Російсько-українське протистояння і культурна війна

Якою масштабною не була б теперішня російсько-українська війна, її тривання не витіснило іншого протиборства – так званої культурної війни, тобто протистояння між більш-менш консервативними уявленнями та актуальним прогресистсько-емансипаторським порядком денним. 

Кажучи спрощено, йдеться про боротьбу переконань стосовно таких речей як місце Церкви/релігії в суспільно-політичному житті, ЛГБТ, аборти, етнічність та расовість, співвідношення між національним суверенітетом та впливом євроатлантичних/глобальних структур. 

Ця боротьба стала менш помітною, втрачаючи виразність на тлі канонад і ракетних обстрілів, але нікуди не зникла. Водночас вона опосередкувалася збройним протистоянням. Багато активних учасників культурної війни (з обох боків) намагаються зміцнити власні позиції і послабити позиції противника, прирівнюючи перші до українських позицій як таких, а другі – до позицій Москви. З іншого боку, реальний фронт дещо змінив вигляд фронтів культурної війни – змусив багатьох відмовитися від низки попередніх позицій-переконань і зайняти дещо інші або ж просто ретельно закамуфлювати свої звичні позиції.

Зведення з фронту

Те, що культурна війна продовжується, добре помітно на прикладі одного з найбільш яскравих її фронтів. Назвемо його ЛГБТ-фронтом, пам’ятаючи, що позиції прихильників нових горизонтів емансипації добре ешелоновані і включають у себе ту ж гендерно-феміністичну проблематику.

Значне число діячів руху ЛГБТ покинуло Україну вже на початку повномасштабної війни. Одначе це не зупинило тенденцій, спрямованих на утвердження ЛГБТ-ідеології.

Так, влітку 2022 року набрала необхідну кількість підписів петиція до президента України з вимогою запровадження «одностатевих шлюбів». Відповідаючи на неї, Володимир Зеленський вказав на неможливість цього запровадження з огляду на норми чинної конституції, а також відзначив, що остання не може бути змінена під час війни. Водночас відповідь Зеленського фактично містила обіцянку сприяти запровадженню так званих «цивільних партнерств».

За винятком, можливо, першого, «шокового» етапу повномасштабної війни ЛГБТ-пропаганда є звичним елементом праці мейнстрімних українських ЗМІ. Чого лише варта риторика «ЛГБТ-військових». Ця риторика вражає нахабством маніпуляцій, адже спирається на радикальне завищення кількості військовослужбовців із сексуальними відхиленнями (не кажучи вже про те, що не кожен носій сексуальних девіацій є ЛГБТ-активістом). Також безглуздою є сама логіка, покладена в основу цієї пропагандистської стратегії – ніби те, що серед військовослужбовців є люди-носії якостей, які негативно сприймаються суспільством, виправдовує самі ці якості. Адже в армії також є люди, які зловживають алкоголем, вживають наркотики, зраджують дружинам і т.д., і т.п., але з цього аж ніяк не випливає, що проблеми з алкоголем та наркотикам, а також подружні зради є чимось морально прийнятним. Одначе, попри всю абсурдність, сюжети про «ЛГБТ-військових» можна зустріти ледь не щодня. 

«Найважливіші новини»

ЛГБТ-пропаганда знаходить і інші вияви. Цю саму тему «ЛГБТ-військових» нещодавно рекламували в Національному музеї Тараса Шевченка. Судячи з новинних повідомлень, ажіотажу вона не викликала, але є дуже показовим, що для маніпулятивної пропаганди «нормальності» збочень (і дискредитації української армії) було виділено зали одного з головних музеїв столиці. Не менш значущим є і те, що в жовтні Держкіно оголосило початок зйомок фінансованого з бюджету фільму з відвертою ЛГБТ-пропагандою «Уроки толерантності».

Говорячи про ЛГБТ-фронт, також можна згадати про ратифікацію Стамбульської конвенції. Цей випадок значимий передусім як індикатор того, що чинна влада продовжує враховувати ідеологічні запити «західних партнерів» (попри те, що назагал українська політика щодо Заходу стала більш сміливою). Петиція з вимогою денонсувати Стамбульську конвенцію зібрала необхідну кількість підписів, але відповідь на неї Зеленського була зверхньою і упередженою.

Фактично, активність прихильників та лобістів ЛГБТ-ідеології наблизилася до показників «передвоєнного» часу. Натомість показники активності її противників суттєво знизилися. Це, зокрема, пояснюється тим, що одне з основних середовищ спротиву ЛГБТ – те, яке заведено іменувати «праворадикальним» – у перші дні повномасштабної війни ледь не в повному складі долучилося до збройного захисту країни. 

Цікаво, що ЛГБТ-активісти неодноразово бажали воякам-ідейним опонентам загинути на війні. Ці побажання, будучи публічними, спричиняли скандали, а відтак іміджеві втрати руху ЛГБТ. Проте масштаби цих втрат бліднуть перед масштабами системної ЛГБТ-пропаганди. 

Тимчасова амністія для незручних героїв 

На тлі відвертих заяв окремих ЛГБТ-активістів значна частина ліво-ліберального мейнстріму змінила публічне ставлення до «праворадикалів». Чого лише варте висвітлення українськими ЗМІ на кшталт «Громадського» епопеї полку «Азов». 

Прихильне ставлення до пов’язаних із «праворадикалами» підрозділів прийшло на місце дискредитації цих самих «праворадикалів», сюжети про долю оборонців Маріуполя змінили інформаційну підтримку маргінальних лівацьких сил, які впродовж попередніх років вимагали ліквідувати «Азов», виступали з загальними гаслами «демілітаризації» України і боротьби проти націоналістично-консервативних середовищ і т.д.

Прихильники демілітаризації України в об’єктиві «Громадського»

Одначе така «амністія» – явище тимчасове і дуже ситуативне. У ліпшому випадку частина журналістів та інших осіб, причетних до формування громадської думки, загорілися щирою симпатією до тих, хто опинився на вістрі збройного протистояння агресору. У гіршому – маємо використання «хайпових» тем, а також усвідомлення того, що зараз поливання брудом вояків, м’яко кажучи, не принесе соціальних дивідендів.

Зрештою, маємо досвід попереднього періоду війни, коли ветерани кампанії 2014-2016 років, беручи участь протистоянні ЛГБТ та іншим лівим середовищам, у фокусі ЗМІ втрачали статус ветеранів і ставали всього лише «праворадикалами», «гомофобами», «тітушками» і навіть «агентами Москви».

«Скрепы» чи «необільшовизм» – проти чого ми воюємо?

Згадане на початку ототожнення власних та ворожих світоглядних позицій із українськістю та російськістю станом на зараз є однією з головних стратегій культурної війни в Україні. 

Представники прогресистської сторони активно позиціонують сучасну РФ як консервативну суспільно-політичну систему, залюбки вдаючись до саркастичної риторики щодо «скреп»; висміювання «скреп», яким би антиросійським воно не здавалося, дуже показове, адже йдеться про насмішки, запозичені в самих же росіян.

«Антискрєпну» стратегію частково посилює приписування сучасній Росії «фашизму» та алюзій на нього. 

Представники протилежної сторони насвітлюють значення для путінського режиму та російського суспільства в цілому радянської міфології. Таке насвітлення не є безпідставним. Втім, по-перше, зведення сучасної Росії до «необільшовизму» є занадто спрощеним. По-друге, як не прикро це визнавати, під час попередніх етапів культурної війни консервативні сили програли битву за прочитання радянської епохи. Комуністична система була радикально антирелігійною, прогресистською (у тому числі позначеною квазірелігійним культом науково-технічного прогресу), з власним досвідом сексуальної революції та доволі феміністичною спрямованістю. Здавалось би, все це достатньо дискредитує прогресистсько-емансипаторські ідеї. Але в силу ряду обставин здобуло популярність розуміння «совка» як того, чий відразливий образ служить тлом для легітимізації новітнього лібералізму. Таким чином продовження руйнівних процесів відбувається як нібито заперечення радянської системи, яка насправді несе відповідальність за попередні етапи деградації/«прогресу».

Українська культурна війна і «друзі Кремля» на Заході

Дискредитації світоглядних позицій противника служить і ставлення до російсько-української війни західних режимів, політичних сил, впливових осіб. 

Аби дискредитувати лівацький порядок денний, можна згадати про німецьких адептів ЛГБТ і прийому мігрантів, які не втомлювалися писати листи з вимогами припинити постачання Україні зброї і тим самим досягти миру. Або ж «миротворчу» риторику Папи Франциска, якого донедавна українські ліво-ліберальні кола (вслід за західними) підносили як відважного реформатора Католицької Церкви.

З іншого боку, ліві можуть підкреслювати дійсну чи гадану проросійськість частини західноєвропейських правих або згадувати про таких персонажів як Джордан Пітерсон. 

Насправді, «проросійськості» (чи «недостатньої проукраїнськості») на захід від України вистачає і серед ліво-ліберальних кіл, і серед більш чи менш правих. Маємо умовно «проросійські» Ле Пен у Франції та німецьку АдН, а також уряд Орбана в Угорщині. Але на противагу їм також маємо націонал-консервативний уряд Польщі чи Мелоні в Італії. З іншого боку, з лівим Папою Франциском може позмагатися його запальний консервативний критик архієпископ Вігано, який довів своє дисидентство до того, що на початку повномасштабної війни фактично виступив із відверто проросійських позицій, а ще з іншого – маємо консервативного католицького інтелектуала Роберто де Маттеї, який демонстрував проукраїнську позицію, критикуючи і Франциска, і Вігано.

Щоправда, імена Вігано чи де Маттеї відомі лише мікроскопічному відсотку українського населення (чи навіть мікроскопічному відсотку українських католиків). Та й узагалі цей вимір культурної війни відзначається особливою вульгарністю чи то пак невіглаством. І це йде на користь аж ніяк не правим. 

Візьмімо для прикладу ситуацію з Франциском. Мало хто в принципі здатен на цілісне сприйняття понтифікату Берголіо, а відтак виведення численних пацифістських реплік та жестів Франциска з його «теології» в стилі «Fratelli tutti» (мабуть, в більшості тих, хто нині відчуває крайню антипатію до Франциска, це словосполучення може викликати хіба що асоціацію з «Tutti Frutti»). Натомість, лиш тільки Франциск став спрощено сприйматися «проросійським», багато українців забули про образ «прогресивного церковного лідера» й стали пов’язувати начебто демонстровану ним «проросійськість» із Церквою, християнством, релігією як такою, здоровими моральними нормами. Все це – прояв або свідомих маніпуляцій, або невігластва. Але це «працює».

Війна без перепочинку 

Існують різні прогнози щодо завершення теперішньої російсько-української війни – як щодо часу, так і щодо «чіткості» завершення. Наприклад, можна сподіватися, що війна завершиться одразу після звільнення всіх українських земель в міжнародно визнаних кордонах. З іншого боку, воєнне протистояння може тривати навіть після цього звільнення. По-різному може складатися ситуація у самій Росії, і це також множить сценарії. Так чи інакше, теперішня війна завершиться в перспективі одного, двох чи, у крайньому разі, кількох років – навіть якщо в майбутньому вибухне ще одна російсько-українська війна. Натомість на перепочинок у культурній війні розраховувати не доводиться.

Які попередні підсумки та прогнози можна зробити стосовно теперішньої фази культурної війни в України? Мені доводилося зустрічати діаметрально протилежні. Одні – максимально оптимістичні з консервативної (чи то пак, консервативно-революційної) точки зору. В стилі розмов про реставрацію шляхетського прошарку (на основі ветеранів війни). Інші – в тонах розпачу. Мовляв, зараз ми проливаємо кров на фронті, а в цей час у тилу і далі транслюється ЛГБТ-пропаганда, і після війни ситуація стане ще гіршою. Насправді ж, жодна зі сторін поки що не має радикальної переваги.

Наприклад, українське суспільство залишається доволі «гомофобним», тобто керується природною відразою до гомосексуалізму та ряду інших девіацій. У тому числі «гомофобною» лишається і армія, яку можна вважати зрізом суспільства. На цьому тлі виглядають кумедно плачі прихильників ЛГБТ-ідеології, які нарікають на те, що українські військові, говорячи про ворогів, вживають народне спрощення медичного терміну «педераст». Одначе стійкість «гомофобних» уявлень аж ніяк не є приводом недооцінювати успіхи ЛГБТ-пропаганди. Ця пропаганда приносить результати, засвідчені соціологічними дослідженнями.

Подібним чином непростою виглядає ситуація з фемінізмом. Сама по собі війна артикулює відмінності між чоловіком та жінкою, підживлює низку ненависних феміністкам патріархальних переконань. Станом на зараз участь у бойових діях бере мікроскопічний відсоток військових-жінок. Війна залишається чоловічою справою – як по факту, так і в свідомості дуже багатьох українців. Але в той же час бачимо дуже агресивні пропагандистські тенденції розмивання різниці між чоловіком та жінкою: все оте «захисників і захисниць», нав’язливі сюжети про жінок-військових і т.д. Тобто в об’єктиві пропаганди реальність нещадно спотворюється, це має масовий характер, а відтак приносить свої плоди. 

Необхідно пам’ятати, що війна – це не тільки відродження уявлень про чоловічі обов’язки. Теперішня війна несе низку проблем: подружні зради, кризи сімейного життя, розлучення тощо. Все це так чи інакше може використовуватися адептами фемінізму.

Більш за все, у підсумку теперішнього збройного протистояння наша країна стане ближчою до «узагальненого Заходу». У вимірі культурної війни це матиме двоякі наслідки. З одного боку, прогресистсько-емансипаторський порядок денний ще серйозніше утвердиться на інституційному рівні і здобуде більшу суспільну підтримку. З іншого боку, спротив цим тенденціям стане більш масовим, в тому числі вийде на рівень політиків-важковаговиків. 

Дуже показово, що згадувана петиція з вимогою вийти зі Стамбульської конвенції була ініційована Юлією Тимошенко. Як би грубо це не звучало, консервативні позиції зміцніють тоді, коли політики наважаться ними спекулювати, аби отримати більше голосів виборців. Це, щоправда, не привід розслаблятися щирим прихильникам консервативних позицій. Готуватися до масштабних баталій на фронтах культурної війни необхідно вже зараз – попри всю важливість фронтів збройного протистояння з Росією.

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Джерело

Be the first to comment on "Російсько-українське протистояння і культурна війна"

Напишіть відгук