100-річчя СРСР. Фальшивий ювілей більшовицького експерименту

За оцінками демографів, народжені за часів СРСР нині становлять 68% населення України. Москва, апелюючи до живучого радянського міфу, завжди намагалася інструменталізувати його для власних імперських потреб. Вочевидь, смислоформа «сторіччя СРСР» мала стати пропагандистським тараном під завісу 2022 року. Саме цей рік мав стати ключовим рубежем впровадження колективного Путіна на недосяжний рівень персоналізації влади, а також введення керованої ним країни в новий геополітичний контекст. Як тепер зрозуміло, каральна операція («СВО») в Україні мала стати початком «переможної ходи путінізму» (за аналогією з такою самою міфічною «переможною ходою» так само міфічної «Жовтневої революції») колишніми пострадянськими теренами й переінсталяції радянської імперії під рукою «найвеличнішого стратега сучасності», який у такий спосіб не лише забезпечив собі пожиттєву владу, а й виняткове місце в альтернативній історії світу.

Проте колективний Путін явно прорахувався щодо кількості носіїв радянської ментальності в Україні. Виявилося, що для реставрації СРСР за путінським сценарієм їхня сумарна вага вкрай недостатня. Український Кай, замість складати з крижин слово «Вічність», склав слово «Свобода». Тридцятирічна крига невизначеності скресла, а сторічний морок радянщини почав відступати всюди, де рясно лягали краплі крові новітніх українців. Міф про СРСР утратив владу над нами. І це – воістину поворотний етап новітньої історії України.

Міф про СРСР утратив владу над нами. І це – воістину поворотний етап новітньої історії України.

Утім, як і всі ідеологічні витвори комунобільшовиків (та їхніх духовних спадкоємців), міфологема про дату заснування СРСР є фальшивою. В ухваленій І з’їздом Рад СРСР 30 грудня 1922 року «Декларації про створення СРСР» (ця дата лише наприкінці 1930-х затвердилася як дата утворення СРСР) ішлося про ухвалення рішення про створення союзної держави «в основному». Деталі утворення союзу та союзних органів упродовж пів року узгоджували п’ять комісій союзного ЦВК, створені для опрацювання кінцевого тексту декларації та союзного договору. До речі, чи не найактивнішим учасником процесу стала саме УСРР в особі члена політбюро ЦК КП(б)У Михайла Фрунзе. Більшість пропозицій української сторони зрештою були відхилені, однак не всі: зокрема, друга палата союзного парламенту (Рада Національностей), усупереч різко негативному ставленню Сталіна, була створена саме за наполяганням України. Дискусії навколо засад і форм об’єднання формально завершилися лише 6 липня 1923 року на ІІ сесії ЦВК СРСР Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Саме тоді (бо ж декларація про наміри та підписання союзного договору – вочевидь, не рівноцінні події) було створено СРСР, куди УСРР увійшла формально як рівноправна співзасновниця. У цей день було затверджено та введено в дію Декларацію та Договір про створення СРСР. Обидва документи стали складовими частинами Конституції СРСР. На відміну від грудневого 1922 року проєкту союзного договору з 26 статей, текст договору, затверджений у червні в партійному порядку і схвалений 2 липня 1923 року сесією ВУЦВК, мав 72 статті. Про початок роботи вищих органів влади проголосила відозва Президії ЦВК СРСР до всіх народів і урядів світу 13 липня 1923 року.

Фальшивкою виявився й сам проєкт СРСР. Комунобільшовизм не був шляхом визволення поневолених трударів, а історична державна форма його існування – СРСР – стала фасадом тоталітарного державо-суспільства, де все було не тим, чим видавалося. Але якою саме була реальність, що ховалася за фасадом пропаганди? І яке місце в цій реальності посідала Україна?

Увесь радянський світ творився дискурсивно, а не був продуктом життєдіяльності суспільства як такого.

Увесь радянський світ – від банальних правил соціального співіснування та трудової дисципліни до шлюбних відносин і умоглядного сенсу життя – творився дискурсивно, а не був продуктом життєдіяльності суспільства як такого. У цьому й полягала базова відмінність радянського цивілізаційного проєкту від решти світу. У цьому аспекті державо- й суспільствотворення більшовики перевершили самі себе: потрактовуючи «надбудову» суспільства як залежну від «базису», у реальній політичній практиці вони поміняли їх місцями. У радянській реальності «надбудова» – догматизоване марксистсько-ленінське вчення, задокументоване в мільйонних накладах, визначало все: від надоїв корів до змісту підручників історії, географії, хімії й навіть фізики. Саме тому в радянській практиці від голоду могли вмирати мільйони радянських громадян, але вголос говорили лише про великі досягнення радянського сільського господарства, самопожертву трударів і зловорожі інсинуації капіталістичних імперіалістів.

Майже сімдесятирічна історія України в складі СРСР – то передусім історія втрат, а не здобутків, як на тому наголошують нині в Кремлі. Найвагомішим наслідком урядування більшовиків на теренах у минулому однієї з найбільш революційних і структурованих із суспільно-політичного погляду республік стала атомізація суспільства та придушення здатності до масштабних солідарних дій. Україна, яка впродовж 1917–1921 років запропонувала й реалізувала кілька суспільно-політичних державницьких проєктів, перебувала в центрі бурхливої інтелектуальної дискусії про майбутнє постімперського простору, генерувала низку передових для свого часу політичних програм, дала світу видатних політичних теоретиків, широкий спектр політичних партій та політичного думання, вже за перші два десятиріччя більшовицького панування виявилася політично деморалізованою й десуб’єктизованою. Множинність політичних візій майбутнього доби «Українського Великодня» 1917 року на кінець 1930-х змінилася тотальною політичною пустелею із суспільно-політичними симулякрами на кшталт КП(б)У та радянських громадських організацій і рухів, які не так надавали простір реалізації політичних ініціатив та громадянської позиції, як протезували їхню реальну відсутність. Послідовний погром соціальних верств, що становили загрозу більшовицькому режиму, та альтернативних політичних проєктів і сил витворив якісно новий тип суспільства, неспроможного вирішувати власні завдання шляхом самоорганізації.

Про унеможливлення організованої політичної боротьби ВКП(б) та КП(б)У дбали належним чином. Ось чому певні сподівання на зовнішній чинник, який міг би відіграти провідну роль у руйнації більшовизму, були не лише виявом нелояльності радянській владі, а й прямим соціальним наслідком її репресивних практик. Власне, йшлося про відсутність правдивої усвідомленої лояльності громадян, які б сприймали країну свого проживання як власну батьківщину і були б пов’язані з нею мережею правдивих ментальних зв’язків. Переживши понад два десятиріччя латентної війни влади із власним народом, навіть в умовах найвигадливішої пропаганди, що не лишала простору особистій думці як такій, низка так званих радянських громадян сприймала СРСР/УСРР/УРСР не як батьківщину, а як місце пожиттєвого ув’язнення, з якого за умови збереження влади Кремля не було виходу. Ціла система більшовицьких ідеологічних сурогатів, вибудуваних у рамках концепту «ворог народу» (тобто універсального внутрішнього Іншого), інтерпретувала більшовицьку узурпацію на користь ленінської доктрини. Проте ідеологи були неспроможні розв’язати головну колізію: так звані «радянські люди» або панічно боялися «народної влади» й ненавиділи її, або фанатично її любили. В окресленій ситуації соціальна війна, перенесена в товщу суспільства, в обставинах політичної монополії комуністів не мала жодних шансів на припинення. Вона й перетворилася на провідний системотвірний принцип еволюції радянського ладу.

Загроза сепаратизму була одним із найдошкульніших фантомних страхів комунобільшовицького режиму, успадкованих від імперської Росії.

Продовжувана/наслідувана СРСР імперськість (хоч і зі змінними в історичній перспективі класовими/етнічними домінантами) відіграла центральну роль у вибудовуванні системи стосунків між центром і периферією, і, відповідно, – в умовах етнонаціонального відтворення. У цій системі національні державні утворення – радянські республіки – на різних етапах змінювали свій статус у суб’єкт-об’єктних відносинах, повсякчас то змагаючись за більшу самостійність (що переважно закінчувалося зачисткою республіканських еліт), то випрошуючи для себе певні послаблення/преференції (у періоди ослаблення центру). Загроза сепаратизму була одним із найдошкульніших фантомних страхів комунобільшовицького режиму, успадкованих від імперської Росії. Разом із повсякчасно очікуваною контрреволюцією, страх перед сепаратизмом становив каркас фобій, що зумовили еволюцію режиму. Вони ж деформували поступ низки молодих націй, штучно загальмувавши його на час комунобільшовицького/радянського експерименту.

Власне, через те на величезній частині пострадянських теренів, за винятком країн Балтії, транзит, започаткований у 1917 році, триває ще й досі. Росія, навпаки, дедалі виразніше демонструє прагнення розвернути історичний годинник у зворотному напрямку, нав’язуючи порядок денний геополітичної архаїзації решті колишніх союзних республік. Те, що нині видається російською боротьбою за історично сформовану цивілізаційну традицію, насправді є ерзацом пропагандистських кліше, які пропонується брати на віру, не замислюючись про їхню відповідність реальності. Тим часом про традиційність у відносинах влади й суспільства в російській/радянській ситуації можна казати лише в сенсі повного чи майже повного поневолення суспільства владою. Зрозуміло, що такий формат стосунків також має право на існування. Однак лише в СРСР та сучасній Росії про нього говорять як про найвищу форму демократії, особливий російський цивілізаційний шлях, проєкцію «світлого майбутнього».

Радянський лад творився дискурсивно, описувався у спеціально створених для цього термінах радянської новомови, претендував на новаційність, але насправді був реплікою старої імперської системи з більшістю притаманних їй вад: гіпертрофованим неефективним чиновницьким апаратом, приспаним соціумом, екстенсивними економікою, патріархальністю та патроналізмом. Обіцяючи якісний ривок до нової соціально-економічної формації з якісно новими суспільними відносинами та громадянською свідомістю, сталінська держава-комуна насправді поневолила суспільство, позбавивши можливостей самовдосконалюватися й розвиватися природним шляхом.

Більшу частину свого історичного часу в складі Російської/радянської імперії Україна якщо не випадала із цього тренду, то принаймні намагалася це зробити. І відбувалося це не випадково, а, знов-таки, внаслідок власних внутрішніх, непідвладних імперському уніфікаційному впливу інтенцій. У радянські часи, із їхніми карколомними соціальними, економічними й культурними експериментами на межі соціоінженерії та масового кодування, радянська Україна була важливим майданчиком. Цьому сприяло безліч чинників: тут і харизматичні місцеві більшовики з неабияким інтелектуальним потенціалом на кшталт Миколи Скрипника та Олександра Шумського; і непересічна етнонаціональна ситуація; і змістовний революційний бекґраунд та історія революційного руху в середовищі етнічних громад, що генерували власні політичні проєкти; і потужний вплив/тиск альтернативних національних проєктів сусідніх молодих держав; і, власне, український характер та історична пам’ять із вікопомними акцентами на Запорозькій Січі та Коліївщині, оспіваних Кобзарем і вкорінених у масову свідомість як національний міф. На придушенні всього цього розмаїття правдиво й був сфокусований СРСР. Висловімося метафорично: стараннями комунобільшовицьких вождів та їхніх поплічників колишня «тюрма народів» перетворилася на ГУЛАГівський барак, у якому то влаштовувалися народні гуляння і братання, то масові репресії й побиття «безродних космополітів» та «буржуазних націоналістів».

Кремль готував на 2022-й рік – рік фальшивого «сторіччя СРСР» – чергову ІПСО з далекоглядними наслідками.

Так, Кремль готував на 2022-й рік – рік фальшивого «сторіччя СРСР» – чергову ІПСО з далекоглядними наслідками. Чим не привід для виправлення «найбільшої геополітичної катастрофи» ХХ сторіччя? На щастя, українці успішно вчаться відрізняти фантоми від реальності. На відміну від росіян, які витратили 30 років на повернення до тоталітаризму, українці принаймні в загальних рисах реконструювали свою правдиву історію в складі СРСР, який не був створений 30 грудня 1922 року. Вони свідомі того, що декларування намірів – не те саме, що підписання союзного договору. Підписання союзного договору, яке відбулося після пів року доопрацювання, боротьби за кожен із пунктів угоди, за чітке прописування прав і обов’язків суб’єктів угоди – не те саме, що оспівана пізніше й виведена нині в ранг незаперечної путінської «історичної істини» об’єднавча й керівна роль Росії. Не кажучи вже про реальну сутність СРСР, наслідки його існування, історичні уроки.

Очевидну оцінку насправді дали суб’єкти союзного договору, які, скориставшись цілком конституційними засадами, вийшли з його складу – Литва, вже в 1990 році проголосивши відновлення незалежності, Україна в 1991 році, усвідомивши загрозу тоталітарної реконкісти. Вийшовши зі складу СРСР, вони дали правдиву історичну оцінку майже 70-річній радянській історії – як катастрофі світового масштабу. А нині, на жаль, змушені засвідчувати розірвання тієї фатальної угоди кров’ю.

Джерело

1 Comment on "100-річчя СРСР. Фальшивий ювілей більшовицького експерименту"

  1. Какой дятел копипастил статью? До 3-х раз повторение вставленных кусков – плагиат налицо,
    пьян или обкурился, полученный “опус” не читал

Напишіть відгук