Церква та Ізраїль. Родина Божа (частина 4)

Четверта частина тез реколекцій, виголошені отцем Петром Октабою O.P. у лютому 2019 року для членів спільноти Віднови у Святому Дусі “Мараната” (Київ).

(Раніше були оприлюднені ПЕРША, ДРУГА та ТРЕТЯ частини реколекцій)

2-га частина 2го дня,

Ми здається, вже розуміємо, що нам не вдасться у всіх вимірах доторкнутися до теми наших коренів у вибраному народі. Відкривається нашим очам, що тут насправді є Божа таємниця, Божа- не людська. Вчора ми говорили про навернення, підставою якого є зміна мислення і поведінки. Ми також розмовляли про книгу Йоганнеса Фіхтенбауера, архідиякона римо-католицької архідієцезії м. Відня, директора семінарії для постійних дияконів, автора книги «Містерія оливкового дерева. Об’єднання Церкви задля Христового пришестя».

І що багатьох читачів цієї книжки, насправді доброї книжки, бентежить один із висловів Йоханнеса, бентежить одна сторінка цієї книжки, де він пропонує віддати перше місце юдео-християнам. Один вислів – віддати перше місце. Ми ніби-то християни, віруємо в Навчання Церкви, в Біблію. Але як тільки чуємо: «віддати перше місце», ми вже починаємо бентежитися. Але йдеться про те, що саме Ісус Христос каже нам в Євангелії про перше і останнє місце. «Коли тебе запросять, іди й займи останнє місце» (Лк. 14, 10). Останнє місце завжди вільне.

За перше місце між людьми є дуже велика боротьба, тому що саме таким є людське мислення. І, нажаль, таке мислення є в нас, а Ісус каже – а серед вас нехай буде навпаки. І так насправді – це язичництво в нас, це збентеження, що хтось інший займе перше місце. Яка проблема! Як нам важко віддати це перше місце, хоча Ісус каже: займи останнє місце, там конкурентів немає.

Чи розуміємо ми, що це єдиний шлях до єдності Церкви Якби всі християни, всі церкви, кожний один до одного говорили – «Я останній». За останнє місце боротьби не буде, тоді буде єдність. І тому не бійся думати, що хтось може зайняти перше місце, бо в Церкві кожен має зайняти останнє місце. Юдео-християни це наші старші брати у вірі. І Йоганнес має скоріш за все на увазі саме таке розуміння першого місця – повернення до цієї свідомості. Тут не йдеться про боротьбу за владу, але наші асоціації, наше мислення про право на владу є саме таким. Це щось протилежне до Євангелія.

Чому я згадав про всіх християн різних церков, що це означає, що маємо християн різних церков, які не є в єдності між собою? Це доказ того, що ми ще не повірили чистою вірою в Ісуса Христа як Голову Одного Тіла. Що проблема віри є в нас. Не може голова одночасно мати декілька тіл, не може бути гарему, не можна мати декількох наречених – десяток чи 100 наречених. Одне Тіло. Одна Церква. Одна Наречена. Якщо ми спокійно далі живемо в нашому роз’єднанні, це означає, що ми й далі живемо в свідомості нашого віддалення від чистоти віри. Ми так звикли. Нехай буде. Бо ми собі розділили владу, розділили території, розділили гроші і добро. Якби сьогодні всі голови Церков зібралися разом, то перше питання яке б виникло – хто з нас буде головою. Людське мислення, людські уяви є проблемою до того щоб знайти єдність Церкви, але що є підґрунтям цього роз’єднання – це гординя.

Насправді нас роз’єднують не погляди. Якщо ми маємо брата чи сестру, погляди яких ми не розділяємо до кінця, це хіба заважає нам бути братами та сестрами? Ні. Так, теологічний діалог необхідний, щоб все з’ясувати. Але нас не роз’єднує теологія, нас роз’єднують гріхи і те, що ми не хочемо просити пробачення і прийняти пробачення. Йдеться про те, що насправді роз’єднало католиків і православних. Не кажіть про анафему. 1965 року, незабаром після Другого Ватиканського собору, Папа Римський Павло VI та Патріарх Константинопольський Афінагор I скасували взаємні анафеми. І що? І нічого. Чому? Тому що не анафема роз’єднує церкви, а гріхи. Скажімо гріхи хрестоносців, які колись розграбували Константинополь, вигнали православних єпископів і поставили римських. Це гріх, і досі ніхто не хоче, ні з одного боку того ні з другого, сказати: це нас гріх роз’єднує. І тому є шлях для того щоб поєднатися після гріха: покаятися, попросити пробачення і прийняти пробачення. Цього немає досі, хоча шлях є дуже простий, який показує нам Сам Христос, показують нам апостоли на початках Церкви – це покаяння в гріхах. Це є основа. Не справедливість, не мої погляди – тільки покаяння в гріхах є початком єдності. Єдність Церкви показує нам молитва Ісуса Христа (Архиєрейська молитва Христа):

17 глава Євангелія від Йоана (21-23):

21. щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав.

22 І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб вони були одно так само, як і ми одно.

23 Я – в них, і ти – в мені, – щоб вони були звершені в єдності, щоб світ збагнув, що послав єси мене, та й ізлюбив їх, як ізлюбив мене.

Ісус молиться. Він і досі молиться, щоб ми були одне, бо тоді світ повірить, що Він послав нас. Наша єдність є передумовою нашої місії. Світ досі не вірує в Христа через нас – розділених християн. А нам вигідно бути розділеними.

Ми вчора вже говорили, що в первісній Церкві з’являється місія. Якщо ми не місійні, ми заново вмираємо. Я,наприклад, дуже люблю займатися квітами. Що ми робимо, коли бачимо, що квітка не розвивається? Якщо квітка не розвивається значить вмирає, і прийде такий день, коли здається що вона ще жива, але вона вже вмирає і вже порятунку нема. Тобто розуміємо, якщо немає місії, церква завмирає сама в собі. Колись один священик показав на дуже гарному прикладі, як має жити Церква. Церква повинна жити як Земля, яка крутиться навколо Сонця. Завдяки тому, що Земля постійно рухається по своєму плану навколо Сонця, маємо світло, що дає життя та їжу. Якби Земля мала іншу траєкторію, наприклад як комета, то або впала на Сонце, або трішки погрілася і полетіла в космос далі. І стала там холодною скелею. Отже завдяки тому, що сила притягання до Сонця є такою самою, як сила відштовхування, і вони є в рівновазі, на планеті Земля є життя. Так само і з Церквою, яка немає місії. Якщо немає сили, яка притягає її до сонця, тобто навчання ким ми є, формації, вчення Церкви, ми б полетіли в космос і там завмерли. І тому повинна бути рівновага між тим, що ми робимо для себе, для спільноти, і тим, що ми робимо для інших – місії. Як немає цієї рівноваги, Церква завмирає.

Пам’ятаєте, що в книзі Одкровення Йоана Богослова є послання до семи церков. Їх корисно перечитувати. Там дуже чітко прописана відповідальність нас, християн. До чого ми можемо дійти, до чого довести. Там церкви лише найбільш покірні отримують похвалу, церкви найбільш багаті, сильні, пишні отримують тільки одне слово: покайся.

За різні гріхи Церкві хочеться знайти ворогів назовні. І часто, на жаль, євреї були такими зовнішніми ворогами. Тобто скинути вину назовні, на інших, а насправді відповідальними є тільки ми. Тільки ми відповідаємо за те, що ми робимо з тією повнотою дарів, які маємо в Католицькій Церкві. Але повинна бути рівновага, немає чорно-білого і тому я не можу не сказати про проблеми, які виникають з іншої сторони. Проблеми, що мають і юдео-християни, які вже є членами церкви, це не так, що тепер єдині справжні християни є тільки християни юдейського походження і вони вже не мають жодних проблем. Ні, так не буде. Пригадаємо собі притчу про блудного сина. Про кого насправді ця притча? Це те, що ми читали у Йоана (11, 52): «і не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі», за це помирає Христос. Старший син уособлює Ізраїль, молодший син – інші народи (язичники). Вони всі мають єдиного Отця, небесного Батька, Бога Творця. Незважаючи на те, що в якісь моменти історії язичницькі народи втрачають єдність віри з Богом Творцем, але вони усі покликані на повернення до Батьківського дому Отця Небесного. Але старший син (християни – юдеї) не дуже радіє поверненню зрадливого молодшого сина (Євангеліє від Луки 15:1-3, 11-32).

Тут виявляється, що у вступі до цієї притчі про блудного сина в 15 главі Євангелія від Луки чітко сказано, до кого цю притчу сказав Ісус. До книжників і фарисеїв, які нарікали на Ісуса, що Він приймає грішників. Отже, я хочу звернути вашу увагу, що Лука, який написав Євангеліє і Діяння апостолів, пише так, щоб ми читали ці книги разом. Він дає цікаве застосування цієї притчі. Так випадково вийшло, що це така сама глава 15 Діянь апостолів.

 Отже,

Діяння Апостолів 15:

1 Тим часом деякі, що прийшли з Юдеї, навчали братів: «Коли ви не обріжетеся за звичаєм Мойсея, не зможете спастися.»

2 По чималій суперечці та змаганні Павла і Варнави з ними, вирішено, щоб Павло і Варнава, і деякі інші з них, пішли в цій справі в Єрусалим до апостолів і старших.

3 Тож вони, виряджені Церквою, проходили через Фінікію і Самарію, розповідаючи про навернення поган, і чинили всім братам велику радість.

4 Прибувши ж у Єрусалим, вони були прийняті Церквою, апостолами та старшими й оповіли, що Бог зробив через них.

5 Та деякі з секти фарисеїв, що були увірували, встали, кажучи, що треба їх обрізати та наказати, щоб берегли закон Мойсея.

Тут в п’ятому вірші написано, що деякі з секти фарисеїв, що були увірували, тобто юдео-християни, кажуть що язичникам треба обрізатись. І це не випадково Лука підкреслює, що Ісус сказав притчу про блудного сина до фарисеїв, тобто тих, які є християнами. Вони противляться чистоті віри в Бога, Батька всіх народів і не хочуть, так, без жодних умов, прийняти додому Батька Небесного язичників. Так, старший син не заперечував би, щоб молодший син прийшов, але він повинен був відслужити трошки як раб і за таких умов прийти додому, а Небесний Батько приймає язичників безумовно.

При безумовності прийняття народів язичеських до Церкви, були такі юдео-християни, і Лука це показує, які не до кінця зрозуміли свою християнську віру. Апостоли, підкреслює Лука чітко це зрозуміли і виразили у практиці Церкві. Але були ще й християни, які неправильно це сприйняли. Ми всі позначені первородним гріхом – може бути гординя народів проти Ізраїлю, може бути гординя Ізраїлю проти народів. Щоб зрозуміти, що зробив Христос, тут нам слід прочитати великий трактат про Церкву авторства святого Павла, який називається Послання до Ефесян. Щоб зрозуміти що таке Церква, треба читати Послання до Ефесян. Тут багато різних моментів, але почитаємо хоча б деякі фрагменти.

Друга глава від першого вірша:

1 І ви були мертві вашими провинами й гріхами,

2 в яких ви колись звичаєм цього світу жили, згідно з владою князя повітря, духа, що діє тепер у синах бунту.

3 Між тими і ми всі колись жили в наших похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів, і були ми з природи дітьми гніву, як і інші.

4 Та Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любови, якою полюбив нас,

5 мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом – благодаттю ви спасені! –

6 І разом з ним воскресив нас, і разом посадовив на небі у Христі Ісусі;

7 щоб у наступних віках він міг показати надзвичайне багатство своєї благодаті у своїй доброті до нас у Христі Ісусі.

8 Бо ви спасені благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий.

9 Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися.

10 Бо ми його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили.

11 Тож пам’ятайте, ви, колись погани тілом, – яких звуть “необрізанням” ті, що звуться “обрізанням”, довершеним рукою на тілі, –

12 що ви того часу були без Христа, відлучені від прав ізраїльського громадянства й чужі заповітам обітниці, без надії і без Бога в цьому світі.

13 Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою.

14 Бо він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом

Поранення гріховністю охоплює всіх, Ізраїль та інші народи. Даром (благодаттю) ми спасенні. Першість з благодаті (це головна тема Послання до Римлян), це теж є, але далі є щось більше.

З вірша 11-го: «Тож пам’ятайте, ви, колись погани тілом» тут Павло звертається до християн з народів, тобто т.з. етно християн, не юдео-християни, а християн українського, польського, німецького походження, «що ви того часу були без Христа, відлучені від прав ізраїльського громадянства й чужі заповітам обітниці, без надії і без Бога в цьому світі». Це як блудний син – далеко від Батька, далеко від дому, який помирає з голоду. Без Христа ми відлучені від прав громадянства ізраїльського і чужі заповідями обітниці, але далі в 15-му вірші читаємо: «скасував закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами», і далі в 16-му: «щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому». Тобто Своєю кров’ю на хресті Він спасає нас, але першим наслідком того є вбивання ворожнечі. Між ким убивши ворожнечу? Між тими, хто є євреями і тими хто не є. Ми знаємо що є ворожнеча до євреїв, це називається антисемітизм. Ми знаємо, що є ворожнеча зворотна – євреїв до не-євреїв. Христос зруйнував цю ворожнечу з двох сторін, Він єднає синів в одному домі, але це дім Ізраїлю, тому що Він є тим, Кого Бог вибрав, то дав вічні обітниці жити в Новому Завіті, в новому світі, в новому Союзі. Церква Христа – це жити разом в братській любові євреїв і не-євреїв. Це є природа Церкви, первісна і вічна. В Посланні до Євреїв Павло показує знищення цієї ворожнечі між євреями і не-євреями як перший плід Відкуплення ціною крові Христа. Маємо примиритися між собою. Тут йдеться про Церкву. Божа благодать не руйнує наших родинних, національних зв’язків. Навпаки, кожен народ має свою місію, якщо входить до Церкви, але тут йдеться про іншу річ. Найбільш характерною ворожнечею, коли прийшов Ісус Христос, була ворожнеча між Ізраїлем і не Ізраїлем. Антисемітизм був дуже сильно закорінений в Римській імперії. Щоб було зрозуміло і щоб ми не думали, що антисемітизм придумали християни. Абсурд так думати, він з’являвся повсюди, де жили євреї.

Гординя присутня в кожній людині. Вона може бути із цієї, і з іншої сторони. Природу гордині зруйнував Христос, через що юдеї та не-юдеї покаялися своїх власних гріхах, не говорячи: «це ви винні». Розуміємо, що якби тут з’явилися всі християни разом – баптисти, православні, всі-всі всі, і почали між собою говорити: «А чому ти ні? А чому вони поклоняються Діві Марії не такою мовою?». Я падаю на коліна і прошу вибачення з того, що католики зробили баптистам або баптист на колінах переді мною: «Прошу тебе, вибач за все, що я зробив католикам». Кожна людина здатна до покаяння. До нашої природи належить і гріховність первородного гріха, і здібність до покаяння, що показує нам злочинець на хресті. Кожен може покаятися, і не величина гріха нас розділяє. Тільки наша гординя відділяє нас від Божого Милосердя. І тому Пресвята Діва Марія є джерелом життя Церкви, бо в неї вершина покори і служіння. Про це вартує подумати, коли молимося Розарій Ця єврейська дівчина може навчити нас цієї покори слугині – дочки Ізраїлю.

І тут я хочу звернути вашу увагу на деякі моменти з ККЦ, канон 423.

Українською звучить так: «Ми віруємо і визнаємо, що Iсус із Назарета, народжений від дочки з Ізраїлю у Вифлеємі за царя Ірода Великого та імператора Цезаря Августа І, тесля за ремеслом, що помер, розп’ятий на хресті в Єрусалимі за намісника Понтія Пилата, за панування імператора Тиберія, є вічним Сином Божим, що став людиною; що «від Бога вийшов» (Iв. 13,3), «зійшов з неба» (Iв. 3,13; 6,33), «прийшов у плоті» (1 Iв. 4,2), бо «Слово стало плоттю, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили – славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого (…) Від Його повноти прийняли всі ми – благодать за благодать» (Iв. 1,14.16)».

Російською цей канон 423 звучить так: Мы веруем и исповедуем, что Иисус Назарянин, родившийся евреем от дочери Израилевой в Вифлееме во времена царя Ирода Великого и императора Цезаря Августа I, по ремеслу Своему плотник, умерший распятым в Иерусалиме при правителе Понтии Пилате, в царствование императора Тиберия, есть предвечный Сын Божий, ставший человеком, что Он «от Бога исшел» (Ин 13, 3), «сошел с небес» (Ин 3, 13; 6, 33), пришел «во плоти» (1 Ин 4, 2), ибо «Слово стало плотию, и обитало с нами, полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца. (…) И от полноты Его все мы приняли и благодать на благодать» (Ин 1, 14. 16).

На латині: 423 We believe and confess that Jesus of Nazareth, born a Jew of a daughter of Israel at Bethlehem at the time of King Herod the Great and the emperor Caesar Augustus, a carpenter by trade, who died crucified in Jerusalem under the procurator Pontius Pilate during the reign of the emperor Tiberius, is the eternal Son of God made man. He ‘came from God’, descended from heaven’, and ‘came in the flesh’. For ‘the Word became flesh and dwelt among us, full of grace and truth; we have beheld his glory, glory as of the only Son from the Father. . . and from his fullness have we all received, grace upon grace.’

Я хочу вірити, що це слово «єврей», яке зникло в перекладі на українську, що це помилка редактора, хочу в це вірити.

Катехізис пишеться не випадково. В Католицькій Церкві багато разів з’являлися різні теорії. Ну, наприклад, що Ісус «така загальна людина», але немає загальнолюдської національності. Спробуйте записати собі українською мовою в Google «вибраний народ», як результат – з’являться українці. Багато сайтів буде нас переконувати в цьому.

Якщо напишемо польською мовою в Google «вибраний народ», з’являться поляки. Який народ введемо, той і буде вибраним. Тому зрозуміла думка Йоганнеса Фіхтенбауера про єдиний вибраний народ, народ Ізраїлю. Тому що Бог його вибрав. Не тому що він кращий, не тому що він справедливійший за інших, не тому що він без гріхів. Причиною є вибір Бога.

Be the first to comment on "Церква та Ізраїль. Родина Божа (частина 4)"

Напишіть відгук