«Церква поза політикою» по-білоруськи або страшний сон Лукашенка

Автор: Катерина Щоткіна

Незважаючи на те, що події в Білорусі пробуджують у пам’яті сюжети про переслідування християн, гасло «Церква поза політикою» не тільки не втрачає актуальності, але навіть по-особливому дзвенить. Це настільки звичне кліше, що його нерідко повторюють навіть на барикадах.

Але тут же на барикадах оголюється його суть: у наших палестинах за цим слоганом ховається змова еліт — світських і церковних — яка виводить світську владу з-під дії моральних оцінок, «патент» на які зберігається за Церквою. Як наслідок, «Церква поза політикою» обертається на кругову поруку і одночасно знешкоджує Церкву, звужуючи коло її авторитетних суджень до питань сімейного життя. «Гендер» виявляється страшнішим злом, ніж тортури і вбивства.

Коли влада нав’язує Церкві такий договір — вона знає, що робить. Чи бодай здогадується. Про силу церковного авторитету і здатність одновірців до солідарності білоруський диктатор Лукашенко якщо і не знав, то мав можливість переконатися в тому, що таке існує і «працює».

Грізна тінь Костелу

Митрополит Тадеуш Кондрусевич - фото 63170

Митрополит Тадеуш КондрусевичДжерело фото: belaruspartisan.by

Лукашенко швидким і впевненим ударом зніс голови двом «головним» Церквам Білорусі. Цей удар повинен був залякати невдоволених, а також зробити Церкви лояльнішими.

Втім, випадок архиєпископа Кондрусевича не вичерпується цими двома мотивами.

Своє рішення не пускати главу білоруських католиків у країну диктатор, нагадаю, пояснив тим, що архиєпископ нібито їздив до Польщі за інструкціями про те, як вчинити державний переворот.

Це була не єдина маячня з вуст Лукашенка — чого варті заяви про «групу захоплення НАТО». Але не поспішайте крутити пальцем біля скроні. Міфічними «польськими інструкціями» він не стільки пояснює свої рішення, скільки вибовкує свої страхи.

Католицька Церква в Білорусі досить численна: близько 14% білоруських християн — католики. Авторитет Католицької Церкви в суспільстві досить високий. Чому у свій час сприяв і сам Олександр Григорович — то Папу Римського запрошував до Мінська, то розповідав про вкоріненості сучасної Білорусі у Великому князівстві Литовському.

Але в історії можна знайти дослівно що завгодно. І якщо Великим князівством Литовським легко хизуватися, то досвід польського опору комуністичному режиму, який знайшов точку опори в Костелі — це вже куди менш зручний факт для білоруського диктатора.

«Польський сценарій» — страшний сон Лукашенка. Навіть страшніший, ніж «український сценарій». І коли в повітрі запахло мирним протестом, підтримуваним, до того ж, Костелом, «останній диктатор Європи» не міг не побачити аналогії. І не міг більше спати спокійно, навіть не дивлячись на те, що аналогія кульгає на обидві ноги. Всі його подальші дії щодо Церков — не тільки Католицької, а християнства взагалі — продиктовані, в першу чергу, цим ірраціональним страхом перед «польським сценарієм».

Лукашенко, втім, боїться католиків не тільки через привид мирного протесту, підтриманого Костелом. У Католицькій Церкві він не може господарювати так само ефективно , як у Православній Церкві Білорусі. Перший Рим — не третій. Святий Престол здатний і готовий на компроміси — але не кожен день і не з усіма. Ватикан має колосальний досвід спілкування з диктатурами. А також допомоги в ліквідації диктатури. І білоруський диктатор не такий наївний, щоб сподіватися на підтримку, тим більше — легітимацію власних владних домагань з цього боку.

У самого Лукашенка досвід співпраці зі світовими християнськими центрами вельми обмежений. Щоб не сказати — специфічний, оскільки його головним «співпрацівником» досі була і залишається Російська православна Церква, дуже схильна до симфонії з владою. З «неугодними» ж Церквами він до цього часу «спілкувався» єдиним чином — забороною. Але цей спосіб, очевидно, у випадку з Католицькою Церквою не спрацює.

Що ж залишається, враховуючи убогість політичного інструментарію і, головне, уяви диктатора? Тільки залякувати.

Це у нього, правда, теж виходить так собі. Незважаючи на впертість Лукашенка, Ватикан поки так і не «здав» архиєпископа Кондрусевича — він залишається главою білоруських католиків «в екзилі». До того ж Папа Франциск у своїх зверненнях підтримує жертв поліцейського свавілля в Білорусі. А коли з католиками Бог і Папа — хто проти них?

Зламана «вертикаль»

Інша ситуація в православному таборі. Тут вірні, які виходять на протест, роблять це на свій духовних страх і ризик — їх ніяк не підтримують владики. Знаменита «вертикаль», на яку спирається Католицька Церква, і яку так любить Московський Патріарх, що навіть спробував змайструвати таку у себе вдома, не працює. Чи то не з того місця будували, то чи взагалі до кінця не зрозуміли, що таке «вертикаль» у Католицькій Церкві. Католицька «вертикаль», як ми можемо переконатися, — це не тільки армійське беззастережне підпорядкування «знизу доверху» (і безперебійне надходження грошових коштів по тому ж маршруту), як, можливо, думав (або мріяв) Патріарх Московський. Це ще і відповідальність «від верху до низу».

Ось із цим у Православної Церкви виявилося погано. На тлі білоруських протестів і гонінь ми бачимо, що «вертикаль» розірвана. Білоруський кейс демонструє колосальне станове розшарування в офіційному православ’ї. На «верхи», — князів Церкви, які у візантійській традиції ніколи не виступлять проти влади, тому що самі хоча б частково є нею. І «низи» — кліриків, які більшою мірою подібні до пастви, ніж до власного начальства.

Це, звичайно, не новина. Але бувають моменти, коли такі розбіжності стають занадто болючими — настільки, що кляті питання зриваються з губ самі собою.

Це якраз і відбувається зараз в білоруському православ’ї, де нижню ланку Церкви в кращих традиціях імперського Риму б’ють на площах, а «офіційний Храм» чинить зраду стосовно своєї пастви. Мовчання православних владик — і білоруських, і московських — чи не найжахливіша деталь цієї історичної драми.

Але інших владик у білоруських православних немає. На відміну від України, де можна було змінити конфесію не розлучаючись з православ’ям, у Білорусі РПЦ не має конкурентів. Зокрема, завдяки зусиллям Бацьки, який заборонив діяльність Білоруської Автокефальної Церкви. Білорусам, незадоволеним політикою свого священноначалія, йти, по суті, нікуди. Якщо йти, то доведеться розлучатися з православ’ям — міняти конфесійну приналежність або розривати відносини з Церквою в принципі.Ч

Є, звичайно, теоретична можливість щось змінити у Церкві. Але, боюся, керівництву Церкви простіше розлучитися з незадоволеними, ніж щось змінити в громіздкій корпорації, до того ж, керованій ззовні.

Багато що залежить від того, чим увінчаються протести. Якщо (хотілося б написати — «коли») протестувальники зможуть змести режим Лукашенка, буде важко згладити незручність між «верхами» і «низами» в Церкві. А з огляду на той факт, що «верхи» вкорінені в РПЦ — тобто їм доведеться рахуватися ще й з інтересами Кремля, які можуть збігтися, а можуть і не збігтися з інтересами нової білоруської влади — між білоруською частиною і «материковою» РПЦ може утворитись тріщина.

Гірше за розкол

Патріарх Кирил і Лукашенко (архівне фото) - фото 63172

Патріарх Кирил і Лукашенко (архівне фото)Джерело фото: Офіційний сайт РПЦ

У нас прийнято пов’язувати можливість «Томосу для Білорусі» тільки з успіхом протестів. Але можу припустити, що тріщина між церковними Мінськом і Москвою може з’явитися і в разі, якщо Лукашенку вдасться втриматися при владі.

Переконавшись у тому, яку небезпеку становить для його влади християнський дух, він напевно докладе всіх зусиль, щоб підпорядкувати Церкву. З РПЦ у нього це, звичайно, вийде — вже виходить — краще, ніж з католиками. Але РПЦ зберігає лояльність насамперед Москві. І якщо інтереси Лукашенка і Кремля перестають збігатися — закінчиться і лояльність Православної Церкви.

Як це не дивно, підтримка протестувальників була б більш вигідною для РПЦ в Білорусі, ніж підтримка диктатора. Але РПЦ не може вибирати сторону і союзників — за неї це робить Кремль. А Кремль у даний момент — на боці Лукашенка. Не тому, що він подобається Путіну. А тому що Путіну не подобаються протести.

Мовчання Патріарха Кирила — знак того, що він це розуміє. І приймає. Що йому залишається?

Але розкол — хоч «по горизонталі», хоч «по вертикалі» — це ще не найгірший варіант. Що б не говорили з цього приводу апологети всього «канонічного», є для Церкви речі гірші за розкол. І, на жаль, саме вони трапляються з Церквою набагато частіше, ніж такі сильні, помітні оку потрясіння, як розкол. Сильні потрясіння, принаймні, відкривають можливість для духовного пошуку і очищення. У той час як «стабільність» — така стабільність…

Те, що зараз відбувається в БПЦ — один із багатьох прикладів того, як Церква відчайдушно, самовіддано зберігає стабільність. Це болючий процес, тому що при цьому Церкві доводиться відкидати занадто багато — аж до Самого Христа.

Розшарування на лояльний до влади єпископат і лояльний до пастви клір — щось на зразок негласного договору всередині церкви, який дозволяє їй пережити політичні потрясіння без великих втрат для себе як структури. Церковні еліти «ведуть політику» зі своїми «соратниками» у владі. Пастирі страждають разом зі своїми вівцями на вулицях і в катівнях. Хто б не переміг і хто б не програв, завжди можна поскаржитися на «поганих бояр» при «хорошому царі» або, навпаки, звеличити «маленьку людину», вічну жертву «поганої системи». У цілому ж Церква залишається білою і пухнастою — навіть якщо «окремі особи» в ній роблять «окремі помилки», виступаючи (неодмінно) «від свого імені», а не від імені Церкви. Правда, Церква при цьому виглядає, як дружина цезаря. І це, на жаль, в нашому випадку — не зовсім метафора. Зате завжди залишається можливість при крутому повороті історії опинитися серед жертв. І претендувати на компенсацію.

Те, що головним своїм завданням церковне керівництво бачить пошук власної вигоди — це пів біди. Біда в іншому: воно не бентежиться тим, що постійно і майже беззастережно погоджується на компроміс між добром і злом.

Біс політики

Страх Лукашенка перед християнським протестом цілком виправданий. Не тільки Костел, але і будь-яка християнська Церква — включаючи православну — представляє для нього небезпеку. Причому православна небезпечна одночасно і як агент впливу Москви, і як духовна опора для протестувальників. Сила Церкви в тому, що вона за власним бажанням може виступити на політичних підмостках — і при цьому зберегти білизну одягу. Що мало кому вдається.

Світська влада в різні часи по-різному намагалася знайти спосіб нівелювати цю загрозу. Силою, шантажем чи підкупом. Іноді це вдавалося: Церкви і влади виробляли пакти про ненапад або навіть про взаємовигідну співпрацю.

Один із таких пактів діє в пострадянських країнах. Він відображений у слогані «Церква поза політикою». Суть цього пакту в тому, що влада не чіпає священників, а Церква не чіпає владу — не дає оцінок дій влади. У всякому разі, негативних. А за необхідності навіть нагадує народу, що «влада від Бога».

Прихильність Білоруської ПЦ (і РПЦ в цілому) цього пакту стала причиною здивованих вигуків серед білоруських мирян: чому Церква мовчить, коли влада чинить аморально? І це слушне запитання. Церковний авторитет, про який так люблять говорити церковники, «довіра до Церкви», популярність Церкви в суспільстві — це саме моральний авторитет.

Передбачається, що в Церкві, як у Паризькій палаті мір і ваг, зберігаються якісь еталонні і універсальні міри добра і зла. У світі вимушених компромісів і морального релятивізму ви завжди маєте можливість звернутися до Церкви — і почути голос чистої нескаламученої істини.

Це дуже ідеалізований погляд на Церкву — це зрозуміло кожному, хто хоч трохи знайомий з церковним життям. Але бувають моменти в житті та історії, коли на кону стоїть дуже багато — життя, віра, гідність. І тоді деталі життя стають невиразними — ми діємо, приймаємо рішення і даємо оцінки за великим — гамбурзьким рахунком.

У суспільстві Церкві відведена роль вищої земної інстанції, яка має владу судити про добро і зло, про правду і брехню. Це, можливо, привілей — у всякому разі, церковникам подобається так думати. Але в першу чергу, це відповідальність.

Це, зокрема, означає, що прямий обов’язок Церкви — називати зло злом. Якщо вона цього не робить — вона не «поза політикою», як намагаються нам це представити. Вона чинить зраду.

Бути «поза політикою» — розкіш, якої ми позбавлені. Навіть сам цей слоган — «Церква поза політикою» — це теж політика. Оскільки це спосіб для влади вивести Церкву з гри, знешкодити її та перетворити у власне слухняне знаряддя.

Для Церкви ж пояснювати своє небажання називати зло — злом, гріх — гріхом і добро — добром — це не «поза політикою». Це зрада своєї пастви і місії.

Але це ще не все. Таким чином, Церква стверджує, що моральні оцінки і ціннісні орієнтири в принципі не працюють стосовно влади. Що влада – над мораллю. Що стосунки влади і Бога — якісь особливі, незбагненні, такі, що їм не тільки люди з вулиці, але навіть церковні владики не можуть давати моральну оцінку.

Політика і мораль розділені жирною демаркаційною лінією не відучора. І все, що ми зараз спостерігаємо в політиці — цинізм і моральну непідсудність (і, як наслідок — аморальність) влади і політичного істеблішменту в цілому — результат «позаполітичності» тих, хто апелює до моралі і має владу давати моральні оцінки, але не робить цього.

Джерело: РІСУ

Be the first to comment on "«Церква поза політикою» по-білоруськи або страшний сон Лукашенка"

Напишіть відгук