Сьогодні виповнюється 300 років від дня народження величної постаті української культури – Григорія Савича Сковороди. Для багатьох ця особистість постає дійсно невловним птахом, який майорить десь у вишині над усім буденним, а для інших, небагатьох, він є тим, хто допомагає розгледіти стежку життя, немов друг-наставник.

Український богослов, філософ, поет, музикант – таким сучасне українське суспільство знає Григорія Савича. Третього грудня, вже три століття тому, Григорій народиться в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині.

Через сорок років Григорій Савич, прочитавши лекції з грецької мови в Харківському колегіумі, повернеться додому й згадає в листі до свого учня, Михайла Ковалинського:

Колись у цю ніч привела мене мати на світ
Цієї-бо ночі подав я і перші ознаки життя.
А другої ночі, о Христе, мій Боже,
В мені народився твій Дух Пресвятий,
Бо марно би мати моя народила мене,
Якби не родив мене Ти, о світло моє, о життя!
Пер. з лат. Ушкалов Л.В.

Цей вірш Григорій Савич напише, розмірковуючи про те, що життя смертних сповнене злиднями, але тут же додасть: «Яке ж бо нещасне створіння – людина, котрій у цьому кіммерійському мороці мирської глупоти не зблиснула іскра Христового світла». Григорій Савич знав не з чуток, про складне життя людини, адже народився й ріс у незаможній козацькій сім’ї. Хоч його навчання в Києво-Могилянській академії й було безплатним, проте життя там не було легким і радше лиш додавало труднощів: приміщення без опалення та світла, харчування від академії за найкращих обставин – раз на день, а здебільшого студенти повинні були розраховувати на себе. Але попри такі складні життєві умови, вимоги до навчання було доволі високими – звернути хоча б увагу на мови, які вивчав Григорій Савич: українську, польську, латинську, німецьку, грецьку, єврейську.

Цікавим спонуканням студентів до вивчення латинської мови було правило завжди розмовляти між собою й до викладачів латинською, а за недотримання правил розмови на латині чи допущення помилок студент отримував так званий калькулюм – невеликий згорток паперу у футлярі. Якщо цей згорток залишився у студента до кінця дня, то на ранок він отримував від вчителя березової каші, тобто мав фізичне покарання. Такою була невелика частина життя Григорія Савича, яка, звісно, вплинула на його подальше життя.


Якщо умовно перегорнути книгу життя Григорія Савича до сторінки з викладацькою діяльністю, то українці пам’ятають його насамперед як мандрівного філософа-вчителя або проповідника.

Приблизно за чверть століття, мандруючи Слобожанщиною Григорій Савич стане доволі впізнаваною постаттю. Як напише згодом Михайло Ковалинський, «і добра і лиха слава ширилась про нього в усій Слобожанщині та Гетьманщині. Багато хто засуджував його, дехто хвалив, і всі хотіли бачити його…»

Бажання побачити Григорія Савича виникало внаслідок його незвичного на той час життя: людина, яка живе, як пустельник, мандрує і до того ж є голосом великої правди. Про яку правду може йти мова? Варто хоча б пригадати доволі відомий вірш «De Libertate» – «Про свободу».

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Розмірковуючи про свободу у вірші, Григорій Савич не тільки протиставляє свободу й золото та каже, що золото, порівнюючи до свободи, лиш болото, але й вважає свободу за куди більшу необхідність для людини, коли згадує першого гетьмана Богдана Хмельницького, який був речником вільності українського народу. Григорій Савич добре розуміє ціну волі для України, тому що сам був сином поневоленої України, з якою ділив особисто лиху долю убогого мандрівного вчителя, що міг будь-якої миті міг втратити мізерну волю, яку так пильно оберігав.

Григорій Савич своїм життям показував силу своїх слів. Бути вільним для нього було принципово важливим, а саму свободу він вбачав у Христі – його життя можна порівняти зі словами апостолом Павла: «Перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість…» (Рим. 12:2). За допомогою цих слів можна зрозуміти, чого прагнув Григорій Савич, – він бажав змін розуму, який був підпорядкований Христу. Сковорода прагнув втілити в життя вільність, яку вбачав і мав у Христі – не проміняти свободу на золото-болото, щоб не опинитися в дурнях, і пам’ятати героїв своєї батьківщини, які боролися за її свободу від гноблення й поневолення.

У день 300-річчя з дня народження Григорія Савича Україна в боротьбі за своє існування. Двісті вісімдесят три дні український народ виборює вільність у кривавому протистоянні. Протягом цих днів країна переживає історичний досвід боротьби за вільне життя – за те життя, яким хотів жити Григорій Савич, і за життя, якого прагнув український народ минулих сторіч. Сьогодні російська федерація бажає відібрати вільне життя у вільної України, але, як і багато років тому, прагнення поневолення України ламається незламністю її нації.

Символічно, що в зруйнованому російською ракетою музеї Г. С. Сковороди на Харківщині, меморіал самого Григорія Савича лишився неушкодженим. У такому контексті відомі слова «світ ловив мене, та не впіймав» наповнюються новими символічними сеансами: прагнення поневолити пам’ять про Сковороду не мала успіху – прагнення поневолити українській народ також не увінчались успіхом, адже жодна ракета не може зламати бажання жити вільним життям чи бодай стерти пам’ять про це вільне життя.

Автор: Євгеній Уткін – методист кафедри богословʼя Українська Євангельська Теологічна семінарія


Джерело