За “порушення” заповіді “Не убий” християнам дістається особливо багато звинувачень у лицемірстві. Протягом майже двох тисяч років християни здійснювали “найтяжчий гріх”, воюючи, захищаючи себе або страчуючи злочинців. І цим, нібито, суперечили самі собі.

Щоправда, навіть якщо уявити, що позбавлення іншої людини життя у будь-якому випадку є порушенням заповіді “Не убий”, незрозуміло, чому воно називається “найтяжчим гріхом”. “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша і найперша заповідь” (Мт. 22:37-38) — таке визначення найпершої заповіді однаково справедливе і для Старого, і для Нового Завітів. Десять заповідей розпочинаються не з “Не убий”, а з засудження гріхів, які людина може здійснити безпосередньо проти Бога: ідолопоклонство, зневага Божого Імені, неналежна поведінка у святий день. Що ж стосується тієї частини Десяти заповідей, у котрій ідеться про наші обов’язки перед ближніми, то вона починається із заповіді поваги до батьків.

Мова, звісно, не йде про те, що вбивство (у сенсі дійсного порушення заповіді “Не убий”) не є надзвичайно тяжким гріхом. Ідеться про інше: сучасні популярні, побутові уявлення про християнство і його мораль надзвичайно далекі від правди.

Людина, яка жодного разу не прочитала Біблію і має стереотипне розуміння заповіді “Не убий”, мабуть буде спантеличена, коли погортає П’ятикнижжя. Адже воно переповнене війнами і стратами. Причому — з Божого наказу. Інші старозавітні книги теж не вирізняються особливою миролюбністю. “З Богом ми покажемо силу, і Він знищить гнобителів наших” (Пс. 59:14).

Мойсей, через якого Господь дав Десять заповідей, був “вельми тихий чоловік, понад усіх людей на світі” (Чис. 12:3). І ось як цей “тихий чоловік” вирішує проблему боговідступництва ізраїльського народу: “І став Мойсей на воротях до табору та й каже: “Хто за Господа, до мене!” І зібрались коло нього всі сини Леві. І сказав їм: “Так говорить Господь, Бог Ізраїля: підпережіть кожен меча свого при боці, перейдіть табором сюди й назад, від воріт до воріт, вбиваючи кожен своїх рідних братів, приятелів ваших і сусідів”. Вчинили сини Леві по слову Мойсея; і полягло того дня з народу до трьох тисяч люду” (Вих. 32:26-28).

Аби зрозуміти, що заповідь “Не убий” не означає тотальної заборони позбавляти іншу людину життя, достатньо прочитати ті глави П’ятикнижжя, у яких вона згадується і в яких говоряться речі, що з нею корелюють. “Не убий” поміж іншими заповідями згадується у Книзі Виходу (20:13) та у Второзаконні (5:17). Відразу після двадцятої глави Книги Виходу, де перелічуються десять заповідей, іде глава, у якій знаходимо такі слова: “Хто вдарить чоловіка так, що той помре, скарати нещадно його смертю. (…) Якби ж хто замислив підступно вбити ближнього свого, то навіть від жертовника Мого відірвеш його, щоби смертю скарати” (21:12,14).

Тобто відразу ж після “Не убий” ідеться про випадки, в яких необхідно застосовувати смертну кару. Зокрема, страчувати необхідно і за вбивство, здійснюючи таким чином убивство вбивці. Далі у Книзі Виходу і в наступних частинах П’ятикнижжя ми знаходимо багато інших норм юридичного характеру, які говорять, що порушника закону необхідно стратити. Ці норми доповнюються Божим наказом захопити Ханаан.

Неважко зрозуміти, що, якщо Святе Письмо говорить “Не убий” і тут же говорить про необхідність страчувати злочинців і вести війну проти духовно і морально вироджених племен, під “Не убий” розуміється аж ніяк не принципова заборона позбавляти інших людей життя. У Десяти заповідях наявна заборона самовільно вбивати із власних егоїстичних міркувань, гніву, заздрощів тощо. Але в них неможливо знайти заборони захищати й утверджувати об’єктивне благо, зворотною стороною яклшл є вбивство. А таке благо наявне і в страті злочинця, і в захисті себе, рідних чи навіть сторонніх невинних людей, і в справедливій війні.

Плутанина з “Не убий” має у якомусь сенсі філологічний характер. В іншому фрагменті Книги Виходу говориться “не вбивай безвинного” (23:7). Проте в Десяти заповідях вжите лаконічніше формулювання (просто “Не вбиватимеш”), і це змушує багатьох заплутатися. Ця плутанина не нова. Навіть Отці Церкви мусили підкреслювати відмінність між участю у війні і переступом заборони вбивати.

В багатьох мовах, і в українській також, відсутнє слово, котре позначало б “технічний”, позбавлений етичного забарвлення аспект убивства. Це не дивно, адже вбивство, навіть якщо вважати його етично благим, все одно несе на собі відтінок чогось ненормального. В англійській мові принаймні існує розрізнення між to kill і to murder. Щодо української мови, то в ній є дієслово “умертвляти”, але воно малопоширене. Тому ми можемо проводити лише умовне розмежування: “вбивати” і “здійснювати вбивство”, “позбавляти людину життя” і “вбивати”, “заподіювати смерть” і “вбивати” (таким чином у першому випадку “вбивати” означає нейтральні дії, а у другому та третьому — виключно етично недопустимі). У межах мовного і культурного контексту стародавніх ізраїльтян подібної плутанини щодо “Не убий” не існувало.

Різниця між заподіянням смерті, що може мати благий характер, і вбивством як гріхом добре помітна на прикладі убивства царем Давидом свого вояка Урії.

Давид починає політичне сходження з убивства. Святе Письмо так переповідає благочестивий запал юного Давида, що мав убити філістимлянського воїна Голіафа: “Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім’я Господа Сил, Бога ізраїльських лав, Якого ти зневажив. Сьогодні ж таки Господь видасть тебе в мої руки, я тебе вб’ю, відсічу голову від твого тіла і дам твій труп і трупи філістимлянського війська — таки сьогодні! — птаству небесному і земному звірю, і взнає вся земля, що є Бог у Ізраїля. І ввесь цей збір взнає, що не мечем і списом Господь дає перемогу, що війна Йому належить і що Він вас видав нам у руки” (1 Сам. 17:45-47).

За убивством Голіафа слідувала подальша боротьба з філістимлянами, складні перипетії у відносинах із Саулом, обрання царем, громадянська війна із Сауловим сином Ішбаалом. Давидове життя не переставали супроводжувати війни з навколишніми народами. Давид убивав як воїн, ніс відповідальність за вбивства у якості полководця і царя. Але пророк Натан приходить до нього лише тоді, коли він опосередковано вбиває вояка Урію і заволодіває його дружиною. Тисячі смертей не рахуються Давидові за порушення заповіді “Не убий”. А от смерть Урії — рахується. Навіть, якби Урія вижив у тому злочасному бою, Давид усе одно згрішив би проти заповіді “Не убий”, адже мав чітке бажання смерті свого вірного вояка і свідомо намагався це бажання реалізувати.

Багато непорозумінь, пов’язаних із заповіддю “Не убий”, випливають із хибної думки, буцімто це якась унікальна, ексклюзивно християнська заповідь. Насправді, засудження вбивства характерне для більшості релігій і культур, адже воно записане в самому людському серці. Вона не є чужим і для релігій, які заведено вважати доволі войовничими. Воно характерне для ісламу, який поширювався силою меча, і для язичницьких вірувань вікінгів, що чинили грабіжницькі набіги на терени багатьох європейських країн.

Різним є лише розмежування між допустимим і недопустимим умертвленням. Абсолютна заборона позбавляти людей життя є рідкістю – майже такою самою, які і заборона вбивати тварин. Для решти релігій, культур, етичних систем і т.д. характерний осуд убивства людини в цілому при одночасному допуску вбивства у тих чи інших випадках. Традиції кровної помсти, які сьогодні здаються варварством, також, фактично, спрямовані на підтримку принципу “Не убий”, бо ставлять за мету під загрозою помсти утримати людей від убивства. Обов’язок стратити того, хто приніс смерть представнику твого роду, близький до старозавітньої практики страти убивць чи застосування смертної кари у християнських державах. Існує лиш дві суттєві відмінності. По-перше, кровна помста притаманна для древніх форм суспільної організації, і з формуванням держави (чи, принаймні, якихось надродових інститутів) може бути заміненою іншими формами покарання. По-друге, вона, на відміну від репресивної діяльності держави, у деяких випадках може примножувати ненависть, а не приборкувати її, і замість того, щоб бути інструментом відродження справедливості, розгойдувати маховик насильства.

Навіть язичники, які вдавалися до людських жертвоприношень, робили це як щось екстраординарне, тим самим виявляли нехай і подавлене, але розуміння цінності людського життя.

Християнство не унікальне тим, що до старозавітнього декалогу входить осуд убивства, бо принцип “Не убий” універсальний. Поширюючись, християнська релігія лише надала цьому принципові належної категоричності, не впадаючи при цьому у крайність абсолютної недопустимості позбавлення іншої людини життя. Чим справді унікальне християнство, так це місцем, яке у його етичній доктрині займають любов, милосердя і прощення. Та ці речі не так суперечать підтримці земної справедливості, як відкривають горизонт справедливості небесної.

Із книги Ігоря Загребельного “Апостольство меча. Християнство і застосування сили”