Соціальна доктрина Вселенського патріархату: позитиви та сумнівні моменти

Аналіз та думки на полях

Аналіз документу здійснено за перекладом Cerkvarium

Курсивом без лапок подано цитати з перекладу

Соціальна доктрина Вселенського патріархату – це документ, розроблений у 2019 році групою з 12 богословів та вчених Константинопольської Церкви, що покликаний розкрити міркування Критського собору та відповісти на актуальні виклики суспільно-політичного життя.

Ми вирішили тезово проаналізувати цей текст, виокремивши окремі актуальні міркування з нашими коментарями.

Комісія сама закликає до аналізу документу: особливо закликаємо всіх православних вірян – священнослужителів і народ, жінок і чоловіків – взяти участь в його молитовному обговоренні, щоб сприяти миру й правді, які він проголошує, і зробити свій внесок у справу Царства в місцевих парафіях і громадах. Отож, відгукнемося на цей заклик.

1. Один із позитивів – докладно розглядається актуальність питання дияконії, залучення мирян до церковної діяльності на благо общини.  В сучасних умовах – це правильно і потрібно.

2. Підкреслюється ієрархія речей, пріоритетність ідеї богослужіння та Євхаристії, земна літургія як відображення славослів’я ангельських сил. Тоді як соціальна активність – це лише частина загального служіння.

3. Дещо сумнівне виправдання «ідеального» секуляризму, що компенсується критикою його застосування на практиці.

Характерною ознакою багатьох наших сучасних суспільств, і, як не дивно, їхніх часто несумісних політичних систем, як на Сході, так і на Заході, є нове вчення про те, що існує така річ, як «суто» громадська сфера, яка, намагаючись бути водночас нейтральною й універсальною, має виключати виявлення людьми своїх релігійних поглядів. Ба більше, в таких суспільствах релігію розглядають по суті як особисту справу, якій не місце в публічних дискусіях про загальне благо. Але це в принципі неправильно й на практиці майже завжди призводить до пригнічення. Однак секуляризм як такий є формою сучасної ідеології, якій притаманна власна, хоча й неочевидна, концепція добра і справедливості. Тож, якщо його надто імперативно нав’язувати справді багатоманітному суспільству, він перетворюється на нове авторитарне кредо. У деяких сучасних суспільствах релігійні голоси в публічному просторі примусово заглушують за допомогою законодавства: чи то шляхом заборони релігійних символів або навіть певних стилів одягу, чи то через заперечення того, що релігійні люди в питаннях етичного характеру можуть діяти згідно зі своєю совістю, не порушуючи невід’ємних прав інших людей

4. Амбівалентний підхід до екології. Сумнівним, попри наведені з Передання докази важливості піклування про природу, є некритичне ставлення до міфологеми глобального потепління. Космічне значення гріха Адама, посилання на міркування святого Максима Ісповідника про покликання обоженої людини удосконалювати природу – теоретичний плюс. На практиці – безкритичне сприйняття гіпотез про згубність викидів вуглецю (хоча існують й альтернативні гіпотези глобальних змін клімату).

Церква закликає уряди всього світу сприяти розвитку наук про довкілля через освіту та державні субсидії на наукові дослідження, а також заохочує фінансувати технології, які могли б виправити згубні наслідки викидів вуглецю, забруднення та всіх форм деградації довкілля.

5. Чітка, відповідна до східного Передання відповідь про засадниче зло війни, що поєднується з її необхідністю у певних умовах, апеляція до святих мучеників-воїнів.

Застосування сили завжди має бути останнім засобом справедливої влади й ніколи не повинно бути надмірним Історично Православна Церква ніколи не наполягала на строго пацифістській відповіді на війну, насильство чи гноблення; вона також не забороняла вірянам служити в армії чи поліції. Прикладом цього є святі з числа воїнів, безліч яких були прославлені Церквою як мученики. І все-таки Православна Церква ніколи не розробляла жодної «теорії справедливої війни», що прагнула б заздалегідь, на основі певних абстрактних принципів, виправдати й морально схвалити застосування державою насильства в разі дотримання низки загальних критеріїв. Справді, вона ніколи не вважала війну «священною» чи «справедливою». Натомість, Церква просто визнала неминучу трагічну реальність того, що гріх іноді вимагає болісного вибору поміж потуранням насильству та застосуванням сили з метою покласти йому край, – навіть якщо Церква не перестає молитися за мир, і навіть коли знає, що силовий примус завжди є морально недосконалою відповіддю на будь-яку ситуацію. Це означає, що ніхто – навіть якщо він покликаний на військову службу – з морального погляду не повинен вважати своїм обов’язком участь у діях, які, на його переконання, суперечать правді та заповідям Євангелія.

6. Слушні міркування щодо загроз впливу світської влади на релігію.

Православна Церква не може погодитися з тим, щоб релігійне сумління й переконання були віднесені до якоїсь суто приватної сфери, хоча б тому, що її віра в Царство Боже визначає всі аспекти життя вірян, включно з їхніми поглядами на політичні, соціальні та громадянські проблеми. (…) Скромний світський порядок, який не нав’язує жодну релігію своїм громадянам, є абсолютно прийнятним і шляхетним ідеалом, але уряд, що обмежує навіть звичайні прояви релігійної ідентичності та переконань, легко перетворюється на м’яку тиранію, яка, зрештою, радше призведе до розділень, ніж до єдності

7. Про діалог з іншими релігіями: некритичне перейняття згубних тенденцій, що розгорнулися у Католицькій Церкві після Другого Ватиканського собору.

8: Згадується про загрози, пов’язані з Інтернетом та новітніми технологіями комунікації загалом, але в основному про так званий популізм та «мову ненависті».

9. Ставлення до мігрантів – доволі одностороннє. Крім слушних посилань на ще старозавітні заповіді оберігати прибульця, а також заклики до політиків вирішувати першопричини міграції, автори не враховують, що переміщення багаточисельного населення перестає бути питанням індивідуальної долі, а стосується виживання цілих народів.

Немає чіткого розрізнення біженців (вимушених втікати від жахів війни) та економічних мігрантів, що шукають кращої долі та вигідніших умов життя. Під час опису дій Трампа щодо обмеження міграції до США (звісно, без прізвищ) автори переходять на високий рівень емоцій, непритаманний більшій частині документу. Це свідчить про певну заангажованіть з огляду на тісні зв’язки представників Фанару з Демократичною партією (на з’їзді якої виступав архієпископ Елпідофор, потенційний наступник Святішого Варфоломія). Для документу, що  пишеться на десятиліття, такі речі не надто корисні.

Зокрема, з богословського боку навряд чи можна так різко відкидати кордони як умовності, особливо у світлі того, що новітні глобалістські тенденції все більше змушують згадувати есхатологічний образ Вавилонської блудниці. Сьогодні кордони відіграють певну катехонічну функцію, стримуючи єдину владу Антихриста на всій землі. Це продовження функцій римського царства (наприклад, за Йоаном Золотоустим), що зовсім не відображено в оптиці авторів.

Тому Церква висловлює вдячність народам, які прийняли мігрантів і біженців та надали притулок його шукачам. До того ж, вона нагадує християнам усього світу, що така гостинність – це біблійна заповідь, яка перевершує інтереси світських урядів. Сучасна національна держава не є священним інститутом, навіть якщо часом вона й служить справедливості, рівності та миру. І кордони – це не що інше, як випадковості історії та умовності права. Іноді й вони служать корисній меті, але самі вони не є моральним або духовним благом і не можуть виправдати невиконання нами священних обов’язків перед тими, кого Бог доручив нашій особливій турботі. Сьогодні можна спостерігати, як деякі європейські уряди й величезний сонм ідеологів закликають до захисту «християнської Європи» шляхом повного закриття кордонів, просування націоналістичних і навіть расистських ідей, а також у безліч інших способів відкидаючи слова Самого Христа. Ми бачимо, як в Європі, Австралії та обох Америках заохочується нативістська паніка. У Сполучених Штатах, наймогутнішій і найбагатшій країні в історії – яка фактично утворилась із величезних потоків іммігрантів з усього світу – ми бачимо, як політичні лідери не лише заохочують страх і ненависть до шукачів притулку й зубожілих іммігрантів, але навіть застосовують проти них терор: забирають дітей у батьків, руйнують сім’ї, мучать батьків і дітей, інтернують їх усіх на невизначений термін, відмовляють прохачам притулку в належній правовій процедурі, поширюють про них наклепи й брехню, розгортають війська на південних кордонах з метою залякати неозброєних мігрантів, використовують расистську і нативістську риторику проти шукачів притулку заради досягнення політичної вигоди тощо. Усі подібні дії є зазіханням на образ Божий у тих, хто шукає нашої милості. Це образа Святого Духа. В ім’я Христа Православна Церква засуджує ці дії, благає винних у них покаятися й натомість вчитися служінню справедливості й милосердя.

10. Про смертну кару: серед Отців переважала думка, що Нагірна проповідь, яка забороняє відплату, встановлює для християн стандарт поведінки як в особистій, так і в суспільній царинах, оскільки на Хресті Христос не лише досконало втілив відмову від насильства, а й вичерпав гнів Закону.

Таким чином викривлюється традиційне розуміння соціального устрою, за яким Нагірна проповідь стосується особистої поведінки, а для суспільства діє (модифікований) Закон Мойсея. Це допомагає не впасти у хаос, про що прямо говорить апостол Павло.

Автори збирають поодинокі свідчення перших віків християнства про відмови від судів, покарань та військової служби, ігноруючи не просто більшість Передання, але й сам євангельский текст (ні Йоан Хреститель, ні Господь не вимагали від вояків покинути службу – лише не чинити несправедливості, вдовольнятись платнею). Так, смертна кара, особливо в умовах нечесних судів – це зло, але не фундаментальне. Не можна заради демонстрації гуманізму відкидати Передання.

Простий історичний факт полягає в тому, що найперші християни – ті, чиї громади безпосередньо вийшли з Церкви Апостолів – майже повсюдно були переконані, що заповідь Христа не судити інших являла собою щось більше, ніж заборону приватних упереджень. Тому християни не повинні були обіймати посади суддів або військовослужбовців, насамперед тому, що ці професії вимагали виносити смертні вироки або виконувати їх. (…)Згідно з «Апостольським переданням», традиційно приписуваним Іполиту Римському, ніхто з тих, хто мав намір стати воїном, не міг бути прийнятий до Церкви, а тим, хто на момент навернення вже служив у війську, було заборонено виконувати навіть законний смертний вирок. Арнобій ясно заявив, що християнам взагалі не дозволено виносити смертний вирок, навіть якщо він цілком заслужений. Афінагор стверджував, що умертвіння навіть тих, хто винен у тяжких злочинах, має бути огидним для християн, оскільки вони зобов’язані розглядати будь-яке вбивство людини як осквернення власної душі… Щоправда, після навернення імперії Церква була змушена прийняти реальність сформованої судово-виправної системи, яка включала смертну кару і яку можна було пом’якшити лише до певної міри. Проте, розмірковуючи про випадки, що передбачають смертний вирок, найбільші з Отців Церкви послідовно виступали проти застосування закону в повному обсязі: почасти тому, що смертна кара є узурпацію ролі Бога як справедливого Cудді, а почасти через те, що вона позбавляла злочинця можливості покаятися.

11. Знову ж ідеологічний пасаж з відкидання окремих теоретичних конструкцій, які мали місце в розвитку християнських народів. Зокрема незбалансована критика ідентичності, на врахуванні якої будувалась християнізація багатьох народів протягом історії.

Патріотизм може бути добротливим і здоровим почуттям, якщо його не сприймають як самодостатню чесноту або моральне благо, яке виправдовує несправедливість і деструктивну поведінку держави. Але християнам категорично заборонено перетворювати свою культурну, етнічну чи національну ідентичність на ідола. Не існує такого поняття, як «християнський націоналізм», чи будь-яких інших форм поклоніння нації, прийнятних для християнської совісті. На жаль, сьогодні це необхідно підкреслювати у зв’язку з раптовим сплеском у багатьох розвинених країнах світу найпідступніших ідеологій ідентичності, включно з войовничими формами націоналізму і блюзнірською расовою філософією.

Висновок

На відміну від схожих документів на пострадянському просторі (ті ж самі «Основи соціальної концепції» РПЦ 2002 року) документ глибоко розроблений на богословському рівні.

Бачимо прагнення спиратися на Передання Православної Церкви. Ряд тез особливо актуальні для нагадування в сучасних умовах. Деякі інші, на жаль, заполітизовані «на злобу дня» і досить маніпулятивні, підтягують окремі епізоди з Передання до світсько-гуманістичних ідей глобалістської гегемонії.

Як би там не було, публікація документу – неординарна подія. Сподіваємось, критична оцінка з наміром удосконалити Соціальну доктрину триватиме у середовищі вірян.

Юрій Олійник

Кандидат політичних наук

Джерело: Політична теологія

Be the first to comment on "Соціальна доктрина Вселенського патріархату: позитиви та сумнівні моменти"

Напишіть відгук