Право на свободу

Сергій Головін

Згідно з Біблією, і людина, і сім’я, і ​​церква (сукупність віруючих) виникли раніше, ніж держава й уряд, і тому мають пріоритет з правової точки зору. Держава не має влади над тими правами, які були дані людині її Творцем ще при створенні. Ці права невідчужні – ні держава, ні уряд не наділили людину цими правами. Не мають права вони скасовувати, обмежувати, змінювати, регламентувати, оскаржувати або обмежувати ці права. Навпаки, призначенням влади є забезпечення і захист невідчужних прав своїх громадян. У цьому − основа побудови громадянського суспільства відповідно до задуму Творця.

Невідчужними є все ті права, якими людина наділена від створення світу – задовго до появи будь-яких урядів. До таких, зокрема, відносяться право на життя, на свободу, на сім’ю, на щастя, на працю, на власність, на товарообмін, на отримання вигоди, на самозахист, на віросповідання, на богослужіння, на світогляд, на власну думку, на збори, на об’єднання, на пересування, на гідне життя і т.д.

Уявлення, що кожна людина від народження наділена природно властивими її невідчужними правами, лягло в основу так званої теорії природного права. Відповідно до цієї теорії фундаментом будь-якої справедливої ​​законодавчої системи є об’єктивний (тобто той, який не залежить від нашого знання або сприйняття) моральний закон, що показує благий характер Творця. Оскільки Бог абсолютний і незмінний, моральний закон також носить абсолютний і незмінний характер. Суспільство не створює моральний закон, а відкриває його, подібно до того, як вчені відкривають закони природи, що об’єктивно існують. Закони суспільства вторинні стосовно до цього абсолютного морального закону. Вони служать його приватними додатками, що забезпечують дотримання принципу справедливості в різних конкретних сферах суспільних відносин. Основні права дані людині Богом, і тому невідчужні. Роль уряду – забезпечувати дотримання цих невідчужних прав.

Бог править суспільством. Його влада вічна, безмежна і незмінна. Політик же займає свою посаду лише деякий певний термін і виконує свої посадові обов’язки тимчасово. Він – «Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Римлян 13: 5). Те, наскільки добре він це робить, залежить від того, творить він волю Божу, захищаючи невідчужні права громадян, або ж наживається на співгромадянах, зловживаючи своїм становищем і ущемляючи громадян в їхніх правах.

Концепція природного права зробила вирішальний вплив на формування міжнародної правової системи. Так, ще в 390 р. після жорстокого придушення заворушень в Солуні імператором Феодосієм (при цьому, згідно з різними джерелами, загинуло від семи до п’ятнадцяти тисяч осіб), єпископ Медіоланський Амвросій (340-397) примусив монарха зробити публічне покаяння і видати указ, що забороняє утвердження смертних вироків раніше, ніж через тридцять днів від їх винесення.

З XIII століття теорія природного права починає закріплюватися в ряді національних законодавств. У 1215 р. в Англії була прийнята «Велика хартія вольностей» (Magna Charta Libertatum), що захищає ряд цивільних прав і регламентує дії з примусу короля до відновлення цих прав у разі їх порушення.

У 1525 р. в Німеччині затверджується подібний документ «Дванадцять статей» (Zwölf Artikel), які безпосередньо захищають права селян. Зокрема, Стаття №11 з «Дванадцяти статей» говорить:
«Ми ніколи не потерпимо і не дозволимо, щоб проти Божої честі й правди у вдови й сиріт забирали їхні надбання … І ті, які повинні були б захищати й охороняти нас, обдирали б і оббирали нас, і будь у них більше прав, вони відняли б і все інше. Цього Бог більше не потерпить, це повинно бути усунуто абсолютно».

Далі, в 1689 в Англії був прийнятий «Білль про права» або «Акт, що роз’яснює права і свободи підданого і встановлює успадкування корони» (Bill of Rights – “An Act declaring the Rights and Liberties of the Subject and Settling the Succession of the Crown”), згодом увійшов в британську конституцію в якості однієї з основних її частин. Білль став одним з перших документів, які затвердили рівні права і свободи всіх громадян, зокрема – свободу подачі петицій королю, свободу від штрафів та конфіскацій майна без рішення суду, свободу від жорстоких покарань і страт, свободу слова, свободу виборів до парламенту.

Майже століттям пізніше (1776 р.) американські колонії проголосили незалежність, заявляючи в установчому документі:

«Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними й наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми засновуються уряди, що черпають свої законні повноваження зі згоди керованих».

Далі в цьому документі, відомому як «Декларація незалежності», говориться:

«У разі, якщо будь-яка форма уряду стає згубною для самих цих цілей, народ має право змінити або усунути її й заснувати новий уряд, заснований на таких принципах і формах організації влади, які, як йому представляється, найкращим чином забезпечать людям безпеку і щастя… Коли довгий ряд зловживань і насильств, незмінно підпорядкованих одній і тій же меті, свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, повалення такого уряду і створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом і обов’язком народу».

Важливо відзначити, що, відповідно до теорії природного права, повалення уряду, що ущемляє невідчужні права власних громадян, є не знищенням законного суспільного ладу, а відновленням такого. Уряд, узурпує повноту влади, перестає відповідати своєму встановленому Богом призначенню і руйнує підвалини громадянського суспільства. Усунення такого уряду народом повертає суспільне правління до початкового Божого задуму.

Подібні ідеї простежуються й у французькій «Декларації прав людини й громадянина» (1789):

«Представники французького народу, утворивши Національні збори й вважаючи, що неуцтво, забуття прав людини або нехтування ними є єдиною причиною суспільних лих і зіпсованості урядів, прийняли рішення викласти в урочистій Декларації природні, невідчужувані й священні права людини…

Національні збори визнають і проголошують перед особою і під заступництвом Верховної Істоти наступні права людини й громадянина:

1) Люди народжуються і залишаються вільними й рівними в правах.
2) Мета будь-якого політичного союзу − охорона природних і невідчужних прав людини.

Такі – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню».

Знаменно, що всі перераховані законодавчі акти звертаються до уявлення про невідчужні права людини, якими наділив її Творець.

Важко не погодитися з Чарльзом Спердженом (1834-1892), який стверджував: «Немає такого місця під сонцем, де при відкритій Біблії і проповідуваним Євангеліє тиран довго протримається на своєму місці…

Там, де Біблію можуть прочитати всі, жоден деспот не зможе правити спокійно… Вчення Христа спонукає людей замислюватися, а це завжди небезпечно для влади тирана».

Наслідком поширення теорії природного права і її закріплення в національних законодавствах стало не тільки проголошення верховенства права вищою формою суспільного правління (що отримало визначення «правове суспільство»), але і цілий ряд видатних практичних результатів, найважливішим з яких справедливо вважається законодавче скасування як работоргівлі, так і власне рабства у всіх розвинених країнах.

Після Другої світової війни з’явилося гостре усвідомлення необхідності створення єдиної правової системи на міжнародному рівні. Робота в цьому напрямку велася під егідою Організації Об’єднаних Націй за активного сприяння Елеонори Рузвельт, вдови американського президента. У підсумку на засіданні Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 року була прийнята «Загальна декларація прав людини», зокрема де було написано:

«Визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невідчужних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру… Створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей… Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії й гноблення».

Хоча наближене до американської Декларації незалежності формулювання, на якій наполягала місіс Рузвельт, що «всі люди створені рівними в правах», в підсумковий документ не увійшло, воно безперечно відбиває принципи теорії природного права. Декларація визнає людство єдиною родиною, а всіх людей – володарями «рівних невідчужних прав».

Головними проблемами «Загальної декларації прав людини» були її чисто декларативний характер і невизначеність способів нагляду за її дотриманням. Серйозним проривом в цьому напрямку стало прийняття в 1950 р. «Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод», відповідно до якої вперше був встановлений механізм захисту декларованих прав і заснований відповідний орган – Європейський суд з прав людини.

Нарешті, в 1966 р. організацією об’єднаних націй був прийнятий «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права». Пакт ґрунтується на «Загальній декларації прав людини», включає «Каталог прав», є міжнародним договором і має обов’язкову силу для всіх держав-учасників. Функція нагляду за виконанням пакту покладено на Комітет з прав людини при ООН.

За матеріалами книги «Біблія і політика. Підстави громадянського суспільства».

Джерело: Слово про Слово


Be the first to comment on "Право на свободу"

Напишіть відгук