Голодомор проти Церкви

Автор: Ярослава Музиченко

Історикиня Тетяна Євсєєва – про «основного конкурента більшовиків» в Україні, взаємозв’язок хлібозаготівель з нищенням духовності та філософію російського месіанства як основу комуністичних злочинів

Який вплив мав геноцид 1932-33 років на Українську Церкву? У свою чергу, чи стала вона чинником збереження людини як такої у час страшного рукотворного голоду? Про це говоримо з дослідницею історії православ’я, масових політичних репресії, примусової праці в СРСР, історії соціалістичних утопій, кандидаткою історичних наук, старшим науковим співробітник Інституту історії України НАН України Тетяною Євсєєвою.

Тетяна Євсєєва - фото 62410

Тетяна Євсєєва

«Християнин не має права бути членом неморальної партії…»

— Пані Тетяно, якою була Українська Автокефальна Православна Церква напередодні Голодомору?

— Вона стала платформою українського національного відродження. Літургія і проповіді велися українською мовою, перекладалися Святе Письмо і богослужбові книги. Церква проводила всю культурну роботу, яку лише можна було легально проводити під більшовиками. Попри системну роботу ОДПУ з дискредитації, застосування підкупу, фізичний та моральний терор, люди робили в тих жахливих обставинах усе, що могли. УАПЦ була конкуренткою більшовикам у царині українізації, заважала переформатуванню суспільства.

У 1925 році, зусиллями переважно Володимира Чехівського Українська Автокефальна Церква запропонувала соціальну програму. Нагадаю, що магістр богослів’я Чехівський був директором Департаменту сповідань (УНР ЦР), працював у Міністерстві ісповідань Української Держави, був Головою Ради Міністрів та Міністром ЗС УНР Директорії.

Слід сказати, що соціальна робота і для Російської Церкви, і для всієї російської «прогресивної громадськості», релігійної філософії, публіцистики та російської літератури ХІХ — початку ХХ століття була не характерною. В Росії суспільні зміни під тиском розвитку капіталізму відбулися доволі пізно. Прогресивна інтелігенція, будучи добре ознайомлена з європейською соціалістичною думкою ХVIII-ХІХ століть, спостерігала пів століття революції в країнах Європи й підтримувала погляди ще французьких комуністів, послідовників Гракха Бабефа, на знищення приватної власності. Олександр Герцен, наприклад, у 1848 році чомусь вирішив, що «промисловість закінчилася», а в якості моделі нового суспільного розвитку пропонував російську релігійну «общину». Цей общинний ідеал частина російських релігійних філософів та письменників зберігала аж до революції 1917 року.

Натомість католики таку доктрину мали ще з часів Папи Лева ХІІІ (понтифікат 1878-1903). Його енцикліка Rerum Novarum вийшла у 1891 року, коли за плечами Церкви було півстоліття християнського соціалізму, реальних організацій християнських робітничих професійних спілок, спроби налагодити співпрацю капіталістів та пролетаріату, скорочення робочого дня, захист жіночої та дитячої праці, гарантії її справедливої оплати, участь у набутті власності. Тобто те, чого «російська прогресивна інтелігенція» — письменники й філософи – не приймала на світоглядному рівні. Молодший сучасник Лева ХІІІ митрополит Андрей (Шептицький) (1901-1944), який посів кафедру в 1901 році і ще застав його понтифікат, доклав усіх можливих зусиль, щоб Греко-Католицька Церква в Західній Україні допомогла становленню української буржуазії. Обстоював розвиток освіти українською мовою, приватну власність, заможне українське село. Саме те, що всі російські революціонери – від демократа Герцена і до більшовика Лєніна – називали загадковим словом «мєщанство».

Я до речі, довго не могла зрозуміти, що ж вони мають на увазі. А виявляється, звичайну небідну людину, яка працює і отримує за свою роботу адекватну заробітну плату, може спокійно утримувати сім’ю, залишити дітям у спадок будинок, земельну ділянку чи якийсь невеличкий бізнес. Таких осіб ми зараз називаємо «середнім класом». Загалом розвиток капіталізму всюди змінював структуру суспільства та політичний устрій, тобто руйнував монархії. У Росії монархія та «симфонія» затрималися найдовше. Заради її збереження Микола ІІ тривалий час відкладав чи проводив частково економічні та політичні реформи. У тому числі й у царині державно-церковних стосунків. І більшовики цим дуже добре скористалися.

— Тобто, УАПЦ, пропонуючи соціальну програму, була, так би мовити, у тренді світового християнства?

— Десь так. Утім, ОДПУ не пустила єпископа Олександра (Ярещенка) та Володимира Чехівського до Стокгольма на «Світовий Конгрес Практичного Християнства» (серпень 1925, в англійській назві «Світова Християнська Конференція для життя і праці»), аби вони там не заявили про УАПЦ та не презентували свою соціальну програму. «Тези ВПЦР УАПЦ до програму Стокгольмської всесвітньої конференції християнських громад» залишилися в архіві ОДПУ.

У ньому УАПЦ проголошує своє право втручатися в усі сфери життя українців, які більшовицька влада заборонила зачіпати релігійним організаціям, благословляє кожного християнина служити піднесенню та удосконаленню своєї нації і наполягає, що християнин не має права бути членом неморальної партії. Окрім цього, закликає християн опікуватися дитячими домами і притулками, розвивати творчі здібності в професіях, служити знищенню державної експлуатації та насильства, боротися з ледарством і злочинністю, сексуальними пороками, голодом і злиднями.

Тут варто пам’ятати, що всі 1920-ті роки були для України голодними. Голод був у 21-22-му; у недорідних 24-25-му Єфремов писав у Щоденнику: «ходить поголоска, ніби в деяких селах на Київщині доходить до людоїдства»; також у 1928-29-му ще один маловідомий голод.

Цей документ УАПЦ суперечив і структурі більшовицької держави-комуни, і засобам та методам її будівництва. Зокрема, вихованню «людини нового типу» та радянського колективізму. Зрозуміло, що з такою програмою УАПЦ не могла проіснувати довго. Але повністю ліквідувати релігію та Церкву в Україні у 1920-ті роки більшовикам завадила позиція масових низових радянських органів – комітетів незаможних селян. Незаможники на своїх з’їздах протягом усього 1920 року ухвалювали резолюції з церковного питання і вимагали проведення богослужінь українською мовою.

Тоді влада стала на шлях прямих репресій та дискредитації і підкупу в церковному середовищі.

«Навіть у тих умовах люди обстоювали свої храми…»

— Більшовики самі ці всі ідеї генерували і методи вигадували, чи в них були «попередники»?

— Ще задовго до Леніна російські письменники й релігійні філософи, — я їх називаю світськими богословами, — замислювалися над перезаснуванням християнської цивілізації за російським православним зразком, на основі російської селянської общини та без приватної власності. Або й зовсім без Бога, як це бачив Михайло Бакунін. Їхні «искания» відображені в російській літературі та публіцистиці. Зокрема, у спадщині Олександра Герцена, в утопічних повістях та оповіданнях більшості російських класиків, а в «п’ятикнижжі» Федора Достоєвського – «Подросток», «Брати Карамазови», «Біси», «Ідіот», «Злочин і кара» – можна знайти обидва варіанти. Ленін лише втілив свій варіант держави-комуни.

Радянський плакат. 1920-ті рр. Серед «нечисті» - священик - фото 62407

Радянський плакат. 1920-ті рр. Серед «нечисті» – священикДжерело фото: wiki

— Ця нова «цивілізація», певно, мала бути позбавлена будь-яких виявів «місцевої самобутності», як і економічної бази у вигляді золота. Відомо, що Голодомор збігся в часі з другою хвилею «реквізиції» цінних речей з церков України. Такі вилучення відбувалися по всій території СССР. Чи були якісь особливості цієї кампанії саме на теренах УСРР?

— Так, це було друге масштабне пограбування нашого культурного надбання. У 1928 році «великого переламу», після ухвалення курсу на «прискорену індустріалізацію», з України, крім зерна, м’яса, молока, яєць та іншого, — що призвело до голоду 1928-1929, — починають експортувати музейний антикваріат. Зокрема, і ту частину церковних цінностей, яку в перший голод 1921-го українським мистецтвознавцям вдалося заховати по музеях.

Нарком торгівлі Анастас Мікоян підготував 27 грудня 1927 року проект постанови РНК СРСР про необхідність розпочати продаж на західних аукціонах предметів старовини і мистецтва, вилучених з експозицій та сховищ державних музеїв. Українське керівництво спочатку висловилося категорично проти музейних «заготівель» антикваріату на експорт, але вже 18 лютого 1928 року прийняла рішення Москви «до безумовного виконання».

У листопаді 1929 розпочали акція зняття церковних дзвонів «на потреби індустріалізації». Чимало зразків ливарного мистецтва або переплавили як брухт, або, як дзвін Іван Мазепи «Голуб», вивезли з України.

Дзвін Івана Мазепи українські дослідники нещодавно віднайшли в Оренбурзі, Росія - фото 62413

Дзвін Івана Мазепи українські дослідники нещодавно віднайшли в Оренбурзі, РосіяДжерело фото: www.golos.com.ua

Зображення герба Івана Мазепи на дзвоні «Голуб» - фото 62412

Зображення герба Івана Мазепи на дзвоні «Голуб»Джерело фото: life.pravda.com.ua

«Онімілі» храми з вересня 1930 почали масово перетворювати на зерносховища. Одночасно розгорнулася кампанія створення осередків «безвірників» у кожному селі. Вони мали здійснювати колективізацію та домагатися закриття храмів. Богослужбове начиння та церковні бібліотеки повторно переглядали: цінні речі чи книги забирали, все інше продавали з аукціону чи здавали на утилізацію. Утильсировина теж експортувалася.

Радянська монета, вилита з дзвонової міді - фото 62406

Радянська монета, вилита з дзвонової мідіДжерело фото: wiki

Друга п’ятирічка, яку ще називали «безбожною», стартувала у травні 1932-го під гаслом «Боротьба з релігією – боротьба за соціалізм» і мала на меті повну зачистку Церкви.

Планувалося, що до кінця 1937 року релігія і Церква повністю зникнуть з життя «радянської людини».

Однак знову виявилося, що на практиці це зробити непросто. Перша хвиля колективізації захлинулася через селянський спротив, у тому числі через активні протести проти закриття храмів. Щоправда, це була не така потужна хвиля повстань, як у 1919-му, бо люди вже були морально і фізично виснажені голодом. Та й зброю всю «викачали» у середині 1920-тих. Поза тим, спостерігався колосальний пасивний спротив. Навіть у тих умовах люди обстоювали свої храми, оскаржували незаконне закриття храмів. Тому у 1932-1933 роках місцева влада все ж рідко дотримувалася формальної процедури закриття храму. Вочевидь збори навіть знесилених від голоду «колгоспників» і «виборців» не гарантували успіху. Доводилося збирати кілька п’яниць із місцевого активу, комсомольців, безвірників і просто закривати церкву. Або надсилати до рай-, облвиконкому та ВУЦВК теки з майже незаповненими бланками.

Як уже говорилося, масштабний грабунок церков відбувся ще у 1920-ті роки. Тоді частину цінних мистецьких речей з лаврських ризниць вдалося вберегти від експорту у створеному за рекомендацією Всеукраїнської академії наук «Лаврському музеї культів та побуту» (з 1926 – Всеукраїнський музейний городок). У 1932 році предмети з цього музею перемістили до київської контори Держбанку. А після цього колекція дивним чином опинилася в Москві.

Радянська карикатура. Підпис: 'Приємна знахідка в Києво-Печерській лаврі. Святі отці приховали від вилучення кілька ящиків срібла, золота і дорогоцінного каміння. Це були єдині з усіх відкритих мощей, які виявились нетлінними і придатними на щось' КРОКОДИЛ, 1925, № 8 - фото 62416

Радянська карикатура. Підпис: “Приємна знахідка в Києво-Печерській лаврі. Святі отці приховали від вилучення кілька ящиків срібла, золота і дорогоцінного каміння. Це були єдині з усіх відкритих мощей, які виявились нетлінними і придатними на щось” КРОКОДИЛ, 1925, № 8Джерело фото: istpravda.com.ua

Цього року, після десятиліть пошуків археологу Тимуру Бобровському вдалося ідентифікувати частину колекції сакрального мистецтва з ризниці Софійського собору, викрадену чекістами у 1932 році з Всеукраїнського музейного городка Києво-Печерської Лаври, в експозиції Державного історичного музею у Москві. А це півсотні виробів із золота та срібла.

— Свої домашні іконостаси та родинні реліквії, пов’язані з вірою українські селяни і жителі невеликих містечок також переважно втратили упродовж кількох місяців геноциду…

— Протягом 1920 року в РСФРР ухвалили, а в УСРР продублювали низку декретів про вилучення, конфіскації та реквізиції коштовних металів, грошей, інших цінностей та майна приватних осіб на територіях, захоплених радянськими військами. Під кінець року Наркомату зовнішньої торгівлі РСФРР було доручено організувати збирання антикварних речей, а за найшвидший та найвигідніший продаж їх за кордон встановили премію. Вилучення цінностей здійснювалося під загрозою розстрілу.

Тоді селяни заховали свої родинні коштовності, хто де міг. А коли нависла реальна небезпека смерті від голоду – почали їх діставати. Це явище відкопування скарбів добре описала Оксана Забужко у своєму романі «Музей покинутих секретів», хоча й дещо помилившись у часі. Побутове золото – обручки, хрестики, сережки, дукачі, золоті чи срібні оклади від ікон, дореволюційні нагороди, сервізний посуд, діаманти, антикваріат – обмінювалися на продукти (до 94% товарообігу) через мережу магазинів Торгсин (торгзін). Сума валюти, залученої через цю мережу, перевищувала вартість 10 «велетнів» перших п’ятирічок: Горьковського автозаводу, Челябінського, Сталінградського та Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніпрогесу…

Утім валюти потребувала не лише індустріалізація, а й підтримка комуністичних та соціалістичних партій. Тільки для фінансування соціалістичної преси та діячів на Західній Україні політбюро ЦК КП(б)У виділило у 1933 році 60 мільйонів доларів.

— Виходить, українці були такі заможні? А чи було таке, що золоті речі релігійного вжитку силою відбирали «активісти» в час «хлібозаготівель»?

— Працюючи у вітчизняних архівах, у Києві, Харкові, я читала свідчення, що коли буксирні бригади заходили в хату шукати продукти, то заодно виносили й усе майно, на яке натрапляли: подушки, ковдри, з-під немовлят навіть видирали теплі хустки. Збереглися також спогади про пограбування тих, хто йшов до церкви. Адже люди вдягали до храму те, що в них залишилося найкращого – вишиту сорочку, кожух, гарну хустку. Їх перестрівали «активісти», били і відбирали речі, хрестики. Мародерство з боку активістів було абсолютно цинічним.

Експропріація ікон - фото 62411

Експропріація іконДжерело фото: gazeta.ua

«Зречення сану було крайнім кроком…»

— Священики на це якось реагували? Чи відомо, що говорили в церковному середовищі про хлібозаготівлі, їх мету і смерті від голоду?

— Тут потрібно зрозуміти, яким було церковне середовище в Україні на зламі 1920-30 років. До 1930 року по селах вже було закрито чимало церков. Був церковний актив, який, за законодавством, брав в оренду храм, а решта вірян – їх могло бути й кілька сотень – збиралися до нього на богослужіння з різних сіл, часом за кілька кілометрів.

Громада мусила платити податки за оренду храму і регулярно його ремонтувати. Бо влада намагалася його закрити під приводом «занедбаності». Майже щороку треба було переукладати угоду про оренду і, відповідно, платити за переоформлення документації. Це теж був спосіб боротьби з Церквою. Атеїстична пропаганда мало на кого діяла на той час, тому застосовували економічні заходи.

Крім того, громада платила податки за свого священика, а вони, у кращому випадку, зростали щороку. Особливо значними стали в у 1930-1933 роках, коли накладалися натуральні штрафи молоком чи м’ясом і доходило до конфіскації всього майна родини священика. Це при тому, що найперше священика позбавляли церковного будинку, землі понад «трудову норму» (або то й зовсім), виборчих прав, майна. Він мусив орендувати церковну сторожку чи приватне помешкання. Але жити міг там лише до чергової хвилі виселення «нетрудового елементу» з помешкання. До колгоспу чи кооперації його не приймали. Службовцем до радянських установ – теж, навіть якщо він не витримував і зрікався сану. Колгоспи залучали священиків до польових робіт і до купівлі держпозик на індустріалізацію, хоча, як «позбавленці», вони не мали права придбання цінних паперів.

Несплата податку тягнула за собою суд і позбавлення волі у місцевому різновиді «ҐУЛАҐу» — БУПРі, «будинку примусової праці». Ми звикли, що ҐУЛАҐ – це десь далеко, на Півночі, однак концентраційні табори меншого масштабу були розташовані по всій території УСРР. Громада скільки могла – утримувала свого панотця, щоб зберегти храм.

Єлецький монатир в Чернігові, де також діяв БУПР - фото 62414

Єлецький монастир в Чернігові, де також діяв БУПР

Джерело фото: castles.com.ua

Але далеко не всі панотці витримували економічний і моральний терор, що зростав роками. Були випадки, коли на вимогу чергового платежу священик кидав ключі від храму на стіл голови сільради. Зустрічаючись під час релігійних свят, духовенство обговорювало свої проблеми, перспективи та розпач. Ділилися ними з церковним керівництвом. Радилися один з одним і з приводу виходу «за штат» та зречення сану.

Вихід за штат давав можливість уникнути оподаткування, але загрожував закриттям храму. Священикові залишався храмовий антимінс (освячений плат із зображенням Ісуса Христа із зашитими часточками мощів святих) — це власне, переносний вівтар, на якому можна проводити богослужіння, як це робили військові священики. Такі мандрівні отці —«бродячі попи», як їх називали пропагандисти, вже після 1932 року, коли навіть у великих містах залишилося по 1-2 храми, ходили від села до села, хрестили дітей, святили житла, виконували інші треби для селян. Але серед парафіян вихід за штат позбавляв священика авторитету. В одному з сіл парафіяни, вмовляючи священика не кидати їх, говорили: «По нашому, як ти справедливий пастир, то не тікай від овець і будь вірним до кінця своїм переконанням, як був вірним Христос і святі люди».

Зречення сану взагалі було крайнім кроком. Панотці бачили, як у боротьбі за існування серед людей запанувала ненависть і ворожнеча, суворий тваринний егоїзм. Річ у тім, що після зречення священик вже не міг собі дозволити просто зайти до церкви, бо, як говорив єпископ Марко (Грушевський), «намолився на все життя».

Тобто, люди жили в пекельних умовах, однакових для церковного і нецерковного середовища. Хоча іноді селяни вдавалися до свячення зерна наприклад, у 1929 р. «бо наступного року буде голод», — я зустрічала такі згадки в документах. Але назагал же ситуація була очевидною, про те, що «голодуємо, пухнемо з голоду» відкрито говорили навіть на зборах комітетів незаможних селян ще у тому ж 1929-му. Постійна боротьба за виживання, хлібозаготівлі, пошуки грошей для сплати чергового податку, загроза репресій фізичних, голод, зведення життя до первісних інстинктів мали вибити з людей весь надбаний за два тисячоліття шар християнської культури. Можна тільки уявити масштаби експерименту над людиною, її тілом і душею.Постійна боротьба за виживання, хлібозаготівлі, пошуки грошей для сплати чергового податку, загроза репресій фізичних, голод, зведення життя до первісних інстинктів мали вибити з людей весь надбаний за два тисячоліття шар християнської культури. Можна тільки уявити масштаби експерименту над людиною, її тілом і душею.

Натомість ДПУ вже з 1928 року фіксувало повідомлення червоноармійцям-селянам з дому про жорстокий голод та такі розмови серед них: «як тільки спалахне війна, ми кинемо гвинтівки й розбіжимося по домівках», а серед селян – «Селянству було б краще, якби Україна була самостійною», «Був би Петлюра, то в Україні всього було б удосталь» тощо.

— Тобто, голод став знаряддям боротьби також із Церквою, з духовністю?

— Так, власне. Однак, Сталін так і не зміг повністю втілити свій план комуністичного будівництва та переформатування людини, застосувавши голод. Перепис 1937 року показав, що, попри його очікування, знищити релігійність так і не змогли: невіруючими себе визнали 43,3% опитаних. Більше того, до та після прийняття Конституції 1936 року та перепису населення під вибори 1937-го ті ж уцілілі «бродячі попи», обговорюючи з людьми проект конституції та майбутні вибори, висловлювали наївні сподівання на відкриття церков та можливість обрання духовенства до рад. Сталіну знову довелося братися за «виховання» виборця терором який і організували у 1937-1938 роках.

Атеїстина пропаганда в школі - фото 62408

Атеїстина пропаганда в школіДжерело фото: gazeta.ua

«Позбутися відродження не вдалося…»

— Що відомо про інші конфесії в час Голодомору? Як штучний голод вплинув на українських протестантів, католиків?

— Радянська влада не робила винятків для якихось етносів чи конфесій. Громадянин СССР мав бути «радянським за формою і соціалістичним за змістом». Але люди, що мали якихось родичів за кордоном могли отримувати якусь допомогу і так врятуватися від голодної смерті.

— Яким було буття українських юдеїв у час Голодомору і репресій? Так само ж, закривали синагоги, репресували рабинів…

— Євреї були переважно ремісниками, після ліквідації кустарних промислів частина пішли до міст на фабрики й заводи, де могли отримувати продовольчі картки. Чимало влилися до лав ВУНК-ДПУ. Та ж частина єврейського населення, що осіла на землі, так само помирала від голоду, якщо не було якоїсь допомоги від родичів з-за кордну.

Загалом, більшовикам заважали усі християнські і нехристиянські конфесії. Тому вони ґрунтовно взялися за експеримент з «перековування душі» людини – як біологічної, соціальної і моральної істоти. Причому провести колективізацію та ліквідацію релігії і церкви планували одночасно, протягом однієї п’ятирічки.

Перевезення дзвона, знятого з церкви «на потреби радянської влади» - фото 62409

Перевезення дзвона, знятого з церкви «на потреби радянської влади»Джерело фото: day.kyiv.ua

— Чи звертали увагу на нищення УАПЦ тогочасні інтелектуали УСРР – письменники, митці, журналісти?

— Так, воно не залишилося непоміченим. У 1920-тих, наприклад, Сергій Єфремов у своєму Щоденнику звернув увагу на розкладання і дискредитацію кліру УАПЦ чекістськими методами, втручання у проведення Собору 1927 року. Однак, поєднати колективізацію села з «самоліквідацією» УАПЦ не вийшло. «Ліквідаційний собор» на початку 1930-го комуністи провели, але селянський спротив примусив компенсувати «запаморочення від успіхів» й у царині церковно-державних стосунків, відновити її до кінця року у вигляді УПЦ (1930-1939). Хоча протягом 1930-тих років чимало духовенства і віруючих УАПЦ буди репресовані і загинули у тюрмах та концтаборах.

Попри все, остаточно позбутися українського державно-церковного відродження більшовикам все одно не вдалося. Так, у 1939 році після поділу Польщі Сталіну довелося створювати Екзархат Західної України та Білорусі, відновлювати у Києві митрополичу катедру і зберігати залишки церковного життя, бо він отримав Волинську, Тернопільсько-Галицьку, Гродненсько-Віленську та Поліську єпархії Польської Автокефальної Православної Церкви, де жили 7,5 мільйонів православних українців, було чотири чинних єпископи, більше 3 тисяч храмів та 64 монастирі.

Що ж стосується письменників, то це окрема велика тема, можливо краще до неї повернутися спеціально. Принагідно лише зазначу, що у їхніх творах переплетення біблійних мотивів та національного й духовного оновлення у тому чи іншому вигляді присутнє. Але дуже швидко додається тема дослідження глибин людського «я» в умовах будівництва комуністичної цивілізації підроблених завітів, коли вершники апокаліпсису буквально на очах розчищають в людських душах майданчик для комуністичного будівництва.

Від початку 1920-тих постійною темою української поезії та прози є голод: як наслідок соціального експерименту, як чинник, що з одного боку знімає з людини мораль, гідність, здатність любити, перетворює на істоту, що живе самими інстинктами.

До кінця 1920-тих поети та прозаїки – Максим Рильський, Майк Йогансен, Павло Тичина, Валер’ян Підмогильний та інші автори ще могли такі твори публікувати. Микола Куліш у 1923-1924 написав драму «Голод», прем’єра відбулася у 1924 році у столичному театрі ім. Івана Франка (до Києва театр переїхав у 1926-му), побувала на гастролях у Москві. У 1928-1929 роках п’єса йшла на професійній театральній сцені та у сільських клубах. Внесені на вимогу цензури виправлення – образ продкомісара, що привіз допомогу голодуючим селянам та заарештував «куркулів-шкідників», що приховували хліб, – не знищили авторського задуму, твір передав реалізм і трагедію голоду, людських страждань, божевілля і людоїдства, ідейного фанатизму, зачерствілості та душевної теплоти.

Інакше склалася доля «Листів із Степової України» тоді ще початківця у літературі Докії Гуменної. Її нарис, написаний під враженням подорожі Запоріжжям влітку 1928 року, надрукував літературний журнал «Плуг». Талановито змальовані повсякдення села «з облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами» та критика русифікаторської політики в Україні, персоніфікована тут особою відомого російського письменника Федора Гладкова, справили вибуховий ефект. Письменниця за правдиве відображення теми голоду зазнала цькувань з боку партійних посадовців, аж до секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, партійних літераторів та газети «Правда», а сама тема голоду у 1920-тих, а тим більше – Голодомору 1932-1933 – до загибелі комунізму в СРСР була найбільшою таємницею режиму. При тому, що українські письменники, художники, журналісти за партійними «командировками» відряджалися на село підтримувати колективізацію, фіксувати «тріумфальну ходу радянської влади на селі». Вони бачили, що відбувається. Вони переживали щодня за апокаліпсис довкола себе.

Відвідували СРСР також іноземні журналісти. Серед них були сміливі та порядні люди, що наважувалися з ризиком для життя розповісти світові, чим є радянський комунізм насправді. Серед наших Праведників Миру – канадійська журналістка Рія Клайман, британські журналісти Гаррет Джонс та Малкольм Маґґерідж. Останній в інтерв’ю 1983 року кореспонденту Радіо Свобода Богдану Нагайлу згадував, що всі іноземні кореспонденти в Москві у 1932 році тільки й говорили про голод. Багато хто намагався дістатися України, щоб побачити все на власні очі, але це було майже неможливо. Як і Ріа Клайман, Маґґерідж спромігся побувати в Україні та на Північному Кавказі у 1932 році, а потім передати матеріали з враженнями від подорожі до редакції «Манчестер Ґардіан».

В інтерв’ю 1983 року Малкольм Маґґріжд згадував як найяскравіший епізод подорожі, відвідини церкви в Києві: «Там саме відбувалося православне богослужіння і церква була переповнена людьми. Хоч я багато чого не розумів, все-таки навіть з моїм незначним знанням російської мови дещо до мене доходило. Тема була: «Наше становище безнадійне. Лише Бог може нам допомогти». Це було проказуване з такою фантастичною щирістю і вірою, що я дуже сумніваюся, чи коли-небудь був присутній на богослужінні, яке б мене настільки зворушило. Паства, всупереч тому, що можна було сподіватися, була мішаного типу і включала призовників, селян та осіб зов­сім буржуйського вигляду. І постійно пробивалася та жахлива нота: “Ми безсилі, ми безсилі, ми нічого не можемо вдіяти. Просимо, просимо, поможи нам!”».

Джерело: РіСУ

Be the first to comment on "Голодомор проти Церкви"

Напишіть відгук