Шлях в Слов‘янськ і трагедія підрозділу аеророзвідки. Записки капелана

Хелоу, Народе! Мене звати Віктор, вже пів року я служу капеланом, поєднуючи одночасно це діло з роботою, сесією в СУМДУ, спортзалом та іншими активностями. В мене є Telegram-канал, де я детальніше розповідаю про те, з чим маю справу. Долучайтеся! У цій статті я, традиційно, висловлюю свої суб’єктивні думки і ділюся з ІТ-спільнотою побаченим у цій війні на власні очі.

Початок Шляху

Втомився я люто, але є така історія про Мойсея з Біблії — «І побачив він кущ, котрий не згорає». Так ось, я і є той кущ. Також я знаю, що наші хлопці втомилися ще лютіше, і мені гріх жалітись.

За останні місяці я намотав вже 30 000 кілометрів. Було таке що сьогодні я їду на Схід, наступний день повертаюсь до Києва, а післязавтра їду до Львова.

Донецька область

В самому Львові за останній час я був 17 разів. Відчуваю себе майже місцевим там.

В цей раз на Схід я їздив з капеланами та журналістом і побачив, здається, більше, ніж зазвичай.

Павлоград

Наш шлях почався о 5 ранку з Києва, через Полтаву і до Павлограда. В той день Україна зазнала ракетного масованого обстрілу. Ми бачили в одній з областей прильоти, про котрі навіть не казали в новинах.

Там ми зустрілися з командою капеланів та поїхали на Слов‘янськ. Своїми очима бачив вокзал в Крамоторську. Знакове тепер місце для кожного українця.

Декілька тижнів тому журналіст з Фінляндії подарував для наших медиків прототип портативного рентгену, щоб шукати уламки або кулі в тілі людини, знаходячись в бойових умовах. Ми мали змогу спостерігати, як цей пристрій працює в шпиталі Слов‘янська.

Момент операції

Світло в них є, але немає питної води. Медики кажуть, що вже забули, що таке вода, котра тече з крана.

Луганськ у 2014-му не був таким спустошеним, яким зараз є Слов’янськ. На вулицях не побачиш ані людей, ані тварин. Навіть в Миколаєві більше життя, ніж в Слов‘янську. Їдеш містом, а здається, що дивишся жахливий фільм про кінець світу.

Історія мого приятеля

Десь у той самий час у лісі, 60 кілометрів від нас загинув підрозділ аеророзвідки Дмитра на чолі з Глібом Бабичем. Це була команда з досвідом, за плечима котрої багато одиниць спаленої техніки окупантів. Їм не пощастило наїхати на протитанкову міну.

Дмитро (праворуч) разом з Глібом

Я познайомився з Дмитром після моєї першої поїздки до Азова. Він ловив на дорозі під Полтавою попутку. Я зупинився, ми почали розмовляти. Він розповів мені свою історію, як боронив Чернігів у березні. Детальніше про це я описую в моєму телеграм-каналі. Пам‘ятаю, як я помолився за нього прямо в моєму авто, кажучи — «ти будеш жити».

Дмитро

Дмитро єдиний, хто вижив… В нього багато ушкоджень, але він буде ходити і буде далі жити! За що велика Слава Богу. І я вірю, що він і надалі зможе допомагати нам гасити русню. Підтримати Дмитра можна на його карту mono: 4441114424306981

Буквально два дні тому його перевели в Київ. Я провідував його у шпиталі і планую це робити, доки він буде лікуватись. Дух у нього бойовий.

Фото Дмитра з технікою орків

Ось так це і буває. В тебе просто день на фронті, а чиєсь життя зовсім поряд біля тебе змінюється назавжди. Але цього всього я тоді ще не знав, дізнався пізніше і випадково, з одного з пабліків.

А ще, я побачив на території шпиталю хлопця без ноги у візку, в футболці співробітника Grammarly. Я думаю, що в нього були всі можливості, робота мрії, але він поклав все це на вівтар заради своєї країни. І ці всі жертви не марні. Ми обов’язково переможемо!

«Сіра зона» та Часів Яр

Провідавши медиків в Слов‘янську, ми поїхали далі в Часів Яр. По дорозі нам довелось зупинитись в «сірій зоні» і поки ми чекали, знайшли розтяжку з гранатою прямо на краю дороги.

Це американська граната з досить помітним шнуром. Русаки такими не користуються. Скоріш за все, її поставили наші для ДРГешників орків, котрі шаряться вночі.

Дочекавшись своїх, ми поїхали далі, помічаючи на дорозі багато відмітин від наших реактивних систем залпового вогню. Можливо навіть, що це був «Хаймарс». Зараз на будь-який слід від РСЗВ люди кажуть, що це був він.

Сліди на дорозі — це відмітини від реактивного вогню

Часів Яр — це місце, де декілька тижнів тому загинуло майже 50 людей. Пошкодження будинків в тому місці катастрофічні. Бачиш це і дивуєшся, як там взагалі хтось міг вижити.

Велосипед та крісло

В Часовому Яру ми зустрілись з розвідкою, котрим один з наших капеланів передав прилад нічного бачення та інший стаф.

Дорогою назад ми зустріли вночі цілу колону М777. Їх не сплутаєш ні з чим. Близько одинадцятої ночі, проїжджаючи Покровський район Донецької області, ми бачили, як палає те, що залишилось після «Калібра», який влучив у залізничну інфраструктуру.

Зупинившись на ніч на Дніпропетровщині, ми повернулись додому. Втомлені, але задоволені. З відчуттям виконаного боргу.

В наступній статті я розповім, як ми купували пікап для ССО. А поки рухаємось разом вперед до нашої перемоги. Підтримка кожного з вас дуже важлива. Без цього не куплялись би ні байрактари, ні техніка, ні спорядження для наших хлопців та дівчат.

Ще декілька моїх фото

Замість післямови

Хочу раз і назавжди сказати тим, хто досі вагається, чи йти йому в армію, чи залишитись працювати та донатити на ЗСУ. Залишайтесь там, де ви є, і допомагайте на своєму фронті. Якщо буде потреба воювати зі зброєю — підемо всі ми, включаючи мене.

Я бачив, як живуть різні підрозділи різних бригад. Повірте мені — військове життя не для всіх. Я знаю тих, кому воно дійсно в кайф, а також знаю тих, хто кожен день переступає через себе та свої звички заради захисту країни. Я наголошую, що стріляти можна навчити майже кожного, а програмувати — ні, щоб не казали школи ІТ у своїх рекламах.

Перебуваючи на фронті, ми постійно дивуємось, що більшість воїнів пересуваються на автівках, куплених волонтерами, завдяки нам і усім тим, хто донатить на ці речі. Якби не волонтери, на чому б вони їздили? Дуже скоро ССО будуть їздити на пікапі, для котрого більшість надонатили ви, ІТ-ком‘юніті.

Працюйте, хлопці, працюйте, дівчата. Працюйте ефективно, щоб з нас брали приклад та дивувалися, як можна залишитися на своєму місці, проходячи ту жесть, з котрою ми разом стикаємось кожного дня. Коли гримить грім, а ти думаєш, що це — приліт; коли кожен день може стати останнім, коли ти дивишся на яскраві краєвиди світу і думаєш, що це — нереальне, лише уявне, і буває десь там, але не з тобою; коли прокидаєшся кожен ранок і думаєш, який треш чекає на тебе сьогодні; коли вже давно немає сліз і ти майже нічому не дивуєшся.

Давайте разом наближати нашу перемогу, кожен на своєму місці. Цей кошмар обов‘язково закінчиться і знову засяє світло над нашою країною, лютий закінчиться і ми разом увійдемо в розквіт Нової Сильної України.

Якщо ви хочете підтримати мою роботу — велком. Нижче вся необхідна інформація.

Підтримати можна декількома шляхами:

  • Monobank 5375411500926550
  • Patreon
  • PayPal (по запиту)
  • IBAN UA123220010000026207312567578

Також є цикл моїх статей про війну та полон:

  • Стаття про героїзм людей під час війни.
  • Стаття про мій полон у 2014.
  • Стаття про евакуацію. Від 23 лютого 2022 року.
  • Стаття про Схід моїми очима.
  • Стаття про Нашу допомогу Азову та думки про те, що нас чекає далі.

Джерело

Be the first to comment on "Шлях в Слов‘янськ і трагедія підрозділу аеророзвідки. Записки капелана"

Напишіть відгук