головне, щоб зберігалася абсолютна свобода самовизначення і ґрунтовний вибір кожного індивідуума в контексті будь-яких почуттєвих відносин.
  1. Таким чином вимагається громадське визнання свободи вибору гендеру, а також різноманітності зв’язків, відмінних від подружжя чоловіка і жінки, яке розглядається як спадок патріархального суспільства. Тому планується, що кожен індивідуум зможе обирати власний стан, а суспільство повинно обмежуватися тим, щоб забезпечити це право, зокрема завдяки матеріальній підтримці, інакше можуть з’явитися певні форми соціальної дискримінації меншин. Вимога таких прав стала частиною сучасних політичних дебатів, отримавши визнання у деяких міжнародних документах та увійшовши в національне законодавство певних країн.

Точки дотику

  1. В рамках гендерних досліджень все ж простежуються певні можливі точки дотику, що дозволяють зростати у взаєморозумінні. Дійсно, нерідко виховні та освітні програми містять зрозумілу та цінну вимогу боротися з будь-яким проявом несправедливої дискримінації. Вони пропонують педагогічну діяльність, яка передусім визнавала би відсталості і вади[15]. Справді, не можна заперечувати, що впродовж століть пропонувалися певні форми несправедливого підпорядкування, які залишили сумний слід в історії та були впливовими навіть в Церкві. Це призвело до жорсткості та непорушності, які сповільнили необхідну і прогресивну інкультурацію справжнього змісту свідчення Христа, який проголошував рівну гідність чоловіка та жінки, і це сповільнення дало місце звинуваченням у своєрідному маскулізмі, більш-менш замаскованому релігійними причинами.
  1. Спільною точкою є виховання дітей і молоді у повазі до кожної особи та її особливого і специфічного стану, щоб ніхто через певні особисті обставини (обмежені можливості, раса, віросповідання, почуттєві схильності тощо) не міг стати об’єктом цькування, насильства, образ та несправедливої дискримінації. Йдеться про виховання до активного і відповідального громадянства, в якому з повагою приймаються всі законні вираження особи.
  1. Іншим пунктом для зростання в розумінні антропології є цінності жіночості, які були унаочнені в роздумах про гендер. У жінки, наприклад, «розуміння іншого» сприяє більш реалістичному і зрілому відчитуванню можливих ситуацій, розвиваючи «почуття і повагу до конкретності, що протистоїть абстракціям, які часто виявляються летальними для особи і суспільства»[16]. Йдеться про внесок, який збагачує людські взаємовідносини та духовні цінності, «починаючи зі щоденних стосунків між людьми». Через це суспільство значною мірою є в боргу перед жінками, які «залучені в найрізноманітніші сектори виховної діяльності, яка не обмежується родиною: дитячі садки, школи, університети, соціальні служби, парохії, об’єднання та рухи»[17].
  1. Жінка може в унікальний спосіб зрозуміти дійсність: вміючи протистояти труднощам, уможливлюючи «життя навіть в екстремальних ситуаціях» і зберігаючи «стійке почуття майбутнього»[18]. Справді, невипадково «скрізь, де є потреба у формаційній праці, можна констатувати безмежну готовність жінок поринути в людські взаємини, особливо заради найслабших і найменш захищених. Завдяки цій діяльності вони реалізують певну форму почуттєвого, культурного та духовного материнства, яке є просто безцінним через його вплив на розвиток особи і майбутнє суспільства. І як не згадати свідчення багатьох католицьких жінок і багатьох жіночих Згромаджень богопосвяченого життя, які на різних континентах зробили виховання дітей, особливо найменших, своїм головним служінням?»[19].

Критичні точки

  1. Однак є певні критичні точки, які наявні у реальному житті. Гендерні теорії, особливо найбільш радикальні з них, вказують на прогресивний процес денатуралізації або віддалення від природи в напрямку до тотального свобідного вибору емоційного суб’єкта. Через такий підхід статева ідентичність і родина стають вимірами постмодерністської «текучості» та «плинності», які ґрунтуються виключно на неправильному розумінні свободи почуттів і бажань, а не на правді буття; на миттєвому прагненні емоційного пориву та індивідуальній волі.
  1. Припущення згаданих теорій зводяться до антропологічного дуалізму: розрив між тілом, зведеним до інертної матерії, і волею, яка стає абсолютною, маніпулюючи тілом на свій лад. Такий фізицизм і волюнтаризм ведуть до релятивізму, в якому все відносно і невизначено, без ладу і без цілей. Всі ці теорії, від поміркованих до найрадикальніших, вважають, що гендер є набагато важливішим, ніж стать. Це визначає, в першу чергу, культурну та ідеологічну революцію з релятивістською перспективою, а по-друге – юридичну революцію, оскільки саме ці інстанції просувають специфічні особисті та суспільні права.
  1. Насправді ж стається так, що захист різних ідентичностей часто відбувається через ствердження, що всі вони ідеально нейтральні між собою і, фактично, цим заперечується їхня важливість. Це особливо важливо з точки зору відмінності статей, адже часто загальне поняття «недискримінації» приховує ідеологію, яка заперечує відмінності та природну взаємодоповнюваність чоловіка та жінки. «Замість того, щоб протидіяти негативним інтерпретаціям статевої відмінності, які нівелюють її безперечну цінність для людської гідності, спостерігається бажання взагалі знищити цю відмінність завдяки пропозиціям технік і практик, які роблять її неважливою для розвитку особи та людських взаємин. Але утопія «нейтральності» усуває водночас і людську гідність іншої статевої приналежності, і особисту якість генеративної передачі життя»[20]. Таким чином спустошується антропологічна основа родини.
  1. Ця ідеологія запроваджує виховні програми та правові дороговкази, які просувають особисту ідентичність і афективну інтимність, які радикально відірвані від біологічної різниці між чоловіком і жінкою. Людську ідентичність передають індивідуалістичному вибору, який може змінюватися з часом, а це вираз поширеного в наш час способу мислення і дії, який плутає «справжню свободу з ідеєю, що кожен може думати, що хоче, неначе поза індивідуумом немає істини, цінностей і принципів, які б нас орієнтували, неначе все однакове і все має бути дозволене»[21].
  1. Другий Ватиканський Собор, ставлячи запитання про те, що Церква думає про людську особу, стверджує, що «будучи єдністю тіла і душі, людина завдяки своєму тілесному вимірові збирає в собі елементи матеріального світу, так що через неї вони досягають своєї вершини і починають вільно прославляти Творця»[22]. Завдяки цій гідності «людина […] не помиляється, коли вважає себе вищою за тілесні речі, і коли мислить про себе як про щось більше, ніж просто частина природи чи безіменний елемент людського суспільства»[23]. Тому «не треба плутати поняття порядок і біологічний порядок, а також не слід ототожнювати те, що вони виражають. Біологічний порядок – це природний порядок тією мірою, якою він доступний для емпіричних і описових методів природних наук; але як особливий порядок існування, який залишається в очевидному зв’язку з Першопричиною, Богом Творцем, природний порядок перестає бути біологічним»[24].

ДУМАТИ

Раціональна аргументація

  1. Слухання історичного профілю, точок дотику і критичних точок гендерного питання спонукає нас до роздумів у світлі розуму. І дійсно, існують раціональні аргументи, які прояснюють центральне місце тіла як інтегруючого елемента особистої ідентичності та родинних зв’язків. Тіло – це суб’єктивність, яка передає ідентичність буття[25]. У такому світлі можна зрозуміти дані біологічних і медичних наук, відповідно до яких «статевий диморфізм» (тобто статева відмінність між чоловіками та жінками) доведений такими науками, як генетика, ендокринологія і нейрологія. З точки зору генетики, клітини чоловіка (які містять хромосоми XY) відрізняються від клітин жінки (з еквівалентом XX) вже з моменту зачаття. Зрештою, у випадку невизначеності статі в ситуацію втручається саме медицина і то з метою терапії. У таких специфічних ситуаціях ані батьки, ані тим більше суспільство не можуть ухвалити певне довільне рішення, оскільки саме медицина тут втручається з терапевтичною метою, тобто діє у найменш шкідливий спосіб на основі об’єктивних параметрів з метою вияснити складову ідентичність.
  1. Процесу ідентифікації заважає фіктивна конструкція «нейтрального роду» або «третього роду». Таким чином затьмарюється статевість як структурна характеристика чоловічої та жіночої ідентичності. Спроба подолати структурну відмінність чоловіка і жінки, як це відбувається у випадку міжстатевості або трансгендеру, веде до неоднозначності понять чоловічості та жіночості, яка в суперечливий спосіб припускає статеву відмінність між чоловіками і жінками, що її треба заперечити або подолати. Це коливання між чоловічим і жіночим зрештою стає простим «провокаційним» тлумаченням, скерованим проти так званих «традиційних схем», яке не враховує страждання тих осіб, які живуть у стані невизначеності. Таке бачення намагається ліквідувати природу (все те, що ми отримали як попередній фундамент нашого буття і діяльності в світі), хоча у прихований спосіб воно водночас її стверджує.
  1. Навіть філософський аналіз показує, що статева відмінність чоловік/жінка є складовою людської ідентичності. У греко-латинській філософії сутність виступає трансцендентним елементом, який з’єднує і гармонізує різниці між чоловіком і жінкою в єдність людської особи. У герменевтично-феноменологічній традиції як статеве розрізнення, так і взаємодоповнюваність інтерпретуються в ключі символізму та метафори. У взаєминах статева відмінність виступає особистою ідентичністю як на горизонтальному рівні (діада: чоловік-жінка), так і на вертикальному (тріада: чоловік-жінка-Бог); як в сфері міжособистісних стосунків чоловік-жінка (я/ти), так і в сфері родинних взаємин (ти/я/ми).
  1. Формування ідентичності базується саме на іншості: у безпосередньому порівнянні з «ти», відмінним від мого «я», розпізнаю сутність мого «я». Різниця – це умова знання назагал і пізнання себе зокрема. У родині порівняння себе з батьком і матір’ю полегшує дитині розбудову власної статевої ідентичності/відмінності. Психоаналітичні теорії демонструють триполярну цінність взаємин батьки/дитина, стверджуючи, що статева ідентичність виявляється повністю лише за умови синергійного порівняння статевої диференціації.
  1. Фізіологічна взаємодоповнюваність, яка ґрунтується на статевій відмінності, забезпечує необхідні умови для дітородження. Натомість звернення до репродуктивних технологій дає можливість народити дитину одному з партнерів одностатевої пари (через штучне запліднення в пробірці і сурогатне материнство), але використання технологій не можна вважати еквівалентом природного запліднення, оскільки воно передбачає маніпулювання людськими ембріонами,  фрагментацію батьківства, інструменталізацію і/або торгівлю людським тілом, а також зведення дитини до об’єкту наукових технологій[26].
  1. Говорячи конкретно про шкільний сектор, саме для природи виховання типовим є вміння будувати основи мирного діалогу й уможливлювати корисну зустріч осіб та ідей. Окрім того, не другорядною виглядає перспектива розширення мислення на трансцендентний вимір. Діалог між вірою та розумом, «якщо він не хоче бути простою безплідною інтелектуальною вправою, має відштовхуватися від актуальної конкретної ситуації людини, а на її основі розвивати роздуми, які дозволять з неї добути онтологічно-метафізичну істину»[27]. У цьому вимірі знаходиться євангелізаційна місія Церкви щодо чоловіка і жінки.

ПРОПОНУВАТИ

Християнська антропологія

  1. Церква – матір і наставниця – не тільки слухає, але й, будучи сповненою своєю початковою місією, відкривається на роздумування і ставить себе на служіння людській спільноті, пропонуючи свої відповіді. Вочевидь зрозуміло, що без належного прояснення антропології, на якій базується визначення статевості й афективності (емоційності – синонім літ. ред.), неможливо правильно структурувати виховну програму, яка відповідає природі людини як особи, з метою спрямувати її до повної реалізації її статевої ідентичності в контексті покликання до дарування себе. І перший крок до цього антропологічного прояснення полягає у визнанні того, що «людина також має природу, яку необхідно поважати і якою не можна маніпулювати на свій розсуд»[28]. Саме це є точкою опори екології людини, які відштовхується від «визнання особливої гідності людини» та необхідного співвідношення свого життя «з моральним законом, прописаним в її природі»[29].
  1. Християнська антропологія сягає корінням у розповідь про початки світу, як це описано у Книзі Буття, в якій ми читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; […] чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 27). У цих словах закладено осердя не тільки створення, але й животворних стосунків між чоловіком і жінкою, які глибоко поєднують їх з Богом. «Я» та «інший від мене» доповнюються відповідно до своєї ідентичності і зустрічаються в тому, що становить динаміку взаємності, яку започаткував і підтримує сам Творець.
  1. Біблійні слова об’являють мудрий задум Творця, який «довірив людині як завдання її тіло, її чоловічу чи жіночу сутність; і який саме через цю сутність доручив людині як завдання її людяність, гідність особи, а також прозорий знак міжособистісної “сопричасності”, в якій людина реалізується через автентичне дарування себе»[30]. Тому людську природу попри все – будь-який фізицизм чи натуралізм – необхідно розуміти як єдність душі та тіла, «єдність всіх її духовних і біологічних схильностей та всіх інших особливих характеристик, необхідних для того, щоб людина могла прямувати до своєї мети»[31].
  1. У всю цю «уніфіковану сукупність»[32] інтегруються вертикальний вимір єдності з Богом і горизонтальний вимір міжособистісної єдності, до якої покликані чоловік і жінка[33]. Особиста ідентичність дозріває по-справжньому лише тоді, коли вона відкривається на інших, оскільки «на формування власного способу буття, жіночого чи чоловічого, впливають не тільки біологічні та генетичні фактори, але й численні елементи, пов’язані з темпераментом, сімейною історією, культурою, пережитим досвідом, отриманим вихованням, впливом друзів, рідних і близьких, та іншими конкретними обставинами, які повинні бути враховані»[34]. Справді, «основоположним для людини є той факт, що вона стає собою лише завдяки іншому, “я” стає собою лише завдяки “ти” і “ви”, “я” створено для діалогу, для синхронної і діахронічної сопричасності. Лише зустріч з “ти” і “ми” відкриває “я” на себе»[35].
  1. Необхідно наголосити на метафізичному корінні статевої відмінності: справді, чоловік і жінка – це два способи вираження і реалізації онтологічної дійсності людської особи. Це антропологічна відповідь на заперечення двоїстості чоловік-жінка, з якої народжується родина. Відкидання цієї двоїстості не лише перекреслює перспективу створення, але й породжує абстрактну особу, яка «потім самостійно обирає для себе щось як свою природу. Чоловік і жінка заперечуються як два способи буття людською особою, які мають закладену у творінні потребу взаємодоповнюватися. Якщо ж не існує двоїстості чоловік-жінка як факту творіння, тоді не існує і родини як дійсності, встановленої творінням. Але в такому випадку і потомство втрачає належне йому дотепер місце і свою особливу гідність, йому властиву»[36].
  1. В такій перспективі виховувати до статевості та афективності означає навчитися «наполегливо і послідовно розуміти, яким є значення тіла»[37] у всій первинній істинності чоловічості та жіночості; тобто «навчитися приймати своє тіло, дбати про нього і поважати його значення […]. Цінувати своє тіло у його жіночості чи чоловічості необхідно для того, щоб усвідомлювати себе у зустрічі з іншим, відмінним від себе […], і навзаєм збагачуватися»[38]. В світлі цілковито людської та цілісної екології жінка та чоловік, отже, визнають значення статевості та генітальності у цьому внутрішньому комунікативному і реляційному промислі, яким пронизана їхня тілесність і який постійно скеровує їх взаємно назустріч одне одному.

Сім’я

  1. Сім’я – це природне місце, в якому ці відносини взаємності та єдності між чоловіком і жінкою отримують свою повну реалізацію. У сім’ї чоловік і жінка, поєднані вільним і свідомим вибором подружньої угоди любові, реалізують «цілісність, до якої входять усі складові людської особи: поклик тіла та інстинкту, сила чуттів та емоційності, прагнення духу і волі».[39] Сім’я – це «антропологічний і, як наслідок, соціальний та культурний факт», натомість «визначати її поняттями ідеологічного типу, які діють лише в певний історичний момент, а потім зникають»[40], означає зрадити її цінність. Сім’я як природний соціум, в якому взаємність і взаємодоповнюваність чоловіка і жінки повністю реалізуються, передує навіть суспільно-політичному порядку держави, вільна законодавча діяльність якої повинна враховувати цей факт і надати йому належне визнання.
  1. З раціональної точки зору зрозуміло, що в саму природу сім’ї закладено два основоположних права, які необхідно завжди підтримувати і забезпечувати. Першим є право сім’ї бути визнаною первинним педагогічним середовищем для виховання дитини. Це «первинне право» потім втілюється в «найважливіший обов’язок»[41] батьків взяти на себе відповідальність за «повноцінне особисте й суспільне виховання дітей»[42], зокрема і в тому, що стосується їхнього виховання до статевої ідентичності та афективності, «в рамках виховання до любові, до взаємного дарування»[43]. Йдеться про виховний право-обов’язок, який є «основним, оскільки пов’язаний зі самим передаванням людського життя; є первісним та має першість в порівнянні з виховними завданнями інших осіб, оскільки випливає із виняткових стосунків любові, що існують між батьками і дітьми; є незамінним та невідчужуваним, і тому не може бути цілковито переданим іншим чи привласненим іншими»[44].
  1. Іншим правом, яке аж ніяк не можна вважати другорядним, є право дитини «рости у сім’ї з батьком і матір’ю, які можуть створити гідне середовище для її розвитку й емоційного дозрівання, щоб вона продовжувала зріти у взаєминах, порівнюючи те, чим є чоловічість і жіночість батька та матері, готуючи таким чином свою афективну зрілість»[45]. І саме в рамках сімейного осердя дитину можна виховувати до визнання цінності та краси статевої відмінності, рівності, біологічної, функціональної, психологічної і суспільної взаємності. «Стикаючись із культурою, яка назагал “баналізує” людську сексуальність, […], виховне служіння батьків повинно непохитно стреміти до прищеплення культури статевого життя, яка була би справді та вповні особовою, бо статевість є багатством цілої особи: тіла, почуттів і душі; вона виявляє своє глибинне значення, ведучи особу до самовіддання в любові»[46]. Ці права природно супроводжуються всіма іншими фундаментальними правами особи, зокрема правом на свободу думки, совісті і релігії. У такому середовищі може народитися корисний досвід співпраці між усіма залученими у виховання суб’єктами.

Школа

  1. До виховної праці родини додається і діяльність школи, яка взаємодіє у субсидіарний спосіб. Сильна своїм євангельським фундаментом «католицька школа постає як школа осіб і для особи. “Особа кожного знаходиться в центрі вчення Ісуса: саме тому сприяння розвитку людської особи є метою діяльності католицької школи”. Це твердження, унаочнюючи життєво важливий зв’язок людини з Христом, нагадує, що в Його особі знаходиться повнота правди про людину. Саме тому католицька школа, зобов’язуючись сприяти інтегральному розвитку людини, робить це згідно з вказівками Церкви, розуміючи, що всі людські цінності реалізуються повною мірою та віднаходять свою єдність лише в особі Христа. Це усвідомлення вказує на центральне місце особи в навчально-виховному плануванні католицької школи»[47].
  1. Католицька школа повинна стати виховною спільнотою, в якій особа виражає себе і зростає як людина в процесі діалогічних взаємин, конструктивно взаємодіючи з іншими, практикуючи терпимість, розуміючи іншу точку зору, створюючи довіру в атмосфері справжнього порозуміння. Таким чином створюється правдива «виховна та освітня спільнота, місце співжиття відмінностей. Школа-спільнота є місцем зустрічі, сприяє участі, діалогує зі сім’ями, які є першими спільнотами приналежності учнів, що відвідують школу, поважаючи культуру сімей і уважно прислуховуючись до їхніх потреб та очікувань»[48]. Таким чином дівчата та хлопці супроводжуються спільнотою, яка «заохочує їх до подолання індивідуалізму та до відкриття, в світлі віри, того, що вони покликані відповідально жити особливим покликанням в солідарності з іншими людьми»[49].
  1. Християнські вихователі, які покликані до праці у некатолицьких школах, також повинні свідчити правду про людську особу і служити її розвитку. Справді, «інтегральна формація людини, як мета виховання, включає в себе розвиток всіх здібностей учня, його підготовку до професійної діяльності, виховання етичного і суспільного чуття, його відкритість на трансцендентне і його релігійне виховання» [50]Особисте свідчення, поєднане з професіоналізмом, робить свій внесок для досягнення цих цілей.
  1. Виховання афективності потребує своєї відповідної і виваженої мови. Передусім необхідно враховувати, що діти і молоді особи ще не досягнули повної зрілості і з цікавістю готуються відкрити для себе життя. Тому необхідно допомагати учням розвинути «критичний підхід перед напливом численних пропозицій, перед неконтрольованою порнографією та надміром стимулів, які можуть скалічити статевість»[51]. На тлі неоднозначного і розпливчатого інформаційного потоку, метою якого є емоційна дезорієнтація та перешкоджання психо-реляційному дозріванню, «необхідно допомогти молоді розпізнати та шукати позитивний вплив у той час, коли вона намагається відмежуватися від всього того, що деформує її вміння любити»[52].

Суспільство

  1. У виховному процесі не може бракувати комплексного погляду на сучасне суспільство. Трансформація міжособистісних і суспільних взаємин «часто піднімала “прапор свободи”, але насправді вона зумовила духовне і матеріальне спустошення багатьох людей, особливо найбільш вразливих. Дедалі більше очевидним стає те, що занепад культури подружжя пов’язаний зі збільшенням бідності та низкою інших соціальних проблем, які особливо сильно вражають жінок, дітей і літніх осіб. І саме вони потерпають найбільше від цієї кризи»[53].
  1. Через це сім’ю не можна залишити напризволяще перед обличчям виклику виховання. Зі свого боку, Церква продовжує надавати підтримку родинам і молодим особам у відкритих і привітних спільнотах. Місцеві школи і спільноти покликані в особливий спосіб до здійснення великої місії, хоча вони і не замінюють батьків, а доповнюють їх[54]. Велика нагальність виклику формації може стати в наш час значним стимулом для відбудови виховного союзу між сім’єю, школою і суспільством.
  1. Як це визнано назагал, цей виховний союз опинився в умовах кризи. Необхідно негайно сприяти істотній (а не бюрократичній) єдності, яка гармонізувала би у спільному проєкті «розумне та позитивне статеве виховання»[55], що є першочерговою відповідальністю батьків як вихователів. Необхідно створити умови для конструктивної зустрічі між різними суб’єктами з метою створити атмосферу прозорості, взаємодіючи між собою і постійно інформуючи про види діяльності, які можуть полегшити залучення і запобігти непотрібним напруженням, що можуть виникнути через непорозуміння, зумовлені браком чіткості, інформації та компетентності.
  1. З огляду на цей союз виховна діяльність має бути пронизана принципом субсидіарності. «Усі інші учасники виховного процесу лише спроможні діяти в ім’я батьків, за їхньою згодою і до певної міри за їхнім дорученням»[56]. Сім’я, школа і суспільство, йдучи разом, можуть розвинути програми афективного і статевого виховання, спрямовані на повагу до тіла іншої особи і повагу до часу особистого статевого й емоційного дозрівання, враховуючи фізіологічні та психологічні особливості, а також фази нейрокогнітивного росту та дозрівання дівчат і хлопців, щоб мати можливість у здоровий і відповідальний спосіб супроводжувати їх на шляху їхнього зросту.

Підготовка форматорів

  1. Всі форматори з великою відповідальністю покликані до ефективної реалізації педагогічного проєкту. Їхня зріла особистість, їхня підготовка та їхня врівноваженість сильно впливають на вихованців[57]. Тому важливо враховувати під час їхньої підготовки не тільки професійні, але й культурні та духовні аспекти. Виховання особи, особливо в період активного розвитку, потребує особливої турботи і постійного оновлення. Не йдеться про звичайне повторення тематичних аргументів. Від вихователів очікують, що вони вмітимуть «вести учнів до високих і претензійних цілей, демонструвати високі очікування від них, залучатимуть і єднатимуть учнів між собою та зі світом»[58].
  1. Відповідальність адміністрації, педагогів і шкільного персоналу полягає в тому, щоб забезпечити кваліфіковане служіння, яке відповідає християнським принципам, що становлять ідентичність виховного проєкту, а також інтерпретувати сучасні виклики завдяки щоденному свідченню, побудованому на розумінні, об’єктивності та второпності[59]. І справді, назагал всі погоджуються, що «сучасна людина більш охоче прислухається до свідків, а не вчителів, а якщо вона вже й слухає вчителів, то це тому, що вони є водночас свідками»[60]Авторитет вихователя окреслюється таким чином як конкретне злиття «загальної формації, побудованої на позитивному і конструктивному баченні життя, та постійних зусиль для її реалізації. Така формація виходить за межі необхідної професійної підготовки та інвестує внутрішні аспекти особистості, включаючи духовний і релігійний»[61].
  1. Підготовка форматорів, яка керується християнським натхненням, ставить за мету як особу конкретного вчителя, так і побудову та консолідацію виховної спільноти завдяки корисному дидактичному, емоційному й особистому обміну. Таким чином створюються активні взаємини між вихователями, в яких цілісний особистий зріст збагачує професійний, а педагогічна діяльність сприймається як служіння гуманізації. Тому необхідно, щоб католицькі вчителі отримали відповідну підготовку щодо змісту різних аспектів гендерного питання і були ознайомлені з відповідним чинним законодавством та пропозиціями, які розглядаються в їхній країні на цю тему. Це має бути здійснено за допомогою кваліфікованих осіб у врівноважений спосіб та в дусі виховання до діалогу. Університетські структури і дослідницькі центри покликані зробити свій особливий внесок з метою забезпечити належну й актуальну формацію впродовж всього життя.
  1. Говорячи про специфічне завдання виховання до людської любові – «з урахуванням прогресу психології, педагогіки й дидактики»[62], – від форматорів вимагається «відповідна і серйозна психо-педагогічна підготовка, яка дозволить їм розуміти особливі ситуації, що потребують особливої дбайливості»[63]. Як наслідок, «потрібне чітке бачення ситуації, оскільки використовуваний метод не тільки суттєво впливає на успіх цього делікатного виховання, але й на співпрацю між різними відповідальними особами»[64].
  1. Зараз багато законодавств визнає автономність і свободу навчання. У цій сфері школи мають можливість співпрацювати з католицькими закладами вищої освіти для поглиблення різних аспектів статевого виховання, зокрема з метою створення підручників, педагогічних путівників і дидактичних посібників, в які буде закладено «християнське бачення людини»[65]. Для цього спеціалісти з педагогіки, дидактики, дитячої і підліткової літератури можуть запропонувати інноваційні та творчі засоби для зміцнення цілісного виховання особи вже з перших її років, перед лицем неповних та спотворених бачень дійсності. У світлі оновленого виховного союзу співпраця між усіма відповідальними особами – на місцевому, державному та міжнародному рівнях – не може обмежуватися простим поділом думками чи взаємовигідним обміном добрих практик, але має бути важливим знаряддям постійної формації самих вихователів.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

  1. На завершення, шлях діалогу, який слухає, роздумує і пропонує, постає як найбільш ефективний шлях для позитивних перемін переживань і непорозумінь на ресурс для розвитку більш відкритого і більш людяного середовища, пронизаного взаєминами. І навпаки, ідеологічний підхід до делікатних гендерних питань, попри заявлену повагу до відмінностей, ризикує сприймати всі ці відмінності статично, залишаючи їх ізольованими і непроникними одна для одної.
  1. Християнська виховна пропозиція збагачує діалог завдяки меті «посприяти реалізації людини через розвиток всього її буття, втіленого духа, і дарів природи та благодаті, якими наділив її Бог»[66]. Це потребує відчутного і привітного зближення з іншим, що стане природною протиотрутою від «культури відходів» та ізоляції. Таким чином пропагується «первинна гідність кожного чоловіка та жінки, незламна і недоступна для жодної влади чи ідеології»[67].
  1. Попри всі ідеологічні редукціонізми чи узагальнюючий релятивізм католицькі вихователі та виховательки, відповідно до ідентичності, отриманої через євангельське натхнення, покликані позитивно змінювати актуальні виклики в можливості, йдучи шляхом християнського слухання, роздумування і пропозиції, а також засвідчуючи своєю присутністю узгодженість між словами і життям[68]. Форматори мають захопливу виховну місію «навчити учнів різних виявів любові, взаємної турботи, шанобливої ніжності та багатого за змістом спілкування. Все це готує до цілісного і щедрого дарування себе, що проявиться після публічного акту шлюбу, у дарі тіла. Статеве возз’єднання в подружньому житті стане знаком абсолютного зобов’язання, збагаченого попередньо пройденим шляхом»[69].
  1. Цій культурі діалогу не суперечить і справедливе бажання католицьких шкіл зберегти своє бачення людської статевості з огляду на свободу родин мати змогу ґрунтувати освіту своїх дітей на цілісній антропології, яка може гармонійно поєднати всі виміри, що становлять її фізичну, психологічну і духовну сутність. Демократична держава не може обмежити виховну пропозицію до однієї думки, тим паче в такій делікатній галузі, як основоположне бачення людської природи і природного права батьків на вибір виховання відповідно до гідності людської особи. Кожен навчальний заклад повинен мати організаційні засоби і дидактичні програми, які нададуть конкретності і реальності цьому праву батьків. Таким чином християнська виховна пропозиція конкретизується як солідна відповідь на антропологію фрагментації і тимчасовості.
  1. Католицькі виховні заклади, пропонуючи програми статевого й емоційного виховання, повинні враховувати різний вік учнів, а також забезпечити абсолютну повагу до кожної особи. Це можливо завдяки програмі супроводу, яка буде поміркованою та стриманою. З нею можна буде виходити назустріч навіть тим, хто живе у складній і болісній ситуації. Тому школа повинна поставити себе як середовище довіри, як відкрите і спокійне середовище, особливо тоді, коли потрібні час і розпізнання. Необхідно створити умови для терпеливого і вирозумілого слухання, яке не має нічого спільного з дискримінацією.
  1. Усвідомлюючи клопітливість праці в галузі виховання, а також повсякденні труднощі з боку осіб, які працюють в школі та інших контекстах формальної та неформальної освіти, Конгрегація Католицької освіти заохочує до продовження праці у сфері формації нових поколінь, особливо тих, хто потерпає від бідності у різних її проявах, і потребує любові вихователів, щоб «молодь була не тільки любленою, але й знала, що її люблять» (святий Йоан Боско). Ця Дикастерія висловлює щиру подяку і – словами Папи Франциска – заохочує «християнських вчителів, які працюють у католицьких або державних школах, […] заохочувати в учнів відкритість на іншого як обличчя, як особу, як брата чи сестру, яких треба пізнати і поважати: з їхньою історією, заслугами, недоліками, багатством і обмеженнями. Потрібно співпрацювати у вихованні дітей, щоб виховати їх відкритими і зацікавленими дійсністю, яка їх оточує, дбайливими і ніжними»[70].

Ватикан, 2 лютого 2019 року, Свято Стрітення Г.Н.І.Х.

Джузеппе Кард. Версальді

Префект

Архиєпископ Анджело Вінченцо ДзаніС

Секретар

[1] Венедикт XVI, Промова до акредитованих членів Дипломатичного корпусу у Ватикані, 10 січня 2011.

[2] Папа Франциск, Післясинодальне апостольське повчання Amoris laetitia, 19 березня 2016, 56.

[3] Див. Іван Павло II, Післясинодальне апостольське повчання Familiaris consortio, 22 листопада 1981, 6; див. Іван Павло II, Лист до сімей Gratissimam sane, 2 лютого 1994, 16; див. Іван Павло II, “Педагогіка тіла, моральний порядок, емоційні прояви”, Загальна аудієнція, 8 квітня 1981, Insegnamenti, IV/1 (1981), сс. 903-908.

[4] Другий Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання Gravissimum educationis, 28 жовтня 1965, 1.

[5] Конгрегація Католицької освіти, Виховні дороговкази в людській любові. Напрямні для статевого виховання, 1 листопада 1983.

[6] Конгрегація доктрини віри, Persona humana. Деякі питання про статеву етику, 29 грудня 1975, 1.

[7] Виховні дороговкази в людській любові, 4.

[8] Там же, 35.

[9] Див. Там же, 21-47, частина про християнське бачення статевого виміру.

[10] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 7 грудня 1965, 11.

[11] Amoris laetitia,  56.

[12] Там же.

[13] З англійської мови перекладається як щось «дивне», «сумнівне» [прим. ред.]

[14] З англійської мови «споріднення» [прим. ред.].

[15] Див. Папа Франциск, Промова до учасників Загальної асамблеї членів Папської Академії «За життя», 5 жовтня 2017.

[16] Конгрегація доктрини віри, Лист до єпископів Католицької Церкви про співпрацю чоловіка і жінки у Церкві та в світі, 31 травня 2004, 13.

[17] Іван Павло II, Лист до жінок, 29 червня 1995, 9.

[18] Конгрегація доктрини віри, Лист до єпископів, 13.

[19] Іван Павло II, Лист до жінок, 9.

[20] Папа Франциск, Промова до учасників Загальної асамблеї членів Папської Академії «За життя», 3.

[21] Amoris laetitia, 34.

[22] Gaudium et spes, 14.

[23] Там же.

[24] K. Войтила, Любов і відповідальність. Статева мораль і міжособистісне життя, Казале-Монферрато, 20084, с. 41.

[25] Див. Іван Павло II, Енцикліка Veritatis splendor, 6 серпня 1993, 48.

[26] Пор. Конгрегація доктрини віри, : Інструкція про повагу до людського життя на його початку і гідність продовження людського роду Donum vitae, 22 лютого 1987, 4.

[27] Венедикт XVI, Промова до учасників VI європейського симпозіуму університетських викладачів, Рим, 7 червня 2008.

[28] Венедикт XVI, Промова в Рейхстазі Берліна, 22 вересня 2011.

[29] Папа Франциск, Енцикліка про турботу за спільний дім Laudato si’, 24 травня 2015, 154-155.

[30] Іван Павло II, “Педагогіка тіла, моральний порядок, емоційні прояви”, Загальна аудієнція, 8 квітня 1981, Insegnamenti, IV/1 (1981), с. 904.

[31] Veritatis splendor, 50

[32] Див. Там же.

[33] «Чоловік і жінка становлять два способи реалізації, з боку людських створінь, певної участі у Божественному Бутті: вони створені “на образ і на подобу Бога” і повністю втілюють в життя це покликання не тільки як окремі особи, але і як пара, як спільнота любові. Направлені на єдність та плідність, одружені чоловік і жінка беруть участь у творчій любові Бога, живучи єдністю з Ним завдяки іншому», Виховні дороговкази в людській любові, 26. Див. також Конгрегація Католицької освіти, Виховання навичок міжкультурного діалогу в католицькій школі. Жити разом задля суспільства любові, 28 жовтня 2013, 35-36.

[34] Amoris laetitia, 286.

[35] Венедикт XVI, Промова під час Загальної асамблеї Конференції єпископів Італії, 27 травня 2010.

[36] Венедикт XVI, Звернення до Римської Курії, 21 грудня 2012.

[37] Amoris laetitia, 151.

[38] Laudato si’, 155.

[39] Катехизм Католицької Церкви, 1643.

[40]Папа Франциск, Промова до учасників Міжнародного симпозіуму про взаємодоповнюваність чоловіка та жінки, який було організовано Конгрегацією доктрини віри, 17 листопада 2014, 3.

[41] Кодекс канонічного права, кан. 1136; див. Кодекс канонів Східних Церков, кан. 627.

[42] Gravissimum educationis,  3.

[43] Amoris laetitia,  280.

[44] Familiaris consortio,  36.

[45] Папа Франциск, Звернення до Делегації Міжнародної католицької організації у справах дітей (BICE), 11 квітня 2014.

[46] Familiaris consortio,  37.

[47] Конгрегація Католицької освіти, Католицька школа на порозі третього тисячоліття, 28 грудня 1997, 9.

[48] Виховання навичок міжкультурного діалогу в католицькій школі, 58.

[49] Конгрегація Католицької освіти, Католицька школа, 19 березня 1977, 45.

[50] Конгрегація Католицької освіти, Католик-мирянин в школі: свідок віри, 15 жовтня 1982, 17.

[51] Amoris laetitia, 281.

[52] Там же.

[53] Папа Франциск, Промова до учасників Міжнародного симпозіуму про взаємодоповнюваність чоловіка та жінки, організованого Конгрегацією доктрини віри, 2.

[54] Див. Amoris laetitia, 84.

[55] Gravissimum educationis, 1.

[56] Іван Павло II, Лист до родин Gratissimam sane, 16; див. Папська Рада у справах сім’ї, Людська статевість: правда і значення. Виховні вказівки для родини, 8 грудня 1995, 23.

[57] Див. Виховні дороговкази в людській любові, 79.

[58] Конгрегація Католицької освіти, «Виховувати сьогодні та завтра: запал, що відновлюється», Ватикан 2014, Розд. II, 7.

[59] Див. Конгрегація Католицької освіти, Виховувати разом в католицькій школі. Спільна місія богопосвячених осіб та вірних мирян, 8 вересня 2007, 34-37.

[60] Павло VI, Апостольське повчання Evangelii nuntiandi, 8 грудня 1975, 41.

[61] Виховні дороговкази в людській любові, 80.

[62] Gravissimum educationis, 1.

[63] Виховні дороговкази в людській любові, 81.

[64] Там же, 83.

[65] Там же, 22.

[66] Виховні дороговкази в людській любові, 21.

[67] Папа Франциск, Промова до делегації Інституту “Dignitatis humanae”, 7 грудня 2013.

[68] Див. Виховання навичок міжкультурного діалогу в католицькій школі, Заключення.

[69] Amoris laetitia, 283.

[70] Папа Франциск, Звернення до Асоціації католицьких вчителів Італії, 5 січня 2018.TAGS: ГЕНДЕРЗАХИСТ ДИТИНИРИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВАСІМ’ЯСІМЕЙНІ ЦІННОСТІСТАТЕВЕ ВИХОВАННЯЦЕРКВА

Джерело