Побачити очевидне, або хто насправді на кого гавкає під дверима

Автори: Тарас Курилець, Тарас Антошевський

Коментар на відповіді італійського ватиканіста Луїджі Аккаттолі щодо позиції Ватикану у справі російської агресії проти України

За останні кілька місяців війни в Україні неодноразово звучали оцінки Папою Франциском подій, пов’язаних з війною, які неоднозначно сприймалися українським суспільством. Тривалий час російська агресія щодо України називалася конфліктом. А якщо і вживалося слово війна, то часто із прикметником “братовбивча”.

Ось і в середині травня на зустрічі з головними редакторами єзуїтських часописів (інформація про яку була оприлюднена тільки 18 червня) Папа знову озвучив думки щодо причин війни, які викликали обурення. І в українському середовищі особливо, оскільки вони багато в чому перегукуються з російськими наративами. Проте вони не відповідають тій правді, яку бачать мільйони українців і не лише вони.

Говорячи про таких діячів світового рівня, як понтифік, ми розуміємо, що їх інформаційний світогляд формується значною мірою оточенням, людьми, з якими він спілкується, які доносять до нього інформацію, які відповідальні за інформаційну політику Ватикану, за зовнішні стосунки.

Навіть у цій згаданій розмові з єзуїтськими видавцями Папа Франциск, зокрема, говорить, що кілька місяців перед початком війни зустрічався з одним главою держави, «мудрим мужем, який мало говорить, але є дуже мудрим». Він сказав йому, що стурбований кроками НАТО. Чому? Він сказав: «Вони гавкають при дверях Росії. І не розуміють, що росіяни – імперіалісти й не дозволять жодній чужоземній потузі наблизитися до них», – і додав: «Ситуація може привести до війни». «Такою була його думка. А 24 лютого розпочалася війна. Цей глава держави вмів читати знаки того, що відбувалося», – цитує Святішого Отця офіційний сайт Ватикану.

Отже, для того, щоби зрозуміти, яких висловлювань варто очікувати від понтифіка, необхідно розуміти, які погляди панують у Ватикані. Звісно, що також важливо знати, хто їх формує. Щодо другого, то це окрема тема, яку було би добре розкрити; і найкраще це можуть зробити особи, ознайомлені з ватиканськими інсайдами і системою прийняття рішень. А ось перше питання нам допомагають зрозуміти два відомі публіцисти-ватиканісти.

Чому так важко зрозуміти, що Ватикан думає про Україну”, — пише відомий американський ватиканіст Джон Аллен, стаття якого вийшла 18 травня на сайті “Crux”. — “Війна в Україні триває вже три місяці. Багато речей стосовно цього конфлікту залишаються незрозумілими, можливо, головною з них є, як це закінчиться для президента Росії Володимира Путіна? З католицького боку за ці три місяці до великої міри незрозумілим залишається те, як насправді Папа Франциск та його ватиканська команда бачать ситуацію”.

“Очевидно, що Ватикан проти війни, у тому сенсі, що він завжди виступає проти застосування сили для вирішення міжнародних суперечок. Він також виступає за створення гуманітарних коридорів, щоб цивільні могли втекти від бойових дій, і є прихильником політики прийняття біженців, які тікають від конфлікту”, — зауважує Дж.Аллен. І разом з тим ставить 6 запитань щодо незрозумілих критичних моментів.

А на них відповідь дає вже італійський ватиканіст Луїджі Аккаттолі. “У мене немає остаточних відповідей, і в мене немає нескромності, на яку я можу робити ставку: але я маю відповіді, які здаються мені зрозумілими і які змушують мене стверджувати, що позиція Ватикану аж ніяк не є невідомою для тих, хто не прагне отримати від Папи чи його співробітників підтримки тієї чи іншої воюючої сторони”, — пише він.

Як зрозуміло з його слів, Аккатолі передає ті погляди, які, на його думку, панують у Ватикані. Особливі застереження з нашого боку полягають у тому, що багато із них перегукуються зі штампами російської пропаганди. І справа не лише в тому, що всі ці пункти аргументації є неправдивими з точки зору українців, бо також і багато глав країн та авторитетних міжнародних інституцій чи ресурсів їх спростовували і продовжують спростовувати.

У цій статті ми хочемо прокоментувати відповіді Луїджі Аккаттолі, які він подав на шість питань, сформульованих Джоном Алленом. Наші погляди напевно не претендують на абсолютну істину, але висвітлюють те, як ми бачимо ситуацію. А оскільки ситуацію ми бачимо зблизька і в динаміці, тому вважаємо, що наш погляд на ці речі є ближчим до правди.

Отже, текст побудований таким чином, спочатку йде питання, сформульоване Джоном Алленом, після нього – відповідь на нього з боку Луїджі Аккаттолі і тоді наш коментар.

1. Хто винен?

— На кого Ватикан покладає відповідальність за конфлікт? Чи він визнає, що в основі конфлікту є законні занепокоєння Росії щодо власної безпеки, чи бачить його як істотно невиправдану загарбницьку війну? (Д. Аллен)

— Він визнає російські «законні прагнення» як щодо безпеки, так і щодо російськомовного населення в Україні. Вже в перший день вторгнення, 24 лютого, кардинал Паролін закликав сторони до рішень, які «захищають законні прагнення кожного». Посилання на імплементацію Мінських домовленостей, зроблене Папою під час зустрічі з Путіним 10 червня 2015 року, вже свідчило про це подвійне визнання. Тому Ватикан визнає агресію та вторгнення, здійснені Росією – і Папа та його послідовники неодноразово використовували ці слова – але вважає, що мала місце провокація і не лише через гавкіт НАТО, а й через нехтування Мінськом. (Л. Аккаттолі)

… Якось одного злочинця запитали: чому він вбив невинного чоловіка? На що той відповів, що жертва не хотіла добровільно віддати йому своє майно і кошти. Десь так приблизно звучить аргументація, яку озвучує Путін. До слова, ця історія про злочинця є з журналістського матеріалу про цей злочин, який мав місце в Росії…

Законні прагнення щодо своєї безпеки

Цей аргумент має право на життя лише, якщо ми візьмемо за основу один з постулатів російської пропаганди – НАТО є агресивним блоком, який загрожує Росії. Ми ж сприймаємо НАТО як оборонний союз і причиною його виникнення якраз було «гавкання СРСР в двері Європи». Якщо вважати НАТО агресивним блоком, тоді постає питання, чому і країни колишнього Варшавського договору (Болгарія, Румунія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща), а також окремі колишні радянські республіки (Литва, Латвія, Естонія) відразу після розвалу Радянського Союзу поспішили під безпекову парасольку НАТО? Чому Україна, Грузія та Молдова так сильно бажають вступу до нього? Для нас – власне «гавкання Росії в двері наших країн» спонукає шукати захисту під крилом НАТО; ми розуміємо що Росія нас бажає поглинути і поодинці ми їй не можемо протистояти.

Чому ж РФ вважає НАТО «агресивним блоком» по відношенні до себе? Для внутрішнього російського споживача кремлівська пропаганда це пояснює тим, що “колективний Захід хоче завоювати Росію, щоб заволодіти її ресурсами”. Натомість ми розуміємо, що Кремль хоче відновити щось на зразок СРСР, а то й Російську імперію, і основною ціллю є територіальна експансія.

В недавньому відеозверненні Глава УГКЦ Патріарх Святослав (Шевчук) чітко висловив позицію стосовно причин війни (з якою погодяться певно більшість українців): “Ми бачимо, що сьогодні увесь світ намагаються обдурити, видати бажане за дійсне. Ми бачимо і знаємо, досвідчуючи тут в Україні на власній шкірі, що агресія Росії проти України є нічим не спровокована. Той, хто думає, що якась зовнішня причина спровокувала Росію на військову агресію, той або сам перебуває у полоні кремлівської пропаганди, або навмисно обдурює світ… На жаль, причини цієї війни лежать у самій Росії, її нутрі. Російський агресор намагається вирішити свої внутрішні проблеми при помочі зовнішньої агресії, проектує свої хвороби на інших і у них звинувачує цілий світ”.

Напевно, ватиканські медійники вже усвідомили, що щось не так з їх меседжами, бо вже у недавньому телефонному інтерв’ю о. Антоніо Спадаро, коментуючи слова Папи про “гавкання НАТО в двері Росії”, яке могло спровокувати Росію на вторгнення, каже, що це роздуми Папи над словами очільника якоїсь європейської держави. Але в словах Папи, на його думку, зовсім не йдеться про агресивність НАТО (#Forrest RADIO1 RAI).

Російськомовне населення в Україні

Так, в Україні велика частина населення є російськомовним (центр “Соціальний моніторинг”: 48,4% населення України спілкуються вдома українською мовою, 27,3% – спілкуються вдома російською мовою, 23,9% спілкуються двома мовами), особливо на сході та півдні і насамперед у містах. Це є наслідком колоніального минулого: перебування в Російській імперії і СРСР, які багатьма способами боролися проти вживання української мови, проти української культури, і просували агресивну русифікацію. Проте динаміка показує, що щораз більше російськомовних громадян України, а особливо в контексті війни, починають надавати перевагу у спілкуванні українській мові. Але російська пропаганда, рухаючись в рамках концепції «русского мира», стверджує, що всі російськомовні люди, і то не тільки в Україні, належать до цього «русского мира». Пропаганда також стверджує, що в Україні вони піддаються переслідуванням і тому їх захист – один із пріоритетів Росії. З цього теж робиться висновок, що усі російськомовні українські громадяни підтримують Путіна і Росію. Для спростування цього достатньо демонстрації кількох фактів.

Перше: після прихованого вторгнення Росії у Крим та Донбас (хотіли захопити цілий, але це не вдалося і частину захопленого Україна повернула під свій контроль) можна порівняти життя в окупованих і неокупованих містах Донбасу, а, зокрема, тих, які були відбиті, оскільки і там, і там — значною мірою російськомовне населення. Міста на неокупованих територіях Донбасу продовжували жити мирним, спокійним життям (той же Маріуполь, Сіверодонецьк, і т.д.), в той час, як в окуповані частині була введена комендантська година, панувало свавілля спецслужб і безправ’я стосовно простих людей. Багато злочинів, таких як пограбування, насилля, вбивства цивільного населення, а також багато інших злочинів, які згодом були повторенні в Ірпені, Бучі та багатьох інших містах, мали місце в ОРДЛО, але про них світ так масово не дізнався, як про нещодавні. Друге – спротив населення Півдня і Сходу путінській повномасштабній агресії, чого явно не очікували в РФ.

До речі, в ЄС також багато російськомовних, які також подекуди нарікають, що їх мовні права там обмежені. Отже, робіть висновки…

Нехтування Мінськом

Стосовно «Мінських домовленостей», то тут варто зазначити дві речі: перше, що ці домовленості були підписані українською стороною під “дулом пістолета”, тобто тиском Росії, найманці якої разом з частиною регулярних військ вторглися у дві східні області України. Друге – найбільші дискусії між Україною і РФ точилися стосовно їх інтерпретації і послідовності кроків в їх імплементації. Україна доводила, що спочатку має відбутися припинення вогню, обопільне відведення військ від лінії зіткнення, виведення військовослужбовців РФ з території України (присутність яких була багатьма фактами доведена, але чого РФ ніколи не визнавала), відновлення Україною контролю над своїм кордоном, а тоді – проведення виборів, що було підтримано міжнародною спільнотою. Росія ж стверджувала, що найперше потрібно провести вибори, а потім – все інше. Тому з боку РФ чулися постійні звинувачення України в невиконанні Мінських домовленостей.

Крім того, Україна починала виконувати деякі з домовленостей, як от припинення вогню (в той час як обстріли з ворожого боку не припинялися) і відведення військ від лінії зіткнення (і відразу на покинуту українськими військами територію заходили військові формування ОРДЛО).

Цікаве зауваження

Цікаво, що Російська Федерація озвучує інші причини до вторгнення (не агресивність НАТО, турботу про російськомовне населення чи нехтування Мінськом), яке вона вперто подає для свого внутрішнього споживача як «спеціальну військову операцію», а саме: внаслідок перевороту 2014 року владу в Україні захопили нацисти, які будують анти-Росію; Україна через кілька років збиралася напасти на РФ, а ця «операція» є превентивним ударом, щоби уникнути нападу з боку України і «денацифікувати» та «демілітаризувати» Україну, які вона подає (про перше вже майже не згадує) як основні цілі «спецоперації».

Це настільки протилежне до правди, але таке близьке до того, що озвучувала нацистська пропаганда, оправдовуючи агресивні плани Гітлера.

Сам конфлікт

Є великою помилкою вважати цю війну якимсь тимчасовим конфліктом інтересів між сучасними Україною і Росією. Насправді – це конфлікт, який триває з різними фазами інтенсивності вже від XVII століття. Є факт, що нашу історію – світську і церковну – Росія присвоїла, зробила своєю і нам ще довго доведеться переконувати світ у тому, що ми – не росіяни, ми – інший, окремий народ, який живе на своїй землі і має право сам визначати свою долю. В той час як світ звик читати історію України і Росії саме в її російській інтерпретації.

Російська пропаганда вже віддавна представляє політику Путіна як спробу реанімувати СРСР. Існування незалежної України є першочерговою перешкодою у цьому його плані. І якщо зважати на це, то всі причини агресії, які озвучує окупант, є лише окозамилюванням, бо йому йдеться про ліквідацію незалежності України і геноцид її народу, як ми бачимо з дій окупантів.

2. Агресивні санкції.

— Чи підтримує Ватикан агресивні економічні санкції, запроваджені більшістю Західних держав проти Росії? (Д. Аллен)

— Ні. Він вважає їх легітимними як інструмент для застосування санкцій проти агресії та вторгнення, тобто проти делегітимізації міжнародного права, яке прийшло з Росії разом із актом вторгнення. Вони є легітимними, але водночас є провісниками дуже серйозних двосторонніх і глобальних наслідків, які триватимуть в часі, якщо їх не супроводжуватимуть адекватні мирні ініціативи, які можуть бути прийнятними для обох сторін. Тому вони є легітимними за теперішнього стану необхідності, але їх потрібно подолати якомога швидше. (Л. Аккаттолі)

Адекватні мирні ініціативи прийнятні для обох сторін

Мирних ініціатив з боку Західної Європи і США було вже багато – Чотиристороння комісія, візити західних політиків до Путіна перед війною, ініціативи президента Туреччини, постійний контакт з Путіним з боку президента Макрона і прем’єр міністра Шольца, а перед тим – Меркель, спроби переговорів між українською та російською сторонами вже в ході війни. Але жодна з них не була прийнята Путіним, який не розглядає іншого варіанту для України, ніж цілковитої її капітуляції.

Щодо системи координат

Стосовно самих відповідей п. Луїджі Аккаттолі: читаючи їх, стає зрозуміло, що в їх основі, на наш погляд, лежить одна методологічна помилка, а саме — помилкова система координат. Він говорить про «дві сторони конфлікту», так, що можна собі уявити, що ці дві сторони є практично однаково відповідальними за ці події. Насправді ж йдеться про систему координат, згідно з якою відбувається повномасштабне військове ВТОРГНЕННЯ з боку однієї країни в ІНШУ НЕЗАЛЕЖНУ ДЕРЖАВУ, яке супроводжується руйнуванням цивільної інфраструктури та актами жорстокого насилля супроти мирного населення. Крім того, це вторгнення є НЕВМОТИВОВАНИМ, яке шановний Луїджі Аккаттолі таким не вважає, оскільки добачає у Путіна «законні причини» для нього. Але немає «двох сторін», а є «агресор» і «жертва», яка має право на законний спротив і на отримання допомоги у цьому спротиві.

Якщо відштовхуватися від іншої, ніж намальована Луїджі Аккатолі, системи координат, яка говорить про те, що є загарбник і є жертва, і що з боку загарбника має місце невмотивована агресія, а не жодні законні прагнення, як це бачимо ми, як тоді говорити про прийнятні для обох сторін рішення, якщо тоді за визначенням жертві доведеться йти на шкоду своїм інтересам, а агресору доведеться лише відмовитися від частини своїх агресивних планів?

Вони є легітимними, але їх потрібно подолати якомога швидше

В даному випадку йдеться про одну загальну тенденцію: якомога швидше повернутися до business as usual. Тобто, це дає шанс Росії змінити картинку на десктопі, замінити одіозного Путіна на когось менш забрудненого кров’ю і корупцією, позірно продемократичного персонажа, і багато-хто з західних політиків і представників бізнесу буде готовий повернутися до довоєнних позицій, якби нічого і не сталося. Ми ж вважаємо, що такі поверхові кроки призведуть до повторної агресії через кілька років, коли Росія відновить свій економічний і воєнний потенціал. Це дійсно також і для церковної сфери: як зазначає віцеректор УКУ Мирослав Маринович, заміна одіозного патріарха Кирила (Гундяєва) на умовного Іларіона (Алфеєва) може сприйматися світовим християнством як достатня умова для повернення до довоєнного стану справ – dialogue as usual.

Ми вважаємо, що Росія повинна пройти період «денацифікації» (дерашизації). Вона повинна усвідомити свою вину за величезну шкоду, завдану Україні. Повинна пройти процес каяття. Вважаємо, що економічна шкода, спричинена війною, має бути відшкодована. Ми вважаємо, що цей процес має бути подібним до того, що пережила Німеччина після ІІ Світової війни. Це стосується також і Російської Православної Церкви як співучасника агресії і духовного ідеолога “русского міра”

3. Те, що каже Кирил

— Чи погоджується Ватикан з тезою Російської Православної Церкви про те, що Путін є захисником традиційних християнських цінностей як у своїй країні, так і за кордоном? (Д. Аллен)

— Ні. Він є зацікавлений у тому, щоб зрозуміти християнську душу російського народу і того, як вона сьогодні може проявитися у внутрішній та міжнародній політиці сучасної держави. Він вловлює в цих проявах позитивні елементи, змішані з негативними, але не більше, ніж — позитивні й негативні — в інших політичних течіях чи державних системах із консервативною орієнтацією, наявною сьогодні в країнах християнської традиції. (Л. Аккаттолі)

Колишні найближчі співробітники Кирила кажуть, що раніше він був прихильником лібералізму. Проте, відчуваючи кон’юнктуру російської влади і суспільства та їх запит на консерватизм, став ярим прихильником консервативних поглядів. Саме його авторству належить розробка ідеологічної концепції “русского мира”, яку він подав Путіну як основу для державотворення. І тому, наскільки його можна вважати щирим прихильником християнського консервативного напрямку — відкрите питання?

А відтоді, як він фактично благословив російських солдатів на війну проти України, називає дике варварство російських окупантів наслідком “православного виховання”, дав війні “духовне прикриття” і виправдання — він себе остаточно скомпроментував, продемонстрував, що Церква в РФ є лише одним із державних департаментів і продовжувачем її агресивної політики. Після цього він вже не може вважатися релігійним лідером.

Також хочемо звернути увагу, що визначні православні богослови світу дали оцінку ідеології “русского міра” як етнофілетичній єресі, що становить небезпеку для православного вчення. Таким чином, патріарх Кирил як головний носій цієї ідеології фактично названий єретиком. До православних патріархів звернулися колишні клірики і миряни Московського патріархату з проханням засудити дії і погляди очільника РПЦ саме як єретичні.

І тому ми не сприймаємо наполегливого бажання понтифіка зустрітися з патріархом Кирилом: ми не сприймаємо “діалогу за всяку ціну”, як це сформулював Мирослав Маринович. Ми тут згідні з Джоржем Вайґелем, який каже, що “зустріч нинішнього Єпископа Риму та нинішнього Патріарха Московського не була б зустріччю двох релігійних лідерів. Це була б зустріч релігійного лідера та знаряддя російської державної влади”.

4. Постачання зброї Києву

— Чи підтримує Ватикан спроби озброїти Україну як легітимне вираження права на самооборону, визнаного католицькою соціальною доктриною, чи розглядає постачання зброї Україні як складову ескалації конфлікту? (Д. Аллен)

— Він не підтримує ці зусилля. Він, хоч і неохоче, вважає легітимним вибір надавати зброю тим, хто зазнав нападу, враховуючи стан необхідності, про який говорилося вище, але не поділяє цей вибір і вважає його джерелом ескалації, принаймні до тих пір, поки він не супроводжуватиметься мирними ініціативами, які вважатимуться прийнятними для обох сторін і проводитимуться з такою ж відданістю, з якою зараз постачається зброя.

Ця позиція викликає істотне несхвалення, навіть більше ніж санкції: останні вбивають у довгостроковій перспективі, особливо в умовах продовольчої кризи, яку вони викликають у бідних країнах; зброя ж вбиває негайно, тому вона є ще гіршою. Дві ініціативи – санкції та зброя, які є легітимізовані надзвичайною ситуацією, але які самі по собі – і на даний момент вони залишаються самі по собі – не є носіями миру. (Л. Аккаттолі)

Надання зброї

Україна, яка є набагато меншою від Росії, як по території, так і за населенням, як також значно меншою є її армія і озброєння. Крім того, Росія вже дуже давно готувалася до такої війни, тому вкладала великі кошти в модернізацію озброєння (на наше щастя багато з цих коштів виявилися розкраденими) і, як вона сама заявляла, має другу по силі армію світу. Україна, навчена гірким досвідом 2014 року анексії Криму та нападу на Донбас, теж проводила модернізацію озброєння, але далеко не в такому масштабі, як Росія. Тобто від початку – наші сили були і залишаються нерівними як за людськими ресурсами, так і в плані озброєння, а також у фінансовому відношенні. Найбільше, що ми можемо цьому протиставити – мотивацію і героїзм нашого війська, яке в себе вдома захищає свою землю і своїх людей, та підтримку, яку воно має від громадян України. Ті країни, які бачать цю критичну ситуацію, в якій опинилася Україна, і невмотивованість агресії з боку РФ, вирішили нам допомагати фінансово і зброєю, щоби підвищити шанси України вистояти в цій війні. Також вони чудово розуміють апетити кремля і небезпідставно підозрюють, що захист України — це також і захист їх самих. І якщо за цих обставин виступати проти надання Україні зброї – це означає приректи її на політичну смерть, коли Україна зникне як держава. І як наслідок — перетвориться в одну суцільну «Бучу». А озвірілий російський солдат ще тісніше наблизиться до кордонів ЄС та НАТО і вважатиме їх наступною ціллю, як до цього закликають російські політики. Тому для нас така позиція виглядає дуже цинічною і недалекоглядною.

Джерело ескалації

Так, зараз багато політиків і простих людей бояться, що Путін, якщо не здобуде перемоги у конвенційній війні, то може застосувати ядерну зброю (тактичну чи стратегічну), чим лякають світ і він, і його соратники, а також телевізійні пропагандисти. Путін успішно використовує цей шантаж вже багато років, виторговуючи за його допомогою значні поступки з боку колективного Заходу.

Тоді мусимо визнати, що в наш час той, хто має ядерну зброю, може диктувати свою волю тим країнам, які її не мають. Тоді якщо піддатися на цей шантаж – в України немає жодних шансів, як і в багатьох інших країн, які також не мають цієї зброї.

Загалом світовим інституціям, які взяли на себе функції безпеки, давно варто задуматися: чи готові вони йти на поступки найбільшому терористу світу, що так просто лякає всіх ядерною зброєю?

5. Перегляд кордонів?

— Чи був би Ватикан відкритий на те, щоб Україна поступилася контролем над Донбасом чи іншими частинами Східної України з російськомовним населенням, як спосіб припинити війну, чи він бачить це просто як прелюдію до більш широкого конфлікту? (Д. Аллен)

— Це не справа Ватикану – як і будь-якої іншої третьої сторони – втручатися в оперативні рішення, яких мають шукати й оцінювати обидві сторони. Але в глобальній угоді, яка необхідна для припинення конфлікту, також може бути простір для певного перегляду кордонів, можливо, пов’язаного з гарантією – за міжнародної підтримки – того, що ніяких інших територіальних претензій не буде. (Л. Аккаттолі)

Це, на наш погляд, є однією із головних помилок, яку часто повторюють деякі як західноєвропейські, так і окремі американські політики: намагання вмиротворити агресора за рахунок поступок йому. Як історичний прецедент тут можна згадати Мюнхенський договір з Гітлером, коли йому віддали Судети і сподівалися, що це його заспокоїть і він не піде на подальшу агресію. Що було далі – всі ми знаємо! Поступки тільки розпалюють апетит агресора. А Путін крок за кроком копіює і наслідує Гітлера.

Щодо міжнародних гарантій того, що Путін більше не намагатиметься захопити ширшу територію: Україна в 1994 році підписала Будапештський меморандум, згідно з яким вона отримала гарантії безпеки територіальної недоторканості в обмін на відмову від ядерної зброї, де гарантами виступили США, Великобританія та Росія. Яку силу тепер має цей документ ? – жодної.

Ми впевнені, що Путін на цьому не зупиниться, як не зупинився на анексії Криму, частини Донбасу, як раніше Абхазії та Північної Осетії. Його ціль – мінімум відновлення Радянського Союзу в його межах, а то й кордонів Російської імперії, включно з Фінляндією і частиною Польщі в своєму складі. За його ж словами, він бачить себе продовжувачем політики “збирання земель” Петра І. Проте, здається багато світових політиків це зрозуміли і намагаються покласти кінець цій ревізіоністській політиці. Як видно з цієї публікації, це ще не для всіх зрозуміло і зберігається небезпека повторення цієї помилки. На наш погляд, якщо піти на поступки Путіну і дозволити йому закріпити за собою вже окуповані території, то після кількарічної паузи, коли Путін (чи його наступник) знову накопичить фінансові ресурси, відновить армію, збільшить її кількість, врахує помилки цієї кампанії… і вторгнеться знову. Де він зупиниться наступного разу – ніхто не може гарантувати.

6. НАТО, що гавкає

— Що Ватикан думає про розширення НАТО, зокрема про прохання про негайне членство з боку Фінляндії та Швеції? (Д. Аллен)

— Розширення НАТО посилює і розширює те, що Папа назвав і заперечував як провокаційний «гавкіт у двері Росії». Ще більш провокаційним може бути розгортання баз НАТО на нових територіях. Структура безпеки, яка буде запропонована Росії, повинна включати угоду з цього питання: нові країни можуть приєднуватися до НАТО, але Росії має бути гарантований адекватний діапазон поваги стосовно військових об’єктів. (Л. Аккаттолі)

Так, можна собі дозволити критикувати НАТО, живучи в країні, яка не має ні своїх дивізій, ні іншого повноцінного війська, ні бойової техніки, ні власної системи ППО, а є оточена країною з блоку НАТО і таким чином має гарантований захист, не вкладаючи в це ані цента.

Частково відповідь на цей аргумент Аккатолі була дана в першому пункті. Випадок з поспішним бажанням Фінляндії та Швеції (які до того довгі роки зберігали нейтралітет) вступити в НАТО є власне підтвердженням тези, висловленої в першому пункті: їх спонукає до цього, власне, «гавкання Росії в їхні двері», оскільки вони мають перед очима свіжий приклад України. Хочемо нагадати, що 2008 року Україна синхронно з Грузією подала заявку на членство в НАТО і була перспектива на Саміті НАТО в Бухаресті надати Україні та Грузії „Плану дій щодо членства”. І якби тоді їх підтримали, то до сьогоднішнього дня Україна вже імовірно була би членом НАТО і сьогоднішньої війни (як і анексії Криму та вторгнення в Донбас) взагалі би не було. І Грузія не була би пошматована.

Але тут найцікавішим є те, що Путін заявив, що у вступі Фінляндії та Швеції не бачить великих проблем. Тоді можна зробити висновок, що Росії так сильно залежить саме на невступі України (Грузії теж) в НАТО, оскільки у неї були і залишаються плани повного їх завоювання. І це є доповненням до першого питання.

Заключне зауваження

Папа та його співробітники здійснюють – перед лицем розпалювання цього конфлікту – проповідь миру, яка виражає повне несхвалення ініціативи застосування зброї Росією, але також радикальне невдоволення відповіддю за допомогою санкцій та поставок зброї, які можуть бути необхідними задля невідкладного припинення цієї ініціативи, але вони жодним чином не можуть привести до миру.

Тому вони бажали би щоб міжнародна спільнота виступила з сильною пропозицією, закликом до столу переговорів, що передбачає, скажімо так, конференцію з безпеки в Європі, яка би поставила українське питання в ширший контекст збереження миру на континенті та на планеті. (Л. Аккаттолі)

Ми, звісно, всіляко підтримуємо цю позицію, ми за мирні переговори, але не ціною поступок агресору чи то за рахунок територіальних або політичних поступок з боку України.

І від самого Ватикану як Апостольської Столиці українці очікують не політично-дипломатичних оцінок війни в Україні у дусі дискредитованої Остполітік і постмодерністського розмивання понять добра і зла, а за словами і діями Христа, чіткого констатування правди і засудження фарисейства агресора.

Джерело

Be the first to comment on "Побачити очевидне, або хто насправді на кого гавкає під дверима"

Напишіть відгук