Священноієрей Ярослав Кулик

(Курс обов’язковий до ознайомлення в духовних семінаріях та академіях, гуманітарних факультетах, медичних університетах, закладах підготовки дипломатів і держслужбовців, військових навчальних закладах, академіях спецслужб та в старших класах школи).

Хто може не іти на війну.

Християнський погляд на самозахист, оборону і війну.

(у цьому викладі ми великою мірою застосовуватимемо ідеї філософа Ігоря Загребельного з його праці «Апостольство Меча» та диякона Артемія Сильвестрова).

Дуже суттєве питання, на яке ми конче мусимо звернути увагу в нашому екскурсі по християнській теології—тема самозахисту, священної війни та взагалі застосування сили. Протягом багатьох десятиліть, через незнання Біблії, Передання та історії Церкви серед невіруючих за християнами закріпилося уявлення, як про пацифістів, які не мають права докладати взагалі жодних зусиль для оборони й мають тихо, з ноткою мазохізму терпіти всяке знущання. Великого поширення набули ідеї відлученого від Церкви єретика Льва Толстого та не меншого спотворювача християнських ідей Менно Сімонса. У наш час, говорячи про всяке застосування сили, віруючі люди натикаються з боку ліберального сектору на жорстке звинувачення в порушенні власних заповідей. Пригадуючи про Хрестові походи, оборонні війни та святих воїнів нас називають лицемірами ті, хто «не знають ані Писання, ані Божої сили».

Ідеалом християнського життя, здоровим станом дійсності є мир (в Старому Заповіті—«шалом»). «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»–одна із заповідей блаженства. Проте існує ремарка: Ісус каже учням Своїм: «Мир Мій даю вам—не так, як світ дає». Тобто звичайне уявлення про мир сильно відрізняється від Божого.

Мир—це той стан буття, який існує в Божому задумі про світ, коли дійсність зцілена від гріха. Відповідно, доки прояви цієї духовної недуги існують, мир не настає, навіть якщо навколо ніхто ні на кого не нападає. «Коли вам скажуть—мир і спокій, тоді будьте пильними». Бо за зовнішньою пасивністю може ховатися підступна дія. Дещо подібне ми спостерігаємо сьогодні в західній цивілізації.

Мир не конче означає відсутність конфлікту, мир—це присутність порядку, причому Божого, який часто може здивувати чи навіть шокувати необізнану людину.

Велике непорозуміння викликає заповідь «Не убий», яка дійсно присутня в Декалозі, визнаним християнською Церквою, стоїть там далеко не першою. Розкривають Декалог заповіді, скеровані на стосунки Бога з людиною. Так само, як настанова любити Бога всім серцем, душею та силою передує любові до ближнього, як самого себе. Це не скасовує важливості інших заповідей, але ж віра у всьому просякнута ієрархією важливості. До того ж, заповіді, що регламентують стосунки між людьми, починаються не із заборони вбивства, а необхідності поваги до батьків.

Всім читачам Біблії відомо, що Старий Заповіт переповнений войовничими закликами, до того ж – із Божого благословення. До юдейських писань можна ставитися по-різному, проте офіційно Церква їх приймає. Дослідник Темпер Лонґман пише: «Буквально всі книжки Біблії — зі Старого та Нового Завітів, і заледве не на кожній сторінці — розповіді про войовничу діяльність Бога». І тут же не без іронії запитує: «Що сказала б міс Гарні Манери про захоплення обіцяної землі? Чи масова різанина подібна з традицією «відвідин» вашого нового сусіда?».

Так само відразу після заповіді «Не убий» ми знаходимо рядки про те, коли злочинців, своїх же співвітчизників, необхідно страчувати. Зокрема, за відступництво від Бога (Вих. 21:12,14) та ін..

В багатьох мовах, і в українській також, відсутнє слово, котре позначало б «технічний», позбавлений етичного забарвлення аспект убивства.

Це не дивно, адже вбивство, навіть якщо вважати його етично благим, все одно несе на собі відтінок чогось ненормального (про це ми поговоримо нижче). В англійській мові є принаймні розрізнення між to kill і to murder. Щодо української мови, то в ній є дієслово «умертвляти», але його майже не вживають відносно етично допустимого позбавлення життя. Тому ми можемо проводити лише умовне розмежування: «вбивати» і «здійснювати вбивство», «позбавляти людину життя» і «вбивати», «заподіювати смерть» і «вбивати» (таким чином у першому випадку «вбивати» означає нейтральні дії, а у другому та третьому — виключно етично неприпустимі). Вочевидь, у межах мовного і культурного контексту того етносу ніякої плутанини щодо «Не убий» не існувало.

Різниця між заподіянням смерті, що може мати благий характер, і вбивством як гріхом добре помітна на прикладі царя Давида та його прагнення заволодіти дружиною свого вояка Урії. Давид починає політичне сходження з убивства. Святе Письмо так переповідає благочестивий запал юного Давида, що мав убити філістимлянського воїна Голіафа.

Багато непорозумінь, пов’язаних із заповіддю «Не убий», випливають із хибної думки, буцімто це якась унікальна, ексклюзивно християнська заповідь. Насправді, засудження вбивства характерне для більшості релігій і культур, адже воно записане в самому людському серці. Воно не є чужим і для релігій, які прийнято вважати доволі войовничими. Воно характерне для ісламу, який поширювався силою меча, і для язичницьких вірувань вікінгів, що чинили грабіжницькі набіги на терени багатьох європейських країн. Різниться тільки розмежування між убивством допустимим та недопустимим.

Катехизм Петра Могили називає недопустимим «усяке вбивство, яке є проти права», проте допускає смертну кару за рішенням суду. Митрополит Філарет (Дроздов) висловився чіткіше: «Не будь-яке позбавлення життя є злочинним убивством. Не є беззаконним убивство, коли позбавляють життя з необхідності, як от: коли злочинця карають смертю по правосуддю; коли убивають ворога на війні за Вітчизну».

Сербський богослов Миколай Велемирович висловлюється так: «Нам забороняється вбивати ближнього через заздрість, ненависть, задля збагачення або помсти». Справедлива війна є битвою за правду проти жахіття брехні, і в такій війні виправдане вбивство і вважається заслугою бути вбитим.

В західній, католицькій традиції для обґрунтування допустимого вбивства вживається підхід богослова Томи Аквінського. справедливими діями, які спричиняють смерть людини, є не позбавлення життя, а захист певних об’єктивних благ: власного життя, суспільного спокою та справедливості, безпеки країни відносно зовнішнього агресора. З цього підходу випливає незаконний характер заподіяння агресору такої шкоди, котра не відповідає небезпеці. Одначе ця незаконність має місце лише тоді, коли було можливим без ризику для блага заподіяти меншу шкоду. Хибним є не лише абсолютизувати земне життя, бачити в ньому найвищу цінність, але й недооцінювати його. Християнству чужа логіка гностицизму або маніхейства, згідно з якою земне життя — це виключно перебування у «темниці власного тіла». Найвища цінність земного життя, як щойно було сказано, полягає у тому, що воно є засобом прямування до життя вічного, до вічної єдності з Богом. Але воно також наділене і певною автономною цінністю. Безперечно, фізична смерть має розумітися християнином як найщасливіша мить дочасного існування, за якою перед нами відкривається вічність. Одначе Святе Письмо переповнене протиставленням життя смерті. Земне життя має цінність тим, що містить частку життя у абсолютному сенсі.

Порушення заповіді «Не убий» — це акт надзвичайного свавілля. Вбивця грішить передусім проти самого Бога, бо посягає на Його право дарувати і забирати земне життя («Я Бог, і нема Бога окрім Мене; Я вбиваю і оживляю, завдаю ран і зцілюю» — Втор. 32:39). У випадку етично благого позбавлення життя таке посягання відсутнє. Навпаки, знищення агресора і бунтівника проти справедливості є актом слухняності Божій волі. «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини, бо на подобу Божу створено людину» (Бут. 9:6). Одначе той факт, що підтримка справедливості потребує кровопролиття, гідний своєрідного «оплакування» — усвідомлення глибинної недосконалості спотвореного гріхом світу.

Якщо чоловік має юридичну і фінансову можливість придбати зброю, але не робить цього з якихось пацифістських міркувань, таку його поведінку можна охарактеризувати як суперечливу. Якщо ж його сім’я стане об’єктом нападу, якщо його дружину та дітей уб’ють, зґвалтують чи покалічать, на ньому неодмінно лежатиме частка відповідальності за цей злочин.

Вояк, який повірить, що, вбивши противника, він зробив щось лихе, з часом може убити і цивільного, бо перше вбивство, яке є етично благим, він сприйняв за лихе, а відтак відчуває себе «брудним» у етичному сенсі. Таким чином виникає логіка «нічого втрачати».

Тепер потрібно розібратися з Євангельськими подіями, вченням Христовим та апостольським на цю ж тему. Багато хто протиставляє Старий і Новий Заповіт—мовляв, у першому була необхідність загарбницьких та жорстоких воєн, щоб підготувати середовище для приходу Христа (неоднозначність цього твердження ми потім іще розглянемо), то вже після життя та жертви Спасителя подібної необхідності не було, тож виникли нові, хай навіть утопічні заповіді: підставляння другої щоки, заборона осуду і тд. Отже, християнин ніби то не має права не тільки вдарити когось, але і сказати різке слово, смиренно згоджуючись із будь-яким злом.

Натомість, ми бачимо, що Христос не тільки Сам міг бути лютим (силою викидав торгівців із храму), але часто говорив тодішній еліті (фарисеям та вчителям закону) те, що про них думав. Ісус називав їх «гадючим поріддям» та «гробами побіленими»–слова, які для тогочасної ментальності були лайливими та неабияк образливими. Окрім того, Спаситель захищався на суді юдейському: «Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле, а якщо ні—за що б’єш Мене?».

Апостоли теж неодноразово висловлювали суворий засуд: «Я — неприявний тілом, але присутній духом — уже засудив, немовби був присутній, того, хто таке учинив» (1 Кор. 5:3). «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (2 Тим. 4:2). «Коли ж Кифа прийшов був до Антіохії, товідкрито я виступив супроти нього, заслуговував бо він на осуд» (Гал. 2:11). Апостол Павло узагалі мав владу «віддавати людей сатані». Добре відомий приклад застосування духовного прокляття до Ананії, який приховав частину майна від Церкви і збрехав про це.

Яке ж значення слів «Не судіть, щоб і вас не судили»?

За тлумаченням Отців Церкви, ми маємо засуджувати гріх, як зло та помилкове явище, як констатацію духовної недуги. Проте поблажливо ставитися до грішника, який є носієм цього гріха. Його потрібно виправляти, вказувати на його помилку та спонукати до покаяння. Треба розуміти, що якщо ми ототожнюватимемо гріх та його носія, то самі можемо зазнати такого самого осуду—про це ідеться в притчі про скалку та колоду в оці. Втім, якщо людина вперто не бажає виправлятися, чинить гріх злісно, свідомо, із задоволенням та цим шкодить іншим, його конче необхідно зупинити, щоб не завдавати шкоди іншим. Так виникають церковні стягнення—приміром, відлучення від громади й анафема—констатація факту, що людина своїми переконаннями, словами й діями вже відійшла від Бога та ставить себе поза Церквою. Якщо говорити про християнський світогляд у суспільному житті, то засудження гріха конче необхідно, щоб провести орієнтири між добром і злом, правдою та кривдою. Всі закони (навіть у «світській» державі) мусять мати певну основу. Їх порушник зазнає кари, в цьому немає нічого дивного. Тож якщо людина не бажає каятися в гріху, її ізолюють чи іншим чином припиняють поширення духовної зарази на інших. При цьому Церква молиться за того, хто согрішає і чекає його навернення.

Коли до Івана Хрестителя приходили воїни і запитували, як їм жити в світлі все ближчого Царства Небесного, Предтеча не засуджував їх діяльність, не закликав полишити службу—вони мають гарно нести свою службу та не зловживати нею. Ісус теж не засуджує воїнів, а допомагає їм—приміром, дуже віруючому сотнику (Мт. 8.10). Сотник порівнює Божу єрархію із земним військом (як він віддає накази воякам і ті негайно слухаються, так одне Ісусове слово може зцілити), і це аж ніяк не ображає Спасителя, ін. не заперечує проти цього. Так само наводить аналогію з війною у Лк. 11.21: «Коли сильний збройно свій двір стереже, то в безпеці маєток його. Коли ж дужчий від нього на нього нападе й переможе, то всю зброю його забере, на яку покладався був той». Апостол Павло нагадує, що влада не дарма вживає меч, щоб добро захищати, а зло карати (Рим. 13.24). А перед Своїми стражданнями, коли Ісус покидав апостолів, Він дав їм іншу парадигму поведінки, наказавши продати одежу й купити меча.

Апостольське послання св. Климента Римського: «Якщо до спільноти приходить воїн, вчіть його не кривдити нікого і задовольнятися своєю платнею».

Юстин Філософ та Кипріян Карфагенський писали, подібно ап.. Павлу, про аналогії Церкви з військом – Христос як провідник, хрещення – присяга, Церква – військовий табір.

Арльський собор 314 р. (один із перших церковних соборів) рекомендував відлучати від Причастя дезертирів і тих, хто кидає зброю в бою.

Афанасій Великий писав, що вбивство не дозволене, проте знищувати ворога на війні гідно похвали, і ті, хто відзначилися на війні, гідні почестей. Це твердження було повторене на 6 і 7 Вселенських соборах.

Василій Великий у творі «Бесіда, що Бог не є винуватцем зла» заявив, що на війні Бог карає тих, хто цього заслуговує. Нагадує про благочестя римського сотника, якому Ісус ізцілив слугу.

13-те правило Св. Василія рекомендує ветеранам війни утримуватися від Причастя три роки. Проте це – не заборона, а скоріше час для реабілітації душі після травми. Він порівнює воїна з пожежником, який, рятуючи людей, сам обпалюється. Так само і воїн, який бере на душу тягар убивства, тим не менше виконує свій обов’язок. До того ж, за історичними свідченнями, рекомендація про затримання Причастя на три роки майже ніколи не виконувалася. Зате за тими ж правилами усвідомлений вбивця відлучається від Причастя на 20 років.

Григорій Ніський: запобігання війні – найбільше благо.

Амвросій Медіоланський: Не гріх бути воїном, гріх – воювати заради по грабунку. Необхідно виявляти поблажливість до неозброєних, покірних і тих, хто просить пощади.

Іван Золотоустий: війна походить від гріховності світу. Наводив приклад благочестивого римського сотника. Вчив молитися за воїнів.

Авґустин: війна може бути корисна, адже послаблює зло. Воїнів найчастіше засуджують не хоробрі, а боягузи.

Ісидор Пелусіот: розділяє справедливі та несправедливі війни. Засуджує офіцерів, які вихваляються званням, будучи в тилу. Якщо хтось хоче носити меч в тилу, то хай іде у військовий табір. Засуджує воїнів, які займаються грабунком та нагадує, що зброя не врятувала Голіафа. Потрібно іти на війну, або припинити нападати у мирний час.

Феодорит Кирський: в кожному стані, у тч. і військовому, можна догодити Богу.

Іван Мосх: розповідає про воїна-аскета, якого навіть ставили в приклад ченцям.

Іван Ліствичник порівнює дисципліну ченців та вояків.

Микола Кавасила: немає перепон в жодній справі – полководця, селянина чи пастиря – щоб догодити Богові.

Кирило Слов’янський: ми терпимо ворогів, молимося за них, проте захищаємо одні одних від несправедливості.

Афанасій Афонський був капеланом війська імператора Никифора при його поході на Крит. Тоді ж сам імператор зобов’язував усіх воїнів до молитви. Той же святий на прохання імператриці Зої відправив свого послушника у військо для протистояння арабам, адже той був знайомий із військовою справою.

Історія про воїнів-схимників Олександра Пересвіта й Андрія Ослябю, які вийшли на бій з монголами з благословення Сергія Радонежзького, складають легенди.

Іґнатій Брянчанінов проголошував, що ченця та воїна об’єднує стійкість.

В католицькій Церкві подібних прикладів є іще більше.

В недавні часи багато не тільки мирян, але і ченців та священнослужителів беруть участь у бойових діях. Зокрема, в Греції та Чорногорії. В останній битися доводилося навіть митрополитам. Так, в арсенал єпископа входила цілком реальна шабля, яка ховалася під облачення, а храми будувалися такої форми, щоб у них можна було тримати оборону.

Тепер слова про «другу щоку», навколо яких так само виникає плутанина й підміна понять. Невіруючі, які на це посилаються, також не читають тексту ні до, ні після. З них не починається Нагірна проповідь. А ще є слова «Якою мірою ви міряєте, такою відміряють і вам». Якщо ліберали бажають приймати слова про другу щоку буквально, чому тоді обходять увагою ще й ідею про потребу відсікання рукиногиока, яке спокушає (Мт. 29-30). Ідея «підставлення щоки» не універсальна, вона призначена для спільноти вірних, щоб уникнути ескалації конфлікту. Якщо двоє посварилися, один із них має відмовитися платити тою ж монетою та мститися, навіть якщо скривджений незаслужено. Тоді конфлікт зупиниться на ньому і легше буде примиритися. Так само, є різниця між прощенням і примиренням—відмова від помсти і прокляття свого кривдника не означає, що ти мусиш прийняти його з розкритими обіймами і дозволити кривдити тебе знову. Людина має даровану Богом гідність, і її так само не можна втрачати («не давайте святого псам»), щоб не спотворити образ Божий в нас. Ставати «підстилкою» для іншого не має нічого спільного зі смиренням. Звісно, існує аспект мучеництва—але це є особливим покликанням, не для кожного. Такий подвиг дається тільки тим, хто досяг найвищого рівня смирення і відчуття участі в безмежній Божій любові, тому може сприйняти, подібно ап.. Павлу, смерть, як надбання і засвідчити це світу. Далеко не кожному під силу з чистим серцем повторити Голгофську молитву Спасителя на хресті. Мучеництво без найвищої любові стає тільки задоволенням власної гордині. Тому ставити мучеників у приклад всім не можна без спотворення цього подвигу.

Коли віруюча людина захищає себе та особливо інших, вона виконує почесний обов’язок. Щоб цей захист був справді благословенний Богом, він мусить бути цілком позбавлений власних пристрастей та гордині. Захисник стає в Божу присутність і таким чином відчуває, яка дія буде необхідною та достатньою. Зазначимо, що перебування в усвідомленні Божої присутності потрібно не лише при захисті—цей стан мається підтримувати завжди, щоби жити в світі. «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать»–зі своєї душі потрібно усунути чим більше пристрастей та особистих мотивів, щоби чинити волю Божу.

Захищаючись, людина обороняє не тільки себе чи близьких. Як не парадоксально, проте вона приносить велику користь грішнику, який на неї нападає. Согрішаючий чинить зло, яке шкодить не тільки іншим, але і йому самому. Обороняючись, людина зупиняє його від цього зла та спонукає до покаяння. Таким чином при захисті нашим завданням є зупинити грішника, а не вбити його, поранити, помститися чи довести свою над ним перевагу. Тоді ми рятуємо і себе, і його. В разі перебування в такому духовному стані людина зможе з Божою поміччю перемогти навіть могутнішого за неї ворога. Тут мусить діяти принцип необхідності і достатності—якщо виходить врозумити нападника словом—добре; якщо потрібно обеззброїти його та зв’язати—то потрібно обмежитися тільки цим; якщо інакше, ніж завданням йому рани справа не вирішиться—так тому і бути; і тільки якщо смертельного результату не уникнути ніяк інакше, можна вживати крайню міру. Подібний духовний настрій мається практикувати не менш уважно, ніж тренування тіла. Бійцівська техніка повинна суміщатися із правильною психологічною установкою. Зазначимо, що в деяких віруваннях далекого Сходу присутні дуже схожі ідеї (на жаль, вони не передбачають ідеї єдиного особового Бога), і в системі підготовки воїнів духовна та психологічна підготовка всеціло переплетена з фізичною. Воїн-монах не може досягнути високого рівня бою, доки не освоїть медитацію. Якби наші вояки та працівники силових структур починали та закінчували свої тренування Ісусовою молитвою, якість могла би бути зовсім іншою.

Як показує історія, найкраще перемагають війська, в яких мотивуючим фактором є віра в сакральне, у вищу реальність, у те, що існує Творець і вічне життя. По приклади далеко ходити не треба—згадати хоча б перемогу Талібану в Афганістані цього року. Звісно, ми, як християни, маємо іншу концепцію війни та перемоги, ніж мусульмани, але протягом історії неодноразово перемагали завдяки нашій вірі. Жодна ідеологія сучасного світу, побудована на матеріалізмі та тлінності, хоч би як її прикрашали умовні «блага цивілізації» не дасть людини подібної мотивації.

Війна є справою кожного. Ми живемо в падшій, пошкодженій гріхом реальності. Тут наша свобода має постійно опиратися на волю Божу, щоб вибратися в небесну Батьківщину та трошки покращити стан буття. Війна починається з нашого повсякденного життя і закінчується міжконтинентальними конфліктами. При нападі на свою сім’ю, Батьківщину та при загрозу істинній вірі кожна людина мусить взяти участь в захисті. Якщо людина має відповідні фізичні якості, то не має права уникати брати зброю. Якщо здоров’я підводить чи існують інші поважні причини, у боротьбу можна включитися, як помічник чи волонтер. І, зрештою, кожен—і воїн, і забезпечувач і той, хто лишається в тилу має в першу чергу молитися за перемогу. Це—найважливіша справа, якою вирішуватимуться всі війни.

На жаль, зараз війни ведуться зовсім не так, як колись. Раніше, приміром, в час Хрестових походів чи оборонних воєн було чітко зрозумілим принцип «свій-чужий». В першу чергу – на підставі віри, а також – вірності своєму зверхнику. Трошки пізніше, з появою ідеї національних держав, оборона своїх спів-громадян також стала конкретизуючим фактором в ідентифікації ворога чи союзника. Війна велася на самому полі бою, щоб виграти її потрібна була віра, фізична підготовка, внутрішня дисципліна, вміння долати труднощі і навики володіння зброєю. Стаючи досконалим в цих аспектах, людина або перемагала, або гинула з честю.

Тепер концепція війни сильно змінилася. Вона стала «гібридною». Тепер незрозуміло, хто саме ворог, а хто—союзник. Війна змістилася з поля бою у віртуальний роботизований простір, коли дрони завдають ударів по мішенях, а їх оператори сидять за багато кілометрів у бункерах, від них не вимагається ні хоробрості, ні ризику. Війна все більше ведеться в економічному, ідеологічному та пропагандистському просторі. Тому опізнати ворога стає дедалі складніше. Приміром, тиск на Церкву, витравлювання її з ідеологічного та просвітницького простору, а натомість заповнення цієї ніші новітнім, антихристиянським контентом, як то пропагандою збочень, гедонізму, «прав людини», «демократії» та «курсу на захід». Або впускання в країну сотень мігрантів, надавання їм пільг над корінним населенням. Чи створення особливих умов для збоченців порівняно з нормальними здоровими сім’ями. Чи можна сказати, що ті, хто борються проти цього, беруть участь у війні 21-шого століття? Виловлюючи мігрантів на вулицях та проводячи з ними «виховні бесіди», нагадуючи їм, хто є господарем на цій землі; або прицільна атака на активістів та пропагандистів лівих рухів – чи можна прирівняти це до вишукування і нейтралізації внутрішнього ворога? Цілком і повністю так. Хоч церкви зараз не дають на це питання однозначної соборної відповіді, адже ієрархи теж перебувають під тиском глобалістських структур. Тепер кожен має вирішувати за себе.

Православне передання про останні часи

Цей виклад не був включений в першу версію тексту, але був складений на прохання католицької групи, яка бажала ліпше ознайомитися зі Православним переданням про останні часи. Раніше ми вже згадували, що говорити про цю тему—справа складна і невдячна, і плодів може принести значно менше, ніж спокус.

Проблема сучасних пошуковців знаків кінця в тому, що вони хибно розставляють акценти. Намагаючись вирахувати дату кінця бодай приблизно та вжити чисто людських заходів для випередження, вони випускають головне. В американських протестантів із консервативних південних штатів поширена практика спільного життя в спільнотах, молитви, вправ зі зброєю та дій в надзвичайних ситуаціях. Проте такий підхід має велику ваду—він не готує нас майже ні до чого. Ми не знаємо точно, що саме нас чекає. Особливо в наш час, коли світ міняється дуже швидко.

Книга Об’явлення, яка представляє дуже великий інтерес для молодих шукачів дуже сильно подібна до вже розглядуваної нами книги Буття. Ця розповідає про світ, якого вже немає, а остання книга Біблії говорить про дійсність, що ще не настала. І та й інша книга переповнена символами. Модерністи звинувачують записувачів Біблії в розпливчатості—мовляв, вони самі не знали, про що казали і просто «напускали туман». Але Біблія—не інструкція і не наукова стаття. Вона була написана на віки. Уявлення людей міняються кожні декілька століть, а тепер—іще швидше. Невже потрібно було що кілька сотень років давати нове Одкровення? Пророча книга – це не про конкретні події, а про загальний устрій світу та стосунків Бога з людьми. Згадані образи властиві майже всім часам.

В православній традиції ця книга не читається за Богослужіннями. Вважається, що надто сильно вникати в неї не треба, це може бути спокусою навіть для священиків. Пророцтв Самого Христа та апостолів цілком достатньо для розуміння того, що нас чекає.

Апокаліптичні настрої існували завжди. Під час катаклізмів, хвороб, стихійних лих та воєн вони загострювалися. Для перших християн було властиве очікування дуже швидкого пришестя Господнього.

Пророцтва про останні дні починається від слів Самого Христа. Він попереджає про природні біди, яких ми ще не бачили («зорі померхнуть і Місяць не дасть свого світла»), про війни, повстання «народу на народ і царства на царство», наголошує, що так повинно бути, тож ми не маємо лякатися, але це ще не кінець.

Найважливіша пересторога—не вірити в публічні свідчення про пришестя Христове. Багатьох зведуть словами про те, що «Христос тут чи там». «Царство Боже не прийде помітно», каже нам Спаситель, маючи на увазі, що рай (чи пекло) починаються вже в земному житті. Перебуваючи в молитві ми усвідомлюємо присутність Божу, дозволяємо Йому діяти в нас, наповняємося миром та щастям. Це і є початок Царства Божого, що допомагає нам лишатися радісними навіть в найгірші часи. Просто в певний момент цей стан Божої присутності стане актуальнішим.

Важлива ремарка: Ісус каже, що коли нам скажуть «мир і спокій», тоді треба бути пильними. Чому так—на тлі провіщених воєн і стихійних лих? Не будемо забігати наперед.

Далі нам провіщають апостоли. Петро говорить про те, що як перший світ був знищений водою, потопом, так другий буде вогнем. Павло пише, що багато відступлять від істини і шукатимуть таких вчителів, що улещуватимуть вуха—говоритимуть людям ту версію, яку вони захочуть почути. Будуть ті, хто відкрито протистоятиме правді.

Уваги заслуговують слова ап. Павла із послання до Солунян. Згідно них, «син погибелі» не ввійде в повну силу, поки із людського середовища не буде забраний «утримуючий»–грц. «катехон». Це—певний чинник, який стримує зло від остаточного торжества. Немає загально визнаного церковного тлумачення катехону. Хтось бачить його, як саму Церкву Христову, інші—як націю, треті—як конкретну особистість, церковного ієрарха чи монарха.

Розбираючи книгу Об’явлення, Отці наголошують на декількох її моментах.

По-перше—примноження беззаконня.

По-друге те, що люди «помиратимуть від страху». Тобто навіть не від самої небезпеки, а переляку від її очікування.

Всі подальші пророцтва Святих Отців та церковних авторитетів, шанованих у певних місцях (старців) ґрунтуються на тому самому підході. Вони є розгорткою слів Ісуса та апостолів, спробою розшифрування книги Об’явлення та осмислення власних спостережень за шляхом історії.

В Православній Церкві, на відміну від Католицької, немає тенденцій до надмірної догматизації. Багато богословських тверджень є теологуменами. Узагалі, за словами св. Григорія Синайського, щоби бути Православним досить сповідувавти Бога в Трійці та Ісуса Христа в двох природах. Можливо, це твердження трохи перебільшене, але показує загальну парадигму. Те, що не суперечить Символу Віри і не засуджено Вселенським Собором, дозволено для використання та опрацювання; немає певного церковного органу («магістеріюму»), який би накладав вето на певні богословські твердження. З одного боку, це дарує більшу свободу, з іншого приводить до розпливчатості певних понять. Втім, дуже багато особистих одкровень і духовного досвіду неможливо сприйняти чистою логікою, оскільки вони є наслідком живих стосунків людини з Богом, як двох особистостей. Почуття між людьми теж не можна загнати в строгі рамки—приміром, неможливо сказати, що таке ще любов, а що—вже не любов. Тому багато пророцтв старців в одних серцях знаходять відгук, в інших—ні. Немає певного особливого церковного вчення щодо того, які саме пророцтва (чи взагалі наставлення) вважати правильними чи хибними. Тільки у виключних випадках Церква соборним рішенням може задекларувати певне вчення як хибне. В інших випадках кожен християнин вільний ділитися своїм досвідом духовних пошуків.

Одним із визначальних ідей Православ’я є наголошення на людській свободі та динамічність стосунків між Богом та людьми. Св. Феофан Затворник допускає дуже сміливе твердження: багато пророцтв Священного Писання можуть змінитися, або навіть не збутися ніколи. На відміну від погляду протестантів чи католиків, ці об’явлення не є непорушним вироком, а радше попередженням того, що станеться зі світом внаслідок дій самої людини, якщо вона не змінить моделі своєї поведінки. Якби людство сприйняло цю пересторогу, всі катастрофи б не відбулися, бо вони є не примхою Бога (Який точно не бажає руйнувати Свій світ), а наслідком дій людини.

Звісно, ідея детермінізму та акценту на Божому гніві й воздаянні за гріхи також існує серед Отців. Вона є наслідком пережиття іншого досвіду—скорботи та жалю через зіпсутість світу, бажанні виправлення цього ґанджу найбільш радикальним способом через жорстке Боже втручання. Такий погляд теж має право на існування, бо одні наголошують на виправленні світу смиренням і любов’ю, інші—на такій глибині падіння, що тільки вогнем можна його очистити, аби бодай щось лишилося. Говорячи про долю світу в кінці часів, Отці переважно кажуть про його переображення, наводячи аналогію з розгорткою. Те саме стосується і людських тіл, які мають бути воскрешені. Це будуть не такі тіла, як ми носимо зараз (свт. Григорій Нісський називає їх «шкіряними ризами», які вже є наслідком гріхопадіння). Зараз сущі в світі ніби «згорнулися», а в кінці часів, коли духовна реальність поглине фізичну, вони знову стануть досконалими. Свт. Іґнатій Брянчанінов наводить аналогію із садом. Якби хтось, хто ніколи не спостерігав за природою побачив сад взимку, то йому важко було би повірити, що навесні всі дерева покриються листям, виросте трава, буятимуть квіти. Потенціал до квітнення вже закладений в рослинах, але взимку не проявляється.

Симеон Новий Богослов наголошує, що День Господній буде несподіваний і страшний тільки для світських людей, натомість просвітлених Божественним сяйвом зненацька не застане—як ми вже говорили, такі вже живуть у Божій присутності.

Іван Золотоустий, описуючи Друге Пришестя, каже, що на землю спершу будуть приходити різні ангельські чини, а потім уже—Сам Христос.

Окремої уваги заслуговує ідея приходу антихриста, головного шкідника та агента диявола. Він має з’явитися в кінці історії. Більшість Отців бачать його, як конкретну особу. Втім, сучасні богослови нерідко вважають, що він може бути навіть групою людей—наприклад, відкритим проявленням світового уряду, який уже існує приховано.

Свт. Іван Золотоустий каже, що антихрист завдасть великої шкоди, але тільки тим, хто приречений на погибель; віруючих торкнутися він не зможе. Іґнатій Брянчанінов наголошує, що антихрист буде логічним, справедливим, виступатиме за природне право. Спочатку показуватиме себе лагідним та смиренним.

Деякі святі наголошували на жидівському походженні антихриста. Св. Євстратій Постник передрікав, що ворог народиться від блудниці-жидівки. Свт. Кирило Олександрійський та свт. Іван Золотоустий підкреслювали, що жиди, відкинувши Ісуса Христа і чекаючи свого «машиаха» підтримають антихриста, як свого вождя. Взамін цього він надасть їм численні привілеї.

Отці дуже сильно підкреслювали ознаки кінця часів: примноження беззаконня, противлення істині, блуд, протиприродні гріхи.

На жаль, багато православних старців пізніших часів виділяли особливу роль Росії в спасінні світу. Причому, ідеться не лише про московитських старців, але і про деяких грецьких, кіпрських та сербських. Останнє досить сумно. Одна річ, коли за Московщину виступають народжені на її теренах—прп. Серафим, Йосиф Волоцький, Іван Кронштадський, а інші—коли це кажуть люди, які до неї жодного стосунку не мають. Причиною цього може бути банальне незнання справи. Росія для багатьох в минулому була оточена певним ореолом таємничості. Про її важливу роль писав Ніцше, образом Росії захоплювався навіть Джек Лондон. Сьогоднішні християни Європи, дивлячись на розпусту та знецінення західного світу теж нерідко перебувають в ілюзії певної особливої «праведності» Росії. Насправді, така омана розвіюється відразу, якщо тільки перетнути кордон цієї землі і трохи в ній пожити. Стає ясно, що жодної особливості в цій країні немає, та показова велич та культура цілком скопійована із давньоруської, візантійської та європейської, а за всю історію жодних філософських ідей, винаходів, плодів науки і мистецтва Росія самостійно не створила.

Тепер можна розібрати пророчу повість філософа Володимира Соловойова «Три розмови про антихриста та кінець всесвітньої історії». Це не є повністю церковна книга, але, знову ж таки, заперечена собором вона не була, написана дуже цікаво і пророче. Книга написана на початку 20 ст, тому деякі місця виглядають наївно, проте в цілому опис подій більш ніж вірогідний.

Історія зміни світового устрою починається із війни Китаю проти Європи. Від цього світ сильно переміниться. В якийсь момент в ньому проявиться яскрава особистість, яка швидко стане лідером. Він буде аскетом, спіритуалістом, філантропом та вегетаріанцем. При підтримці масонства цей чоловік стане лідером об’єднаної Європи та Америки. Він закінчить війни, встановить всесвітній мир. Йому будуть допомагати двоє містиків—один з далекого сходу, інший—ніби католицький єпископ Аполлоній, який поєднував в собі знання західної та східної містики з науковими досягненнями, вмів керувати погодними стихіями. Нового вождя гаряче підтримали юдеї. В цей час кількість християн дуже скоротилася, папство було вигнане з Риму, тому католики були змушені скоротити літургійний обряд, багато практик вийшло з ужитку. Лідер світу скликає вселенський собор, куди запрошені представники всіх християнських конфесій. Він пропонує кожній з них певну винагороду взамін на підтримку його політики гуманізму та всесвітнього миру. Католикам він пропонує повернути їхні величні храми та осідок в Римі; Православним—Літургійні обряди; протестантам (німецьким лютеранам) обіцяв можливість займатися богослов’ям з ужитком найкращих академічних ресурсів світу. Більшість підтримала його, відмовилися тільки папа Петро ІІ, старець Іван (неофіційний провідник православних) і деякі протестанти. Перші двоє гинуть від рук придворного мага, інші незгодні покидають собор. Старець Іван встигає викрити лідера світу, назвавши його антихристом. Після цього справжні вірні Христові всіх конфесій збираються маленькою групкою разом і йдуть в пустинь, де в спільній молитві чекають пришестя Господнього. Жиди, які спершу підтримали антихриста повстають проти нього, його царство починає хитатися, адже стаються великі катаклізми.

Пророчість цієї повісті насторожує і лякає. Багато православних старців та молитовників застерігали про небезпеку, яку може становити Китай. В світлі того, як він набирає силу, ця загроза стає все реальнішою.

З Писання ми знаємо, що останні часи були вже в період першого пришестя Христового. Відтоді багато чекали кінця світу, але він все не наставав. Проте наш час дійсно винятковий. По-перше, зараз ми отримали реальні ресурси, в першу чергу технологічні, щоб виконати багато апокаліптичних пророцтв. По-друге, масштаб катастроф реально зріс. Часто ми можемо почути в новинах: «подібного не траплялося вже 50 чи більше років». Також ми майже миттєво отримуємо інформацію про всі негаразди в світі, що не може не позначитися негативно на емоційному здоров’ї.

При цьому все більше людей в «цивілізованих» країнах втрачають сенс життя – чи не є це сповненням апокаліптичного пророцтва про «понурість і відчай»? Чи заціпеніння світу від подій так званої «пандемії» останніх двох років не показує правдивість слів Одкровення, що «люди помиратимуть від страху»? Глобалізація дедалі більше готує підґрунтя для створення того самого ладу антихриста—без воєн, з вічним миром, контролем всіх ресурсів в одному центрі. Разом із тим це робить людей однаковими та безликими. Зараз «некоректно» вважається говорити про расу, колір шкіри, націю, стать. Всі мають вірити в одну ідеологію «загального блага». По суті, це—пом’якшена версія марксизму, гіркі плоди якого ми пожинаємо донині. Узагалі, схожість марксизму та нового світового порядку заслуговує окремого розгляду—можна припустити, що перший був жорсткою версією другого, на марксизмі глобальні сили «тестували» способи керування людством.

Все більше уваги зараз переводиться на соціальні програми, і Церкву активно до цього залучають. Фактично, відбувається максимальне втілення ідей гуманізму, де людину, її земне життя і здоров’я ставлять найвищою цінністю. Разом із тим це розмиває поняття про місію Церкви. Вчення про те, що люди мають бути добрими і справедливими задовго до Христа розвинув Конфуцій. Слова про «любов до Бога і ближнього» міг сказати пророк. Атеїст та язичник також можуть успішно допомагати людям, годувати їх та забезпечити житлом. Пришестя та місія Сина Божого, Його страшна смерть і Воскресіння мають служити незмірно більшій меті, а саме—переображення та фундаментальна онтологічна зміна людських душ. Церква—не інститут психологічної підтримки, не благодійна організація, не спільнота історичної реконструкції, а присутність іншого світу, вищої реальності на землі. Лише при умові покаяння, зміни мислення, соціальна діяльність Церкви матиме сенс. Втім, слова Христа про «мерзоту запустіння» на святому місці щораз більше справджуються—в Європі та Америці храми закривають, виставляють на продаж, роблять в них дискотеки і торгові центри; а за останні два роки «пандемії» в багатьох країнах узагалі були заборонені Богослужіння.

Припинення всіх воєн – справа благородна та гідна похвали. Проте чим буде вмотивований такий мир? І скільки зла доведеться допустити, щоб його досягнути—адже війни бувають дуже часто справедливими, ведуться за правду. Штучна їх зупинка означатиме пригноблення когось і фактичну співучасть у беззаконні. Це добре видно на прикладі України, де через спробу «мінських домовленостей» справедливість не може бути відновлена, завдана шкода—не виправлена, зло не покаране.

Також, навколо якої ідеології буде об’єднана ця «мирна» спільнота? Чи не буде вона протиприродною для людини? Чи не перетворить нас на тупих споживачів, рабів інформаційного простору, без роздумів про вічне та величне? Чи не каратиме за незручні запитання і спроби знайти альтернативу? Чи не заженуть нас у щастя «залізною рукою»? Коли Ісус застерігає про небезпеку слів про «мир і спокій», то напевне має на увазі саме це.

Апокаліптичне та святоотцівське передання про «лже-пророків» також справджується все більше. «Неправдиві вчителі творитимуть чудеса щоб звести, якщо можливо, й обраних», каже Апостол. За словами свт. Іґнатія Брянчанінова, людям потрібен не Бог, а звільнення від земних бід через чудеса. Це ми бачимо в численних протестантських сектах «харизматичного» зразка, де «зцілення» та інші «дива» трапляються майже кожного дня. Втім, Православ’я теж не остаточно вільне від цього—культ духівників та старців, які мало чи не затіняють собою Бога також викликає пересторогу. Люди шукають обрядів, молитов до певних святих, поклоніння тій чи іншій іконі або часточці мощей, їдуть до старців, аби побачити чудо—але при цьому не шукають особистих глибинних стосунків із Богом. Церква треба їм часто як останній варіант, коли все земне уже не працює. Від деяких лікарів можна почути: «ми зробили все, що могли. Тепер хіба що іти в Церкву». Про Бога згадують в біді, та й то після звертань до всіляких «екстрасенсів» і «шаманів».

І тут ми повинні ще раз згадати про останню мету нашого шляху—повна та незаперечна єдність із Богом. Визначальною рисою Православного богослов’я є ідея Обоження. «Бог став людиною, тому людина повинна стати богом», промовив св.. Афанасій Олександрійський. Ми повертаємося в реальність Трійці, кожен особисто і разом, як спільнота. Св. Іриней Ліонський говорив, що в кінці часів людство стане Сином Божим і Христос буде нашим братом.

За словом ап.. Павла, в кінці часів Бог  буде «всім у всьому». Те, що зараз починається на Літургії, де Дух Святий пересуществляє хліб і вино на реальні Тіло і Кров Ісуса Христа, прийде до масштабів усього світу. Матерія, яка вже зараз просвітлена Божественним сяйвом, буде повністю поєднана з нині апофатичною, невираженою, незримою реальністю.

А це в свою чергу спонукало деяких отців—Григорія Ніського, Ісака Сирійського—висловити дуже сміливе твердження, яке не було прийняте повнотою Церкви, але і не заборонене. Не буде більше зла і пекла. Всі душі і навіть демони зрештою прийдуть до спасіння та єднання з Богом. Втім, вони таки муситимуть пройти через страшні страждання відречення від Бога та самотності в пітьмі. Втім, св.. Силуан Афонський говорив, що «любов не може змиритися з таким». Доки все Боже твориво не повернеться до люблячої єдності із Найвищим, план Господній не буде завершений.

Ця область дуже таїнственна, говорити про неї треба вкрай обережно, але пильне прочитання східних Отців вказує саме на це. Митр. Антоній Сурожзький, о. Олександр Мєнь, о. Павло Флоренський, о. Сергій Булгаков, професор Олексій Осипов, єп.. Калліст (Уер) та багато інших богословів (навіть дуже суперечливий Тейяр де Шарден) підтримують цю ідею. Зараз ми бачимо тільки уривки Божественної правди, щось у містичному досвіді, інше—в уяві і домислах. Але та дійсність різнитиметься так само, як сон та реальність, як бачення ненародженої ще дитини та дорослого чоловіка.

І саме це ми повинні шукати в Писанні та Церковному переданні. Не так важливо намагатися вирахувати дату кінця світу, тлумачити три шістки чи розшифрувати інші образи. Треба розуміти фундаментальну річ: нинішня історія іде шляхом занепаду, вона матиме свій кінець, коли зло, деструктивна сила знищить майже всю цілісність світу, оновити його зможе тільки Сам Христос, Який прийде у славі з небесними силами. І навіть Його людська природа не відає, коли то буде, бо це багато в чому залежить від людей, як вони поведуть себе, чи прискорять кінець, чи віддалять його. Останні часи будуть тяжкими для віруючих, але зустріч із Богом точно буде. Царство Небесне—це не місце, а стан, який починається вже тут. Св. Ісаак Сирійський писав, що існує лише одна субстанція—Божественне світло. Для тих, хто любить Бога воно буде райським сяйвом, а для тих, хто ненавидить—пекельним вогнем. Втім, Бог може переобразити навіть найгіршу душу. Тому, за словами єп.. Калліста (Уера) ми все ж можемо сміти сподіватися, що спасемося всі.

Місто небесне та місто земне. Глобальний історичний процес, як Божа справа.

Це питання не належить до області догматики, а тому кожен богослов і християнин з активною інтелектуальною позицією може мати на нього власний погляд. На сьогоднішній день є християни-демократи, а є—монархісти; такі, що підтримують ідею прогресу та адаптації Церкви до викликів часу, співіснують з тими, які категорично це заперечують. Тут пропонується один із варіантів, який не конче є до кінця правдивим, проте відповідає на багато запитань і може бути корисним для роздумів.

Як ми вже згадували, історія людства іде по спадаючій лінії. Беручи до уваги події, викладені в Божественному Одкровенні, а також інші джерела (приміром, згадуваного вже Германа Вірта, або свідчення інших релігійних традицій) ми можемо зробити висновок, що до початку відомої нам історії людства відбулася певна метафізична катастрофа, а пізніше і природній катаклізм (гріхопадіння та потоп). Про останню, до речі, можна судити і за викопними залишками – археологи і палеонтологи масово знаходять свідчення потопу. Досконала перша цивілізація (сліди якої знаходять і досі) з певних причин загинула. До того ж, людство було захоплене певним позаземним розумом, який відтоді направляв його хід. Біблія говорить про це, називаючи диявола «князем світу цього», якому належать усі царства світу (в тому числі це видно з того, як диявол пропонував передати їх всі Христу, спокушаючи Його в пустелі).

Відомий румунський мислитель та візіонер Жан Парвулеско у 20 ст. описав цей процес так: «На початку була змова агентів небуття проти сил буття». Диявол означає «розділяючий». Той, хто нищить щось споруджене, анти-творча руйнівна сила, яка протиставляє себе Богу-Творцю. Робить він це з власної гордині, з божевільного бажання стати на місце Бога, коли контингентна істота хоче стати Абсолютом, проте розуміє, що це онтологічно неможливо і через це лютує. Він намагається спотворити все прекрасне, що сотворив Бог. Починається це з ангельської війни на небесах (в певному іншому світі, на вищих рівнях буття). Саме так ангели (вісники, служителі Божі) стають демонами чи бісами. В іконографії це зображено дуже промовисто. Як ми же згадували, св.. Діонісій Ареопагіт пояснює, чому ангелів зображають антропоморфно, як «людей з крилами». Вони є архетипами, задуманими раніше від людини. Ангели мають очі тому, що можуть бачити. Мають крила, бо можуть миттєво переміщатися і тд. Коли вони повстають проти Бога, їх вигляд міняється і вони маніфестують ся у формі рептилій, драконів зі шкірястими крилами, пазурами та зубами. В інших релігійних традиціях злі духи теж часто набирають образ ящерів – напр.. «архонти» у ґностиків чи «асури» і індуїстів.

Далі диявол спокушає людину, переконує відійти від Божого плану і віддати свою волю під його владу, після чого Бог уже не міг насильно цього змінити. Тепер диявол може спрямовувати людську долю згідно власного бажання і людині дуже важко повернутися до істини. Для цього потрібно колосальне вольове зусилля. Крім цього, спотворюється і наша природа. Ми втратили живе відчуття Бога, бачення духовного світу та численні властивості, які сьогодні назвали б «надприродними». Наші тіла суттєво обмежені, ми одягнені в «шкіряні ризи», щоб вижити в світі, який через вільний вибір людини стати рабом диявола теж спотворюється.

Пізніше все стає ще плачевнішим – природній катаклізм, потоп, знищення оболонки води над земною кулею, що збільшило інтенсивність сонячної радіації і багато іншого.

Нам відомо, що Бог не покидає світ. В Старому Заповіті зображена одна з гілок Його діяльності. Імовірно, такі прояви Божественного втручання були і в інших народах та традиціях. Можливо, в Писанні ми бачимо певний архетип стосунків Бога та людини.

Від того самого часу в суспільстві відбувається протиборство двох сил – «міста земного» та «міста Божого». Розумні сутності, які спотворюють світ та людську природу поневолили нас. Бог відвойовує землю в диявола, але Його завдання постійно ускладнюється небажанням людини приймати Істину.

Чому ми стверджуємо, що історія іде в бік занепаду, якщо виглядає, ніби люди у філософському сенсі відкривають нові й нові істини, вдосконалюють світ? Ми про це вже згадували: на початку істина про світ, Бога і природу була дана безпосередньо, потім ми втратили це бачення, тому лишалося відновлювати пізнання про світ «навпомацки». Тут пригадується притча про трьох сліпців, які з різних боків обмацували слона і кожен вирішував, що слон схожий на змія (хобот), дерева (ноги) чи скелю (бік). Технологія, яку люди постійно придумують та покращують тільки заміняє приспані в нас сили (див. Еріх фон Денікен «Спогади про майбутнє»).

Організація суспільства спочатку відбувається навколо релігійних авторитетів. Тут використовуються уламки істини, які залишилися від першої цивілізації. Релігійні системи ростуть із одного джерела, хоча потім ідуть у дуже різних напрямках, далеко від правди.

На жаль, від самого початку відомої історії релігійні та державні лідери переважно підпадають під вплив тих самих «агентів небуття», демонів, слуг диявола. Про це ідеться майже у всіх переданнях. В окремих релігіях демонам явно приносили жертви, в тому числі і людські, в дуже страшний та неприродний спосіб—подивитися хоча б на варварські народи Африки чи Південної Америки. В цьому сенс проілюстрованого в книзі Буття походу Мойсея та його війська проти язичницьких народів Ханаану. Як історичний виклад, це виглядає геноцидом невинних корінних народів, але якщо розглядати Біблію, як опис архетипу, то ми справді бачимо картину священної війни «міста Божого» проти людей, які діють з намови диявола та розбудовують «місто людське».

Важко сказати, наскільки інші релігії були демонськими чи відверто ворожими. Ми розуміємо, що в багатьох із них існувала частка істини, яку, власне, потім християнство інкультурувало. Але коли йдеться про поколаніння конкретним контингентним істотам, яким приносилися криваві жертви, в ім’я яких чинилося відверте зло, відповідь напрошується сама собою. Ці колективні енергетичні системи прив’язують людську душу, яка вступає в спілкування з ними посередництвом ритуалу, а далі живляться її ресурсом.

Після приходу Христа ситуація докорінно міняється. Світ звільняється із того рабства, в якому був раніше, коли демони так сильно спотворили людську природу та ув’язнили душі, що ті вже не могли по смерті підніматися на вищі рівні буття. Ісус у Своїй смерті та Воскресінні звільняє нас. Більше того, Він засновує Церкву, спільноту вибраних, призиває на неї Духа Святого, Який завжди в Церкві перебуває та діє, освячує та міняє її членів. Одним із завдань Церкви є пере ображувати світ та відвойовувати землю в диявола, приводячи чим більше людей до живого Христа, спасіння та Обоження.

Звісно, така ситуація не задовольняє агентів небуття. В перші століття Церква піддається гонінням та репресіям, але таким чином зберігає святість, вибраність і певну закритість. Туди не так просто потрапити, потрібно витримати серйозні умови, випадкових людей там немає, потрібно бути готовим іти до кінця, аж до мучеництва, проте винагорода дійсно велика, якої світ дати не може. На сьогоднішній день це скоріше припадає під визначення закритого релігійного ордену чи секти, але в тій «секті», на відміну від сучасних, існувала повнота Істини.

Все дуже міняється в 4 ст., коли імператор Константин, будучи язичником, тобто прив’язаним до демонічної системи культів, з чисто політичних причин підминає Церкву під державу, легалізує її. Він ніби й допоміг подолати єресь аріанства, скликавши перший вселенський собор, проте ми знаємо, що і до Константина в Церкві виникали єресі, які були успішно спростовані. Тепер «місто Боже» та «місто земне» зливаються в душе непрості стосунки, в яких церква, з одного боку, освячує світське середовище, з іншого боку надто сильно відкривається на його згубні віяння. Відтепер іде боротьба за першість церковної та світської влади. В західній Європі найчастіше торжествувала влада римського понтифіка над королями і феодалами, у східній – влада імператора (зокрема візантійського) домінувала над Церквою. Та сама модель збереглася і в російській церкві.

Від цього часу важко провести чітку різницю між «таборами» слуг Божих та агентів небуття. В Церкві й далі лишається благодать Духа Святого, присутність Божа, її таїнства й далі пере ображують світ (хоч різні люди можуть сприйняти цю зміну мірою своєї віри, більше чи менше). Але певні люди, які потрапляють в Церкву, як миряни, так і священнослужителі, свідомо чи несвідомо можуть служити злу. Вони інфільтровуються в Церкву, щоби підірвати її структуру та розхитати віровчення. І чимдалі ми рухаємося, віддаляючись від Бога, тим менше можемо сприймати благодаті Божої, а тому демонам стає простіше на нас впливати.

На певному етапі історії формується те, що умовно можна назвати «глобальною владою», змовою світових правителів, об’єднаних (свідомо чи несвідомо) навколо диявола. Важко сказати, коли це відбулося. Особливо це яскраво оформляється в частинах монархічних родин Європи та Азії, а також таємних середовищах. Відповідно, ведеться боротьба за панування в світі, встановлення певного устрою. Завданням диявола є знаходження оптимального порядку керування людством, щоб отримувати максимум вигоди. Його метою є руйнація Божого задуму, знущання з людей та природи. Саме через це постійно влаштовуються війни, соціальні катастрофи, масові вбивства. Енергія, яка виділяється внаслідок болю та страждання живить демонів. Люди перебувають під інформаційним впливом диявола, тому їх постійно переконують відвертатися від Бога та істини, діяти проти Творця.

Інфільтровуючи своїх агентів у Церкву диявол розхитує її та розколює. Перше велике трагічне розділення відбувається 1054 р, після розірвання стосунків Риму та Константинополя, після чого говорять про церкву Православну та Католицьку. Далі—16 ст,  Реформація, релігійні війни. Для України трагічною подією стала Берестейська Унія, церковний розкол і перетягування значної частини православних віруючих під контроль Риму із суто політичних причин. Подібні локальні біди ставалися і в інших країнах. Останньою масштабною церковною кризою стало створення в 1943 р. нової церковної структури в СРСР за наказом Сталіна, в результаті якої вся єрархія опинилася під контролем спецслужб.

Що далі, то більше церкви примушують змінитися. У Православ’ї цей процес іде повільніше, через загальну консервативність і принцип помісності. Але для Вселенського Патріархату, наприклад, уже були вибрані вкрай ліберальні провідники. Соборно був засуджений «релігійний фанатизм» (цікаво, чи підпадають свт. Кирило Олександрійський, св.. Князь Володимир та св.. Іван Кронштадський під їх уявлення про фанатиків).

Римо-Католиків вдалося зламати ще ефективніше. У 60х роках був проведений так званий ІІ Ватиканський Собор, на якому більшість традицій Церкви за 2 тисячоліття були анульовані чи суттєво змінені під гаслом адаптації до викликів сьогодення. Першою змінили Літургію, скасувавши старий обряд та сакральну латинську мову та прийнявши протестантський обряд. Далі впровадили «міжрелігійний діалог», скерований на змішання релігій в дусі «Просвітництва», визнали юдеїв «старшими братами» по вірі, заперечили важливість певних подій в церковній історії (як то Хрестові походи). Далі пом’якшували інші елементи церковного життя, робили їх привабливими для світського середовища, і багато в чому копіювали протестантів. В результаті цього більше людей справді проявили інтерес до нео-католицизму, але його мета—ініціяція душі, переображення та Обоження—були втрачені.

Можна довго розглядати всі аспекти політичної кулуарної боротьби, створення різних таємних середовищ, глобалістських структур, на кшталт Комітету 300, Тристоронньої Комісії, Римського Клубу, і, зрештою, ООН, ЄС, МВФ і НАТО. Все це описане у відповідній літературі й чітко показує на підставі достовірних історичних фактів, документів та прямих цитати політиків та експертів: найближчим часом мається встановити зовсім інший лад, який не матиме нічого спільного з Істиною. Фундамент таких ідей почали закладати ще у 15-16 ст, після завершення золотої епохи Середньовіччя.

Війни, що відбуваються в світі можна умовно поділити на дві категорії: війни за істину (зіткнення слуг Божих та агентів небуття) та війни диявольські (коли демони зіштовхують різні країни чи групи штучно, щоб спричинити чим більше смертей, руйнації та страждання). На жаль, дуже часто важко простежити чітку відмінність між ними. Гібридну війну не придумали в 21 ст, вона триває вже дуже давно—між містом Божим та містом людським. Диявол спеціально сплутує все, щоб приховати себе та свою участь.

Добре відомо, що найбільше диявол старається влаштувати все так, щоб ми повірили, ніби його не існує, що всі процеси випадкові й немає певного розумного центру.

Всі зміни політичних устроїв протягом історії мають на меті визначити, який устрій буде найефективніший для керування людьми, їх психологічної трансформації. Приміром, під час «Французької революції» було знищено монархію у Франції, перевернута державна єрархія, некомпетентні та невіруючі люди отримали всю повноту влади, що вилилося в терор, зокрема й проти Церкви, і численні жертви. Далі І Світова Війна зіткнула лобами християнські монархії Європи, які були пов’язані часто кровною спорідненістю. Мапа Європи та стосунки між країнами були перекроєні, було створено Лігу Націй, над-національну структуру. Втім, вона проіснувала недовго. ІІ Світова Війна пішла ще далі, зовсім змінивши обличчя Європи, навчила об’єднуватися проти певного демонічного спільного ворога, у боротьбі з яким ніякими засобами не гребують. Звинувачувачі на Нюрнберґському процесі були не кращі за обвинувачених, але переможців не судять. Злочинний комуністичний режим СРСР завдав нищівного удару по Православній Церкві, а також знищив значну частину української нації, майже позбавивши її як ідеї, так і еліти. До того ж була створена держава Ізраїль. Як відомо, «дивіться, чим скінчилося і ви розумієте, хто почав». Завдяки так званому «Голокосту» жиди спромоглися вибороти собі панівне становище та змусити всіх (особливо величну колись німецьку націю) відчувати провину перед ними (мовляв, хтось їх знищував, а інші не заважали це робити) та нав’язувати свої уявлення. Наступним кроком, який став можливим завдяки великій війні—заснування ООН, іншої над-національої структури, яка детермінує дії окремих держав; «Європейської співдружності вугілля і сталі» (між Німеччиною та Францією), яка потім трансформувалася в Європейський Союз, який зараз має владу проштовхувати практично будь-які рішення і парадигма якого далека від християнської. Протистояння Америки та СРСР також дало свої плоди для системи—допомогло визначити, яка парадигма є найкращою для управління. Соціялізм сподівань не виправдав. Частково цей устрій був модифікований для Китаю, де зараз є гібридний устрій між соціалізмом і капіталізмом, але при цьому впроваджена ідеологія та засоби контролю над людським життям—це також перевірка, чи приживуться вони в новому світовому порядку.

Останніми роками експерименти над людською психікою стають усе більш явними. Масове заперечення християнської парадигми, традиційних цінностей, руйнування сімей, відмова ненародженим у праві на життя, деградація в мистецтві, спотворення базових елементів в освіті. Таким чином стає можливим нав’язати будь які абсурдні ідеї. Особливо це стосується «ґендерної ідеології», яка, за висловом Ґабріели Кубі є «руйнуванням свободи в ім’я свободи», «расової рівності» та знищення всього, що має стосунок до «поневолення». Справді, коли всіх примушують визнавати, що педерасти мусять прирівнюватися до здорових людей, їхні зв’язки теж треба називати «подружжям»; коли негри та інші не-білі народи конче повинні бути присутніми у різних сферах життя (науці, освіті, індустрії, кінематографі, політиці) незалежно від компетенції, а інакше ти вважатимешся «фашистом» і «расистом». Справді, коли з університетських курсів виключаються такі предмети, як історія класичного мистецтва, бо в ній не фігурували негри, коли рух «Чорні життя мають значення» у США може безперешкодно чинити погроми, а всім традиціоналістам і віруючим людям відмовляється в правах на просування свого світогляду—це явний показник примусової зміни мислення. Особливо до цього залучені медії, кінематограф, новітня література та авторитетні міжнародні організації.

 З кожним поколінням наростає соціальне виродження, яке дуже добре описав дослідник Ігор Калмиков (Григорій Климов). У своїх творах він перекладає мову релігійної метафізики на контекст медицини, психіатрії, соціології та історії. За його переконанням, Бог є не просто Особою та Творцем, але і джерелом законів буття, в тому числі й суспільних. Їх свідоме порушення «викликає диявола», який є «загрозою будь-якому організованому суспільству». Це спричиняє соціальну хворобу—виродження та дегенерацію. Злі сили діють не тільки в сфері душі, але й чисто фізичній. Відділена від Бога людина спершу набуває суттєвих психічних відхилень, які в першу чергу проявляються у неврозах, тяжінні до своєї статі та сексуальних збоченнях, а потім і хронічних хвороб з тілесними деформаціями. Автор аналізує велику кількість біографій відомих людей і статистичних даних. Зрештою, приходить до висновку про існування «комплексу влади», який так чи інакше властивий більшості людей, які займають високі посади в державних чи бізнес-структурах.

Останнім ударом по людству, свідками якого ми зараз стаємо, є штучна «пандемія» китайського «короно вірусу». Можливо, вірус дійсно існує, проте його масштаби і статистика смертності явно завищені. Людей змушують боятися, всіх примусили носити маски, де б вони не перебували (це ще з часів давнього Єгипту і Риму було ознакою раба, щоб той багато не говорив і не плював у господаря), а тепер «вакцина» представляється єдиним виходом із ситуації. Який вплив вона матиме на організм, ніхто сказати точно не може. Але всіх, хто відмовляється від «добровільної» вакцинації зараз активно до неї примушують, найдемократичніші країни жорстоко розганяють мітинги, незалежних експертів висміюють чи тероризують. Церковним ієрархам так само наказали взяти участь у просуванні цього плану, переконуючи всіх «в ім’я спільного блага» (гасло комуністичної та інших тоталітарних ідеологій) вакцинуватися. Імовірно, що людей таким чином готують до необхідності добровільного прийняття певного «універсального» засобу порятунку від «загрози», яким цілком імовірно може стати мікропристрій імплантований прямо в тіло.

У пророчій історії «Три розмови про антихриста й кінець всесвітньої історії» філософ Володимир Соловйов описує дуже реалістичну картину світу. Прихід антихриста в кінці відомої історії—неминучий факт. Інша річ, що він може бути або окремою людиною (чи навіть нелюдською істотою), або ж групою людей, що підтримуватимуть певну концепцію. Можливо, антихрист буде стояти за ширмою єдиного світового уряду, які відкрито являть себе світу. Тоді настане цілком тоталітарне суспільство, засноване на найбільш безбожній ідеології. До того ж, зі всіма досягненнями техніки та її щонайбільшого впровадження у всі сфери нашого життя (вже зараз без смартфону в західній країні дуже складно налагодити побут і працювати; далі телефон може бути замінений на мікропроцесор, імплантований в руку) контроль за дотриманням правил може бути дуже прискіпливим. Для прикладу ми можемо сказати про мусульманську меншину в Китаї, поселену в резервацію, над якими ведеться подібний нагляд через смартфони.

Розглядаючи тенденції у зміні філософського світогляду, зміні акцентів із небесного, потойбічного до земного й тимчасового, мусимо відзначити, що вони не випадкові. У Церкві люди одержують повноту істини та пізнання про світ, Бога і самих себе й чітко бачать, які їм жити. Саме через це і Церкву намагаються розділити, і вчення її різноманітними єресями спотворити, і з боку держави на неї тиснути. З 17 по 21 ст. Церкву все більше відсувають на периферію світогляду, називаючи застарілою та вже не актуальною. Нинішній «науковий» світогляд перш за все тяжіє до влади, отримання контролю над природою, її поневолення. Футурист Мічіо Кайку прямо говорив, що метою технологічного прогресу має бути одержання «влади богів». Тільки не загадав при цьому, що це будуть «боги на костилях», бо в справжньої «божественної» істоти сила має іти з її сутності, а не бути дана через навішану ззовні технологію. Будь-який святий муж матиме більше влади, ніж найпотужніший технічний пристрій. Втім, таке поневолення природи вічно тривати не може, бо її ресурси також вичерпуються. Глобалісти розуміють це. Рух за захист довкілля стає все популярнішим, але його так само примудряються обернути на нову ідеологію. Тоді в центр ставлять неусвідомлену живу природу, які ледь чи не поклоняються. Тут же—спотворення ідеї ієрархічності світу, вважається, що людина має покірно зайняти свою нішу в екосистемі, а не претендувати на будь-яке ціннісне вивищення. Звідси і ставлення до людей, як високоорганізованих тварин. Про слабкість такого підходу ми вже говорили, ним можна виправдати будь-який терор.

Профанація, відхід від сакрального, відізвання людини від її Джерела та небесної Батьківщини, приниження до рівня «високоорганізованої матерії», вкорінення в невластиву технологічну систему, яка обплутала весь світ і дедалі більше вторгується в особистий простір—це все є пунктом одного плану. Важко точно назвати його кінцеву мету. Носіям сакрального знання вона відома, але для світського середовища звучатиме дуже театрально—прихід антихриста, встановлення тотального панування всесвітнього уряду і потім—кінець відомої історії. Як відомо, варто висміяти певну ідею, щоб заховати її, люди перестануть вірити в можливість її реалізації. А між тим, все іде саме до цього, світ з кожним роком у своїх світоглядних та соціальних установках ближчий до антиутопії.

Яку користь це дасть дияволу? По-перше, задоволення його жаги влади заради влади. По-друге—примушувати страждати творіння Боже, спотворювати його. По-третє—отримання життєвої сили від людського страждання. До того ж, усе влаштоване таким чином, що люди самі віддають ворогу свободу. Вони з власної волі приймуть усі його пропозиції та засоби поневолення.

Протистояти цьому може тільки Церква—не як адміністративна структура і не одна ієрархічна система, а як містичне Тіло Христове, об’єднання посвячених душ навколо Бога, які знають, куди вони ідуть і прагнуть досягнути Царства Небесного. Тоді Бог охоронить вибраних Своїх у найгірших обставинах тиску з боку профанного світу.

Потрібно поставити питання про остаточний кінець всесвітньої історії. Згідно Біблії, спершу все буде дуже погано, а потім—дуже добре. Пророцтва про кінець світу, які так люблять розшифровувати деякі люди не стільки мусять дати точну інформацію про різні катастрофи, як зобразити загальну атмосферу помираючого без Бога світу. Насправді, ці пророцтва—не вирок і не прогноз точного кінця, а радше попередження, що може трапитися, якщо людство продовжуватиме підкорятися дияволу та ігнорувати свого Творця. Якби ми вирішили прийняти Бога і цілком жити за Його заповідями, Одкровення Івана Богослова та інші апокаліптичні книги так і лишилися б застереженнями. Втім, судячи зі всього, є великий шанс, що вони таки відбудуться.

Образи, в яких усе це показано важко піддаються тлумаченню, оскільки були в першу чергу записані для тогочасних людей і апелювали до зрозумілих їм понять та уявлень. Зрозуміло одне—останні часи будуть максимально віддаленими від Істини, люди підуть від Бога за тимчасовими ідолами, які даруватимуть радість для земного життя, але не трансформуватимуть нашу особистість на Бого-людську. Єресь лібералізму та вільнодумства буде поширюватися на все, що завгодно—окрім Істини. Вона буде все більше під забороною. Оскільки Божий задум звершується через людську свободу, то при відступі від Творця світ занепадатиме все більше. Ситуація нагадуватиме ту, що перед першим пришестям. Цього разу Ісус прийде у славі, світ Він буде пере ображувати явно. Він буде оновлений, і тому всі помилкові явища, гріх вже не буде мати в ньому місця. Всім адептам «міжрелігійних діалогів» та морального релятивізму потрібно замислитися—в кінці часу світ не буде порівну поділений між праведними і грішними, між ангелами й демонами, між Богом і дияволом. Правда торжествуватиме, а зло буде знищене, помилка виправлена.

Перед цим остаточним кінцем для віруючих людей існує два варіанти—катакомби чи катехон. Перший цілком зрозумілий—коли гоніння стануть надто важкими, потрібно буде ховатися від світу, для того щоб хоч якось зберегти свою віру і старатися ще й вчити інших. Проте ніхто не знає, в який час кінець настане, оскільки це залежить від дії самих людей. Попри те, що світ постійно занепадає, в ньому помітні циклічні тенденції. Може бути відродження торжества Православ’я у світі, можливо навіть сакральної держави—на певний час. Це і називається Катехон, тобто «утримуючий»–із послання ап.. Павла до Солунян. Це чинник, до кінця не розшифрований, який буде утримувати світ від появи «сина богибелі» (антихриста). Це може бути як сакральна держава (можливо, відроджена Київська Русь), чи торжество Церкви, чи навіть окрема особистість (християнський монарх чи Патріярх). В кожному разі, якщо можливо посприяти Катехону, ми повинні цьому спів діяти. Катакомби нікуди не подінуться.

Зараз, добре розуміючи ті процеси, що відбувалися в минулому, ми можемо правильно впливати на майбутнє, яке залежить від нас, від належної спів дії нашої свободи з Богом.

Для чого це все-таки нам потрібно?

Одним із ключових пунктів глобального плану має стати трансформація людини, її способу мислення, а потім і природи. Для цього зараз працює вся машина пропаганди. Це те, що Рене Ґенон називав «контр-ініціяцією», тобто «розлюднення» людини, віддалення її від Першообразу, від Творця, рух вслід за історією, до пекла, максимального мінусу, в цілковито невластивий їй стан.

Саме тому правдиве Православ’я залишається сьогодні останнім оплотом істини, в його світогляді людина може відшукати відповіді на свої питання. Церковна структура, як цілісність, зараз дуже умовна—вона переповнена людьми, які є носіями благодаті хрещення і священства, проте працюють на зовсім інші інтереси. Таїнства через таких ієрархів, звісно, звершуються, але їхні проповіді та пастирська робота вже не скерована на спасіння людей. Натомість, майбутнє за невеликими церковними громадами,  де священик зможе дбати про кожного парафіянина, де зберігатимуться дух правдивої віри, постійної молитви, детального вивчення Церковного передання та виконання його в повсякденному житті, де Таїнства прийматимуться постійно та осмислено. Такі малі есхатологічні групи діятимуть і як просвітницькі центри, і спільноти однодумців, і як «партизанський рух» в грядущій війні з антихристом. Дуже важливою є традиція старчества і духівництва, проте вона зараз занепала. В такому разі важливо самому шукати відповіді в Євангелії та переданні Отців Церкви, вони там всі є.

Православна теологія—найбільш інтегральне та універсальне вчення наших днів. Воно справді вміщує в себе відповіді на всі питання, які може поставити людина. Ми розглянули частину з них.

Ці знання конче потрібні всім людям, щоб налагодити своє життя і звільнитися від брехні. На сьогодні дуже багато хто страждає від неможливості унормувати своє життя, терпить безнадійні обставини, не здатен дати ради зі своїми пристрастями й нервовими розладами та й просто не знає, де знайти правду, щоби збагнути ті процеси, що чиняться навколо нас. Відповіді на це все вони дійсно можуть знайти в Церкві. Причому не тільки в теоретичному вивченні Біблії і традиції, а в живому Богоспілкуванні, зміні мислення та переображення своєї особистості.

Деякі люди, які справді прагнуть змінити щось не лише в своїм житті, але і в країні та світі, обов’язково повинні мати чіткий орієнтир, розрізнення добра і зла, можливість робити прогнози на майбутнє. Політики, які ухвалюють закони, повинні керуватися ідеєю добра, але якою вона буде? Активісти, військові, вчителі, лікарі—всі повинні розуміти, по якому шляху прямувати. Тоді в нас буде шанс поміняти щось, адже зрозуміло, що попередня парадигма не принесла бажаних плодів.

Ми починали з того, що належне вивчення теології є питанням національної безпеки. В світлі всього описаного це стає цілком зрозумілим. Раз рід людський, і наш народ зокрема, є частиною великої космічної драми, в якій ми були сотворені співбесідниками Божими, такими близькими Йому, що Він вирішив за нас постраждати і померти, а диявол нас у Нього викрав, а тепер Творець відвойовує людство назад, то ми маємо дати належну відповідь на цей акт любові. Неможливо відсидітися збоку, адже ця боротьба так чи інакше зачепить кожного. Нас усіх чекає кінець історії, і він буде далеко не райдужним. Нас чекає антиутопія нового світового порядку, але закінчиться вона пришестям Господнім і настанням Царства Божого, нової реальності. Як ми пройдемо ці останні дні, залежатиме лише від нас. Важливо правильно розуміти, що відбувається довкруги.

Заключення. Як жити далі?

Якщо ми прочитали це все і глибокого сприйняли—не лише розумом, але і вірою, відчуттями та душею—чи може наше життя бути таким, як раніше?

Єванеглія, Блага Вість нікого не лишає байдужим. Треба тільки сприйняти її, відкрити її велич. Інколи людині буває це важко, бо вона живе в інший час, має не ті орієнтири чи просто їй ніхто не пояснив хитросплетіння біблійної мови. Саме для них потрібне певне розшифрування, переклад.

Написане тут—скромна і невідомо наскільки вдала спроба це зробити.

Якби до когось із нас прибув посланець від могутнього земного правителя—короля, президента чи власника найбільшої в світі корпорації—і сповістив нам, що саме ти є його улюбленим сином (дочкою), якого він утратив в ранньому віці і вже не очікував побачити живим, і тут раптом дізнався про тебе і тепер понад усе хоче покликати тебе назад до себе і розділити з тобою все, що він має—чи могли б ми залишитися байдужими? Звісно, мала б місце недовіра (чи не занадто це добре, щоби бути правдою), чи страх бути обдуреним кривдником. Проте якщо б ми отримали докази й повірили–як би радісно нам було!

Зараз ми стаємо свідками ще більшого дива—Сам Бог, Творець неба і землі, кличе нас до себе, щоб, як вільні особистості, ми були з Ним у такому стані буття, який навіть містики та письменники-фантасти не можуть собі уявити. І передвістя цього ми маємо вже, тут і тепер.

Кожна людина в своєму житті проходить різні етапи—кращі та гірші, піднесення та занепаду. Навколо нас розкинувся світ, в якому належить жити, а отже і діяти. Завжди треба ставити мету в житті й розуміти, як її досягнути, інакше різні сили постійно хитатимуть людину й тягнутимуть в різні боки.

Насправді, всі відповіді людина може знайти у своїй душі, в тому образі Божому, що є в нас, а  також у природі навколо. Проте в силу віддаленості від Бога відчуття затуманені, а різні інформаційні потоки суттєво впливають на наше сприйняття. Тому людині потрібні зовнішні орієнтири. Найповнішим стає Одкровення Боже, коли вища реальність входить у нашу, Творець виступає ініціатором і промовляє до нас, чекаючи нашої вільної відповіді. І тоді, зіткнувшись із цим досвідом, ми маємо робити вибір—служити Богові, Якому ми належимо, чи залишатися зі світом, який невідомо куди нас приведе. Вибір у нас невеликий, тому що ще жодні засоби світу не змогли подолати фізичну смерть. Емпірична наука не дає відповіді на питання, що чекає на нас опісля. А в світі, де все іде до розпаду і незалежно від рівня технічного прогресу нас все одно чекає неминучий кінець дуже мало причин для радості. Навіть коли говорять про «перезапис» мозкової інформації на зовнішній носій, це все одно гіпотетично може створити тільки копію людини, але сама особистість перестане існувати в тому вигляді, в якому ми знаємо. Земна людина не вибирає, де і коли їй народитися, в якій країні та якому середовищі. Вона ніяк не вийде за межі природних взаємодій, але при цьому страшенно не бажає бути «рабом Божим». При цьому в наші дні страшенно популярні фільми й комікси про прибульців, супергероїв із над-властивостями, що показує, за чим підсвідомо тужить людина. Тому і множаться різноманітні секти «духовного просвітлення», які Ґенон називав «псевдо-ініціяція».

При цьому Церква пропонує людям найповніше, найвеличніше вчення про їхній вічний шлях та земне життя. Важливо не пропустити його серед круговерті інших світоглядних парадигм, не стати жертвою пропаганди сильних світу цього, які понад усе прагнуть принизити Церкву, в чомусь звинуватити та виставити її на посміховисько.

Приймаючи Найвищого Істинного, особового та люблячого Бога своїм Творцем, причиною свого буття, людина отримує найбільшу гідність та велич, яку тільки можна собі уявити. Приймаючи Ісуса Христа Сином Божим і Спасителем, ми дозволяємо Йому вирвати нас з цієї реальності і перевести нас в інший стан буття. А перебуваючи в Церкві, як спільноті вибраних, ми можемо отримувати благодатну дію таїнств, єднатися з Творцем на всіх рівнях.

Щастя не потрібно шукати десь далеко. Воно є природнім станом для кожної людини, це—присутність Бога в серці. Нещасними нас робить гріх та надмірне перебування в світі. Господь нікого не примушує, не карає, не лякає, Він розкриває нам Свої обійми і хоче повернути всіх до Себе. При цьому Його воля—щоб ми були кращими, ніж тепер. Комусь може здатися, що Церква від них відгороджується, відкидає, не приймає. Це не так. Людині пропонують допомогу, щоб змінитися, покращитися, зцілитися від тої біди, про яку ми самі, можливо, ще не підозрюємо. Гріх робить на нещасними, а не винними перед Богом. І саме від цього Його спільнота рятує нас.

Саме тому Церква повинна бути присутня у всіх сферах суспільного життя, звідки її так активно намагалися витиснути новочасні гуманісти, «просвітники», варвари Французької революції, більшовики та «борці за права сексуальних меншин». Християни, носії істини та Божественної благодаті єдині можуть привести до ладу спотворений гріхом світ. Саме тому наша місія—молитися, зберігати зв’язок із Христом, бути каналами Божественої благодаті й активно діяти в світі. Проповідь, освітні та пізнавальні програми, вплив на політичне життя, направляння військ, розбудова сімей, повернення християнського дискурсу в медії—те, до чого ми покликані сьогодні. Якщо досить значна частина людей пробудиться, ми в силі з Божою поміччю поміняти ситуацію і якщо не запобігти, то хоч би суттєво відтермінувати апокаліптичні пророцтва.

Кінець і Богу слава!

Священноієрей Ярослав, настоятель Хрещенської каплиці Православної Церкви України.

Писано 2021 р. Б. у Києві та Львові.