Світ після COVID-19

Поданий нижче текст було написано у першій половині квітня у якості передмови до книжки «Європейські хроніки», яка вийшла друком на початку літа. У цій передмові, як і в книжці загалом, я не пропонував одного-єдиного сценарію розгортання майбутнього, а лише спробував вловити тенденції і вказати на точки біфуркації.

Неможна впевнено говорити про чіткий сценарій розвитку подій у зв’язку з COVID-19 і зараз, на початку осені. Одначе те, що епідемією не без успіху намагаються скористатися різноманітні деструктивні сили, виглядає безперечно. Йдеться і про контроль за населенням, і про виклики для релігійної свободи, і про нові стратегії атак на інститут сім’ї та залишки традиційних уявлень про людську статевість.

Текст публікується без змін із незначними скороченнями, покликаними хоч трішки адаптувати його до читання онлайн.

***

Якщо ми глянемо на спроби осмислення ситуації з COVID-19 відомими інтелектуалами, нам одразу кинеться в очі різноманіття озвучених тез.

Історик та футуролог ліво-ліберальних поглядів Ювал Ной Харарі енний раз почав говорити, що світ має об’єднатися. Марксист-лаканіанець Славой Жижек виступив із подібними закликами, але при цьому не забув заявити про глибоку кризу глобального капіталізму. Натомість безпосередній учень Жака Лакана Серджіо Бенвенуто запропонував позитивно ставитися до «гестіації» (від імені богині домашнього вогнища Гестії), себто зміщення нашого життя в напрямку дому.

Євразієць Алєксандр Дугін ствердив, що однополярному світу таки прийшов кінець і настає «постглобальний порядок». Все ще живий маоїст Ален Бадью закликав своїх прихильників дотримуватися карантину і міркувати над «транснаціональним розвитком третьої стадії комунізму».

Один із провідних ідеологів (та й практиків) глобалізму Жак Атталі розчулився і заявив, що після породженої епідемією кризи виникне нова форма владних відносин – заснована не на розумі та грошах як його «кінцевому аватарі», а на співчутті: «Політична влада належатиме тим, хто може проявити якнайбільше співчуття до інших. Домінантні економічні сектори також будуть пов’язані зі співпереживанням: здоров’я, гостинність, їжа, освіта та навколишнє середовище» [1]. І т.д., і т.п.

Різноманіття оцінок поточної ситуації та перспектив її розгортання є цілком закономірним. В умовах радикального потрясіння легко піддатися спокусі пропустити наявні зміни крізь призму власного світогляду, проєктуючи на майбутнє очікування чи, навпаки, страхи, які з цього світогляду випливають. Зрештою, пропонувати образ майбутнього відповідно до своїх переконань є чимось природним.

Одначе варто розрізняти образи майбутнього як «чисті пропозиції», продиктовані певним світоглядом «утопії» й «антиутопії», та образи, які претендують на статус таких, що випливають із тверезого аналізу наявного стану речей. Звісно, на практиці ми бачимо не так різкий поділ на два типи, як градацію між двома ідеальними полюсами. Та все ж потрібно проводити диференціацію принаймні за таким «полюсним» підходом.

Як же, не відмовляючись від «природного права» оцінювати дійсність, виходячи з власного світогляду, можна одночасно претендувати на тверезість аналізу? На мою думку тут буде корисним послідовне здійснення двох ментальних операції: усвідомлення, чіткої артикуляції поточних потрясінь та моделювання ймовірного автоматичного розгортання змісту цих потрясінь у майбутньому і волюнтаристської реакції на них із боку еліт (чи можливих контреліт). Братися за фарби продиктованих світоглядом оцінок доречно вже після того, як буде готовим ескіз, виконаний шляхом згаданих двох операцій.

Отож, спробуємо підійти до проблеми «Світ після COVID-19» на основі такої схеми.

Серед поточних потрясінь можна назвати такі:

• Розгортання економічної кризи через позаекономічний чинник.
• «Реванш держав»: наддержавні структури продемонстрували меншу ефективність, аніж державні механізми; пафос, що обслуговував ці структури і сприяв побудові «ще тіснішого світу», був дискредитований прецедентами державного егоїзму.
• Процес, реверсний відносно новітнього «кочівництва»: зупинка туристичних потоків, повернення трудових мігрантів.
• Прецедент значного обмеження прав населення та спостереження за ним (аж до дистанційного збору біологічних даних).
• Підважування засади, згідно з якою місто/центр є кращими для життя, ніж село/периферія.
• виявився недостатнім, аби оперативно запропонувати відповідь на новий біологічний виклик.

Складнішою видається справа більш тонких ментальних і світоглядних потрясінь. Можливо, буде виправдано стверджувати, що пандемія нагадала про існування смерті. Впродовж кількох останніх десятиліть західна культура відзначалася все більшим намаганням утекти від смерті. Власне кажучи, будувалася культура, протилежна традиційній християнській культурі з її наголосом на потойбічному житті, а відтак рефреном «Пам’ятай про смерть». Епідемія, попри те, що кількість спричинених нею смертей є незначною, все ж почала повертати тему реальної смерті у культурний простір. Водночас вона оголила вразливість сучасної цивілізації, стала викликом для нудної самовпевненості її представників, упокорила їх. Втім, наскільки глибоким є це потрясіння?

Ще більш непевним видається питання послаблення мультикультуралізму, фемінізму, ідей ЛГБТ, ліво-ліберальної ідеології загалом. Справді, в умовах актуалізації проблеми виживання ці ідеологічні конструкти зблідли. Але не можна сказати, що вони взагалі втратили силу.

Для «борців із расизмом» черговою нагодою нагадати про себе стали епізодичні сплески побутової ксенофобії (зокрема щодо китайців). Ба більше, у країнах ЄС розпочалися дискусії: як поєднати карантинні заходи з турботою про мігрантів? Не втрачають пильності і прихильники ідей ЛГБТ. Серед новинних заголовків можна знайти подібні до цього: «ЛГБТ обурені тим, що християни в Нью-Йорку допомагають боротися з COVID-19».

Нарешті, глобалістські сили Європи не втратили нагоди, аби атакувати націонал-консервативний уряд Угорщини. Вжиті урядом Віктора Орбана заходи з мінімізації поширення коронавірусу були проінтерпретовані як спроба побудови диктатури. Байдуже, що до суттєвого обмеження прав громадян вдалися «еталонно демократичні» уряди – диктаторські прагнення було приписано режиму, який попередньо встиг відзначитися неприйняттям мультикультуралізму, прагненням плекати національну ідентичність і державний суверенітет, консервативним розумінням змісту Європейської цивілізації.

Яким може бути автоматичне розгортання змісту цих потрясінь та реакція на них із боку еліт чи контреліт?

Намагаючись відповісти на це питання, ми якраз і натикаємось на появу згаданих точок біфуркації. Наприклад: які наслідки «реванш держав» матиме для Євросоюзу? Чому саме він сприятиме – його дезінтеграції чи централізації? Сам по собі «реванш держав» свідчить на користь розпаду ЄС чи, принаймні, його децентралізації. Але вже в березні можна було спостерігати енергійні спроби довести, що європейські країни потребують ще більшої централізації в рамках ЄС. Ось характерні рядки верховного представника ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля:

Спочатку світ відреагував на пандемію коронавірусу хаотично і розрізнено. Країни діяли поодинці. Але тепер стало очевидно: єдиний спосіб вийти з кризи – зробити це спільно. (…) Інстинктивно під час кризи хочеться ізолюватися, щоб захистити себе. Але така реакція, нехай і зрозуміла, є програшною. Рішення діяти поодинці гарантує, що боротьба затягнеться, а людські та економічні витрати будуть набагато вищі. Ворог спровокував націоналістичний рефлекс, але перемогти його вдасться лише завдяки міжнародній координації – в Європі та за її межами [2].

Така риторика не є чимось принципово новим. Якщо інституції ЄС погано працюють, то це лише тому, що ЄС недостатньо централізований – подібні заяви лунають принаймні останні п’ять років. Зараз же заклики до «об’єднання» отримали додаткову точку опори, причому як у європейському, так і в глобальному масштабі.

Для творення колективного суб’єкта необхідне протиставлення Іншому. Народи протиставляють себе іншим народам, геополітичні блоки – іншим геополітичним блокам, цивілізації – іншим цивілізаціям. У випадку такої уявленої спільноти як «глобальне людство» протиставлення іншій групі людей неможливе. Людство може протиставляти себе хіба що інопланетянам. Не дивно, що сплеск фільмів про спротив населення Землі космічним загарбникам припадає на 1990-ті роки – час віри в «кінець історії», утвердження під егідою США глобальної демоліберальної системи (показово, що американський День незалежності в однойменному фільмі 1996 року стає Днем незалежності всієї Землі). А за умов, коли інопланетяни живуть лише у просторі творів фантастики, людство може творити колективний суб’єкт не шляхом протиставлення себе інший групі, а шляхом згуртування навколо певних проблем. Із 1990-х років на роль головної такої проблеми претендувала екологія. Сьогодні ми спостерігаємо як до квазірелігії екологізму додалася тема порятунку людства від вірусів.

Отож, еліти глобалістського спрямування мають достатньо підстав відреагувати на «реванш держав», а також удар по «кочівництву» намаганнями посилити наднаціональні структури. Водночас ті політичні сили, які стоять на становищі захисту державного суверенітету та етнічного різноманіття, намагатимуться скористатися логікою нинішнього потрясіння, пришвидшити її розгортання і протидіяти реакції еліт.

Варто відзначити, що можливі крах або радикальне ослаблення глобалістського проєкту не означатимуть відміни такого атрибуту глобалізованого світу як протистояння держав-гегемонів. Уже зараз ми спостерігаємо чергове посилення Китаю, а відтак втрату позицій США. Доволі цікавими є висновки, які можна зробити, поглянувши на підйом Пекіну. Аби посилити свої позиції на міжнародній арені, потрібно першим упоратися з епідемією. Якщо на початку поширення вірусу за межі Китаю ми могли спостерігати наростання у світі певної сінофобії, то зараз КНР навпаки створює привабливий імідж, максимально використовуючи політику м’якої сили. Роз’їхавшись по різним куточкам світу, лікарі з Уханю не гірше за інвестиції зміцнюють вплив Китаю. Така ж ситуація буде спостерігатися у разі нового мікробіологічного виклику. А це ставить питання про можливість нового способу застосування біологічної зброї. Чому б не поширити у світі нову хворобу, оперативно приборкавши її у себе на батьківщині, швидко «винайшовши» вакцину (яка вже була готовою до початку епідемії) і виступивши в ролі рятівника людства?

Неоднозначно – хай і не настільки як перспективи ЄС – виглядають наслідки прецеденту обмеження прав населення та нагляду за ним. Можна погодитися зі спостереженнями Харарі про те, що запроваджені у надзвичайний період заходи мають властивість продовжувати своє існування у часі, коли небезпека, задля якої вони запроваджувалися, минула. Люди зазнали своєрідної операції під анестезією: погодилося, що в ім’я досить очевидного блага – здоров’я – органи влади мають право пильно стежити за ними. Цей урок конформізму є вкрай небезпечним. Що завадить піддаватися нагляду та контролю в майбутньому – в умовах нових викликів?

Особливо тривожним виглядає те, що зараз ідеться не лише про збір інформації стосовно місця перебування та специфіки користування Інтернетом, але й про доступ до наших біологічних даних. Державна влада, що систематично розширювала обрії свого втручання починаючи з раннього Нового часу, завдяки новітнім технологіям проникає всередину своїх підданих: у температуру тіла, частоту пульсу, а в перспективі – і в хімічний склад крові.

Все це справді можна поставити на службу людському здоров’ю. Здавалось би, що поганого в тому, що гаджет за мить передасть медикам інформацію про те, що в ось такого і такого чоловіка стався інфаркт або інсульт? Але неважко уявити технологію, яка на основі аналізу ситуації, у якій перебуває людина, та частоти пульсу сповіщатиме органи про чергового неблагонадійного громадянина, до якого варто принаймні завітати з виховною бесідою.

Окрім посилення механізмів стеження варто відзначити ще дві тенденції узалежнення населення від влади: запровадження безумовного базового доходу та перехід на безготівкові розрахунки.

Обставини запровадження ББД очевидні: підтримка населення в умовах економічної кризи. Станом на початок квітня рішення про запровадження ББД було прийняте в Іспанії. Навіть якщо іспанський досвід не почнуть масово переймати інші країни, сам прецедент, а також тимчасові соціальні виплати, які так чи інакше матимуть місце у зв’язку з кризою, посприяють тотальному запровадженню ББД у майбутньому.

Заохочення відмовлятися від розрахунків готівкою може здатися технічно виправданим у часи епідемії: поверхня банкнот – доволі сприятливе місце для обміну інфекціями. Але таке заохочення і, тим паче, ініціативи тимчасової заборони використання готівки виразно спрямовані на «остаточне розв’язання» готівкового питання у недалекому майбутньому.

З іншого боку все ж можна припускати, що, увиразнившись під час епідемії, загроза посилення контролю спровокує реакцію. На сполох б’ють не лише дисиденти-консерватори, але й представники мейнстріму (той же Харарі). Це вселяє надії на серйозну дискусію, підсумком якої може стати накреслення чітких границь у питанні контролю населення.

Далекосяжні наслідки може мати удар по «кочівництву», урбанізації і – скористаємося каламбуром – центроцентризму. За короткий проміжок часу те, що асоціювалося з успіхом, стало прикрою обставиною. Чим більшим і економічно успішнішим є місто, тим гірше для його мешканців. Економічна успішність безпосереднім чином пов’язана з туристичною активністю населення, а остання виявилася чи не основним механізмом поширення вірусу. Концентрація населення – запорука дуже швидкого зараження. Села та містечка дозволяють дотримуватися базових заходів безпеки, не стаючи жертвою божевілля квартирної самоізоляції.

Прагнення багатьох мешканців сіл та містечок потрапити до великих міст змінилося намаганнями ці міста покинути. Західні ЗМІ переповнені розповідями про втечу з охоплених коронавірусом мегаполісів. Один із російських мобільних операторів повідомив, що за період із 25 березня по 8 квітня Москву покинуло близько 15% його абонентів.

І тут виникла цікава ситуації: втікачів непривітно зустрічають у провінції. Одне російське видання вловило цю ситуацію дуже влучним заголовком «Понаехали наоборот». Таке «понаехали наоборот» діє не лише стосовно москвичів у Росії, але й, наприклад, стосовно машканців Нью-Йорка у США або Лондона у Британії. «Ісходу» з великих міст тішаться хіба що гравці на ринку оренди житла. Подекуди мешканці провінції намагаються зберігати привітність і доброзичливість. Та все ж «понаехали» лунає у різних куточках світу.

Словом, оцінка багатьох речей змінилася на діаметрально протилежну. Село комфортніше за місто. Людину, яка може дозволити собі дороговартісний відпочинок закордоном, краще уникати – вона небезпечна. Розвиток інфраструктури у місцевості, де ви мешкаєте, може фатальним чином відобразитися на стані вашого здоров’я.

Одначе що усе це означає у середньо- та довготривалій часовій перспективі?

Базова продовольча самодостатність, яку дарує село, є надзвичайно привабливою в умовах дуже серйозної кризи. Власне – в умовах продовольчої кризи, коли основним матеріальним пріоритетом є сама їжа. В умовах не настільки жорсткого кризового стану селянин продовжуватиме бачити в місті простір можливостей отримати ті матеріальні блага, які стають важливими, коли потреба в їжі задоволена.

Досить відчутними можуть стати наслідки наявного у Європі зсуву трудових ресурсів на схід. Очевидно, що частині заробітчан після завершення карантинних заходів вдасться повернутися до країн, у яких вони працювали. Але економічна криза, спад виробництва, зростання безробіття у самих же країнах-імпортерах трудових ресурсів обмежать можливість такого повернення. Це створить умови для того, аби вчорашні трудові мігранти шукали тривалого заробітку у себе на батьківщині, в тому числі звертаючи увагу на сільське господарство. Останній варіант може отримати системну підтримку з боку держави. Естонський президент Керсті Кал’юлайд уже на початку квітня виступила з закликом до безробітних шукати заробіток у селі.

Ще більшу гіпотетичність, але водночас і більший потенціал стратегічних змін ми зустрінемо, поставивши питання про системне переосмислення нашого способу існування на основі пережитого потрясіння. Чи не час відійти від фетишу невпинного економічного росту і пригадати, що економіка у властивому сенсі – це наука про облаштування дому, цієї злуки місця і органічної людської спільноти? Чи не варто зменшити інтерес до розвитку транспортної інфраструктури і підписання чергових договорів про вільну торгівлю, прагнучи зростання господарської самодостатності кожної країни, регіону, громади і, наскільки це можливо, сім’ї?

Врешті, чи не маємо ми права принаймні мріяти про зникнення великих міст у їхньому нинішньому вигляді? Мріяти про міста з меншою кількістю населення, з меншими будинками, з меншим транспортним навантаженням (зокрема через зменшення відстані між помешканням та місцем праці).

Закриваючи тему розгортання змісту наявних потрясінь та реакції на них, звернемося до теми сім’ї самої по собі. Карантинний режим посприяв відродженню сімейних зв’язків там, де вони були ослаблені несприятливими обставинами сучасного способу життя. Члени подружжя отримали змогу бачитися не лише вранці та ввечері (після виснажливого робочого дня). Батьки постали перед необхідністю тісного контакту з малолітніми дітьми, яких у них «крали» дитсадочки, школи та сумнівні розваги. Десь, звичайно, надмір перебування разом негативно позначився на сім’ях. Невдовзі випробуванням для багатьох сімей стануть економічні негаразди та проблеми, що їх супроводжують (алкоголізм, наркоманія). Та все ж карантин створив умови для відродження тих моделей поведінки і почуттів, які до недавнього часу вважалися нормою. Я був вражений щирістю знайомої, яка розповіла, що завдяки карантину, а потім і звільненню з роботи знову відчула радість бути мамою.

Отриманий за час карантину досвід може стати поштовхом до переосмислення життєвих пріоритетів й усунення того, що нищило сім’ї. Але знаходяться ті, хто роблять із досвіду карантину зовсім протилежні висновки. «Коронавірусна криза демонструє, що настав час скасувати сім’ю». Це не випадковий набір слів, а заголовок статті, опублікованої на шпальтах впливового ресурсу «Open Democracy» [3]. Зміст статті цілком відповідає заголовку. Автор публікації, Софі Льюїс, намагається підкріпити свою позицію, апелюючи до прикрих обставин, які подекуди супроводжують існування сім’ї і могли посилитися в період карантину: насильства щодо жінок, сексуальної експлуатації дітей тощо (хоч недостатньо зрозуміло, як саме карантин міг посприяти зростанню кількості сексуальних злочинів щодо дітей у межах сім’ї: зазвичай такі злочини здійснюються вітчимами чи, рідше, батьками за умов відсутності вдома матері). Проте Льюїс не обмежується вип’ячуванням девіантної поведінки, яка має до сімейних цінностей приблизно такий стосунок, як корупція до існування органів влади, харчове отруєння до потреби в їжі та хвороби – до самого життя. Вона щиро зізнається у ненависті до сім’ї як «репресивного механізму», бідкається, що сімейне життя увиразнює відмінності між чоловіком та жінкою, переймається долею сексуальних меншин і т.д. «Ми заслуговуємо чогось кращого, ніж сім’я. І час коронавірусу є прекрасним часом для її скасування» – підсумовує автор.

Немає сенсу витрачати багато часу на роз’яснення, що значна частина еліт, в тому числі меценати «Open Democracy», зорієнтована на антисімейну політику, усунення статевих відмінностей, демаскулінізацію чоловіків та суспільства загалом, популяризацію сексуальних відхилень тощо. Тут важливо підкреслити саму логіку біфуркації: спричинені епідемією потрясіння, самі по собі спрямовані на розгортання сценарію X, створюють передумови для волюнтаристської реалізації діаметрально протилежного сценарію Y.

***

Чи справді епідемії коронавірусу доведеться стати одним із поворотних пунктів історичного процесу? Тут буде корисним використання історичних аналогій.

Вже стало звичним порівнювати спричинену коронавірусом економічну кризу з Великою депресією. Наскільки доленосною була ця остання? Без сумніву виявляючи слабкі сторони капіталістичної системи, Велика депресія все ж жодною мірою не підважила логіки розгортання капіталізму: ми живемо у світі, створеному на засадах невпинного економічного зростання, укрупнення та монополізації капіталу, перетворення людини на функцію ринку (ба більше: Велика депресія безпосереднім чином посприяла цій логіці, б’ючи по дрібним і середнім виробникам).

Та все ж економічна криза майже сторічної давнини запустила дуже важливий ланцюжок подій. Її можна вважати одним із найважливіших чинників приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів. Наслідком підтримки на виборах нацистів стала Друга світова війна у тій її формі, яку ми знаємо. Імовірно, масштабний військовий конфлікт у Європі відбувся б і без приходу до влади Гітлера. Його ініціатором могла виступити радянська Росія. Можемо лише здогадуватися, яких масштабів у такому разі набуло б нав’язування Європі більшовизму. Водночас, якби німці не розпочали Другої світової, а опісля не програли її, Західна цивілізація навряд чи зазнала світоглядно-культурних трансформацій, які живляться специфічною «антифашистською міфологією». У певному сенсі Гітлер є одним із найбільших винуватців політики етнічного самознищення, яка діє не лише у Німеччині, але й у багатьох країнах Заходу.

Прихід нацистів до влади лякав тих, хто був відданий двом основним версіям прочитання Просвітництва – марксизму та лібералізму. Він викликав надію у тих, хто був ворожим до цих ідеологій, орієнтуючись на консервативні принципи (причому навіть у тих із них, хто критичного ставився до самого нацизму, справедливо вбачаючи у ньому певну спорідненість із просвітницькими ідеологіями). Та в підсумку перші зітхнули з полегшенням, а другі зазнали поразки. Європа була поділена на зони впливу США та Росії. У світі запанували дві системи – ліберально-капіталістична та соціалістична. Згодом лібералізм, будучи найпослідовнішим вираженням мотивів Просвітництва, отримав перемогу у глобальному масштабі.

Ми не можемо з абсолютною впевненістю говорити, що за умов відсутності Великої депресії націонал-соціалісти не отримали б повноти влади у Німеччині. Але вірогідність того, що описаний вище ланцюжок подій спирається саме на цю економічну кризу, дуже висока. Якщо з абсолютною впевненістю не можна говорити про причинно-наслідкові зв’язки в минулому, то годі прагнути її у прогнозуванні майбутнього. Але на основі наведених міркувань можна припускати, що «Аннушка уже купила подсолнечное масло», і принаймні один із вимірів тієї турбулентності, яку ми сьогодні переживаємо, матиме надзвичайно доленосні наслідки.

З іншого боку історичні прецеденти можна використовувати для плекання здорового скепсису стосовно заяв «Світ уже ніколи не буде таким як раніше» з поспішними спробами чітко змалювати нову парадигму. Згадаймо, як на основі аналізу кризових явищ кін. XIX – поч. XX ст. тодішні мислителі з надією вимальовували концепцію Нового Середньовіччя (тут передусім варто назвати імена П. Флоренського та Н. Бердяєва). Проте розвиток ситуації у минулому столітті, попри увесь динамізм, відзначався лінійністю, й очікувана «середньовічна» культура так і не прийшла на зміну «ренесансній» – якщо, звісно, не вважати Новим Середньовіччям те, заслуговує бути названим Великою Пародією.

Наостанок необхідно зачепити таку тему як можливість виникнення нових епідемій. Те, що «вивело систему з ладу», спричинене всього лише одним вірусом, який спричиняє захворювання з відносно невеликою долею летальних випадків. Що ж станеться, якщо на посткоронавірусний світ обрушиться ще кілька подібних епідемій? Або якщо на нас чекає більш смертоносний вірус, причому він устигне набути глобального поширення до чіткого виявлення?

Ще до епідемії COVID-19 від фахівців-вірусологів можна було почути, що на людство чекає багато «сюрпризів» зі світу мікробіології. Окрім цього можна очікувати «виходу на волю» штучно створених вірусів. Передусім у рамках згаданого протистояння між державами. Поширення штучно виведених вірусів екстремістськими групами виглядає малоймовірним, адже важко уявити, що якась із таких груп отримає у розпорядження необхідні наукові ресурси. Проте біотероризм може полягати у сприянні наявним епідеміям.

Якщо нас справді чекають ще масштабніші мікробіологічні виклики, подальші сценарії розвитку подій також можуть бути різними. По-перше, з’являться умови для повноцінного переходу до автаркійних економік, утвердження закритих кордонів у статусі норми та справді радикальної деурбанізації. По-друге, виникнуть підстави для встановлення планетарної влади, бо, начебто, лише вона зможе забезпечити належні безпеку і порядок. По-третє, хаос може виявитися настільки некерованим, що йтиметься не лише про неможливість планетарної влади, але й про розпад держав (суттєве зростання ваги місцевих органів влади ми бачимо вже зараз).

Світ справді стрімко змінюється, й епідемія коронавірусу – далеко не єдина причина того, що за десять років ми будемо жити у світі, який суттєво відрізняється від нинішнього. Ми не здатні мати достеменне знання про майбутнє. Зате зараз час зробити рішучу ревізію власних принципів, чітко усвідомивши ті з них, які будуть стержнем нашого існування за будь-якого сценарію розвитку подій.

Ігор Загребельний

1. Див. відповідні тексти: Харарі Ю. Як коронавірус змінить світ. URL: https://nv.ua/ukr/opinion/recommends/koronavirus-yuval-noy-harari-pro-te-yak-vporatisya-z-krizoyu-ostanni-novini-50077922.html; Zizek S: Coronavirus is ‘Kill Bill’-esque blow to capitalism. URL: www.revistaikaro.com/slavoj-zizek-coronavirus-is-kill-bill-esque-blow-to-capitalism-and-could-lead-to-reinvention-of-communism; Бенвенуто С. Гестіація. Життя після коронавірусу. URL: https://zbruc.eu/node/96611; Дугин А. Постглобальный порядок. Неизбежность. URL: zavtra.ru/blogs/postglobal_nij_poryadok_neizbezhnost_; Badiou A. On the Epidemic Situation. URL: https://www.versobooks.com/blogs/4608-on-the-epidemic-situation; Attali J. What will Covid-19 Give Birth To? URL: www.attali.com/en/society/what-will-covid-19-give-birth-to/
2. Боррель Ж. Скуті однією метою. URL: https://nv.ua/ukr/opinion/koronavirus-yak-yevropi-viyti-z-krizi-ostanni-novini-50079672.html
3. Lewis S. The coronavirus crisis shows it’s time to abolish the family. URL: https://www.opendemocracy.net/en/oureconomy/coronavirus-crisis-shows-its-time-abolish-family/.