COVID-19: основні загрози для християнства в Україні

(аналітичний коментар АДЦ «Політична теологія»)

Починаючи з березня цього року, впродовж усього часу поширення у нашій країні COVID-19, українським християнам довелося зіткнутися з численними прикрими обставинами. Зміст цих обставин виходить далеко за межі тимчасових незручностей, пов’язаних із карантинними обмеженнями.

Упродовж піврічного періоду можна було спостерігати численні інформаційні атаки на Церкву, тиск проти релігійних структур з боку органів державної влади та місцевого самоврядування (включно з силовими органами), намагання цих органів диктувати форми релігійного життя. Водночас на основі аналізу цих речей можна говорити про величезний потенціал небезпек, здатний розкритися у найближчому майбутньому.

Інформаційні атаки: основні риси

Яскравим індикатором ворожої християнству атмосфери, що сформувалася в означений час, були масштабні інформаційні атаки.

Основними типами таких атак були напади на Церкву як інститут, образи вірних, висміювання Таїнств та інших релігійних практик. Всі ці речі походили від ЗМІ, органів влади, пересічних нехристиян, у результаті чого виникав комплексний інформаційний тиск. Так, чиновники нерідко висловлювалися у руслі тез, які були запропоновані ЗМІ і знайшли відгук у суспільстві. ЗМІ посилювали пропагандистський ефект сказаного чиновниками. Пересічні громадяни залюбки ретранслювали те, що почули з упливових трибун.

ЗМІ почали тенденційно подавати інформацію вже в березні. Тогочасні публікації журналістів утверджували стереотип, що храм – одне з найбільш сприятливих місць для зараження.

Іншим типом новинних повідомлень було максимальне інформування про випадки захворювання серед священників. Подібного зацікавлення станом здоров’я продавців, таксистів чи інших працівників інфраструктурно важливих сфер продемонстровано не було (за винятком медиків).

Особливим випробуванням стало наближення свята Христового Воскресіння. Вже 25 березня на сайті президента з’явилося повідомлення «Держава готує проект “Великдень вдома”». У квітні Володимир Зеленський заявив, що у разі масового відвідування на великодні свята храмів на коронавірус може захворіти до 10% українців. Подальший хід подій показав невиправданість цих залякувань: упродовж тижнів, що слідували за неділями Входу Господнього до Єрусалиму та Пасхи, ріст чисельності хворих не відзначився стрибками, що виділялись би на тлі загальної динаміки (і це при тому, що у зазначений час було поширеним значне скупчення людей у супермаркетах).

На прикладі «Великодня вдома» можна було спостерігати згадане посилення пропагандистського ефекту завдяки ЗМІ. Скажімо, заголовок передвеликоднього сюжету ТСН подано таким чином: «Якщо віряни підуть до храмів на Великдень, нового спалаху коронавірусу не уникнути». Зі самого сюжету можна зрозуміти, що ця теза належить правоохоронцям (які навряд чи компетентні робити такі категоричні заяви), але в заголовку вона подана як безапеляційне твердження, а не суб’єктивна думка.

Характерно, що автори сюжету своєю чергою висловили амбіцію бути експертами у царині релігійної практики. Ведуча розповіла про переваги богослужіння онлайн: завдяки численним відеокамерам глядач може побачити те, що не побачить вірянин у храмі. Можна навести подібний приклад. Журналісти «Української правди» винесли у заголовок ось таку установку: «Великдень вдома: Зеленський пояснив, як церкву замінити телевізором».

Антихристиянські інформаційні атаки не припинялися і влітку. Так, наприкінці липня міністр охорони здоров’я Максим Степанов зробив голосну заяву, що головною причиною зростання кількості хворих на заході України є богослужіння.

Зручна ціль: УПЦ МП

Значна частина антихристиянських інформаційних атак стосувалася Української православної Церкви (Московського патріархату). Не без підстав маючи імідж проросійської, УПЦ МП справді є дуже зручною для атак. Окрім публічного консенсусу стосовно проросійськості УПЦ МП можемо спостерігати застосування стосовно цієї конфесії розмитих, а тому дуже зручних для маніпуляції понять «відсталості» і «ретроградності».

У кінцевому підсумку інформаційні атаки проти УПЦ МП стають атаками проти християнства загалом. По-перше, безпосереднім предметом цих атак часто є Таїнства, інші релігійні практики, інститути священства та ієрархії, норми канонічного права. По-друге, решті конфесій нав’язується імператив «не бути як МП». Так, під час жорстих карантинних заходів був поширений стереотип, буцімто богослужіння за участі вірян проводить лише УПЦ МП. Коли ж такі богослужіння проводили представники інших конфесій, їх звинувачували в тому, що вони діють так само, як МП.

У певному сенсі УПЦ МП є союзником ворожих християнству сил, адже створює дуже сприятливі умови для системної антихристиянської пропаганди.

Голоси застороги у глобальному масштабі

Ситуація в Україні не є унікальною. У деяких країнах Церква зустрілася зі значно більшим тиском, ніж в Україні, що змусило ряд ієрархів публічно виступити на захист віри, людської свободи та гідності, а також із засторогою стосовно викликів для сакраментального життя Церкви. Здебільшого у таких виступах констатувався невиправданий радикалізм карантинних заходів і робилися спроби виявити стратегічні тенденції.

Так, уже 19 березня римо-католицький єпископ Атаназіус Шнайдер опублікував колонку, в якій заявив, що «різкі та непропорційні заходи безпеки включно з запереченням основних прав людини на свободу пересування, зібрань та думок у глобальному масштабі виглядають як такі, що були організовані за чітким планом».

На початку травня з різкою оцінкою нехтування релігійною свободою виступив префект Конгрегації богослужінь і дисципліни Таїнств кардинал Робер Сара. Тоді ж дванадцятеро католицьких ієрархів, а також ряд активних священників та мирян оприлюднили петицію, в якій стверджувалося, що під приводом епідемії коронавірусу «часто відбувається порушення невід’ємних прав громадян, а їхні фундаментальні свободи, – такі як свобода віросповідання, самовираження і пересування, – були непропорційно і невиправдано обмежені». Підписанти також звернули увагу на те, що наявний наступ на свободу може виявитися «тривожною прелюдією до створення світового уряду, що не підлягатиме будь-якому контролю».

Крім того, лунали голоси стосовно негативних унутрішньоцерковних тенденцій, які були спричинені зовнішньою кризою. Йшлося передусім про занепад євхаристійного культу, а то й випадки відвертої профанації Святих Дарів. Із заявами стосовно цього виступили кардинал Раймонд Берк та вже згадані єпископ Шнайдер і кардинал Сара.

Реакція українських ієрархів та ВРЦіРО

На початку епідеміологічних заходів церковні лідери України опинилися у непростій ситуації. Пошуком стратегії реагування їм доводилося займатися за умов браку надійної інформації про сам вірус та швидко сформованого запиту на конформізм Церкви. Відтак був обраний шлях найменшого опору. Це проявилося не лише в офіційній позиції стосовно богослужінь, але й у тому, що ієрархія та духовенство значною мірою долучилися до кампанії переконування населення у вкрай небезпечному характері нового захворювання і необхідності заходів, частина яких виглядає дуже сумнівно.

У заявах і діях церковних лідерів відчувалося прагнення продемонструвати те, що Церква є корисною суспільству та державі. У ряді випадків реалізація цього прагнення вкладалася у традиційну нішу харитативної діяльності Церкви. У той же час бракувало голосів про права самої Церкви і її вірних, а також тверезої оцінки негативних тенденцій суспільно-політичного характеру.

На цьому тлі приємно виокремилися деякі представники римо-католицького єпископату. Про те, що епідемію було використано для боротьби проти Церкви, у квітні та травні заявляв єпископ-помічник Львівської архідієцезії Едвард Кава. Єпископ Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький акцентував увагу на ганебності дій влади, яка, запровадивши жорсткий карантин й унеможлививши тим самим протести, взялася за ухвалення непопулярних законопроектів, у тому числі спрямованих на впровадження гендерної ідеології та обмеження релігійних прав.

Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій із одного боку вже на початку карантину звертала увагу на випадки зловживання влади, а з іншого – робила це надзвичайно обережно, уникаючи різких заяв, ультиматумів тощо. Так, на початку квітня ВРЦіРО адресувала прем’єру та МВС пропозиції, спрямовані на забезпечення конституційного права на свободу віросповідання. Автори пропозицій скаржилися на те, що представники поліції та місцевої влади вільно трактують підзаконні акти, якими було запроваджено карантинні обмеження, і вимагають цілковитого закриття храмів.

Схоже, в уряді вирішили не звертати особливої уваги на пропозиції ВРЦіРО, позаяк, плануючи послаблення карантину, урядовці проігнорували релігійні потреби населення. Це змусило ВРЦіРО 7 травня адресувати уряду нове звернення.

Врешті-решт свобода релігійного життя частково відновилася у руслі загального послаблення карантинних заходів і їхньої значної дискредитованості (чого лишень варте зізнання головного санітарного лікаря про те, що частина цих заходів запроваджувалася виключно для нагнітання страху). Проте і за таких обставин, в умовах сплеску туристичної активності і безтурботної діяльності розважальних закладів, Церкви поводили себе дуже стримано, зокрема – відмовилися від масових паломництв.

Держава не оцінила такої скромності, про що можна судити хоч би з огляду на згадувану заяву очільника МОЗ. Вельми промовистою є реакція ВРЦіРО на цю заяву . Відповідний документ був оприлюднений аж за тиждень після озвучення міністром звинувачень у бік Церкви. Його автори наголошували, що Церкви від самого початку карантину «вживають необхідних заходів щодо безпечного проведення богослужінь… Багато релігійних громад організували онлайн-трансляції своїх богослужінь, а допуск віруючих у храми і молитовні будинки відбувається за умови наявності захисної маски, з дотриманням рекомендованої урядом дистанції та використанням антисептичних засобів». На основі цього вони вимагали від МОЗ «припинити практику узагальнених звинувачень на адресу всієї релігійної спільноти».

Із наведених формулювань випливає, що Рада поділяє ригористичний підхід до епідеміологічних заходів.

Висновки

Досвід карантинних обмежень засвідчує, як легко державна влада може диктувати Церкві свої умови, посягаючи у тому числі на цілковиту заборону культу. Цьому, зокрема, сприяє стиль церковно-державних стосунків, апробований ВРЦіРО.

Не можна сказати, що цей стиль є цілком недієвим. Уникаючи різких заяв, мобілізації вірних, впливу на електоральні настрої, ВРЦіРО подекуди вдається досягнути вигідних домовленостей із владою, наприклад у справі блокування ініціатив, шкідливих із точки зору віри і моралі. Одначе, як видно з того ж методичного впровадження гендерної і ЛГБТ-ідеологій, йдеться лише про епізодичні успіхи.

Обираючи змальований стиль відносин із владою, Церкви нехтують можливістю комплексної мобілізації вірних. Під час коронавірусної кризи це проявилося у тому, що потреба застерегти вірних та всіх людей доброї волі про наявні ризики і небезпеки, назагал лишилася проігнорованою (і це на тлі зусиль, докладених задля пропаганди епідеміологічних заходів – як доречних, так і сумнівних). Зворотнім боком такої ситуації стало плекання частиною вірян дещо маргінальних пояснень того, що відбувається, а також недовіри до ієрархів та духовенства. У підсумку вірних спіткала розгубленість і дезорієнтація.

Збереження змальованого стилю поведінки несе загрозу речей, куди гірших за те, свідками чого ми були.

Джерело: Політична Теологія

Be the first to comment on "COVID-19: основні загрози для християнства в Україні"

Напишіть відгук