Аборт – це ядерна бомба у лоні суспільства

Що є найбільшою загрозою миру на Землі?

Після подій на Сході чимало українців скажуть, що це безперечно Росія. На думку християн Близького Сходу, це «Ісламська Держава». Можливо серед варіантів будуть міжнародний тероризм, Північна Корея чи атомна зброя… Проте це ніщо у порівнянні з абортом. Адже, як зазначила св. Мати Тереза з Калькутти, якщо рідна мати може вбити свою рідну дитину, то що заважає мені чи тобі вбити один одного. Для багатьох це може видатися абсурдом, адже штучне переривання вагітності вважається законним правом кожної жінки у багатьох демократичних країнах і не загрожує національній безпеці. Але якщо закон дозволяє матері вбивати дитину у своєму лоні, то який він має моральний авторитет забороняти це у інших випадках? Тому не варто дивуватися, що так легко розпочинаються війни і здійснюються теракти, де гинуть тисячі невинних людей, бо у разі, коли життя не бережеться на першому етапі його існування, воно втрачає недоторканість та святість і в наступних періодах. Це і є коренем та фундаментом усіх злочинів проти людяності, починаючи від нацизму та комунізму, закінчуючи етнічними чистками 90-х років минулого століття та нещодавніми терористичними актами: хтось дав собі право вирішувати, кому жити, а кому ні…

Як доводять наукові дослідження, ембріон – це не частина тіла жінки, а самостійна людська істота з власним ДНК, яка зароджується в момент запліднення, хоча і залежна від організму матері. Тобто є вже повноцінним мешканцем нашої держави, хоча без юридичних прав. А отже, право на життя, закріплене у Конституції України (Ст. 27), поширюється і на нього.

Прихильники абортів пояснюють право матері на аборт тотальною залежністю ненародженої дитини від матері. Однак вже народжені діти в не набагато меншій мірі залежать від батьків. Проте ніхто в здоровому глузді не скаже, що дорослі вправі собі дозволити їх вбити.

Події на Сході України довели, що кожне життя, незалежно від віку, походження чи статусу є безцінним і повинно оберігатися. То чому наше суспільство і законодавство дозволяє легальне вбивство мільйонів ненароджених дітей, які ще нічого не зробили, відбираючи їм фундаментальне право – жити? Адже на крові не можна збудувати благополуччя, а народ, що дозволяє аборти, не може жити у мирі та процвітанні. Порізані і скривавлені рештки його майбутнього лежать у сміттєвому баку. Тому не варто дивуватися, а тим більше звинувачувати Господа Бога, що нашу країну спіткало стільки горя протягом останнього часу, стільки хлопців у розквіті сил полягало на полях Донбасу, чому спіткала епідемія коронавірусу чи мільйони гинуть у злиднях та бідності. Не варто очікувати швидкого миру чи закінчення епідемії, поки тут на мирній території ведеться неоголошена війна проти життя, яка за двадцять років вже забрала 40 мільйонів невинних людських осіб. Ми засуджуємо терористів, які без попередження обстрілюють позиції українських захисників, які дотримуються Мінських договорів. Проте солдати хоча б можуть дати вогонь у відповідь. Немовлята у материнському лоні не здатні і на це. Вони не в змозі навіть закричати. То хіба Бог буде вислуховувати народ, який дозволяє, щоб мільйони невинних дітей вбивали у сучасних концлагерях, які називаються абортивними клініками.

Хоча аборт це не релігійна, а наукова проблема, чомусь гідність і життя людини зазвичай захищає лише Церква. У кожній дитині вона розпізнає свого Нареченого – Ісуса Христа, беззахисного, переслідуваного сучасним політичними Іродами та бичованого і розіп’ятого «медичними солдатами смерті», які мали б бути на стражі життя. Як писав Папа Бенедикт XVI «Ми не є випадковим і позбавленим значення продуктом еволюції. Кожний з нас є плодом Божого задуму. Кожний з нас є бажаним, коханим і незамінним». За цю відвагу саме церковному вченню перепадає нині найбільше критики від прихильників права жінки на вбивство своєї дитини. Як писав св. Йоан Павло ІІ: «Католицькій Церкві закидають, що вона, вперто обстоюючи свою доктрину про моральну негідність контрацепції, сприяє поширенню абортів. Така аргументація насправді виявляється необґрунтованою. Можливо, багато хто і вдається до контрацепції, аби пізніше не наражатися на спокусу аборту. Одначе антивартості, властиві “контрацептивній ментальності” (яка є чимось цілком одмінним від відповідального батьківства і материнства, що переживаються в шануванні повної правди подружнього акту), роблять саме цю спокусу ще сильнішою, коли доходить до зачаття “небажаного” життя. Власне, проаборційна культура набула найбільшого поширення саме в тих прошарках, де заперечують учення Церкви про контрацепцію. Безсумнівно, контрацепція і переривання вагітності з погляду моралі є двома принципово різними видами зла: один суперечить повній правді статевого акту, як правильного вияву любові між чоловіком і жінкою, інший знищує життя людської істоти; перший суперечить цноті подружньої чистоти, другий – безпосередньо ламає Божу заповідь “не вбивай”. Попри різну природу й моральну вагу, дуже часто ці два види зла виявляються в тісному зв’язку, наче плоди однієї рослини. В дуже багатьох випадках коріння цих учинків міститься в гедоністичному й безвідповідальному ставленні до статевого життя і спирається на егоїстичну свободу, яка бачить у продовженні роду перешкоди для повного розвитку особистості людини. Отже, життя, що може початися від співжиття чоловіка і жінки, стає ворогом, якого потрібно безумовно уникати, а переривання вагітності – це єдина можливість в разі неуспіху контрацепції» (Evangelium Vitae 13).

Там, де життя іншої людини не сприймається як дар, ближній стає проблемою, яку треба усунути. Маріонеткою у руках сильнішого, який може робити все, що йому заманеться. І тут мова не лише про дітей в утробі, але й про похилих та хворих людей які наражаються на евтанізію, навіть і без їхньої згоди і відома. Або, як мешканців Третього Світу піддають медичним експериментам та стерилізації, бо їх стало забагато, а отже не може вистачити їжі для людей високо розвинутих країн. Чим вам не сучасна сегрегація та політика вищості окремих суспільств.

Адже там де не бачать у ближньому особи, він стає частиною сірої маси, яку можна використати або ставитися до неї, як до сміття. У цьому і полягає ментальність комуністичного матеріалізму: особа стає матеріалом, продуктовими силами, які цінні лише у випадку їхньої корисності для більшості, а у разі, коли вони старіють чи зазнають травм, викидаються на смітник чи утилізуються. У цьому полягає марксистський конфлікт мас, коли здорові та сильні протистоять хворим та немічним. І одні мають право зватися і користуватися правом людини, а інші – ні.

Нині знаходяться чимало, які вважають, що вбивство людини задля життя іншої є допустимим методом. Ця концепція життєвого простору одних за рахунок інших не загинула із поразкою нацизму. Наприклад, прибічники штучного переривання вагітності переконані, що заборона абортів призведе до збільшення кількості нелегальних абортів, наражаючи на щораз більші ризики життя та здоров’я самих жінок. Але ніхто під приводом захисту інтересів кілерів не легалізовує наймане вбивство. Не подумайте, що я засуджую матерів, що пішли на аборт. Для багатьох це не було легке і добровільне рішення, адже напевно є чимало обставин, у тому числі злидні, нерозуміння родини, зґвалтування і примус чоловіка, штовхали їх на цей крок. Тому я особисто проти ініціатив криміналізації аборту, як вбивства, адже жінка є другою жертвою після вбитої дитини. Хоч часто цього і не усвідомлює. Аборт ніколи безслідно не минає, а його наслідками є психологічні і біологічні хвороби (ерозія шийки матки ендоцервецит, рак грудей, постабортивний синдором, безпліддя), які будуть переслідувати жінку все життя. Саме тому аборт ніколи не є виходом, а радше створює проблему. У момент зачаття жінка на підсвідомому рівні знає, що вже стала матір’ю. І коли дитину вбивають, то почуття провини і депресії буде тінню переслідувати аж до смерті.

Згідно з дослідженнями, проведеними американським університетом Міннесоти у 1985 році 100% опитаних жінок після здійснення аборту, відчувало сум і втрату, а 92% – провину, 85% мали негативні емоції, пов’язані з абортом. 81 % жінок відчували себе скривдженими, 73 % мали дискомфорт у присутності дітей і немовлят і стільки ж відсотків не могли розмовляти про причини аборту та мали депресію; 69% відчували небажання до подальшого сексуального життя, 65% відчували тенденції до самогубства, а 31% спробували його здійснити. У 23 % це була дуже важка форма депресії.

Часто жінки йдуть на цей крок, щоб врятувати своє подружжя і відносини з чоловіком. Але як доводять західні психологи, більшість таких стосунків після аборту приречені на крах1. Близько 90% пар, які були одружені, розходилися2. У випадку шлюбів, частка розлучень становить 25%3. Але, навіть, якщо й вдалося зберегти зв’язок, наслідки штучного переривання вагітності залишають свій слід, зокрема через сексуальну дисфункцію. Пара втрачає задоволення від сексуального контакту та відчуває під час нього біль. Або, навпаки, впадає у іншу крайність – сексуальну розбещеність4.

Аборт – це кровоточива рана, що продовжує нищити все оточення, хоча і його негативний вплив є непомітним для людського ока. Це стосується не тільки жінки, але і батька, який хотів мати дитину і можливо, нічого не знав про аборт. Він пізніше відчуває, печаль, втрату здатності радіти життю і ні чим не пояснене віідчуття, що йому когось не вистачає. Результати американських досліджень свідчать, що страждають також брати і сестри ненародженої дитини5Вони на підсвідомому рівні будуть відчувати загрозу зі сторони своїх батьків та нещирість у словах любові до них. Переривання вагітності негативно впливає і на медичний персонал, який бере участь у його виконання. У днях його проведення лікарі відчувають низку симптомів: погіршення настрою, втрата смаку, неспокій чи нервовість. Щоб  позбутися цих відчуттів, медичні працівники часто вдаються до алкоголю чи паління. Після вбивства ненародженої дитини у лікаря з’являється негативне ставлення до жінок загалом та до його пацієнтки зокрема. Обезцінюється сама вартість порятунку життя та турбота про здоров’я. Втрачається пошана до них, їх розглядають лише, як джерело доходів або навпаки – проблем. Та найважче напевно– це роздвоєння особистості акушерки та гінеколога, коли в однієї матері вони рятують дитину, а у іншої вбивають. Багато психотерапевтів вважають, що у медичного персоналу проявляються подібні симптоми, які характерні для постабортивного синдрому у жінок, адже медики не лише є свідками вбивства, але й безпосередніми виконавцями. Вони бачать на свої очі, що плід – це не частина жіночого тіла, а окремий людський організм. А отже, чим на пізнішому періоді здійснюється аборт, тим більш негативні наслідки будуть для самих лікарів6. Варто зазначити, що дані симптоми незалежні від релігійних чи інших світоглядних позицій медперсоналу. Вони є наслідок того, що дитина в лоні матері – це вже повноцінна людина, частина нашого роду. У 1985 р в США було опитано 90 працівників абортивних клінік за 25 різними параметрами і 95 % з них оцінило негативний вплив аборту на їхнє життя7.

Противники законодавчої заборони абортів наголошують, що тоді кількість «врятованих від аборту», але небажаних та покинутих дітей, неминуче зросте у сотні разів, а це породить насилля у родинах стосовно останніх. Але захист ненароджених і боротьба за гідне і забезпечене життя не суперечать один одному, а навпаки доповнюють. Папа Франциск наголошує, що «захист ненародженого життя тісно пов’язаний із захистом будь-якого іншого права. Життя є ціллю саме у собі, але ніколи не засобом для розв’язання інших труднощів. Якщо зруйнуємо це переконання, то не знайдемо солідних і тривалих фундаментів для захисту прав людини. Тоді вони будуть завжди залежати від користі тих, які виконують владу» («Радість Євангелія», 213.). Саме з права на життя випливають всі інші його атрибути як соціальний, економічний і юридичний захист. Можна чимало говорити, що діти будуть страждати у цьому несправедливому світі повному болю і злиднів. Але, як не дивно, прихильники легалізації дітовбивства не мріють про власні суїциди, а радіють своїм повноцінним життям. Проте радо забирають це право у інших. Як казав американський президент Рональд Рейган, що всім без винятку прибічникам абортів колись дали можливість народитися. І досить цинічно, коли феміністки виходять на марші, щоб захищати жінок від домашнього насильства, проте не захищають право ненароджених жінок на життя.

Або ліві турбуються про мігрантів, які прибувають у Європу, у той же час закривають двері для ненароджених дітей, які стукають у цей світ. А їм не потрібно здобувати громадянство, вони його отримують спадково. Це цілком природна поведінка груп комуністичного нахилу, коли одним дозволяють жити, а у інших забирають це право. Адже аборт був вперше легалізований на державному рівні саме у Радянському Союзі – у 1920 р. Після цього це зробила Гітлерівська Німеччина у 1933 р., але тільки для дітей з вадами розвитку та єврейського і циганського походження. Тому недостатньо скинути постаменти Сталіна і Леніна і перейменувати вулиці наших міст, потрібно попрощатися зі спадщиною комуністичного режиму. Декомунізація ніколи не буде повною, поки дозволене штучне поривання вагітності.

Йоан Павло писав: «Народ, який вбиває своїх дітей немає на надії майбутнє». Адже свій шанс на краще і благополучніше життя він вбиває у материнському лоні. І це, на жаль, до таких націй, які шанують традиції предків, але не бережуть життя нащадків, відносять і наш український народ. І Різдво – це найкращий час нам пригадати, що Життя варте того, щоб його приймати і за нього боротися.

Олександр Бучковський

Джерело: Родина

Be the first to comment on "Аборт – це ядерна бомба у лоні суспільства"

Напишіть відгук