Прояви марксистського мислення у Церкві

Марксизм з усією його філософською та теоретичною основою настільки вкорінився у західноєвропейському суспільстві, що навіть висловлювання та діяльність окремих церковних лідерів, а навіть цілих єпископських конференцій повністю співпадають з класичними зразками марксистського мислення.

Ортодоксія чи ортопраксія?
У християнстві ортодоксія (вірне вчення, а точніше прославлення Бога) і ортопраксія (правильне життя) йшли в парі, причому на початку завжди було Слово, яке втілювалося у життя. Натомість Маркс писав, що «це на практиці людина має доводити істину, тобто дійсність, силу, всесторонність свого мислення», а теорія лише виконує прислуговуючу роль відносно практики.

Євангеліє Марксиста (якби воно було) розпочиналося б Словами: спочатку був вчинок.

І це також характеризує марксистів у середині Церкви. Для них проповідування, харитативна чи душпастирська діяльність завжди мають пріоритет по відношенню до доктрини, яку вважають відірваною від реалій життя теорією, за принципом: «реальність важливіша від ідеї». Вони намагаються пристосувати католицьке вчення до пануючого способу життя більшості вірних, а не навпаки, як Апостоли і проповідники раніше переображували суспільство шляхом проповідування Божого Слова. Марксистський підхід яскраво прослідковується у деяких пропозиціях допущення до Святого Причастя розлучених, у нових цивільних зв’язках чи протестантів або благословення одностатевих пар, адже це відповідає повсякденним реаліям життя більшості членів Церкви або є поширеною практикою у деяких регіонах, яку варто узаконити на рівні офіційного вчення. Це підкріплюється фразами, що життя значно складніше за чорно-білі схеми та теорії, позбавлені милосердя та співчуття.

Ще у 1984 році тодішній префект Конгрегації Доктрини Віри Кардинал Й. Ратцінгер у книзі інтерв’ю «Рапорт про стан Віри» казав: «В обігу легкі слогани. Згідно деяких сьогодні найважливішою є ортопраксія або принцип «поводитися добре», «любити свого ближнього. Другочерговою або взагалі відкиненою натомість залишається турбота про правовірність, «ортодоксію» чи про «віру у властивий спосіб», згідно з сенсом Святого Писання і Живої Традиції Церкви. Цей оманливий слоган свідчить про поверхневість мислення1». У іншому місці він скаржиться, що той, хто «захищає правовірне вчення зображується обмеженою, потенційно нетерпливою особою. Адже у кінцевому розумінні йдеться про добру поведінку, а про науку можна завжди дискутувати»2. Адже на думку тих самих теологів визволення чи сучасних «церковних марксистів» першочерговим є соціальна чи євангелізаційна діяльність з метою поліпшення наявного чи побудови нового світу, а доктрина може утруднювати або перешкоджати цим зусиллям. Але як стверджував майбутній Папа, комуністичний устрій саме тому і впав,  бо хотів робити зміни, при цьому не знаючи що є добрим, ані у якому напрямку іти, адже сама практика не могла цього пояснити. Важливо, щоби діяльність була опертою на істинному вченні, яке вказує справжню дорогу до свободи3.

Треба спочатку пізнати, що є слушним, адже воля без пізнання є сліпою4, а будь-які реформи Церкви, які не закорінені у Магістеріумі та Слові Божому спричиняють лише хаос і в кінці приречені на провал. Протиставлення ортодоксії та ортопраксії або применшення чи взагалі не врахування доктрини під час проповідування чи душпастирської діяльності не відповідає католицькому духові та Церковній практиці. Адже щоб будь-які рішення принесли добрі плоди у житті християн, вони спочатку повинні передбачати добрі зерна Божого Слова та відповідний грунт.

Як показує приклад Тридентського Собору, духовне відродження Церкви та її реформа розпочинається з повернення до джерел віри та належного дооцінення доктрини, яка визначає форму пастирської опіки над душами вірних та хід плідної євангелізаційної діяльності. І ніколи навпаки….

Відмінність, як синонім нерівності
Для марксистів будь-які відносини, у яких притаманна ієрархія, ототожнюються з насильством та несправедливим гнітом, але до моменту, коли самі вони не здобувають владу, і тоді  виявляють у сто разів більший авторитаризм та нетолерантність, хоча часто прикриваючись популістськими гаслами про народовладдя, диктатуру пролетаріату чи синодальність.

Як писав один з учасників Собору, група Отавіані була жахливою, але ліберальні католики були набагато гіршими за них та авторитарнішими, нездатними до обґрунтованої дискусії та діалогу.

Кардинал Ратцінгер у праці «Демократія у Церкві» порівнював марксистську революцію із демократизацією на Заході і вбачав утопією створення держави на основі безкласового суспільства. Так само «церковні марксисти» покладають головну провину за всі гріхи та проблеми на Церкву, у тому числі і сексуальні зловживання та перевищення влади духовними особами, що прийняло форму клерикалізму. На їхню думку, вирішенням цієї проблеми буде перерозподіл влади і з залученням до управління Церквою якомога ширшої групи католиків, з особливим акцентом на ролі жінок, що могло набути форму постійного вселенського чи національного синоду, якому мали б бути підпорядковані ( за пропозицією К. Ранера) навіть єпископи. Це б стало кроком до повної і всеохоплюючої трансформації Церкви з ієрархічної на синодальну, де миряни і духовенство мають однакові права і голос, як у парламентах демократичних суспільств5. Іншими словами, визволення широких католицьких мас від несправедливого гніту ієрархічної структури Церкви чи Римської курії. Проте, на думку майбутнього Папи, ці тези не знаходять ніде підтвердження: ані у Євангелії, ані в історії Церкви6.

Для марксистів така диференціація була і є надалі проявом нерівності, яку слід усунути шляхом затирання відмінностей між сакраментальним священством та вірними. Наприклад, за допомогою постійного звинувачення священиків у клерикалізмі, навіть коли вони виконують доручену їм Христом місію навчання та освячення, або носять атрибути священицького сану. Це урівняння також можливе через передачу мирянам обов’язків і повноважень, які завжди були притаманні кліру (управління парафіями, здійснення проповідей, уділення Таїнств). Так, щоб секуляризація духовенства з одного боку, що також передбачає скасування целібату як певної форми вищості та допущення до свячень жінок, і клерикалізація мирян з іншого, що у спільному результаті призведуть до знецінення дару служіння пресвітерів і єпископів, і церковна спільнота перетворилася б на однорідне та рівне у всіх аспектах суспільство.

Постійна революція як ціль у собі.
Одним з основоположних аспектів марксистської ідеології є теза про постійну революцію, яка ніколи не зупиняється, адже це практична діяльність визначає теорію.

Звідси, те що вчора було новизною, вже сьогодні стає нормою, а завтра перетворюється на реакційний елемент, який варто відкинути на шляху до прогресу. Так, вже нині прихильники Qeer-теорії вважають, що одностатеві шлюби стали нормою у західних країнах, а отже втратили свій первісний потенціал для сексуальної революції. Для церковних лівих, революцією спочатку був ІІ Ватиканський Собор, який змістив традиційні акценти між доктриною та душпастирством у сторону останнього. Варто визнати, що принцип постійної революції у Католицькій Церкві у другій половині ХХ століття прибрав форми «Духу Собору», що далеко відходив від літери та думки соборних документів. Проте дух марксизму передбачав постійні ліберальні зміни та неприховану ворожість до традиційних католицьких форм побожності, вчення та культу, що сприймалося ними як прояв реакції та контрреволюції. Для марксиста ніщо не є вічним, все підлягає постійній зміні, трасформації, яка подається як «нові можливості», «зміна парадигми» чи «еволюція догматів», що являє собою не поглиблене розуміння суті незмінної доктрини (за св. Джоном Генрі Ньюманом), а є справжньою богословською революцією7.

Для досягнення цього, на думку кардинала Ратцінгера марксистам треба було спочатку сформувати плюралізм думок і богословських поглядів, як своєрідний перехідний етап до планованого визволення від встановлених норм і вчень. Адже поки існуватиме обов’язкове та ясне вчення Церкви, революційне перевтілення у духові марксизму є неможливим. Для цього «церковні марксисти» спочатку намагаються за допомогою неясних та суперечливих висловлювань створити певний простір, де на однакових правах поряд перебувало ортодоксійне вчення і теологія, орієнтована на практику.

Хоча марксисти і заохочували до різноманітності поглядів, остаточно вони передбачали утвердження і панування лише однієї власної позиції, а всі інші погляди піддавалися б репресіям. Насправді, відмовляючись або не боронячи Правду, ми замість визволення та свободи поглядів, отримуємо тотальну уніфікацію і значно гіршу теорію, яка приходить на місце ортодоксії8.

Матеріалізм, бо все є матеріалом
Німецький філософ Гайдегер характеризував марксизм, як матеріалістичний, не за те, що цілу реальність вважав матерією, а у тому що у кожній речі бачив об’єкт для людської праці. Не виключенням з цього є сама людина, яку марксисти використовують для реалізації своїх задумів. В церковній площині марксистські богослови та ієрархи використовують певні явища або тенденції серед католиків (зазвичай не беручи приклади конкретних людей чи їхні історії життя, а узагальнюючи їх у певні групи: розлучені, особи з гомосексуальними схильностями, жінки, молодь), щоб під прикриттям вирішення цих проблем або турботи про ці групи втілювати свої ідеї та здійснювати свої революційні перевтілення в Церкві. Інколи, як метод, використовують соціологічне опитування, щоб набути в очах Церкви легітимізації своєї діяльності, як представників чи рупорів згаданих груп. Адже на думку марксистів, переміна людини відбувається не шляхом внутрішнього навернення, а шляхом зовнішніх суспільних чи церковних реформ9. Це породило нічим не обмежену креативність у літургічному, доктринальному чи душпастриському житті. Як влучно зазаначає кардинал Йосип Ратцінгер у книзі «Дух Літургії», що у літургічній сфері (тут можна додати і в  богословській)

креативність не може бути автентичним терміном і має «марксистське походження, бо означає, що в космосі, який сам виник на шляху сліпої еволюції, людина у творчий спосіб започатковує існування нового кращого світу і … не повинна нікого наслідувати».10

Неможливо не згадати одне з найчастіших гасел католицьких реформаторів, що не можемо повторювати рішення минулих епох, але самі маємо винаходити рішення.

Це підсвідомо свідчить, що відліком і метою є не Бог, а сама людина, а богослужіння з усіма його творчими новинками перетворюється на акт самошануваня і самовихваляння людської уяви та її креативності. Поступово зникає у богослужінні момент адорації і мовчання, а на його зміну приходить активізм, адже марксизм закликає не споглядати реальність, а брати активну участь у її творенні11. Також у площині літургії та догматики, у якій не залишається місця на таємницю, все має бути раціонально пояснене або заперечене і відкинуте.

Католицизм як надбудова
Класичний марксизм не заперечував існування духовного аспекту у людині, тільки він підпорядковував його матеріалістичній концепції. Так, «церковні марксисти» у своїй більшості сприймають католицизм з усією його доктриною та літургією як «надбудову» кліру до істинного вчення Ісуса Христа. Хоча і згадані теологи не заперечують безпосередньо існування духовного світу, (як їхні радянські побратими), проте вони переміщають акценти з трансцендентного аспекту християнського життя (спасіння, життя вічне, відпущення гріхів, сенс і цінність страждання і хреста) на матеріалістичний світогляд. Так, пріоритетними завданнями стають соціальна справедливість, благодійна діяльність, екологічна турбота про довкілля, боротьба зі злочинністю та корупцією тощо.

Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить; це глупота для неї, і не може вона його зрозуміти, воно бо Духом оцінюється. Духовна ж – судить усе, а її ніхто не судить (1Кор;2;14-15)

Все частіше про гріх говорять у категоріях суспільної проблеми та явища, применшуючи або нівелюючи ті гріхи та вади, які раніше вже отримали схвалення у соціумі (гомосексуалізм, розлучення, штучне запліднення, аборти чи евтаназія). Христос подається не як Богочоловік та Спаситель, а як борець чи один з багатьох вчителів філософії, який марно намагався створити, більш справедливе суспільство вже тут на землі.

Цей матеріалістичний підхід може набрати форми своєрідних «християнських садукеїв», які не вірять у потойбічне життя, воскресіння, ангелів чи духовну боротьбу, а сприймають себе у категоріях дочасності. Уникають проповідей про пекло, гріх, смерть, страждання, а за будь-яку ціну хочуть отримувати у Церкві почуття комфорту та емоційного задоволення. Релігія з усіма її обрядами відіграє для них функцію одного з багатьох інструментів (надбудову до повсякденного життя) для досягнення своїх цілей та побудову свого міні-раю вже тут на землі. Проявом цього є оптимістичне бачення майбутнього, якому немає місця на кінець світу, страждання та невдачі. Естахалогія та християнська надія на Бога витісняється соціологією та церковним менеджментом, у якому головна ціль реформ забезпечити довге існування Церкви шляхом примирення її з існуючими умовами світу. Місце спасіння через пізнання Божого Слова і наслідування Христа, зайняла ідеологія самоспасіння»12.

Реабілітація, як визволення
Діалеклектичний підхід до історії, яка зображується як вічна боротьба класів, передбачає пошук гнобителів і жертв. Якщо церковна ієрархія католицькими марксистами сприймається як клас гнобителів, то всі їхні противники отримують ореол мучеників та борців за майбутню революцію. Їхні погляди (теорія) насправді не такі важливі, як їхня боротьба (практика), яку вони ведуть проти офіційної Церкви. В уяві «католицької лівиці» вони постають переслідуваними пророками, які виступають проти ієрархів та католицького кліру і в цьому проявляється характерна для всіх суспільств класова боротьба13. Звідси марксистський підхід передбачає реабілітацію всіх дисидентів та єретиків, які глорифікуються нерідко на фоні очорнення католицьких святих та прихильників ортодоксії. Кожна революція потребує своїх героїв та мучеників, які надають їй сенсу та історичної легітимності. Тим більш це сприяє формуванню плюралістичного простору для марксистських ідей та значно послаблює реакцію щодо революції. Адже якщо ще вчорашні єретики та єресі сьогодні стали героями та взірцями для наслідування, то де гарантія, що так само не станеться з тими, хто нині ставить під сумнів істинність католицького вчення та виступає проти Церкви.

Нобелівський лауреат і англіканський єпископ з ПАР Десмонд Туту довгий час був борцем проти расової дискримінації, а в 2004 році він сказав, що ЛГБТ – це така ж дискримінована група, яка вимагає захисту, тому що вони теж діти Бога.

Варто усвідомити, що «ціллю прогресистів є взяття у свої руки свідомого керування самої християнської віри. Вони ставлять за основу, що традиційна форма християнства не тільки не відповідає досвіду людей, але є для нього неадекватною»14. На думку церковної лівиці, це вона має стати цією новою базою майбутньої об’єднаної Церкви, визволеної від конфесійного минулого.

Це ще раз підтверджує одну яскраву особливість марксизму – його пристосування до різних епох і культур, коли він трансформує свій форму, щоб зберегти власну суть. Так, виникають химерні його прояви від культурного, феміністичного, ЛГБТ чи квір-марксизму до еколосоціалізму та «католицького марксизму», який втім залишається тією ж самою фальшивою обітницею спасіння та раю на Землі.

Ps: Залишається лише просити Пресвяту Діву Марію з Фатіми, щоб вона випросила благодать очищення світу і Церкви від помилок марксизму, які проникли і укоренилися майже у всіх аспектах життя сучасного суспільства. І самим не поширювати ці помилки.

Олександр Бучковський

Джерело: Родина

1 Comment on "Прояви марксистського мислення у Церкві"

  1. Кажется мне ,что такого извращения христианского учения, как марксизм в Церковном мышлении “, НЕ БЫЛО ПРЕЖДЕ В ВВЕКАХ!!!”

Напишіть відгук