Природне право як підстава для позитивного права на життя

Петро Гусак, д-р філософії
Український Католицький Університет

Право людини на життя гарантує цілий ряд документів – як міжнародних, так і українських: “Загальна декларація прав людини” (10.12.1948; ст. 3), “Конвенція про захист прав людини та основних свобод” (4.11.1950 ; ст. 2-1) [1], а також Конституція України, яка в статті 27 стверджує: “Кожна людина має невід’ємне право на життя”. Виникає питання: Яке походження цього права? Чи воно лише позитивне [2] та конвенційне, тобто – результат суспільної угоди чи народного волевиявлення, яке суспільний авторитет (в міжнародному вимірі – ООН, а в Україні – Верховна Рада) зафіксував як норму законодавства, і у випадку, коли суспільна угода зміниться, або ж волевиявлення народу (чи – народів) вимагатиме заперечення права на життя для окремих груп людей, то законодавчі формулювання, які гарантують право на життя, втратять чинність або зміняться? Якщо б так було насправді, то розмова про право на життя й увесь пафос його відстоювання не вартували б детальнішої уваги, тому що в будь-який момент людство через своїх легітимно обраних представників на національному чи/та міжнародному рівнях могло б його змінити, звузити чи скасувати. У зовсім недавній історії ми маємо яскравий приклад такого правового підходу: саме так розуміли право на життя ті, хто пізніше сів на лаву підсудних знаменитого Нюрнберзького процесу (20.11.1945 – 1.10.1946). Підсудні, яких трибунал в Нюрнберзі визнав винними в тому, що заперечували право на життя цілим групам людей, дискримінуючи їх за етнічними, релігійними та расовими ознаками, не визнали свою вину, мотивуючи тим, що діяли у відповідності з чинним законодавством, яке формулював і видавав “легітимний” [3] уряд нацистської Німеччини. З точки зору правового позитивізму та конвенціоналізму їх неможливо було звинуватити. І все ж суд визнав їх винними. Американський суддя Джексон, який зачитував обвинувальний акт, ствердив, що цих осіб привела на лаву підсудних їхня ненормальна та нелюдська поведінка, яка становить склад злочину, тому що “ми вважаємо злочинною заплановану чи намірену поведінку, яка є хибною як з моральної, так із правової точки зору”. [4] Одним з основних звинувачень було звинувачення в “злочинах проти людства”, першим серед яких були названі вбивство і винищування (тобто – порушення права на життя), що їх Статут Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі кваліфікував як злочини “незалежно від того, чи [дані акти] були чи не були порушенням чинного законодавства тієї країни, де вони були скоєні” (Charter of International Military Tribunal, article 6, c). [5]

Що ж є підставою для права людини на життя, якщо зазіхання на нього завжди є злочином, незалежно від прийнятого на тій чи іншій території чинного законодавства? Підстава для права людини на життя є незрівнянно тривкішою та ґрунтовнішою, аніж правовий позитивізм та конвенціоналізм: нею є природне право.

Що ж таке природне право? Полишаючи поза увагою можливі – до речі, часто конвенційні – визначення та інтерпретації природного права, спробую звернутися до його суті. Як говорить сам термін, це право, яке випливає зі самої природи речей, в даному конкретному випадку, коли йдеться про життя людини, це право випливає зі самої природи людини .[6] Іншими словами: природа людини є підставою та джерелом правових формулювань, які стосуються людини та її суспільного виміру буття. Якою ж є ця природа, якщо вона є підставою для права людини на життя? І чому серед усіх живих істот – якраз на противагу до рослин і тварин – тільки людина має право на життя? Дати відповідь на це питання (і тим самим стати необхідною основою для правових формулювань) можуть: 1. філософська антропологія; 2. емпіричні науки, об’єктом дослідження яких є людина; та 3. богослов’я. Кожне правове формулювання, яке стосується людини, її життя та гідності, повинно спиратися на результати досліджень цих наук, інакше воно буде безпідставним, голослівним та відносним. (Я обмежуся тут лише до перших двох наукових напрямків – філософської антропології та однієї з емпіричних наук – біології людини, точніше її підрозділу, званого ембріологією).

Базована на самій дійсності, на даності людини філософська антропологія дає нам зрозуміти, що людина, на відміну від інших біологічних істот, є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставлення до себе та до всього іншого. Через те вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права (які, окрім усього іншого, забороняють також трактувати її як засіб для чого-будь). Людина є особою вже тому, що є людиною, що належить до виду homo sapiens sapiens (повторення видового означення sapiens вказує на те, що в роді homo (“людина”) не існує видів які були б нерозумними, відповідно – не існує індивідуумів роду homo, які не були би особами [7]). Особа настільки радикально відрізняється від всього неособового буття, що неможливо, щоби щось стало особою, що не було нею від початку. Щось або є особою, або нею не є. [8] Отже, якщо доросла актуалізована людина є особою, то вона є нею від початку, тобто – від зачаття, і вже від цього моменту їй притаманна специфічно особова гідність та недоторканні основні права – точно такі, які притаманні дорослій людині. Саме тому особа посідає недоторканне право на життя – від початку свого існування і до його природного (біологічного) закінчення.

Що стосується даних біології людини, і зокрема, ембріології (адже основні суперечки ведуться саме стосовно природи людини до її народження), то сучасна ембріологія говорить нам, що життя людини починається з моменту злиття статевих клітин (точніше – з моменту злиття їхніх оболонок, ще до злиття ядер, бо вже з цього моменту статеві клітини починають функціонувати та розвиватися як одне ціле). З цього моменту, завдяки неповторному генетичному кодові, починається розвиток нової людини. (Таким чином, сучасна ембріологія спростовує т.зв. “основний біогенетичний закон” Ернста Геккеля, що виражався формулою: “Онтогенез повторює філогенез” [9], тобто, що в ембріональному розвитку людина начебто повторює еволюційний розвиток від “амеби” через рибу, амфібію, рептилію і т. д. аж до людини. У світлі досягнень сучасної ембріології це твердження є ненауковою нісенітницею [10], побудованою на нечесності псевдонауковця та фальсифікаціях: Геккель фальшував зображення людських і тваринних ембріонів, щоби їхньою схожістю довести істинність еволюційної теорії Дарвіна [11]). Зигота вже є людиною, а отже – особою, хоча її специфічно особові здатності та особові акти (такі, як мислення, воління, любов, сміх і т.д.) проявляться далеко пізніше .[12] Всі подальші стадії пренатальної фази онтогенезу людини, всі диференціації тотіпотентних клітин та утворення органів – типово людські. В цьому розвитку не існує якогось “порогу гомінізації”, до якого ембріон ще не був би людиною, а після нього – став би .[13] Ось як про це говорить відомий німецький ембріолог Еріх Блехшмідт:

«Індивідуальність живої людини зберігається від моменту запліднення, протягом усього розвитку і аж до смерті, змінюється лише фенотип (зовнішній вигляд). Сьогодні це доведений як елементарний принцип біології факт. Досліджувати, на якій стадії розвитку з людської зиготи виникає людина, – хибно вже в засновку. Адже людина не стає людиною, а є людиною, починаючи від запліднення. Ми говоримо про розвиток людини не тому, що із якогось, спочатку, можливо, неспецифічного нагромадження клітин у процесі розвитку все виразніше виникає людина, а тому, що людина розвивається із уже людської клітини. … Бути людиною – це не феномен, що випливає з онтогенезу, а дійсність, яка є передумовою онтогенезу». [14]

Це значить, що людина є людиною на кожній стадії розвитку, а отже – повинна мати в незвуженому обсязі всі фундаментальні, невідчужувані права людини незалежно від стадії її розвитку.

Саме ці наукові дані про природу людини повинні лягти в основу формулювань українського законодавства, яке повинно гарантувати право на життя кожній людині: саме таке формулювання є в ст. 27 Конституції України: “Кожна людина має невід’ємне право на життя” (курсив мій – П.Г.). Однак українська правова дійсність є інакшою: Цивільний Кодекс України (який по відношенню до Конституції є “конкретизуючим законом” і тому – керівництвом для дій юристів, відводячи Конституції лише декларативну роль) гарантує право на життя вже не кожній людині, а лише “фізичній особі” (ЦКУ, ст. 281 “Право на життя”, ч. 1 і ч. 2), визначаючи її правоздатність з моменту народження (ЦКУ, ст. 25 “Цивільна правоздатність фізичної особи”, ч. 2). Таким чином, Цивільний Кодекс України вилучає з-під дії права на життя людей, які перебувають у лонах своїх матерів, дискримінуючи їх за стадією розвитку. [15] Та сама ст. 281 ЦКУ (“Право на життя”), яка в ч. 1 і ч. 2 гарантує фізичній особі право на життя, в ч. 6. дозволяє на «штучне переривання вагітності», звужуючи таким чином застосування ст. 27 Конституції України тільки до вже народжених людей. Це суперечить ст. 22 Конституції України, яка гласить, що “при прийнятті нових законів … не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Таким чином, всі гарантовані Українською державою права людини – включно з передбаченим законодавством правовим захистом інтересів зачатої, але ще не народженої дитини (ЦКУ, ст. 25 ч. 2: тут мається на увазі майнові та спадкові питання, однак у поле правосильності цієї статті потрапляє і стаття 6 проєкту Закону України про права пацієнтів, яка мала би запевнити права дитини на охорону здоров’я від моменту зачаття) – можуть бути перекреслені й заперечені, якщо згідно зі ст. 281 ч. 6 Цивільного Кодексу України цілком легально та безкарно вбити цю людину ще до її народження. [16] А отже, всі гарантії основних прав і свобод людини в Україні є лицемірством, адже якщо нема гарантій права на життя, якщо нема самого життя, то не може бути мови про всі подальші права, а отже, ратифікація Верховною Радою України “Конвенції про захист прав людини та основних свобод” є лише “реверансом” убік европейської спільноти. Що ж стосується проєкту Закону України про права пацієнтів, який мав би запевнити права дитини на охорону здоров’я від моменту зачаття, то згідно зі знаменитим сталінським висловом: “Нет человека – нет проблемы”, навряд чи хтось лікуватиме хвору дитину в материнському лоні (хіба що за дуже великим бажанням матері, яка ще до того ж повинна бути платіжноспроможною), якщо законодавство дозволяє “перервати вагітність”, що у перекладі на нормальну людську мову означає: вбити цю дитину у лоні її матері. (Так само й захист майнових і спадкових прав зачатої, але ще не народженої дитини є під великим сумнівом, бо якщо матері більше залежатиме не на дитині, а на успадкуванні майна померлого чоловіка, то вона легально зробить аборт і стане спадкоємицею). Колізію в згаданих формулюваннях Цивільного Кодексу помітно й з того, що якщо ст. 25 ч. 2 ЦКУ обумовлює, що в окремих випадках закон захищає інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (йдеться про майнові і спадкові питання), то по-перше, зачата дитина виразно називається тут дитиною (а значить, всі інші норми, які дозволяють на “переривання вагітності”, фактично дозволяють інфантицид – вбивство дітей, а по-друге, якщо ненароджена дитина має “інтереси” (майнові чи спадкові), то вона є “кимсь”, хто взагалі може мати інтереси, тобто людиною. Значить, всі норми, які дозволяють та регламентують “переривання вагітності”, насправді дозволяють вбивство людини, а тому вони – злочинні. [17]

“Нема нічого нового під сонцем” – казав ще Еклесіаст [Когелет] (Екл 1,9) і все вертається “на круги своя” (Екл 1,6). Хоча міжнародна спільнота виразно засуджує гітлеризм і нацизм, то основні змісти нацистської ідеології, зокрема її ставлення до цінності людського життя, дискримінація за стадією розвитку, поділ людей на “вартих” і “невартих” жити, продовжують надихати медиків і законодавців. За словами австрійського єпископа Андреаса Ляуна:
«Сьогодні в Центральній Европі багато говорять про голокост, виявляють рішучість “надолужити” минуле і карають найменшу спробу [його] поновити. Але одночасно вбивства тривають далі, тільки іншими засобами, вони стосуються інших груп [людей] та узаконені відповідним законодавством. … Сучасна держава потрапляє на шлях “субстанційного тоталітаризму”, тому що вона таким чином усуває принципи суттєвої рівності всіх та під личиною законності перетворюється в тиранічну державу». [18]

На превеликий жаль, в Україні, яка так постраждала від різних геноцидів, “ідеї фюрера живуть і перемагають”. Можливо, автори, які писали Цивільний Кодекс України, й мали добру волю відповідно до свого розуміння, однак дві його статті: ст. 25 ч. 2 ЦКУ, на яку спирається ст. 281 ч. 6 ЦКУ, є безпідставними – конвенційними та позитивістськими. Чи не задумуємося ми, що такі формулювання нагадують нацистське законодавство, яке дискримінувало людей за евгенічними, етнічними, расовими чи релігійними ознаками, тільки з тою різницею, що згадані статті Цивільного Кодексу України дискримінують людей за стадією їхнього розвитку? Адже визначення поняття фізичної особи та її правоздатності повинно спиратися на наукові дані про людину взагалі, та на природне право, про що була мова вище. Інакше автори подібних формулювань, та всі ті, хто використовував їх на практиці, посилаючись на “легітимність” своєї діяльності згідно з чинним законодавством, можуть потрапити коли-небудь в якості підсудних на Нюрнберзький процес-2, до якого – я маю велику надію – людство колись “дозріє”. На такому процесі варто би було посмертно засудити як злочинців проти людства тих, хто легалізував геноцид дітей в лонах матерів, – а також і тих, що ще живуть зараз.

Зі сказаного випливає потреба змін в українському законодавстві та його базованості на природному праві, зокрема в тих законодавчих формулюваннях, які безпосередньо стосуються права зачатої, але ще не народженої дитини на життя, тому що тільки таке право може бути підставою для всіх інших прав людини взагалі. Конкретно: Формулювання статті 25 ч. 2 Цивільного Кодексу України повинно звучати так: “Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її зачаття”. [19] Відповідно, ч. 6 статті 281 ЦКУ, та всі нормативні акти і регулювання, які на неї спираються, втратять чинність. Як прецеденти можна взяти до уваги ініціативу Президента США Джорджа Буша про гарантування статусу особи внутрішньоутробному плоду (9.07.2001) та схваленого в Сенаті США законопроєкту, згідно з яким завдання шкоди дитині, яка ще не народилася, вважають таким же злочином, як і злочин проти звичайної людини (див. додаток). Варто взяти до уваги внутрішні ініціативи США, які – в даному випадку – можуть слугувати зразком захисту інтересів своїх громадян…

Додаток:

Понедельник, 9 июля 2001 г. Charisma News Service

Буш хочет, чтобы неродившийся ребенок имел право на страхование

ГАРАНТИРОВАНИЕ СТАТУСА ЛИЧНОСТИ ВНУТРЕУТРОБНОМУ ПЛОДУ

Правительство Буша издало проект, который устанавливает право
“неродившегося ребенка” на страхование. Новая политика позволит каждому
штату определить плод как личность, имеющую право на медицинскую
страховку, осуществляемую через программу CHIP (Страхование здоровья детей).

Христиане и группы по борьбе за жизнь ребенка приветствуют данное
предложение, но критики заявляют, что изменение – это “нелегальная
попытка” продвинуть правительственное решение против абортов и “установить
легальный прецедент для гарантирования статуса личности внутриутробному
плоду”. Дуглас Джонсон, законодательный директор национального комитета,
выступающего за право на жизнь, не был осведомлен по поводу плана
правительства, но он дал свое одобрение. “Неродившийся ребенок должен быть
признан как полноправный член семьи в законе и общественной политике”.

Томми Томпсон, секретарь по службе охраны здоровья, желает ввести
следующее определение для неродившегося ребенка – “запланированный ребенок с низким доходом”, имеющий право на CHIP – созданный в 1997 г. В предложении не указано, какого возраста должен быть плод, чтобы определить его личностью, но, по словам некоторых руководителей, это определение должно даваться сразу после зачатия.

+ + +

Вбиваєш плід – вбиваєш людину

У Сполучених Штатах вбивство плоду в утробі прирівняли до злочину. Американський сенат затвердив проект закону, згідно з яким завдання шкоди дитині, яка ще не народилася, вважають таким же злочином, як і злочин проти звичайної людини. Отже, якщо злочин скоєно проти вагітної жінки, то злочинця звинувачують у злочині проти двох людей.

Приводом для розроблення законопроекту стало вбивство вагітної каліфорнійки Лейсі Петерсон 2002 року. За законом штату, вбивці – її чоловікові – висунуто звинувачення у вбивстві двох осіб (у штаті плід вважають “окремою людиною”).

За ухвалення законопроекту проголосував 61 сенатор, “проти” були 38. Президент Джордж Буш вже заявив про намір підписати документ. Раніше Білий дім уже заявляв про те, що підтримує цей законопроект. Деякі представники Демократичної партії США не схвалюють затвердження цього документа. За словами сенатора Діани Файнштейн, “стратегія законопроекту в деякому розумінні суперечить закону 1973 року про аборти”.
http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=22096

Джерело: http://christian-psychology.org.ua/psy-individ/4442-prirodne-pravo-yak-pdstava-dlya-pozitivnogo-prava-na-zhittya.html

Be the first to comment on "Природне право як підстава для позитивного права на життя"

Напишіть відгук