Про травми військових, які на перший погляд не видно. Але завдають шкоду часто більше від фізичних поранень. Що переживають, в яких умовах це стається, як саме, що травмує…

 Всі імена і позивні навмисно змінені, посади і звання також, тому будь-який збіг є абсолютною випадковістю. Події відбувались з 12 травня 2022 року протягом наступних місяців у Тошківці та Гірському Луганської області в розпал російського вторгнення.

Перевиснаження

Мене викликали на евакуацію поранених з однієї позиції в підвалі багатоповерхівки в Тошківці. На той момент бої тривали вже третій місяць. Сили противника переважали нас інколи в 20 разів. Кожен військовий втратив друзів. Наші сили тримались за частину Тошківки, яку атакували з 3 напрямків. Штурми продовжувались практично цілодобово, один змінюючи інший. На позиції старшим був військовий, назвемо його Бос. Він любив жартувати, хоч його жарти були специфічними, багато говорив, розповідав багато історій. Його життя було насиченим і він цим завжди хвалився. Коли я дістався до підвалу, я запитав у Боса:

– де поранені, ми приїхали за пораненими, де вони?

Бос лежав на підлозі нічим не вкритий, перевів на мене погляд, але мене так і не побачив, його очі дивились крізь мене, він ледь знизав плечима, це була вся його відповідь. Це було дивно і не притаманно для нього.

Я обурився, навколо падали міни, автомобіль, який ми залишили біля будинку, щосекунди міг бути знищений. Я поспішав. Тому почав мало не криком:

– Бос, де поранені? Мені сказали там є важкі.

Бос глибоко видихнувши:

– я не знаю, десь там в окопах.

– то може їх піти і дістати?, – запитав я.

– Я не піду, – сказав Бос.

Він далі лежав і не рухався, дивився в одну точку крізь мене. Я був дуже здивований, бо я побачив іншу людину, це наче був не Бос. Це могло здатись байдужістю, але Бос завжди дуже переживав за своїх людей і готовий був підставитись під кулю за будь-кого зі своїх.

Один з командирів привів мені бійця, назвемо його Піонер, командир сказав мені: – ти ж лікар, зроби щось…

Піонера підвели до мене на вулиці, в руках у нього був його автомат, він тримав його сильно, але автомат волочився по землі. Я впізнав його, тиждень тому він приїхав з другом, вони завжди десь лазили, його цікавило геть все, таке враження, що він хотів зайти в кожну вулицю чи дім і подивитись що там. А тут він підійшов і одразу почав сідати і врешті ліг. Прямо на мокрий асфальт. Автомат з рук не відпускав. Він дивився в стіну, але так, наче крізь неї, відколи він ліг, він не ворушився. Що би я його не питав, він не відповідав. Коли я роздягнув його щоб послухати серце і легені, він не чинив спротиву, було холодно, але він не намагався одягнутись, при першій можливості він знову ліг на мокрий асфальт, оголеним торсом. При огляді я не знайшов відхилень в стані фізичного здоров’я. Але я дізнався, що 7 днів підряд він знаходився в окопах, які постійно обстрілювалися мінометами і не тільки. Він майже не спав і не їв. 5 днів він ефективно відстрілювався і навіть намагався організувати кращу оборону. Потім почав все частіше лежати і врешті перестав підійматись.

Один з командирів, назвемо його Орел, був доволі живеньким, його гострі жарти могли інколи і образити. Здавалось, у нього щосекунди по 3 ідеї. І ось одного вечора він ліг спати. Але почався черговий наступ. До нього звернулись по допомогу, він лежав на землі на покривалах, дивився крізь нас, на слова не реагував. Коли почали кричати, він сказав одне слово “Нічого”. “Нічого”. І продовжував лежати. Він не ворушився, не діяв, не говорив. Він працював практично 24/7 останні 2 місяці. А останні кілька днів не спав, бо атаки не вщухали. У цей вечір він просто пішов спати. Людина, яку я побачив була зовсім іншою.

Один з командирів, назвемо його Кабан. Вічно до всіх чіплявся зі своїми порадами, відверто всіх дістало, що він всім намагався влізти в душу без дозволу. Одного вечора я вбіг до нього: “Потрібно терміново подати інформацію на штаб бригади” – крикнув я. Він лежав і дивився крізь мене, реакції не було. Я повторив кілька разів гучно. Врешті за кілька хвилин ледь чутно, майже не відкриваючи рота, продовжуючи дивитись в стіну, але виходило лиш крізь неї: “Я не можу”. Більше від нього добитись ні слова не вдалось. Останні кілька днів він не виходив з приміщення штабу. Він був так часто там, що я був здивований, що його там нема і довелось пошукати де він, бо я навіть не знав, де його місце сну… Я знайшов іншу людину. Якби не було світла, я б його не впізнав.

Через кілька місяців після тих подій, у наступі на Херсон, я був в окопі, це була далеко не перша ніч. Про кількість поранених писати поки не буду. Знову холодна ніч. Пройшов дощ і промочив мене наскрізь. Я хотів їсти, але не міг себе заставити встати. Окоп був не глибоким, тому інколи після прильотів мін я чув, як практично наді мною пролітають осколки. Спочатку я намагався частіше переміщатись, щоб вижити. Але тепер я вже не міг. Вже кілька ночей рація говорила не замовкаючи. “Поранені, трьохсоті”, спочатку такі повідомлення викликали сплеск адреналіну, і з’являлись сили бігти, впригувати в транспорт, їхати на точку евакуації. Але щось змінилось. Рація закричала: “Трьохсоті”, але адреналін сил не додав. Ледь підвівшись на ноги, я відчув, що йти дуже важко. Я відчував, як мені стає все байдуже. Прості рухи, кроки, дії, – вимагали титанічних зусиль. Мої дії стали повільнішими, неточними, в голові як помутніння, все як в тумані. У вухах свист. Якось добрався до транспорту, забрав 300. Поранені доставлені, я добрався до окопу і просто впав. Біль від падіння майже не відчувся, хлюпнуло – в окопі було мокро. Перестав відчувати холод, мені байдуже, все стало байдуже.

ПЕРЕВТОМА. Я би порівняв її з переломом обох ніг. Кожен рух можливий, але дуже болючий. Чим більше дій, тим більше обломки кісток наносять шкоду м’язам. Але перевтома це не про біль. Це інше почуття. Так, це біль, але інший. Для мене перевтома це про стан, коли позамежна втома пройшла крізь адреналін, виконала купу роботи і прийшов час, коли десь на рівні нервової системи твій організм відмовляється виконувати дії. Дії викликають специфічний біль. Чим довше в такому стані під впливом моральних вимог, вимог обставин, небезпеки життю, необхідністю врятувати когось, – людина діє, – тим більше шкоди, тим сильніша травма. Перевтоми я зустрічав різні. Спочатку вони короткі і виникають не часто. Але з кожним днем продовження роботи нон стоп – стають частішими, тривалішими. І доходять до стану, коли будь-яка дія болюча, коли рішення приймати боляче, говорити боляче, хочеться втекти від людей, але тікати боляче, коли навіть сказати “я більше не можу” потребує великих сил. Простий відпочинок чи сон не повертає все до того як було. Навіть після сну перевтома всередині, психіка тікає від людей, від дій, від всього.

Недавно я зустрів курс mhGAP на платформі НСЗУ. Деякі речі я зрозумів, пройшовши його. Багато мені допомогли психологи, моя сестра.

Та я вирішив описати те, що бачив, щоб допомогти зрозуміти що відбувається, бо ми зустрілись з пошкодженнями, про які мало інформації. Я хочу передати почуття, обставини і причини, щоб наблизити до розуміння станів, які часто є критично важкими. І це лиш початок. Розповім про двох людей. Один з яких теж займав керівну посаду, назвемо його Стовп. Але перед тим ще кілька історій далі…

Дорога долиною темряви 01

Частина 2. Агресія

Одного ранку один з командирів, назвемо його Керманич, вийшов на вулицю і почав безпричинно кричати на всіх підряд, перепало і мені. Все було не так і проявляв він це криком, матами, погрозами, приниженнями… Виявилось, що щойно йому доповіли про загибель одразу групи його бійців. Втрата людей, загибель людей – це завжди боляче, ось ти бачив його, розмовляв, а тепер його вже нема. І це великий біль втратити друзів, тих кого знав, хто став рідним. Але щось додатково важчого відбувається в керівниках, будь то командир відділення, взводу, роти, чи навіть позиції з 3 людей. Людина відчуває відповідальність за них. І ось вони загинули. Спочатку включається механізм болючого аналізу, що я міг зробити по-іншому, щоб вони вижили і знаходиш тисячі, якби так, чи так, то залишилися б живі. Але потім приходить підступна думка: “Потрібно робити все самому”. Потрібно все робити самому, так менше помилок і більше виживають. Перестає ділитись своїми повноваженнями. Тільки приходить втома, а згодом перевтома, але якщо довірити комусь, можуть загинути… І починається робота через виснаження, чим більше робить сам, тим менше встигає, але не може довірити комусь, бо боїться, що від цього хтось загине. Та це війна і тому все одно гинуть, навіть, якщо все роблять самі. І тоді бачиш картину таку: вибігає командир якогось підрозділу, починає нервово курити і бігати туди-сюди, він носиться по вулиці, він намагається щось зробити, хоч зазвичай це ситуація в якій вже нічого не вдієш, тому психіка примушує робити хоч щось і він ходить вперед-назад, або навколо будинку, або по вулиці до кінця і назад. Він хоче щось зробити, але не знає що.

Ніяка дія не повертає назад час і загиблих і поранених. Але він мусить щось робити, тому робить єдине, що може – ходить. Якщо по дорозі трапляються йому люди – кричить на них. Шарпають, інколи штовхають, кричать, щоб їх не чіпали, кричать щоб теж щось робили. І далі все переходить в специфічну тривогу: потрібно щось зробити зараз, щоб не було загиблих потім, скоро знову щось станеться, тільки як цьому запобігти. З’являється страх, що я щось не доробляю, я щось пропускаю зараз, через що потім загинуть люди. Часто вони кажуть: “Ми всі помремо”. Травми від загибелі трансформуються в бажання зробити все, щоб цього більше не сталось. Для цього намагається все робити самому. Виснажується, розвивається страх майбутнього і він носиться туди-сюди, зникає сон, зникає спокій, ним трусить, він на всіх кричить.

Хімік – чудовий командир. Я вивіз його з позицій, у нього були поверхневі поранення шкіри ніг. Але я не міг їх обробити, він бігав вперед і назад не зупиняючись:

– у нього четверо дітей, він загинув, четверо дітей…, – повторював він. А я йому:

– про кого ти, що сталось?

– там ще мої люди, я маю повернутись, вони можуть загинути.

– все добре, там твій зам, він знає що робити і як.

– він не зробить як я, я мушу повернутись.

– ти вже нічого не вдієш, вони вже вийдуть самі.

– ні я маю щось зробити.

І носиться колами навколо евакуаційної машини, не даючи змоги обробити свої поранення.

Одного дня почався наступ росіян на Тошківку і мій друг, назвемо його Док, потрапив під обстріл танка, будівля обвалилась на нього. Скоріше за все він загинув. Коли я дізнався, я відчув, що в моєму серці щось сталось.

Я почав хвилюватись за всіх своїх і почав їздити сам на всі виїзди. Всі евакуації намагався здійснювати сам, врезультаті майже не спав і почав допускати помилки. Одного дня я дістався з пораненими до Лисичанська, з’явився зв’язок і до мене зателефонував відомий командир, він запитав, що з Доком, я відповів: “він заг… ” І далі сльози почали валити з мене річкою, я не зміг закінчити речення. Я встав і почав ходити, я помітив, що не можу зупинитись. Я не міг сісти, я мусив щось робити, але що б я не робив, війна забирала людей. І ось через тиждень і безмежну для мене кількість смертей, приїхала чергова група поповнення, з ними медик, він підійшов знайомитись зі мною.

-Я …

Але я я різко його перебив майже криком:

– я не хочу знати як тебе звати. Я не хочу знайомитись з тобою. Я не хочу тебе знати. Ось твої люди, ось медичне майно, бери, що треба і йди!

Я й сам не помітив, як кричав на нього. Я вже більше не міг. Я не міг терпіти загибелі. Загибелі моїх, медиків. Я хотів, щоб це скінчилось, але, що б я не робив, війна продовжувала їх забирати. Я помітив, що безпричинно ходжу туди-сюди від безсилля щось змінити. Я почав уникати людей і кричати на них просто за те, що вони є. Не знаю чому, але біль від втрат і неможливість на це вплинути викликають такі зміни. Вони зворотні, потрібен час і реабілітація. Але що, якщо немає часу і реабілітації, а лиш черговий день поранених, загиблих, роботи нон стоп і в голові: потрібно зробити все самому, бо інакше загиблих буде більше? Далі з’являються нові зміни…

Дорога долиною темряви 02

Частина 3. Оточення.

Якщо вам пощастило-непощастило потрапити в чудовий підрозділ з добрими командирами, то рано чи пізно станеться звичайна на війні ситуація: ваш підрозділ тримає свою лінію фронту відважно, інколи надвисокою ціною, але сусідні ділянки фронту просідають. Ворог вбивається об вас, але все далі і далі заходить зліва і справа. І в якийсь момент ворог розуміє, що ваш підрозділ легше оточити, ніж заставити відступити.

Інколи, спостерігаючи за ситуацією, можна передбачити наближення оточення. В такий момент починаєш швидко збирати найдорожчу тобі людину і, передаючи всі документи, секретку, все, що не можна, щоб потрапило ворогу, відправляєш по-далі. Приходять перші відчуття: прийняття, що ти можеш не повернутись; радість, що принаймні дорогу людину врятував; страх: полону, каліцтва, що не буде що їсти, чи чим надавати допомогу.

Плине час, ворог обрізає дорогу за дорогою в тилу, залишається якась дорога в полі. Ця дорога, звісно, прострілюється, евакуація поранених займає все більше часу. І ось приходить момент, коли пішки приходить солдат, назвемо його Пшениця. Приходить пішки до підвалів, де мед. пункт і штаб. Так, солдат блідий, так, його трусить, він сідає на асфальт і починає плакати. До нього вибігає командир, назвемо його Орел, розпитує, що сталось. Пшениця крізь сльози промовляє:

– Вони всі загинули.

– Хто?, – питає Орел.

– Ми навіть не встигли побачити, звідки відкрили вогонь. Я випав з машини, машину розібрало за кілька секунд. Я випав в поле, почав повзти, між рослинами, щоб мене не бачили. Там танк і 2 бехи.

Пшениця зі своїми людьми доставляв нам їжу щодня. Його розповідь приводить до заціпеніння всіх. Всі, хто чують це – виходять до нього. Він рухався останньою польовою прохідною дорогою, яка з’єднувала нас з “усім живим світом”. Пшеницю трусить, він втратив друзів. Він підривається, кидає автомат і кудись намагається йти:

– Ти куди? – запитав Орел.

– Я піду шукати свого братика, він десь там, в полі.

– Сиди тут, це наказ, – сказав Орел, і швидко пішов до карт.

Новина швидко обійшла всіх.

“ОТОЧЕННЯ”

Жахливе слово, яке шепочуть тепер навіть стіни. Все навколо змінюється. Сонячний день здається сірим. Нечисленні місцеві, які ходять оподалік, сприймаються ворогами. Здається, вони перші здадуть нас ворогам. Деякі солдати від жаху починають кидати автомати і намагатись пішки шукати вихід з цього великого котла. Орел кричить, намагаючись зберегти дисципліну. Але деякі піддаються паніці. Просто на асфальті з’являється купка покинутих автоматів. Її розмір говорить про розмір паніки.

Берегти воду, їжу, набої. Як надовго? Десь всередині приходить розуміння, що це вже все, що життя закінчилось, що ти маєш певну кількість годин (навряд чи днів), які потрібно прожити гідно. Поведінка всіх змінюється. Очі! Вони всі дивляться на тебе з розпачем, наче питаючись: що далі, це вже все?

Починається найгірше: поранені. Я довіз їх з точки евакуації до себе в медпункт. Спочатку поранення грудної клітки – заклеїв, підключили до системи, ліки… А що далі? Евакуація неможлива, між нами і стабілізаційним пунктом вороги. Починають труситись руки, я дивлюся на пораненого, розуміючи, що він помирає, і більше нічого зробити не можу. Прибувають наступні. Рука… Голова… Надаю допомогу, саджу, ось їх вже троє, двох із яких в цих умовах не врятувати. Тягну їм час, намагаюся ліками виграти хоч скільки можна часу. Думаю – вже гірше не може бути. Але інші бачать картину: поранені не евакуюються, паніка наростає, наростає купка покинутих автоматів. Щоразу думаю, що це найгірше, але ситуація стрімко погіршується. Ворог, розуміючи, що закрив у велике кільце великий підрозділ починає штурм зі всіх напрямків, бо знає, що підвозу боєприпасів нам не буде.

Наступний провал у погіршення – слух про відсутність евакуації поранених доходить до окопів. Поранені в окопах відмовляються від евакуації, інколи не повідомляють про поранення, а просто підривають себе гранатами. Кожен такий випадок рве серце, бо ти міг врятувати його з таким пораненням, але “оточення” вбило його.

Сіріє. Таке враження, що небо падає, що світ розсипається. Розсипається реальність. Вижити більше не варіант. До тебе збігаються “твої” водії, медики. Вони гуртуються разом, хочуть почути, що робити. Але що робити, коли ніхто нічого не знає.

Дорога долиною темряви 03

ОТОЧЕННЯ. Вони дивляться на тебе як на останню надію, а ти мовчиш, бо виходу немає. Потрібно чимось зайнятись. Сідаєш зі всіма, поки працює старлінк, кажеш всім: “Вчіть напам’ять карти місцевості, кожне поле і кущик, кожну стежку, хатку, пагорб і ямку, вивчіть карту на 30 км в радіусі напам’ять”. Сідаєш з ними і вчиш сам, вдивляючись у максимальне збільшення кожного деревця.

Наступні 4 години ти і “твої” зайняті – це краще ніж паніка. Але вечоріє. Пораненим все гірше. Кожен третій, дивлячись на них, докладає автомат до купки і йде в поле шукати виходу. Тягнути більше не можна:

– Орел, вони не доживуть до ранку. Я мушу їхати, я буду шукати вихід.

– Добре, – швидко відрізав Орел, – але не заїзджай в Лоскутівку.

Так, не в Лоскутівку, правда іншої дороги нема.

Погружаєш поранених в Богдан, береш з собою муху, розуміючи, що це все ж суїцидальна місія. Набиваєш патронами салон. Командир одного з прикомандированих підрозділів дає тобі дуже дорогий прилад нічного бачення і просить взяти з собою одного бійця з секреткою (документація). Бійцю каже покласти серед таємних документів гранату про всяк випадок і приготуватись знищити їх будь-якою ціною. Інший командир робить так само. І все починає бути схожим на спорядження екіпажа на смерть. Всі прощаються, як назавжди.

Темніє. Можна пробувати. Маршрут обирається на слух робочої ворожої техніки і обстрілів. Пам’ять за 4 години всмоктала карту місцевості і тепер тільки вид зверху потрібно в голові перевернути на вид збоку.

– Їдемо полем, – кажу я.

Мій водій, назвемо його Верба ( Андрей Лозовой – з його дозволу, хоч позивний мав інший), здивовано:

– Полем? Ми там не проїдемо, там переорано, там машина не пройде.

– Ми будемо штовхати, у нас 2 непоранених бійця і я. Ми маємо пройти там, де ти думаєш, що пройти не можна, бо ворог теж буде впевнений, що там не можна пройти.

Поле. Швидкість 5 км на годину. Ніч.

Постріл танка – сигнал нам завмерти, або змінити напрямок руху. Колія залізниці – ура! Тут точно нас не чекають. Відриваються шпали – через годину ми маємо переїзд. Ще кілька годин – майже пройшли. Раптом Верба, який в нічнику, кричить: “Беха”. Я побачив її лиш за мить. Верба миттю дає задню і з’їжджає в кущі. Я хапаюсь рукою за муху, іншою відкриваю дверку, щоб випасти і розумію, що не встигаю ні звести муху, ні випасти. Все німіє. Кричу Вербі: “З машини!”, розуміючи, що пораненим і всім, хто позаду, вже кінець. Але Верба вчепився в кермо і закляк. На все 1.5 секунди. Беха різко повернула прямо перед нами, проїхала ще 20 метрів і відкрила вогонь в напрямку, звідки ми приїхали.

– Бистро звідси, – вигукнув я, але Верба, не дочікуючись сигналів, вже летів звідти, як прокажений.

Далі дорога сірою зоною, все тихо, наче вимерло, простір між своїми і ворогами, де бояться повзати миші, година крадькома. Година в просторі смерті, тут нічия територія. Тут територія, де обидві сторони намагаються вбити все, що рухається, здається вітер боїться сюди приходити, тому не шевелиться листя. Година, як ціла доба.

Нарешті ми в лікарні на стабпункті. Перше – сльози, обійми. Ми не віримо, що це сталось. Мозок не приймає життя, мозок змирився зі смертю. Психіка не знає, що робити. “Як живі?” – лунає в голові. Але я не знаю, що робити на такий випадок.

Поранених з авто діставали вже працівники стаб.пункту. Терміново до старлінку. “Орел, є дорога, полем, важко пройти, ось маршрут.” А психіка далі не приймає життя. Вона змирилась з безвихідністю. З тим, що це кінець.

– Верба! Нам потрібно повертатись назад. Там будуть поранені, хлопці мають побачити наш Богдан, це символ того, що дорога є.

– Ок, – відповів Верба. Схоже він теж змирився з тим, що виходу нема. Нема виходу – нема страху, смерть прийнята, як обов’язковість. Через якийсь час потрібно буде вчитись жити наново. Потрібно буде вчитись радіти життю, бо коли смерть сприймається, як щось обов’язкове, чого не уникнути, потім періодично будуть з’являтись питання: чому я вижив? чому саме я? навіщо?

Роман Замрій