Цьогоріч Великий магістр Лицарського Ордену Гробу Господнього в Єрусалимі, кардинал Фернандо Філоні, постановив, щоб під час обряду посвячення в лицарі не використовувати меч.

Цей орден постав 1099 року у Святій Землі, його створив Ґотфрид Бульйонський, і відтоді орден існує без перерв. Протягом 922 років під час урочистого обряду посвячення завжди використовували справжній лицарський меч. Тепер, однак, це має змінитися.

Меч дискримінує жінок? І Жанну д’Арк?

Офіційним обґрунтуванням того, щоб відкинути один із найбільш характерних та упізнаваних символів лицарського стану, є прагнення допасуватися до сучасних змін, які не можуть оминути також і Церкву. Особливо вражаюче пролунав той аргумент, що ритуальне використання меча це акт дискримінації жінок. Тому що в обрядах посвячення в лицарі жест покладання меча означав «прийняття до кавалерії», а як відомо, кавалерист (бо «кавалер») може бути тільки чоловічого роду. Таке обґрунтування напевно би здивувало Жанну д’Арк — святу Вселенської Церкви, яку найчастіше зображають саме з мечем. Потрібно пам’ятати, що кожний знак має своє символічне значення, яке відсилає нас до іншого, нематеріального світу понять. Отож, символ меча означає лицарство, шляхетність і мужність. Такою була харизма тамплієрів. Via Cavallaresca (дорога кавалерії) означала готовність стати до боротьби в ім’я Бога і на захист найслабкіших: старих, жінок і дітей.

У сакральній мові меч це не банальний реквізит, а маніфестація суті лицарства. Хоча сьогодні його вже не потрібно брати у битви, та він зберігає свій глибокий символічний потенціал. У Святому Письмі він з’являється як символ влади і захисту від гріха, спасительної перемоги, покарання за гріхи, Христової істини, апостольства, а зрештою — самого Слова Божого. Не випадково в його руків’ї, що має форму хреста, часто вміщували реліквії.  

Культурна війна — один із фронтів духовної війни


Символічне рішення кардинала Філоні — це наслідок ширшого ментального й духовного процесу, який дуже сильно нині зачіпає Католицьку Церкву.

Ідеться про відмову Церкви від свого войовничого виміру (Ecclesia militans). Часто трапляється чути священників, також і єпископів, які кажуть, що християни повинні як вогню уникати мілітарних риторики і не дозволяти втягувати себе ні в яку боротьбу, а зокрема у війни культур. Однак що зробити з текстами св. Павла, який часто використовував воєнні порівняння? Він писав про війну, яку ми неустанно провадимо; про духовну зброю, в яку ми маємо вдягнутися; про зброю заступницьку і захисну, яку ми повинні використовувати, а християн порівнював із солдатами. У Другому посланні до Тимотея він закликав свого приятеля (2 Тим 2, 3): «Отож, перенось труди й ти, як добрий воїн Христа Ісуса».

Цю мілітарну риторику, присутню від самого початку християнства, розвивали в пізніші століття незліченні святі, з яких особливо варто відзначити Ігнатія Лойолу. Використання мови цього напрямку випливало з усвідомлення, що в душі кожної людини точиться війна поміж силами добра і зла, ставкою в якій є спасіння або засудження. У зв’язку з цим кожен з нас у своєму житті веде духовну боротьбу. Вона може мати багато площин. Оскільки проявом духовного життя є не тільки релігія, але й культура, то ця конфронтація відбувається також і в царині культури.

Війна за серця, уми і душі

Стверджувати, що християни повинні уникати участі у війні культур, це заплющувати очі на дійсність. Ця війна вже точиться здавна, і з Церквою воюватимуть незалежно від того, чи християни того бажають, чи не бажають. Головний фронт цієї війни пролягає нині через університети, кіностудії, телеканали, радіостанції, редакції та інші осередки творення громадської думки, що мають найбільший вплив на формування людських поглядів, думок, емоцій, мод, звичаїв тощо. Це війна за серця, уми і душі.

Нині полем, на якому зійшлись у битві сучасні лицарі, є культура. Якщо вони хочуть захищати своїх дітей від розтління, мусять боротися проти порнографії, агресивної сексуалізації та агресивних ідеологій, що вдираються до шкіл і дитячих садочків. Інколи, долаючи величезні труднощі, мусять навіть закладати власні освітні осередки. Якщо хочуть захищати свободу слова, совісті й віровизнання в публічному просторі, мусять бути готовими зносити звідусіль атаки, оббріхування, погрози та приниження. Інколи вони можуть за це втратити працю, замовлення, контакти чи потрапити під бойкот. Якщо хочуть боротися за життя ненароджених, мусять бути готовими до фізичних нападів, поставання перед судами та засудження силою закону. Якщо вони бажають свідчити свою віру, то повинні усвідомлювати, що в деяких царинах вони назавжди замикають перед собою двері до можливої кар’єри. Все це насправді вимагає відваги і мужності.  

Церква «жіночокатолицька»?

Відмова від лицарської термінології та лицарських атрибутів означає подальше зманіження Церкви. Тож не дивуймося, що так мало чоловіків можна сьогодні побачити у храмах. Чоловіки за своєю природою воїни, тому багато з них відчуває свою присутність у Церкві як щось чуже їхній натурі. Але ж — як каже стара християнська мудрість — благодать будує на природі. Також і на природі воїна!

У псалмі 45 читаємо:

Опережи твій стан мечем, витязю, твоєю славою і красою! Щасливо їдь верхи за вірність і за правду, і хай навчить тебе преславних діл твоя десниця! Чи слова цього псалму теж виявляться неполіткоректними і припеченими на забуття?

Джерело