Мультикультурна Франція: новітні мученики за віру

У Ніцці, що на півдні Франції, 29 жовтня стався напад з ножем біля собору Богоматері, внаслідок якого троє людей загинули та ще декілька отримали поранення; напад вважають терактом.

Як пише “Європейська правда”, про це повідомляє Le Figaro.

Напад стався вранці. Майже одразу нападника затримали та госпіталізували – він отримав кульове поранення.

Мер Ніцци Крістіан Естрозі одразу заявив, що вважає напад терактом.

“Я на місці разом з національною та муніципальною поліцією, які затримали нападника. Я підтверджую, що всі обставини вказують на те, що це напад поруч із базилікою Богоматері Ніцци є терактом”, – написав він.

Поліція очепила квартал і здійснює перевірку, тому що одночасно повідомили про підозрілий пакунок.

Спершу повідомлялося про двох загиблих, зараз повідомляють вже про три жертви – двох жінок та одного чоловіка. За словами мера Ніцци, двоє з них – вірянка та охоронець – були вбиті всередині собору.

Президент Еммануель Макрон заявив, що виїздить до Ніцци.

Нагадаємо, в середині жовтня в містечку біля Парижа екстреміст обезголовив вчителя, який на уроках свободи слова показав учням карикатури на пророка Мухаммеда.

Президент Еммануель Макрон після цього оголосив рішучі заходи для боротьби з радикальними ісламістами всередині країни та наголосив, що Франція не заборонятиме публікувати карикатури на пророка.

Це викликало хвилю критики в мусульманському світі та різкі заяви президента Туреччини. 28 жовтня журнал Charlie Hebdo опублікував карикатуру на Ердогана, він подав на редакцію в суд. Останній великий теракт у Ніцці стався 14 липня 2016 року, коли екстреміст використав для нападу вантажівку. Тоді загинули 86 людей.


Pierre Suu/Getty Images

Ігор Загребельий, Керівник АДЦ «Політична теологія», у матеріалі “Іслам, християнство й ідоли сучасної Європи”, зазначає, що декому може здатися, що ці дві трагічні події за суттю майже ідентичні. Але чи так це насправді? Відповідаючи на це питання пропоную уважніше придивитися до першого інциденту.

Цей інцидент шокував багатьох. Чимало противників мультикультуралізму сприйняли його за те, що можна вигідно використати в полеміці. Що ж, відрізана голова – справді непогана ілюстрація для підтвердження тези «мультикультуралізм вбиває». Одначе використання подібних аргументів свідчить про слабкість позицій противників мультикультуралізму щонайменше подвійним чином.

По-перше, невже заселення європейських земель неєвропейцями було би чимось хорошим, якби йому не були властивими подібні ексцеси?

По-друге, емоційна сила аргументу спирається на одну з догм сучасного світу: людське життя є найбільшою цінністю. А ця догма належить передусім тим, хто якраз сприяє розчиненню залишків європейськості у мультикультурному болоті.

Говорити, що вбивати через власні релігійні переконання погано, означає ломитися у відчинені двері. Так, це справді погано – визнає той, хто сприяє наводненню Європи мігрантами. Погано ставити якісь там релігійні переконання – оцю метафізику – вище за свободу слова і самовираження. А вбивати за них і поготів.

Заселення Європи мігрантами відбувається якраз в ім’я боротьби з тим, на що було накинуто ярлик «метафізики». Останній протиставляють цінність людини, зрозумілої в якості абстрактного індивіда, а також кілька «самоочевидних» мотивів-гасел, зокрема «свободи» та «рівності». «Метафізикою» оголошується етнічність (навіть якщо вона проявляється на такому фізичному рівні як расовий тип), локальні традиції і, звісно ж, християнська релігія (в міру того, наскільки вона залишається сама собою, а не стає додатковим рупором панівного дискурсу). Для боротьби з цими речами можна потерпіти й іслам. Якоюсь мірою і до певного часу.

А що на це все скажуть самі християни? Напевно, що християнство на відміну від ісламу є релігією миру і любові (принаймні це стосується тих християн, які до слів «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву» не додають щось на кшталт «а також у міжрелігійний діалог і братерство народів під проводом ООН»). Проте нагадаю, що впродовж багатьох віків у християнських державах була звичною практикою смертна кара за релігійні злочини, в тому числі радикальні вияви богозневаги. Відзначу також, що журнал «Charlie Hebdo», корикатури якого показував обезголовлений вчитель, устиг відзначитися і мерзенними антихристиянськими карикатурами.

Я жодною мірою не стверджую, що сьогодні, в умовах постхристиянських суспільств, християни повинні самостійно страчувати тих, хто здійснює жахливі святотатські і богохульні акти. На відміну від віри старозавітнього Ізраїлю та ісламу, релігія новозавітньої Церкви не містить у собі фіксованих юридичних норм на кшталт судових приписів П’ятикнижжя та законів шаріату. Відтак ряд практичних речей залежить від контексту. До масового поширення християнства і виникнення християнських держав Церква боронила істину і святощі передусім кров’ю своїх вірних. В умовах християнських держав світські володарі чинили слушно, використовуючи меч проти тих, хто посягав Божий маєстат, чистоту віри і природне право. Нині Церква опинилася у нових умовах, характеристика яких становить непросту проблему.

Отож, повторюся, я не стверджую, що сьогодні християнські відчайдухи мають самостійно робити те, чим у кращі часи займалася світська влада (хоч це і не скасовує актуальності багатьох інших методів протистояння могутній хвилі богозневаги).

Мені йдеться про інше. Багатьом сучасним християнам мотиви згаданого чеченця здаються абсолютно незрозумілими. У цій ситуації можна виділити два пов’язані між собою аспекти. З одного боку – збайдужіння до власної релігії, відмова від теоцентризму, втрача відчуття сакрального. З іншого боку – ідолопоклонство перед земним життям.

Земне існування справді сповнене великою цінністю. Подібним чином свою цінність мають сонце, родючість, стихії природи та багато інших речей, які ставали предметом язичницьких культів. Ідолопоклонство полягає не в шануванні чогось онтологічно лихого, а в порушенні встановленого Богом порядку, передусім – у самому акті ставлення творіння понад Творця.

Християнство цінує земне існування з особливою виразністю. Уже на рівні біблійної лексики, у багатозначності терміну «шеол/ад», закорінене певне ототожнення смерті (припинення земного існування) і вічного засудження. Подібним чином споріднені між собою поняття воскресіння і вічної винагороди. Християнство особливо строге у сприйнятті принципу «Не убий» і допускає позбавлення життя лише в поодиноких випадках (самозахист, смертна кара, справедлива війна тощо).

Одначе цінність земного життя не є чимось самодостатнім і абсолютним. Вона випливає з того, що її, власне, і обмежує. Земне життя є певним прообразом, передсмаком, тінню вічного життя з Богом, яке ми маємо осягнути по смерті.

Християнська цивілізація була збудована на крові мучеників, на свідченні переконання, що існують речі, значно важливіші за земне життя. Натомість абсолютизація земного існування була одним із вимірів дехристиянізації. Не один християнський мислитель зауважував, що запальними противниками війни та смертної кари якраз є атеїсти: заперечуючи життя після смерті, вони закономірно починають проголошувати найвищою цінністю земне існування.

Хоч, звичайно, порушення розумного порядку не може не призвести до непослідовності. Ті, хто боролися проти мілітаризму і репресивного апарату держави, здобувши владу, самі розпочинали війни і налагоджували страхітливу машинерію політичного терору. Нині в умовах панування догми про життя людини як найвищу цінність задля порятунку тисяч осіб від коронавірусу впроваджують дуже жорсткі заходи, але ті, хто стоять за цими заходами або їх підтримують, не бачать нічого лихого у вбивстві сотень мільйонів ненароджених дітей.

Для мене як християнина очевидно, що іслам є хибною релігією, спотвореною формою єдинобожжя. Також є очевидною неминучість певної християнсько-мусульманської конфронтації. Одначе мені здається, що для сучасного дехристиянізованого Заходу мусульмани можуть послужити нехай і не вчителями, але, принаймні, нагадуванням. Нагадуванням про принципи, які раніше стояли в центрі Західної цивілізації: що існує трансцендентний Бог і служба Йому є значно вищою за земне життя.

Напади 16 та 29 жовтня мають принципово відмінний характер. В останньому випадку була атакована християнська віра. В першому – ворожий християнству нігілізм, що стоїть в основі мігрантського вторгнення до Європи. Виконавці нападів справді можуть не розрізняти християнства та світських догм сучасної Франції. Але таке розрізнення повинні робити християни, чітко протиставляючи правдиву ієрархію цінностей та брехливих ідолів сьогодення.

На цю ж тему у своєму відео говорить філософ Андрій Баумейстер

Далі пропонуємо уривок із книги Ігоря Загребельного “Європейські хроніки”:


Політики-секуляристи толерували іслам лише для того, аби під маркою плекання різноманіття та захисту меншин ще більше обмежити свободу християнства і остаточно знищити те, що колись вважалося європейською культурою. Одночасно здійснювалися спроби створити «прогресивний іслам»: з ЛГБТ-мечетями, жінками-імамами та розпіареними мусульманами-трансгендерами – зірками сцени, кіно та модельних подіумів.

З іншого боку викликала низку питань недостатня пильність силовиків стосовно ісламістських терористів. Ними ставали або ті, хто нещодавно прибули з опанованих фундаменталістами територій (часто – безпосередньо для здійснення терактів), або ж маргіналізовані діти та онуки іммігрантів. Викорінені з власної етнічної культури та релігійної практики, вони жили економічним паразитизмом, кримінальними заробітками та погромами, опиняючись не тільки на суспільному, але й на духовному дні.

Пропаганда фундаменталістів давала цим маргіналам принаймні ілюзію сенсу життя. Вона не закликала до повноцінного навернення, не вимагала самовдосконалення. Вона пропонувала інше – простий рецепт стати шахідом, убивши якнайбільше «невірних». Для того, хто вчора ледве не помер від передозування, це був не найгірший варіант.

Аби цілковито захиститися від здійснюваних одинаками-неофітами терактів, існувало чимало перешкод. Та все ж деякі терористичні атаки викликали питання: чи не були вони здійснені з відома спецслужб? Теракти створювали нагоду для розмов про загрозу релігійного фундаменталізму. І влада користувалася цією нагодою, не розділяючи дійсних фундаменталістів та представників традиційного ісламу. 

Розрізнення не робилося і поміж мусульманами та християнами. Останнім перепадало навіть більше: після здійснених ісламістами терактів за якоюсь дивовижною логікою обшуки проводилися в осередках католицьких консервативних товариств. Крім того теракти дозволяли владі розширювати контроль за суспільством.

На початку 2020-х влада перестала надавати привілеї мусульманській меншині. Протести батьків-мусульман вже не могли захистити дітей від ЛГБТ-пропаганди у школах. Затримання та штрафи для мул почали ставати таким самим буденним явищем як і репресії проти католицького духовенства. Дирекція шкіл за участю поліції вдавалося до брутального зривання хіджабів із мусульманських дівчат.

Тиск із боку держави штовхав багатьох мусульман до думки про неминучість джихаду. Нехай не цього року і не наступного, але мусульмани мусять повстати. Безбожна земля Франції має бути очищеною від скверни, а її населення – приведеним до покори. 

Заклики готуватися до повстання лунали все частіше: не тільки з боку фундаменталістів, але і з боку представників традиційного ісламу. Більшість проповідників не робили різниці між істеблішментом та звичайними французами. Лише поодинокі ісламські лідери вказували на малоймовірність перемоги у такій «війні проти всіх невірних» і наголошували, що мусульмани потребують союзників.

СХОЖЕ, ЩО ФУТУРОЛОГІЯ ВСЕ ЧІТКІШЕ СТАЄ РЕАЛЬНІСТЮ…

Be the first to comment on "Мультикультурна Франція: новітні мученики за віру"

Напишіть відгук