Кардинал Сильвестр Сембратович – митрополит і реформатор

Моя родина – то Церква, клир і руський нарід

Сильвестр Сембратович

У своїх намаганнях реформувати Греко-католицьку Церкву митрополит Андрей Шептицький мав попередника. Проте на відміну від Шептицького, якого галицькі русини поступово сприйняли, а навіть полюбили, митрополита Сильвестра вони не сприймали, не розуміли, а відтак – забули. Зрештою, епоха двох останніх десятиліть ХІХ століття, коли діяв митрополит Сильвестр, все ж була іншою, ніж перші два десятиліття ХХ століття, коли діяв митрополит Андрей.

Сембратовичі – лемківська шляхта. Згідно однієї версії, їхній рід походив із с. Виссов Біцького деканату. Фундатором роду був солтис Виссовський, який мав сім синів, звідси й прізвище (сім братів). Згідно іншої, це шляхта чеського походження, яка вперто трималася свого коріння і не бажала германізуватися. Походить від «я сем брат». Як би там не було, не викликає сумніву, що Сембратовичі – давній дрібношляхетський рід, у ХІХ ст. добре розгалужений, а його численні представники мешкали також у Львові. Про це, серед іншого, свідчить монографія Йосифа Бялині-Холодецького «Стрийський цвинтар у Львові» (1913), де бачимо фотографії надгробків двох львівських родин Сембратовичів: пам’ятник Марії з Зауерів Сембратович та її доньки Лукії (з епітафією українською) та гробівець Теодора Сембратовича (з польськими епітафіями) [1].

Сильвестр Сембратович народився 3 вересня 1836 р. у сім’ї пароха Дошниці (Лемківщина). Студіював богослов’я і філософію у колегії Папи Урбана VIII у Римі, висвятився 1860 р., там же склав докторат. Після короткого перебування на посадах помічника пароха у селах Лемківщини став капеланом і управителем монастиря василіянок у Словіті (1862-1863).

З 1863 р. – префект духовної семінарії у Львові. У 1865-1869 рр. – доцент, з 1869 р. – професор теології Львівського університету, декан богословського факультету у 1872-1873 і 1878-1879 рр. З 1877 р. – крилошанин, 1878 – архипресвітер митрополичої капітули, 1879  – єпископ юліополітанський і суфраган митрополита Йосифа Сембратовича (свого дядька). 1882 р. замінив його на митрополичому престолі. Інтронізований 1885 р. З 1894 р. – кардинал. Віце-маршал Галицького сейму у 1883-1897 рр., член Палати Вельмож австрійського парламенту у 1885-1898 рр. [2]. Його брат Теофіл Сембратович – генерал австрійської контррозвідники [3].

Сильвестр Сембратович був одним з перших українських католицьких універсалістів або, як їх називали тоді, «ультрамонтанів». На його погляд, українська нація мала існувати як спільнота насамперед конфесійна, греко-католицька, про що з ним, професором теології Львівського університету, завзято сперечався Франко в свої студентські літа. Свої ідеї майбутній митрополит пробував пропагувати на шпальтах заснованого ним «Руського Сіону» (1877) – першого богословського місячника українською мовою в Галичині.

Але ще в 1880-і роки в амбівалентності Греко-католицької Церкви галичани більше шанували східний обряд, ніж вірність престолові св. Петра. Символом москвофільської партії була тоді сутана греко-католицького священика, як це не парадоксально звучить сьогодні. Тож своїм світоглядом новий митрополит випереджав свій час на 20-30 років, і це автоматично забезпечувало непорозуміння з його оточенням.

Сильвестр Сембратович став адміністратором митрополичого престолу після скандального судового процесу 1882 р. у Львові проти прихильників православ’я, тобто у винятково напруженій ситуації та ще й завдяки протекції польських політиків. Але був він надто інтеліґентний і занадто коректний, через що не вмів домогтися послуху від вірних. На прикладі багатьох наших сучасників знаємо сьогодні, як може сприяти політикові його зовнішність. Натомість карикатурний образ єзуїта, мальований К. Устияновичем у сатиричних часописах «Зеркало» і «Страхопуд» – довготелесого чахлика в окулярах – ймовірно, копіювався з високої й худорлявої постаті Сильвестра Сембратовича.

Корнило Устиянович. «Лазуїти». «Зеркало», 1882. №11

Тож, зауваживши нерішучість Сембратовича, австрійський уряд і Папа Лев XIII завагалися, проте інтронізація таки відбулася, хоч і запізнилася на три роки. Митрополит одразу взяв активну участь у передвиборній кампанії до австрійського парламенту. «Митрополичому комітетові», що діяв у тісному порозумінні з намісником Галичини Пилипом Залєським і польським виборчим комітетом, вдалося провести у парламент три кандидатури, тоді як спільному москвофільсько-народовському комітетові – аж одну.

Проте «митрополичі» депутати були екстремально пасивні, в парламенті майже не з’являлися, і був це вагомий удар по репутації Сильвестра Сембратовича. Зазнала краху й заснована ним газета «Мир» (1885-1887), що пропагувала гасло польсько-української співпраці на католицьких засадах. Намісник та граф Альфред Потоцький, що був її спонсорами, невдовзі розчарувалися і припинили її фінансування. Тому вже у 1885 р. митрополит діяв в атмосфері глухої ненависті і презирства до своєї особи з боку своїх вірних [4].

Тим часом дозрівало чергове польсько-українське порозуміння («нова ера», 1890-1894). Цього разу митрополит Сильвестр відмовився від пропозиції очолити політичну акцію, відповівши невдоволеному намісникові гр. К. Баденієві, що серед русинів є вже достатньо зрілих світських діячів [5].

Зрештою, до такої позиції його спонукали як «ультрамонтанський» світогляд, так і нещодавній невдалий політичний досвід. Набагато пізніше логіку митрополита пояснив канадський історик Іван Павло Химка: «Вкладаючи стільки енергії в національний рух, Церква, кінець кінцем, опинилася в небезпечному становищі, її стали розглядати як інструмент світського руху. Церква почала втрачати самобутність. Зусилля духовенства, спрямовані на розвиток національного руху, стали брати гору над виконанням суто духовних обов’язків. Часто священики вважали себе більше громадськими діячами, ніж служителями Бога. Підупалий престиж релігії серед світської інтелігенції та селянства  привели ієрархію наприкінці 90-тих років ХІХ століття до усвідомлення цього факту»[6].

Тим не менше митрополит Сильвестр не раз із запалом виступав на підтримку угоди з польським істеблішментом на католицьких засадах з трибуни Галицького сейму.

Зрозуміло, що така рішуча постава не додала популярності Сильвестрe Сембратовичеві, особливо серед москвофілів. Прикро читати звіти про засідання митрополичої капітули, яка повністю знаходилася під їхнім контролем. Отці Олексій Торонський і Олександр Стефанович – народовці, які співчували митрополитові, здебільшого відмовчувалися і сиділи, немов би води в рот набравши, натомість тон задавали його про-православні опоненти Антоній Петрушевич (кустос капітули) та Теофіл Павликів (парох основної Успенської парафії, обоє були досвідчені парламентарії).

Митрополит пасував, і виходило так, що не його підлеглі виправдовувалися перед ним, а навпаки, він виправдовувався перед своїми підлеглими! «Мені стало жаль його, – повідомляв о. Олександр Стефанович, крилошанин Львівської капітули, О.Барвінському 20 березня 1893 р., – видно, той чоловік розуміє нашу ситуацію і наш правдивий стан, і хотів би щось зробити, та немає ні одного чоловіка коло себе, котрий би його попирав. Коли вже зачато завзято боронити старшої партії, митрополит зачав м’якнути, і далі й не знав вже, що робити» [7].

Тож під час «нової ери» москвофіли влаштовували йому гучні обструкції, найгучніша – напад на нього студентів у Віденському двірці 1893 р., коли його зустріли криками «зрадник» і тухлими яйцями [8]. Митрополит відповідав тим, що видавав куренди, які забороняли духовенству передплачувати та читати москвофільську пресу. Утім, москвофіли змінювали назви своїх видань,  тому це не давало результату.

Натомість українці-народовці («народовці» – польське слово; у дослівному перекладі  – «націоналісти»; у міжвоєнний період у Польщі так називали прихильників національно-демократичного напрямку польської політики) теж не завжди розуміли митрополита, тому він почувався самотнім.

Все ж незважаючи на глуху стіну непорозумінь і навіть зневаги, митрополит впевнено провадив свою Церкву на шлях вестернізації та дбав про покращення її загального стану. Саме на час адміністрування Сильвестра Сембратовича митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882), 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок, 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові, заснував товариство св. Павла, що займалося місійною працею, товариство св. Петра, що допомагало бідним парафіям, санкціонував 1892 р. заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р. Саме Сембратович домігся від уряду реалізації давньої обіцянки утворення нової єпархії з центром у Станіславові (1885) і скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.!) [9]. 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму [10].

У 1897 р. у кардинала виявили рака. Згідно легенди, на смертному одрі «полякуючий» Сембратович мав сказати: «я каюся і знаю, що милосердний Бог мені простить [тобто співпрацю з польськими політиками у галузі нейтралізації прихильників православ’я і панславізму!], але чи простить мені мій народ і мій клир?» [11]. Поширення цієї москвофільської легенди і проникнення її до наукових публікацій демонструє правдиву «зачарованість на Схід» (як сказав би Ярослав Галан) її поширювачів.

Кардинал Сильвестр Сембратович помер 4 вересня 1898 р. Цікаво зауважити, що в Галичині таки постав йому пам’ятник – у с. Підлюте біля Перегінська, куди митрополит любив приїздити улітку на відпочинок. Його поставив німець Шмідт, власник маєтків у Сколівському повіті.

Ігор Чорновол
Доктор історичних наук

Джерело: Політична теологія

Be the first to comment on "Кардинал Сильвестр Сембратович – митрополит і реформатор"

Напишіть відгук