“Бо командир не може плакати перед бійцем, але може перед капеланом” – капелан ХСП Олександр Коцюр

Капелан ХСП Олександр Коцюр у книзі “Капелани. На службі Богу і Україні” розповідає про своє служіння на Майдані, для військовослужбовців на фронті та мешканцям на прифронтових територіях.

«Я римо-католицький священик, але був хрещений у православній церкві. Коли я народився, римо-католицьких священиків ще не було, але батьки вирішили, що дитину треба будь-що охрестити. Тому якоюсь мірою я є ніби медіатором між двома обрядами. Коли мені було десь сімнадцять, я вирішив служити Богу і людям. І це рішення не прийшло випадково, в результаті збігу обставин. Я вірю, що випадковостей не буває. До цього рішення спричинився один зі священиків. Це не була якась намова, прагнення життєвого конформізму абощо. Можливо, це випливало з такого юнацького максималізму — хотілося щось робити у житті, але не щось таке просте, звичайне. Хотілося, аби життя пройшло в якийсь незвичайний спосіб. У той час я ще не усвідомлював повною мірою, що на мене чекає.

Коли я вже дозрів до якоїсь форми свідомості, можливо, ще дитячої, то саме римо-католицька церква взяла за мене таку едукаційну відповідальність. Я познайомився з одним священиком. Це наш подолянин, отець Ян Білецький. Я приходив до нього як дитина. Він навчав мене катехизму, вияснював Святе Письмо, в такій ніби «дитячій» формі. Відіграв свою роль і той факт, що Римо-католицька церква була переслідуваною. Тоді (а це були 1986–1987 роки) ще не було повної свободи віросповідання. Можливо, десь так я генетично успособлений, щоб протистояти злу й неправді. Причому це не є якесь загострене, фанатичне відчуття справедливості. Але я розумів: те, що мені розповідають, є чимось добрим.

Я пам’ятаю, коли вже нове покоління священиків прийшло (це була Перебудова, 1991 рік), один із молодих отців служив святу месу. А після того була зустріч із молоддю. І якийсь хлопчина прийшов і похвалився, що з нього зробили жовтенятко — показав «зірку» з молодим Іллічем. Священик дав йому лопату і каже: «Закопай її в землю». Я ще тоді до кінця не розумів тієї ситуації й сприйняв її з гумором. Лише згодом я усвідомив усю деструктивність, яку приніс той режим, як і те, що ми ці плоди змодифікованої свідомості — як-от викривлене розуміння суспільної справедливості (згідно із заповідями марксизму-ленінізму) та інше — будемо пожинати до сьогодні. Це вже я сьогодні розумію. І тому я вдячний і людям, і Богу за те, що перебуваю саме в католицькій церкві західного обряду. Я не знаю, як би було, якби все склалося по-іншому, але вважаю, що на те була воля Божа, і тому воно так є.

Армія у 2014 році була в такому стані!.. У військових не було достатнього забезпечення, засобів гігієни, немиті руки… Один військовий підходить до нас, а сам у кімнатних капцях. А вже сніг падає. Ми даємо йому валянки, і він їх обіймає. Знаєте, коли це згадуєш, то важко стримати емоції. Як пригадаю, плакати хочеться. Але героїзму хлопцям не бракувало.

Я сам від природи людина комунікабельна, тому православна церква від мене не є далеко, так само як і католицька церква східного обряду, тобто греко-католицька. Я дуже добре знаю ці два обряди і де можу, проводжу спільні служіння. Я не знаю, як може бути інакше, як нам жити не в злагоді. Може, так є не всюди. Можливо, десь існують якість локальні міжособистісні конфлікти.

Коли я служив у Хмельницькій області, недалеко від міста Дунаївці, у нас там був такий неофіційний душпастирський християнський комітет, до якого входили священики різних церков: реформаторської, баптистської, православної, греко-католицької, римо-католицької. Ми не обмежувались тільки офіційним спілкуванням чи, наприклад, спільними фото у місцевій газеті. Це просто на повсякденному рівні були дружні відносини, коли ми один одного відвідували у дні народження, як істинні й правдиві друзі. Більша частина моєї священицької практики припала на той час. Я до того звик і не знаю, як може бути інакше.

Спільне служіння особливо яскраво проявилося за часів Майдану. Один біля одного стояли, один одного тримали за руку. Коли вже були бої на Грушевського, коли там був спалений автобус, побудовані барикади, то не раз із боку протестувальників виходили священики і ставали між ними і працівниками міліції та «Беркута» — аби показати, що не треба вбивати, не треба ненавидіти, що з цього боку стоять люди, і вони домагаються справедливості. Я, власне, йшов із такою установкою. Бо, зрештою, я не є пацифіст, я — людина, яка хоче, щоб панувала справедливість, тут, на цій землі, яку нам Бог вділив, у цьому народі, який тут живе.

Коли Майдан щойно почався, коли побили студентів, я відвідував свого товариша, священика. Ми з ним поїхали в таке місце, де нікого немає, де ми збираємося, щоб молитися, говорити про справи духовні. І ми з ним сиділи, розмовляли про Бога в житті кожного з нас, як ми це переживаємо.

Я кажу до нього: «Слухай, В’ячеславе, чого ми тут сидимо? Там дітей побили, а ми з тобою сидимо і розмовляємо про Бога. Якщо ми маємо говорити про Бога і про його любов до всього людства, то як ми цю любов відносно нього маємо реалізувати? Ми ж Бога не бачимо, ми його переживаємо в таїнствах, у церкві, містеріях і так далі. Але найкраще ми виявляємо цю любов через ставлення до ближніх. Там є ті, хто сьогодні потребує нашої допомоги».

І ми з ним у той вечір зібралися і подалися в Київ. А я до того моменту в Києві був лише у дитинстві. Сіли в автівку й поїхали. Їдучи, в людей питаємо дорогу. На нас подивилися так скоса: «Хлопці, куди ви прямуєте?» То ж не видно, що це їдуть священики.

І від того моменту почалося моє служіння на Майдані, реальне перебування з людьми. І це не обмежувалося службами, розмовами, хрещеннями, вінчаннями, але це була вже така, знаєте, справжня дружба з людьми, які з тобою однодумні.

Я не політик і не вмію робити з політики реальність. Я маю свою дорогу — духовну. І до тієї справедливості, яку має політика наводити в суспільстві, я мав би ще додавати трохи милосердя. Але я зустрічав людей, і це не були якісь випадкові зустрічі, це вже були конкретні люди, яких я знав — знав, як їх звати, звідки вони. Ці люди мене пригощали. Я приходив до них у намети. Ми разом з ними проводили довгі вечори. Розмовляли. Молилися. Вони сповідалися. Розумієте, це вже стало як у себе в парафії, тобто це люди, які вже стали твоєю родиною.

І коли ти розумієш, що деяких із цих людей уже немає — вони відійшли, чи то на Майдані, чи в перші місяці війни на Донбасі… Мені не хочеться емоційно переживати ось цей біль втрати. Розумієте? Бо кожен із них — це дуже великий дар, який пішов із цього світу, не зреалізувавшись.

Майдан, як на мене, покликав до життя такі два явища — волонтерство і солідарність. Цього вже ніхто не знищить. І Майдан як явище залишиться вже назавжди. Коли б хто й хотів його затерти в історії, викреслити чи просто знівелювати в якийсь спосіб, йому це не вдасться. Чому? Тому що це пробудження залишиться в людях назавжди.

Майдан — це явище, яке буде про себе завжди нагадувати. Це щось, що виросло на людських очах, і воно продовжує рости в іншому форматі. А про війну я знав ще трішечки раніше, до анексії Криму. Чому? Тому що для мене було очевидно, що Росія як агресор… що так просто не минеться. Одного разу я підійшов до військового, генерала, і питаю: «Що робити простим людям?» Він каже: «Сіяти хліб, щоб військові могли його з’їсти і воювати за свій народ». Я зрозумів, що це початок війни.

Під час Майдану волонтерили, допомагали людям, возили їжу, медикаменти — допомагали всім, що було потрібно. І те саме робили, коли почалася війна. Але були вже інші потреби: амуніція, взуття, бронежилети, каски… І коли добровольці фактично з Майдану пішли на війну, то відразу більшість капеланів-майданівців теж пішли — як волонтери й капелани.

Так сталося, що один із моїх парафіян, молодий хлопчина, був призваний і служив у складі Мукачівського прикордонного загону. Він був направлений у Новогродівку, це поблизу Донецька. Я питаю своїх колег: «У вас є серед знайомих такі, хто служить?» Ми почали продзвонювати в цьому напрямку: хто де міг перебувати, — щоб спланувати поїздку.

Поїхали в той бік. Це було у грудні 2014-го. По дорозі завернули у Дніпропетровськ. І знаєте, я просто був зачудований. Тому що це місто недалеко від лінії фронту, і воно живе волонтерською діяльністю. Воно живе таким, я сказав би, практичним милосердям. Можливо, просто я зустрівся з такими людьми. Я зустрівся з волонтерами — Андрієм, Наталею. Вони стали нашими друзями, через яких ми вирішували багато питань. До цього ще долучилася місцева влада: відкривали перші центри для біженців, ремонтували лікарню імені Мечникова… Там життя просто кипіло.

Наші знайомі волонтери запитують нас: «Хлопці, а куди ви їдете?» — «В сектор». Кажуть: «Візьміть номери телефонів». Чому? Тому що лінія зіткнення непевна. І там, де зранку стояли наші воїни, в обід можуть бути терористи. Ось. Тоді ми вже зрозуміли, що це є повна небезпека. Коли їдеш у незнане, то почуття маєш змішані.

Ми спершу заїхали в Черкаське до мого товариша, а потім рушили в бік Донецька. Зупинилися у 93-й бригаді, в роті забезпечення. І тоді я вперше побачив людей, які вже мали досвід війни, які побували під обстрілами. Сам уперше почув «гради» — їх застосовували зазвичай уночі. Вибухи. Це вже, знаєте, були реалії війни.

Зустрічалися з місцевими. Знаєте, люди, що втратили ідентичність, у яких немає фундаменту, їм залишається тільки ненавидіти. Я думаю, що нас ненавиділи тільки через те, що в нас була хмельницька реєстрація.

Маленька ремарочка. Пригадую, як у 2000 році був у Макіївці на практиці. Тобто я їздив до свого знайомого священика, аби допомогти йому влітку працювати з парафіянами, доглядати за будинком. І одного разу, коли ми їхали з Макіївки (я чудово пам’ятаю ті всі дороги, бо їздив там як шофер), мене зупинив працівник ДАІ й попросив посвідчення водія. Я йому показав, а він каже: «Александр Коцюр. Та ти бєндєра…». Я питаю: «А що, в посвідченні написано, що я бєндєра?» Він: «Ти з Хмельницької області». Знаєте, це мені так запам’яталося… Я не мав до нього жодних негативних почуттів, усе було на такому позитиві, з гумором, а він…

На диво, священик, який їхав зі мною як пасажир, пішов забрав у даішників моє посвідчення водія і трішечки ще посварився з ними російською мовою. Бо я принципово вже тоді не вживав російської. Хоча знаю її, бо їздив колись у Росію, теж допомагав нашим священикам, в українській діаспорі.

Я не політик і не вмію робити з політики реальність. Я маю свою дорогу — духовну. І до тієї справедливості, яку має політика наводити в суспільстві, я мав би ще додавати трохи милосердя. Але я зустрічав людей, і це не були якісь випадкові зустрічі, це вже були конкретні люди, яких я знав — знав, як їх звати, звідки вони. Ці люди мене пригощали. Я приходив до них у намети. Ми разом з ними проводили довгі вечори. Розмовляли. Молилися. Вони сповідалися. Розумієте, це вже стало як у себе в парафії, тобто це люди, які вже стали твоєю родиною.

Армія у 2014 році була в такому стані!.. У військових не було достатнього забезпечення, засобів гігієни, немиті руки… Один військовий підходить до нас, а сам у кімнатних капцях. А вже сніг падає. Ми даємо йому валянки, і він їх обіймає. Знаєте, коли це згадуєш, то важко стримати емоції. Як пригадаю, плакати хочеться. Але героїзму хлопцям не бракувало. Це пречудові люди. У цій роті постачання 93-ї бригади я зустрів неймовірних людей із Кривого Рогу, Дніпропетровська, Запоріжжя. Не хотілося б їх обожнювати чи ліпити їм крила, але це були дивовижні люди — з першого призову, які пішли на те, про що нічого не знали.

Були також хлопці із Західної України, теж палкі серця, які рвалися в бій. Я пам’ятаю свою тодішню розмову з командиром, який сказав: «Знаєш, я їх тримаю на межі, щоб вони не рвонули вперед самі, без наказу». Бо хотіли побороти ворога. Ну, і борються до сьогодні.

Трохи пізніше, коли був вихід із Дебальцевого, я переганяв автомобіль, пригнаний волонтером з Німеччини, на 128-му бригаду. Я тоді був у Бахмуті й бачив ці важкі-важкі обличчя. Й очі. Очі людей, які пройшли рубікон життя і смерті. І це не порожні очі, але такі, ніби вони щось втратили, щось від них забрали. Так ніби людина їла, а не наситилась тією їжею. Ось.

Це було життя кожного дня — коли ти їдеш у сектор, повертаєшся… До тижня перебуваєш там і переживаєш якусь таку втрату відчуття реальності. Бо дуже швидка зміна ситуації, і ти мусиш адаптуватися, виконуєш свої обов’язки священика, волонтерські зобов’язання… Бо хлопці просять — як ти можеш відмовити?

Часто зустрічали колишніх беркутівців. У них там узагалі було інше завдання: вони стояли на блокпостах, починаючи від Харкова до Бахмута. І деколи з ними виникали конфліктні ситуації. Чому? Тому що ми везли допомогу тим, хто воює, а не тим, хто стоїть на блокпостах. Але, знаєте, я якось не можу себе переламати. Все-таки мені їх було трохи шкода. І треба було їх теж чимось пригощати. Вже ближче до лінії, до сектору, то ми й пригощали. Навіть спеціально прораховували, скільки в нас буде блокпостів, і готували продуктові набори, які давали їм, щоб якось вчинити щодо них по-людськи.

Я не маю ненависті до них. Я розумію, що це теж скалічені люди. Хоча вони свій вибір зробили. Але я не міг їх ненавидіти. У нас виникали з ними конфлікти, і не раз. Було так, що хотіли нас підставити, підкинути боєприпаси. Але в нас усе фіксувалося на камеру. Ми завжди перевіряли авто, завжди були свідки.

А втім, чого гріха таїти, не раз було й таке, що на блокпостах ми вказували зовсім інший напрямок слідування. Тобто якщо в нас запитували напрямок, то ми казали, що їдемо, наприклад, на Старобільськ або Червоний Лиман, чи ще кудись, а самі їхали в інший бік. Знаєте, були такі собі шпигунські ігри — аби убезпечити себе від полону. Бо вони могли нас просто видати. А як машина сама на трасі… У той час, коли ми їхали (я гнав тоді автомобіль з нашим державним прапором), я бачив людей, які пішки йшли на мирну територію. Бо вони не мали, за що їхати. Тобто ви розумієте, що це була за ситуація? Могли зупинити, могли забрати й авто, і все, що в ньому.

На мирній території тобі ніщо не загрожує. Люди здебільшого нарікають — бо їм же добре. Ну, або недобре — і через те нарікають. Або нарікають просто, аби нарікати. А коли приїжджаєш у сектор — бачиш очі, сповнені якимось таким позитивом щодо тебе. І тут війна, обстріли, тут усі в однакових умовах, під однаковою загрозою, між життям і смертю.

Кілька разів я був під час боїв разом із бійцями. Їх навіть часом підтримувало те, що ти просто з ними є. А взагалі сама ідея військового капеланства — це проста, але дуже важлива річ. Це не дати людині, яка перебуває на війні, перестати любити. Не допустити, щоб вона перестала любити. І тому ти є там. Щоб вони переоцінили своє ставлення до різних речей, переглянули кожен свою ієрархію цінностей.

Можливо, хтось вип’є чи ще якісь уживки має — ти маєш бути з ним, підтримати його — аби він зрозумів, що його не кинули, що він не сам, що з ним ще хтось є, аби не перестав любити. Хоча різні люди є і по-різному буває.

Найменший час, що я міг бути в секторі, — два-три дні. Найдовше — півроку-рік. Тоді саме я перебував на маріупольському напрямку, жив під Широкиним, яке в інформповідомленнях проходить фактично щодня. Відвідував людей у Водяному, де їх залишилося, може, трохи більше десятка. Займався різною гуманітарною діяльністю. Зокрема разом із Християнською службою порятунку (я вважався їхнім капеланом, у підрозділі цивільно-військового співробітництва (СІМІС) — це новий проект при Міністерстві оборони) ми проводили роботу з місцевим населенням, відповідаючи на їхні потреби.

А щодо потреб військових… Я колись жартував, що був такий час, коли у волонтерів сформувався комплекс Бога — що для волонтера немає нічого неможливого. Наприклад, якось до мене зателефонували і кажуть, що їм знищили пристрій нічного бачення до БТР. Знаєте, яке було моє наступне запитання? «А який БТР?» Бо там є різні маркування. І ми знайшли цей пристрій нічного бачення і переслали хлопцям на фронт. Я не знаю, як я сьогодні це зреалізував би, але тоді це було ось так. Ви ж розумієте, пристрій нічного бачення — це спеціалізована техніка, що не продається у звичайному магазині. Але нам вдавалося і таке.

Координація між військовими капеланами Римо-католицької церкви здійснюється через Конференцію єпископів. Там було визначено відповідального і таке інше. Але ми не можемо працювати так, як це роблять православна чи греко-католицька церкви. Тому що нас, римо-католицьких священиків, мало. І тому кожен із нас, коли їхав у відрядження в АТО, просив свого єпископа, щоби прислав заміну. Тобто хтось приїжджав і мене замінював за рахунок свого вільного часу. Давав можливість мені поїхати і проводити душпастирську роботу в секторі, працюючи там із військовими.

Ми спочатку чергувалися так: на тиждень я їду, а через тиждень інший, а через тиждень — іще інший. Нас на початку було багато. Тому що з наших парафій пішли воювати близькі нам люди. І ми з такої суто людської солідарності, а не просто задля священицького служіння чи в рамках офіційного відрядження, самі їхали на війну, щоб бути з ними там. І це було певним заспокоєнням для їхніх сімей: «Ну що, бачив нашого?» — «Ну так, бачив». — «Як там у нього?» — «Все добре. Там у нього курорт: зранку встає, нічого не робить, їсть». І так далі. Хлопці воювали дай Боже, але треба було їхнім жінкам говорити ось таке, щоб вони не нервувалися, щоби спокійно спали. Так було треба.

В екстремальних умовах людям байдуже, священиком якої церкви я є. Підходять: «Ти є священик?» — «Так, священик». — «Я хочу поговорити». Знаєте, людина, яка не була на війні, не має уявлення про неї. І неможливо це відразу усвідомити: от із цього моменту ти вже знаєш, що таке війна, з усіма її страхами/не-страхами, досвідом/не-досвідом…

Якось ми з одним бійцем розмовляли-розмовляли-розмовляли… Власне, я тільки слухав і мовчав. Тобто це був його монолог: міркування про те, у яких випадках він або хтось інший чинив морально, а в яких — ні, як має бути правильно. Кажу йому: «Слухай, я стільки сповідей і розмов вислухав з матюками, після яких ти просто розвернувся би і пішов… А в кінці я їм давав відпущення гріхів». Ось.

Часом розмова переходить у таїнство сповіді, бо це відкриття серця, це чоловічі сльози, розумієте? І в особливий спосіб треба бути підтримкою для командира. Бо командир не може плакати перед бійцем, але може перед капеланом. І тільки той чоловік може плакати, який є справжній чоловіком. Взагалі чоловік може плакати тільки перед іншим чоловіком. Ось.

Бувало, що приходили — ну все, вже терпцю немає… Окремі випадки — коли хтось підігрітий алкоголем чи ще чимось, бо таке теж трапляється. Ну, як кажуть, їх «зриває». Приходить, падає в коліна. І ти сидиш, як тато з дитиною. А потім виявляється, що під час всієї цієї розмови в його руці була граната. А ти просто сидиш, бо ти вже звик до того, що воно отак є.

Сама ідея військового капеланства — це проста, але дуже важлива річ. Це не дати людині, яка перебуває на війні, перестати любити. Не допустити, щоб вона перестала любити. І тому ти є там. Щоб вони переоцінили своє ставлення до різних речей, переглянули кожен свою ієрархію цінностей.

Набувши різного такого досвіду, я, на превеликий подив, став набагато спокійнішим. Але розумію, що цей спокій лише до якогось певного моменту. Бо я теж не застрахований від того, що називається посттравматичним синдромом. Розумієте? Я ж не ангел, а просто людина. Просто людина, яка відповіла на виклик часу. От мама ж не відмовляється від своєї дитини. Добра мама. Правда? Вона її народжує, любить, переживає за неї, інтуїтивно відчуває близькість, навіть на відстані. І приблизно те саме відбувається й зі мною. Це якийсь такий феномен. Ти відчуваєш, що там з ними. Починаєш переживати за них і таке інше… Ну, я вам у двох словах цього не поясню.

Але я теж потребував реабілітації. Коли я на довший час виїхав із сектору, то два тижні не виходив із кімнати. Не бачив потреби. Я не розумів, чого людям бракує — чому вони ходять по вулицях. Я не те щоб соціопат, мені подобається спілкування, я люблю бачити обличчя, очі людей. Але тоді я не бачив у цьому потреби.

Потім уже помаленьку-помаленьку мене почали провокувати. Ну, видно, мудрі люди були біля мене. Змусили вийти надвір. Після походу в супермаркет я півдня був хворий. Ну, бо там багато людей, і ти не можеш контролювати ситуацію. Твої інстинкти працюють на збереження життя, а ти не можеш усіх проконтролювати. Звісно, такого, що двері відчиняються, і я падаю на землю — такого не було. Але ти намагаєшся свідомістю десь на цьому рівні контролювати ситуацію. А ти ж її контролювати не можеш, бо хтось бере товар, роздивляється, кладе його назад. Хтось кудись біжить. Хтось із кимось по телефону розмовляє — на все тебе не вистачає. Ось. А на війні обмежене коло людей. Всі інстинкти скеровані на збереження життя — свого і ближнього. Ось так. Але я вже звик.

Також я працював над собою сам. Бо я ж усвідомлюю проблему. Ще розмовляв з іншим священиком, який теж розуміє проблематику посттравматичного синдрому, для того щоб збоку побачити себе. Розумієте? Щоб не думати про себе, що мене це вже не стосується. Це мене стосується. Це мене торкнулось. Я із цим житиму до кінця своїх днів. Є певні речі, над якими, я розумію, ще треба працювати. Наприклад, загострене почуття справедливості. Я себе до певних речей буквально змушував — щоб нервово не реагувати, не вдаватися у крайнощі. Тобто треба ще працювати над собою.

Для священика найголовніше — вміти слухати. Та й для всіх сьогодні це найголовніше. І цього можна навчитися. Взагалі, життя — це постійна робота над собою. От коли студент закінчує навчальний заклад, то гадає, що навчання завершилося. Але насправді воно продовжується. Як говорили давні римляни, «Repetitio est mater studiorum». Тому потрібно навчитися слухати. Бо слухати — це дуже великий дар. Кількість слів не змінює серця».

Be the first to comment on "“Бо командир не може плакати перед бійцем, але може перед капеланом” – капелан ХСП Олександр Коцюр"

Напишіть відгук