1.Осмислення кінця часів у християнській традиції (вступ)

Виклики історії завжди ставили перед віруючими людьми питання її Сенсу, яке очевидним чином (в традиції авраамістичних релігій) відкривається у її завершенні, кінці.

І в наш час величезних змін ритму та принципів життя людства, технологічної революції та підважування самого сенсу людської природи для визначення орієнтирів та тверезої оцінки сучасності християнам критично важливо осмислювати власну есхатологію. Не лише особисту (бо ж кожна людина смертна і переживе власний кінець світу), але й соціально-космічну. Бо ж тільки через розуміння того, куди ми рухаємось, які тенденції розгортаються в метафізичній оптиці, ми можемо судити про зміни навколо нас. І не піддаватись на пропаганду (насамперед звісної віри у Прогрес), а оцінювати дійсність і ставати на бік правильних сил.

Очікування Кінця світу як такого, що вже незабаром почнеться, нуртувало на початку християнства та ісламу. З плином часу апокаліптичні очікування відступали на другий план, але повертались завжди в умовах великих соціальних чи природних потрясінь, в яких вбачали здійснення давніх пророцтв. Очевидно, такий погляд закладений у фундаменті цих релігій. Перше Пришестя Ісуса Христа знаменувало початок Кінця часів, що символічно проявився в руйнуванні Єрусалимського Храму. Після цього вже не буде жодних вагомих змін, новіших заповітів – це очікування Кінця, байдуже, наскільки воно розтягнеться. Символічно в переліку Господнього родоводу Євангелиста Матея говориться про три ряди по 14 поколінь від Авраама до Христа (разом 42), тобто 6 разів по 7. Деякі тлумачення вказують, що остання семірка поколінь символічно означає останні роди. Таким чином, останні часи вже тривають дві тисячі років, і супроводжуються наростанням інтенсивності всіх ознак (війни стають спустошливішими, епідемії масштабнішими, землетруси забирають більше життів).

В ісламі, до речі, аналогічно: Мухаммед – то останній з незліченної кількості пророків, після якого не буде нового одкровення, лише кінець та суд. В юдаїзмі такі бачення очікування Месії стали домінуючими після усвідомлення катастрофи Храмового служіння, і загострювались у часи потрясінь (згадаймо багатьох лжемесій, найвідоміший з яких у XVII ст. Саббатай Цеві).

Очевидно, і вплив злих богоборчих сил посилюється. Це з необхідністю ставить питання антихриста – як фізичної особи в останні роки, так і його предтеч, що підготовлюють дорогу сатанинську. Є підстави цьому в Писанні – апостол Іван прямо вирізняє дух антихриста, що вже діє у світі, і не визнає Ісуса за Христа. В апостола Павла згадується тайна беззаконня, що вже діє, але повністю виявиться з появою чоловіка погибелі. Тут варто зауважити, що поєднання цих двох фігур, а також апокаліптичних образів звірів з моря та землі з Одкровення – ранній мейнстрім святоотцівського Передання. Однак він не виводиться прямо з Писання, що забувають ті самі протестанти, які говорять про антихриста, відкидаючи власну ідею sola scriptura. З іншого боку, це ще раз підтверджує тотальність погляду на кінець історії у християнській думці. І нівелює «вільнодумні експерименти» ліберальних горе-богословів, що намагаються заретушувати цю незручну тему, звести її до неактуальних нині значень (мовляв антихрист це лише Нерон, а його вже немає), і поступово виправдати ідею Прогресу як неодмінного посилення блага як у фізичному, так і духовному вимірах (чи не найдалі у XX ст. тут пішов нібито католицький мислитель єзуїт Тейяр де Шарден).

Тому розпочинаємо огляд поглядів на кінець історії та явище «антихриста» у богословській думці в різних конфесіях – від перших століть до недавніх часів. Спробуємо зрозуміти, що з цих поглядів стає особливо актуальним для сучасності та ймовірного майбутнього.

Джерело


2. Осмислення кінця часів у християнській традиції (II)

Загальновідомим – навіть на науково-популярному рівні – є факт есхатологічної спрямованості груп перших християн, яких під певним кутом зору можна розглядати як таку собі «юдейську апокаліптичну секту». Тут навіть можна обійтися без відкриттів біблеїстів – достатньо вдумливо прочитати послання святого апостола Павла до Солунян. Та й Книгу Діянь, з настроєм перших християн Єрусалиму продавати маєтки та жити майже комуною (чи напівмонашою общиною), що випливало з гарячого очікування Есхатону з дня на день. Але слід зауважити, що йдеться не лише про локальні викривлення, але й про важливий компонент керигми.

Апокаліптичний настрій стає досить помітним елементом юдейської традиції між II ст. до Р.Х. і I по Р.Х. – по суті від протистояння Маккавеїв Антіоху Епіфану до Юдейських воєн. Саме в цей період пишуться книги так званого «інтертестаментарного» (міжзаповітного часу). Насамперед мова йде про три Книги Еноха (з різними редакціями), Книгу Ювілеїв, Одкровення Авраама, Варуха, Ездри. Деякі з них підозрюють у християнському походженні (особливо 3 Книгу Ездри), однак це лише свідчення близькості семантичного простору. На відміну від давніших пророцтв, які концентрувались на виправленні життя людей і найближчих суспільно-політичних подіях (Ісайя, Єремія), тепер у фокусі осмислення всієї історії, з’ясування кінцевої відплати праведним та грішним і очікування якомога швидшого кінця історії.

Одна з есхатологічних сект (єсеї) будувала своє напівмонаше пустельне життя на ідеї того, що мирні часи пройшли, і наступає фінальна битва Добра і Зла. Відповідно мають пріоритет (за Законом Мойсеєвим) правила воєнного стану – мінімізація залежності від сімей та матеріальних благ, тотальна мобілізація. Ці ідеї, вочевидь, теж просякли світовідчуття перших християн. Очевидно, що розвиток розуміння Одкровення в рамках старозавітньої релігії поступово виходив за межі локального сприйняття дійсності, підносячись до споглядання долі всього людства та космосу, що особливо загострилось на фоні піку очікувань приходу Месії.

До речі, і Одкровення Йоана Богослова за жанровим типом і композицією – органічна частина інтертестаментарної традиції, що магістрально повторює традицію Книги пророка Даниїла.

Щодо останньої, то саме в даному тексті з’являється важливий концепт «чотирьох царств» – імперій з претензією на всесвітню владу, що змінюють одна одну. З’являючись у символічній формі деформованих тварин, вони виражають політичну природу світової імперії. І Одкровення продовжує традицію, зображаючи антихриста як «звіра з моря». Звідси два способи тлумачення. За першим, царство антихриста – це якщо не збірний образ всіх імперій, то органічне продовження четвертої імперії (що підкреслює символіка голів та рогів, яка апелює до Риму). За іншим, згодом магістральним – через спільні символи не можна ототожнювати четверте Римське царство з останнім режимом антихриста – спершу Рим буде зруйнований. Це логічно відсилає нас до теми «катехону».

У період перших Вселенських соборів актуалізується тема «катехону» – сили, що стримує прихід антихриста («чоловіка погибелі» з Послання до солунян). Отці Церкви пропонують кілька тлумачень, які залишаються мейнстрімними й досі. Насамперед йдеться про Римську імперію (як згодом пояснювали, більше про сам римський принцип влади, що запобігає сповзанню в анархію) та самого Святого Духа. На боці другої концепції були зокрема святі Феодор Кірський та патріарх Фотій Константинопольський.

Згодом на Заході виникає окреме вчення про катехонічну функцію Апостольського Престолу (Римського Папи), що в подальшому домінує в латинській теології. Можна згадати про більш вузько поширені концепції (наприклад Єфрема Сирина про необхідність проповіді християнства по всьому світу).

Щодо значення римської державності існує багато спрощень, що прив’язують це бачення до початку набуття державного статусу християнством. Однак його витоки чітко фіксуються ще в перші століття, починаючи з політичного вчення апостола Павла. У II ст. Іриней Ліонський пише: «після нинішнього Римського царства не виникне більше жодного іншого царства» (вочевидь, режим антихриста – то вже не царство, а засадничо інша структура з беззаконною основою). Підсумовує святитель Кирило Єрусалимський вже в IV ст.: «прийде передбачений антихрист тоді, коли закінчаться часи Римського царства і наблизиться кінець світу».

Одначе Рим таки впав (принаймні на перший погляд). Як ці зміни осмислювали християнські теологи, поговоримо далі.

Джерело