Почнемо з дефініцій:

– «Релігія» – з латини «religio, religare» («пов’язую, відновлюю зв’язок») пропонує людині та суспільству вірити в Першопочаток і, відповідно, будувати на підставі цієї віри все своє життя, базуючись на ній поведінку, думку, моральність, культуру, політику та ін. Релігії завжди містять у собі розвинені системи, які тлумачать цю віру, застосовують її основні положення до навколишнього світу та підкріплюються авторитетом великих діячів тієї чи іншої релігії (пророків, святих, вчителів, праведників).

Найчастіше Першопочаток у релігіях називається Богом, Вищою Істотою, Творцем Всесвіту та Господом. Але є релігії, які розуміють першопочаток, як щось безособове. Наприклад, як абсолютний об’єкт (Брахма в індуїзмі), вищий стан («нірвана» в буддизмі) або невловимий діалектичний початок («дао» в китайському даосизмі).Релігії включають в собі як теоретичну, так і практичну частину.

– «Політика» (від грецької, «πολιτική» – управління містом-державою «πόλις») – це форма організації влади та структури управління суспільством.Вона становить найважливіший елемент існування будь-якого суспільства, народу та є галуззю застосування вищих здібностей людського існування до конкретної реальності. Існують різні визначення цього терміну.

Наприклад в марксизмі політика є сферою прояву класових відносин та полем боротьби експлуататорського класу (буржуазії) проти експлуатованих (пролетаріату). Ліберальне ж визначення політики зводиться до взаємовідносин між державою і сферою господарської діяльності. Політики не буває без політичної ідеології, яка складає її основу. Навіть якщо окремі люди беруть участь у політичному процесі, не замислюючись про те, яку політичну ідеологію вони сповідують, це не означає те, що політичної ідеології немає, а те, що вони просто про неї не знають, інтуїтивно діючи за тими правилами та законами, які не спромоглися усвідомити.

Ідеологія – це явище Нового часу, яке означає раціоналізовану, штучно збудовану і зведену до спрощеної, схематичної форми систему поглядів, цінностей, ідеалів, методів історичного аналізу, сформульованих суспільних цілей, яка поширюється для реалізації конкретних соціально-політичних цілей.

Ідеології склалися у період, коли значення релігійних (встановлених Богом) чинників у суспільстві почали втрачати свою вагу, і окремі люди стали висувати свої власні політичні, ціннісні і соціальні системи, спираючись на раціональні докази, класові чи станові інтереси, наукові дані чи індивідуальне свавілля.

1. В традиційному суспільстві політика у полягала в тому, що вона була нерозривно пов’язана з різноманітними релігійними уявленнями (культами, обрядами, символізмом, догматикою). І, відповідно, випливали один на одного.По суті вона була продовженням богослов’я чи міфу. Відповідно в основі прийняття всіх політичних рішень лежали релігійні міркування.

Усі традиційні суспільства минулого та релігійні режими сучасності ґрунтують свою політику саме на цьому принципі.

2. В християнстві існує кілька політичних моделей– православна, католицька та протестантська. Ці моделі властиві саме цим напрямам християнства в їх чистому вигляді, а на сьогодні поєднуються з іншими політико-правовими і державними теоріями, які належать до арсеналу Нового часу.

3. Візантійська (православна) модель державності ґрунтується на принципі «симфонії влад». Відповідно до цієї моделі, політичний устрій імперії є необхідним елементом християнства.«Ойкумена» («οἰκουμένη») – є територією, на якій поширена православна віра, як державна релігія. Ця територія вважається «вилученою з-під впливу диявола» – місцем, де земне підпорядковане небесному. Вища влада належить імператору («василевсу»), який править з опорою на главу церкви – патріарха і керується у своєму правлінні християнським ідеалом спасіння. Це і є «симфонія» («співзвучність») – увазі гармонія між духовним пануванням Церкви та земною могутністю православного імператора. При цьому сам імператор мислиться не просто як світський володар, бо як церковний діяч, «зовнішній єпископ Церкви».Така сакралізація імперії є основною рисою візантійсько-православної політичної системи.

4. В католицизмі за зразковий політичний устрій береться концепція «двох градів» блаженного Августина, згідно з якою католицька церква є «градом святих» або «градом Божим» зі своєю автономною політикою та ієрархією. На чолі «граду святих» стоїть Папа. Світські держави є «градом земним», де переважають земні вади, слабкості та недоліки. Між цими двома градами йде постійна війна. Завдання католицтва встановити контроль католицької церкви, в особі Папи Римського, над світськими владиками.Згідно з цією теорією державність сама по собі не є священною, але може бути освячена лише вищим початком, втіленим у Римській церкві.Сучасні католики, які визнають легітимність політичних форм Нового часу, не наполягають на цій релігійно-політичній моделі та схиляються до форми «християнської демократії».

5. Протестантська політика. (Кальвінізм, лютеранство, анабаптизм). Протестантизм заперечує політичне значення церковної ієрархії, і зразковий політичний устрій бачить, скоріше, у демократичному правлінні мирян-християн, які визначають політичні рішення на підставі обговорення, голосування та консенсусу. Кожен повинен керуватися своїм особистим чи груповим трактуванням «Євангелія» і робити на цій підставі ті чи інші висновки, які потім доводити за допомогою раціональних аргументів.На цьому принципі послідовники Кальвіна заснували Швейцарську державу, в основі правової системи якої лежить конфедерація протестантських парафій. Таку моделі «парафіяльної демократії» дотримувався в Англії Олівер Кромвель. Але невдовзі Англія повернулася до католицької системи, з однією відмінністю: запереченням верховенства Папи та проголошенням англійського монарха главою церкви. Ця модель отримала назву англіканства. Радикальні протестанти («пуритани»), які наполягали на буквальному дотриманні вчення Кальвіна та набули в Англії широкого поширення, склали основу англійських колоністів у Новому Світі. Тому політична система США несе у собі прояви протестантської політичної моделі.Лютер і Меланхтон у Німеччині пішли іншим шляхом, допустивши поєднання протестантських громад з політичною владою німецьких князів та становим суспільством. Така модель отримала назву «лютеранства» та ствердилася у Пруссії.Найрадикальніші представники Реформації (Томас Мюнцер) стверджували ідеал повної майнової рівності та общинності, суттєво вплинувши на пізніші комуністичні теорії. Послідовники Мюнцера – анабаптисти, очікували приходу на землю Нового Єрусалиму і напередодні цієї есхатологічної події скасували будь-яку ієрархію, закони та політичні нормативи.

6. Для іудаїзму ідея сакральної політики пов’язана з епохою месіанських часів, коли єврейський народ має повернутися з вигнання на «землю обітовану» та заснувати там незалежну державність, якої він був позбавлений понад 2000 років. Ця держава має відтворити традиції давньо-ізраїльських царств, доки не прийде машіах та не відновить «Третій храм» і не проголосить всесвітню юдейську імперію.

7. В ісламі політика невіддільна від релігії. На ранніх етапах поширення ісламу склалася концепція двох «територій» – «території ісламу» («дар-уль-іслам») та «території невірних» («дар-уль куфр»). «Дар-уль-іслам» – це політичні системи, у яких іслам є правлячою релігією та діє мусульманський релігійний закон. «Дар-уль куфр» – всі інші політичні форми. Найрадикальніші ісламські теологи наполягають на тому, що мусульмани, які перебувають у межах неісламської політики, повинні усвідомлювати себе як «на тимчасово окупованій території» (тобто « території війни», «дар-уль-харб»). Але в історії ісламу ця концепція неодноразово зазнавала корегування, і багато мусульман є лояльними громадянами немусульманських держав.

8. У немонотеїстичних релігіях (буддизм, індуїзм, даосизм, конфуціанство та ін…) існують різні моделі релігійно-політичного устрою. В буддизмі в ідеалі передбачається верховенство ченців буддистів (що було історичним фактом у теократичній імперії Тибету на чолі з далай-ламою). В індуїзмі основу сакральної політики втілено в кастовій системі. Даосизм бачить ідеальний політичний устрій як союз імператора з мудрецями, прямуючими шляхами «дао» («вищого принципу»), а конфуціанство вибудовує модель адміністративно-вченої ієрархії, з детально прописаною системою іспитів, для переходу на наступний рівень, що включають військову справу, образотворче мистецтво , грамотність, етику, вчинення обрядів тощо.

9. Там, де представники тієї чи іншої релігії перебувають у контексті світської державності та репрезентують меншість, вони проявляють повноцінні релігійно-політичні моделі (хоча вони, по ідеї, є невід’ємною частиною цілісного релігійного світогляду) і адаптуються до існуючих умов.

10. В Новий час політика разом з рештою сторін суспільного життя піддана десакралізації. Тому виникли сучасні політичні системи, де релігія була винесена на периферію та перестала грати основну роль. Відповідно сучасні політичні системи та теорії засновані на принципі світськості де основні рішення ґрунтуються на суто на раціональній діяльності різних політичних структур, можновладців та громадян.

Джерело