«Проукраїнська» Польща і «проросійська» Угорщина: як зрозуміти наших західних сусідів?

Ігор Загребельний

Для суб’єкта міжнародної політики природно дивитися на ситуацію у різних куточках світу з власного становища. Лиш варто правильно розуміти, чим саме є це власне становище, адекватне для погляду за межі кордонів. 

Одна справа – давати оцінки, виходячи з власних інтересів, але розуміючи, що інші гравці керуються відмінними мотивами. Інша – думати, ніби весь світ обертається навколо твоєї країни. Такий підхід якраз шкідливий для національних інтересів. Шкідливий, бо непродуктивний.

Сказане стосується і українського погляду на західних сусідів, передусім Польщу та Угорщину.

Перша у свідомості українського загалу стала зразком всеможливої підтримки нашого народу у протистоянні з Москвою: прийому біженців, надання озброєння, лобіювання наших інтересів на міжнародній арені.

Друга виглядає немов протилежність першій. Угорська влада продовжує виступати з трафаретними деклараціями про підтримку суверенітету і територіальної цілісності України. На початку повномасштабного вторгнення Угорщина прийняла безпрецедентну кількість українських біженців. Також ця країна відзначилася гуманітарною допомогою. Та все це – на тлі таких речей як відкидання антиросійських санкцій в енергетичному секторі, часткове закриття своєї території для транзиту зброї і «миротворча» риторика Віктора Орбана (безглуздість і лицемірство якої можуть позмагатися з рецепцією російсько-української війни Папою Франциском). 

Інакше кажучи, Угорщина зробила головну ставку на вкрай прагматичну політику захисту власних інтересів, точніше – на збереження вигоди від тісних відносин із Росією. Це призвело до того, що у свідомості пересічних українців утвердився образ Угорщини як засадничо проросійської країни. На формування цього образу також вплинули українсько-угорські конфлікти останніх років та ідеологічно вмотивована критика Орбана з боку відданого ліво-ліберальним принципам українського інформаційного мейнстріму. Але й без щойно згаданих обставин поведінка офіційного Будапешта була достатньою, аби сприйматися українцями у статусі проросійської. 

Зрештою, відмінність у ставленні Польщі та Угорщини до російсько-української війни є настільки значною, що умовно проросійська позиція Будапешта поставила під сумнів подальше існування стратегічних польсько-угорських відносин. При цьому, зрозуміла річ, польським націонал-консерваторам неможливо закинути ідеологічну упередженість стосовно угорського уряду. 

Про те, що українські уявлення щодо проукраїнськості чи проросійськості сусідів є далекими від дійсності, виразно свідчить нерозуміння, як саме поляки можуть демонструвати зразкову підтримку нашої країни й одночасно продовжувати свою лінію з засудження українського визвольного руху часів Другої світової війни. Аби уникнути когнітивного дисонансу, дехто з українців думає, що існують «хороші поляки», які нас підтримують, та «погані поляки», які виступають проти будь-якої глорифікації УПА і вимагають безумовних вибачень за Волинську трагедію. Хоч насправді палку проукраїнську і антиросійську позицію часто демонструють якраз ті поляки, які відзначаються помітною «зацикленістю» на історії, в т.ч. керуються антибандерівською міфологією. 

Українцям такий стан речей зрозуміти важко – подібно до того як полякам важко зрозуміти специфіку функціонування бандерівської міфології в українській суспільній свідомості, а також значення цієї міфології в контексті протистояння з Росією.

Спрощене сприйняття українцями польської підтримки може призвести до розчарувань у зв’язку новими епізодами різкої артикуляції польською стороною свого розуміння подій минулого. Та й у цілому взаємне ігнорування українцями та поляками потреби налагодження механізмів взаєморозуміння щодо питань історії може неодноразово стати перешкодою у розбудові стратегічної співпраці, яка відповідає інтересам обох сторін.

Оцінюючи поведінку інших держав у контексті війни, необхідно розуміти, що зарубіжні уряди, політики і суспільства не можуть бути у першу чергу проукраїнськими чи проросійськими. Вони насамперед «про-власні»: керуються своїми амбіціями, ідеологічними критеріями, дійсними чи гаданими національними інтересами, усталеними нормами політичного та геополітичного мислення. Угорський уряд є проугорським, польський – пропольським. Навіть німецький уряд є пронімецьким, хоч, звісно, спосіб розуміння німецькими елітами самої німецькості можна назвати суїцидальним. 

Вагому роль у тому, що Варшава та Будапешт обрали ті стратегії, які ми зараз бачимо, на мою думку відіграє вплив історичного досвіду на геополітичну культуру. 

Польща є основною спадкоємницею Речі Посполитої – потужної ранньомодерної держави з виразною тенденцією експансії на схід. Аж до 20-х років минулого століття польські еліти жили прагненням «відродження Польщі у давніх кордонах». Це прагнення було анахронічним, адже з одного боку йшлося про побудову модерної національної держави, а з іншого – її кордони бачилися в межах поліетнічної і політично поліцентричної держави раннього Нового часу. Поступово поляки відмовилися від образу Польщі аж по Дніпро, а згодом змирились із втратою Львова та Вільна. Водночас перша пол. XX ст. була часом прометеїзму – доктрини підтримки Польщею антиросійських визвольних рухів з метою подальшого постання ряду незалежних держав (передусім у Східній Європі). Частково прометеїзм випливав із прагматичних потреб ослабити Росію і відгородитися від неї «санітарним кордоном». Частково – був сублімацією згаданого прагнення. 

Та підтримка, яку ми бачимо сьогодні, спирається з одного боку на традиційні для багатьох поляків антиросійські настрої, а з іншого – на своєрідну імперіальність, прагнення бути значною потугою у Центрально-Східній Європі, підтримуючи особливо тісні стосунки з державами, що постали на теренах колишньої Речі Посполитої. Зрозуміло, що тут не йдеться про «імперіалізм» у сенсі прагнення анексувати чужі території. Одначе те, що польська влада надихається образом ягеллонської доби, виглядає досить очевидним. У майбутньому польські амбіції можуть виявитися надмірними, і їм необхідно буде протиставитися, та нині вони йдуть нам на руку.

У випадку Угорщини маємо протилежну ситуацію. Впродовж майже тисячі років окраїни Королівства св. Іштвана замешкували неугорські народи. Також минуле знає угорсько-хорватську унію. Та все ж, за плечима угорців немає такого історичного досвіду експансивності, поліцентричності та імперіальності загалом як у поляків. Важливо пам’ятати і значну етнічну відособленість угорців від решти народів макрорегіону, яка особливо дала про себе знати в часи модерного націєтворення. 

В силу цих та деяких інших обставин теперішня Угорщина є таким собі «гордим інтровертом». Їй чужі прагнення бути регіональним лідером (сам Орбан підкреслював, що бачить такого лідера в Польщі і жодною мірою не хоче конкурувати з нею). Основне прагнення угорського уряду – захист власного суверенітету, а також підтримка населення етнічного угорських земель у складі сусідніх держав. 

Що стосується угорських установок щодо Росії, то елементарні підстави для сприйняття росіян як «історичного ворога» загальновідомі – подавлення революції 1848-1849 років, радянська окупація і встановлення соціалістичного режиму, події 1956 року. Одначе такий досвід не зрівняється з польською історією протистояння з Москвою. Тому угорське суспільство відносно легко сприйняло посилення співпраці з Росією, до якого уряд Орбана вдався в умовах тиску з боку Заходу. 

Слід брати до уваги і те, що в Угорщині не відчувають такої загрози з боку Росії як у Польщі. Причинами тому є і щойно згадані відмінності історичного досвіду, і відносна віддаленість. 

Певні запити на антиросійську позицію в Угорщині існують. Цілком очікувано, що зі звинуваченнями уряду у «проросійськості» виступають опозиційні сили – від ліво-ліберальних партій до колись «ультраправого» «Йоббіка». Так, зі сторони останнього у бік Орбана лунали звинувачення у браці співчуття до України як жертви несправедливої агресії, зведенні нанівець потенціалу Вишеградської четвірки та «все більш відвертій відданості Москві»

На згадані запити реагували і окремі представники влади. Під час інавгураційної промови 13 травня нова президент Угорщини Каталіна Новак не тільки виступила зі словами підтримки України, але й відзначила необхідність розвитку угорських сил оборони, а також засудила російську політику «відродження СРСР» (сам Орбан неодноразово використовував порівняння з Радянським Союзом для критики негативних тенденцій у ЄС і водночас волів мовчати про зусилля Москви щодо реанімації «автентичного» СРСР). Застосувавши риторику, що вирізняється на тлі «політкоректних» заяв Орбана, Новак також зауважила:  «Ми готові жертвувати заради миру і не будемо перешкоджати допомозі наших союзників, але ми не погодимося на рішення, які потребують від угорців жертв, які були би більшими за шкоду, яку вони завдають російському агресору».

Ще раз озвучу одну зі своїх тез: не варто шукати проукраїнськість чи проросійськість там, де йдеться насамперед про пропольськість та проугорськість. Варшава та Будапешт займають, відповідно, вигідну та невигідну нам позиції, однаково дбаючи про власні інтереси і однаково виходячи з власних систем координат. А ці системи не є цілком статичними.

Політика Варшави за певний час може виявитися не настільки вигідною для нас як зараз. Це не означає, що антиросійськість і ягеллонські мотиви зникнуть цілковитим чином. Одначе їх можуть потіснити інші чинники. Ймовірність реалізації несприятливого для нас сценарію у першу чергу необхідно просто враховувати. Також потрібно належно оцінювати польські політичні сили. Зокрема, необхідно розуміти, що реванш лібералістичних сил більш за все узалежнить Варшаву від Берліна і поховає теперішні вигідні для нас амбіції Польщі. Водночас перемога сил, «правіших» за ПіС, може призвести до послаблення ягеллонських мотивів у зовнішній політиці на користь «п’ястівських» (чи то пак – мотивів Романа Дмовського). 

Враховуючи можливість реалізації несприятливого сценарію, цій реалізації також можна протидіяти. Насамперед ідеться про політику м’якої сили. Дотепер ця політика була у нас майже відсутня, а подекуди – просто шкідлива (досить згадати про системну діяльність у Польщі «професійних українців», які налаштовували проти себе владу і суспільство, демонструючи заангажованість на користь лібералістичних сил). Стосовно речей, які можуть зближувати Україну та Польщу на основі ягеллонської парадигми і ширших історично-цивілізаційних підстав, теперішній Київ діє реактивно, а не проактивно. Ба більше, ті смисли, якими оперує польська сторона, значною мірою залишаються для української політичної еліти малозрозумілими. Фактично, маємо ситуацію, протилежну до бажаної, за якої українська сторона сама форсувала б ягеллонські мотиви, сприяючи збереженню вигідних для нас векторів польської зовнішньої політики (а крім того, переносячи акцент із трагічних подій минулого століття, конфліктогенний потенціал яких зняти непросто, хоч у цьому напрямку також потрібно працювати).

Подібно до ймовірності несприятливих для нас змін польської зовнішньої політики, існує вірогідність позитивних змін у політиці Будапешта. І для того, аби вірогідність змінилася доконаним станом речей, необхідно працювати, а не виправдовувати власну пасивність тезами про засадничу проросійськість. Засадничо проросійською є лише сама Росія. Більш за все, нам доведеться їй протистояти ще багато років. Фронти цього протистояння у тому числі пролягають через настрої в інших країнах, і на цих фронтах необхідно діяти.

Джерело


Be the first to comment on "«Проукраїнська» Польща і «проросійська» Угорщина: як зрозуміти наших західних сусідів?"

Напишіть відгук