Імперія без народу

Лише одного разу — після наполеонівських війн та Віденського конгресу у 1815 року — Росія спробувала запустити власне націєтворення. Щоправда, це можна було здійснити лише шляхом повалення влади імператора. Група офіцерів, об’єднаних у таємні товариства, скористалася смертю Алєксандра I у грудні 1825 року і підняла повстання. Ще зі шкільної лави у наших головах засіли події на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі та повстання Чернігівського полку у Київській губернії. А також прізвища окремих діячів: Пестеля, Рилєєва, Муравйова-Апостола та інших, прозваних декабристами. Але вони були дуже й дуже далекі від народу. Виступ декабристів показав, що Росія не готова до революції, натомість влада почала шукати те, що мало би на її думку об’єднати народи великої імперії.

Новий імператор Ніколай I від самого початку свого правління показав, що його влада буде жорстокою. Повстання, що спалахнуло у 1831 році в західній частині імперії, яка від 1815 року називалася Царством Польським, ймовірно показало Ніколаю І та його міністрам, що репресії – це не єдиний засіб управління. Революції і повстання у тогочасній Європі були постійно на слуху. Поза польським повстанням, монархів лякали привиди французької революції та спогад про страту короля Людовика XVI. Потрібно було щось, що згуртувало б народи. У 1833 році граф Сєргєй Уваров, що тоді міністром народної просвіти, запропонував свою знамениту тріаду “православ’я, самодержав’я, народність”, котра мала стати підґрунтям російської тожсамості. Оригінальність цієї концепції вельми сумнівна: це було творче запозичення начебто у німецького філософа Гайнріха Людена (як антитеза до французького гасла “Свобода, рівність, братерство”).

Хай там як, вперше на державному рівні Російська імперія спробувала запропонувати своєму народові щось на кшталт дороговказу — чітку інструкцію для відповіді на питання “хто ми?” З часом тріада Уварова трансформувалася у гасло “За Віру, Царя і Вітчизну”, але її суть та призначення не змінилися. Культивуючи її, імперія прагнула об’єднати народи, що жили в її межах. Що ж, власне, стояло за цим гаслом, яке не пішло в небуття ще й до сьогодні?

На перший погляд, з православ’ям все просто – це віра в Бога. Але у російському варіанті віра перетворюється на приховану або ж явну зброю, оскільки аргументи про канонічність територій та споконвічність церковної єдності надто вже не узгоджуються з історичними реаліями. У XIX столітті Російська імперія десятиліттями воювала на теренах України з уніатами та католиками, ліквідуючи їхні давні структури та репресуючи священиків.

А тимчасом імперська історіографія наполегливо створювала та тенденційно підбирала джерела, у яких унійна і католицька церкви були представлені у не надто привабливому світлі. Достатньо подивитися на 35-томне (!) видання джерел з промовистою назвою “Архив Юго-Западной России”, де перша частина “Архиву” містить джерела до історії церкви. Вона є найбільшою серед усіх вісьмох частин і складається аж з 12 томів — коментарії тут зайві. Одним словом, православ’я — і саме у його московському варіанті — було основою імперської ідеології.

Із самодержав’ям, начебто, теж все зрозуміло. До 1917 року імператор у Росії був тим, хто безальтернативно керував усіма справами величезної держави. Звісно, що імператори були різними. Після жіночого домінування у XVIII столітті, після Єкатєріни II, трон посідали чоловіки. Дивакуватий Павєл I надто швидко відійшов від справ у результаті замаху, на чолі якого стояв його старший син Алєксандр I. Спроба начебто ліберальних реформ на початку правління останнього дуже швидко була згорнута на користь релігійного месіанства. Його молодший брат Ніколай I, що правив тридцять років, продовжував експансію імперії та відзначився ще й тим, що був одним з головних ініціаторів придушення угорського повстання у 1848–1849 роках.

Кримська війна, що завершилася ганебною поразкою Росії, втратою Севастополя та знищенням на довгі роки Чорноморського флоту, поклала край його правлінню. Старший син, Алєксандр II був радше винятком серед своїх родичів. Низка важливих реформ, що були проведені за його правління, давали шанс імперії на модернізацію країни, але в українській історії час його правління позначено забороною вжитку української мови. Як часто буває, після відносної відлиги настає час репресій та обмежень. Російська імперія сповна відчула зміни за час правління Алєксандра III, а вже Ніколай II став останнім володарем, що привів імперію до свого логічного результату. Хоча після поразки у російсько-японській війні були спроби обмежити владу імператора, але вони були надто млявими. Кожна нація має дозріти до народоправства. І те, що відбувається сьогодні, яскраво свідчить про те, що до демократії Росія не дозріла навіть зараз — притому саме тому, що має проблеми з визначення, а що ж таке російська нація?

Найважчим для пояснення елементом у тріаді Уварова є народність. Кого мав на увазі граф?

У багатоетнічній імперії, що розкинулася на неозорих просторах, у часи творення цієї концепції проживало чимало народів, більшість з яких не були пов’язані ані спільною мовою, ані однією релігією, ані навіть спільною історією. Впровадження міфу про спільність історії великоросів та малоросів, що брала початок у стародавньому Києві, стало основою формування уявлень про одну народність, що плекала свою самобутність та вірність традиціям під пильним оком імератора і православної церкви. Можна задати просте питання: що було спільного у жителя Полтави та Рязані?

Мова – ні. Історія – теж ні. Релігія – так, але хіба на перший погляд. Відміність між церквою в Україні та церквою в Росії була помітною, починаючи від релігійних практик простих людей до архітектури та оздоблення храмів. А якщо до порівняння залучити не Полтаву, а приміром Вінницю чи Луцьк з їхньою мультикультурністю і традиціями самоврядування, що плекалися з часів пізнього середньовіччя, то прірва між українськими та російськими містами буде ще більшою.

Та й сам термін “народність” є доволі розмитим. У тлумачному словнику російської мови Владіміра Даля немає статті “народність”. Натомість пояснювальне слово “народ” Даль визначив так: “Народность — совокупность свойств и быта, отличающих один народ от другого”. Треба було бути сліпим або вже надто заангажованим, аби не бачити різниці між українцями та росіянами. Але як показує практика спостережень, ця сліпота і сьогодні присутня у багатьох, хто живе в Росії.

Автор: Віталій Михайловський

Джерело

Be the first to comment on "Імперія без народу"

Напишіть відгук