Четверта частина тез реколекцій, виголошені отцем Петром Октабою O.P. у лютому 2019 року для членів спільноти Віднови у Святому Дусі “Мараната” (Київ).

(Раніше були оприлюднені ПЕРШАДРУГА, ТРЕТЯ та ЧЕТВЕРТА частини реколекцій)

Нині серед багатьох християн постала ініціатива «Назустріч другому Єрусалимському Собору» (TJCII). Це умовна назва. Не йдеться про якійсь собор на кшталт Другого Ватиканського Собору. Тільки щоб як перша рада апостолів, суто єврейська, зібралася в Єрусалимі і проголосила: «Брати необрізані. Ми не хочемо ні в чому вам перешкоджати, ставити жодних передумов для вашої віри в Ісуса Христа, Месію Ізраїлю. Тільки ваша віра і отримаєте хрещення. Не мусите мати жодних перешкод і умов: обов’язкового обрізання, святкування єврейських свят, жодного поділу їжі на чисту і нечисту, не хочемо ні в чому перешкоджати вам у прийнятті Джерела, яким є віра в Ісуса Христа, Месію Ізраїлю».

І як каже Йоганнес Фіхтенбауер, який є одним з багатьох учасників цього руху: “Нехай зараз християни, які у більшості є нєвреями, зрозуміють, що братам-євреям (обрізаним) вартує допомогти повірити в свого Месію. Ми не повинні ставити братам-неєвреям жодних перешкод для цього».

Не говорити їм, що якщо ти єврей в Україні, то спочатку ти повинен стати членом Української Католицької Церкви. Якщо ти єврей, то будь католиком-євреєм. Це ініціатива яка має саме такі наміри. Для чого?

Для місії. Бо місія є душею Церкви. І не можемо сказати, що місія є тільки до язичників, а не до євреїв. Якщо б ми сказали, що місія є тільки до язичників, то ми б зрадили святого апостола Петра який, як ми вже чули, звертався в першу чергу до Ізраїлю.

Святий Павло, перебуваючи в місійних подорожах, в кожному місті в першу чергу йшов до синагоги проповідувати юдеям Благу Вість про Ісуса Христа, Месію Ізраїлю. І цю місію до Ізраїлю ми повинні далі здійснювати. Маємо все зробити, щоби наші брати і сестри юдеї повірили в Ісуса Христа. Бо цього вимагає природа Церкви.

На жаль, серед християн бувають перешкоди. І навіть аж до зради місійності Церкви. Бо, наприклад, існує тенденція, яка народилася в надрах німецької Лютеранської Церкви, і яка, на жаль, поширюється серед інших християн, говорити: «Ми так переслідували юдеїв під час Голокосту, що тепер не будемо їм говорити про Ісуса Христа». Це зрада. Зрада місії апостольський.

Місія апостолів до юдеїв створила Церкву, яка занесла всім народам віру в Месію. То хто має право перестати розвивати місію серед юдеїв? Але цю місію треба провадити пристосовано до намірів Духа Святого. Нікому не ставити додаткових умов, які для прийняття Євангелія є другорядними.

Це є тема Послання до Галатів. Павло звертається до юдео-християн:

бо у Христі Ісусі нічого не означають ні обрізання, ні необрізання, але – віра, чинна любов’ю. (Гал. 5,6)

Другорядні речі повинні бути на другому місці, а першорядні на першому. Бо перше, що дає спасіння, – це віра в Ісуса Христа, коли людина кається в своїх гріхах і отримує хрещення. І даром Божої благодаті отримує всиновлення Боже в Святому Дусі.

Церква це єдність народів в одному тілі Христа, але защеплене, як каже святий Павло в Посланні до Римлян (Рим. 11, 16-24), на святому корені:

16 І коли первісток святий, то й тіло; і коли святий корінь, то святе й галуззя.

17 Коли ж деякі з галузок відламалися, а ти, будучи дичкою оливною, защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку,

18 то не вихваляйся перед галуззям. А коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе.

19 Ти скажеш: “Гілля відчахнуто, щоб мене нащепити.”

20 Добре. Вони відламалися за невіру, а ти стоїш завдяки вірі. Тож не несися високо, а бійся!

21 Бо коли Бог не пощадив природного галуззя, то може й тебе не пощадити.

22 Тож май на увазі доброту і суворість Божу: на відпалих суворість, а на тебе доброта Божа, коли перебудеш у доброті; а коли ні, то й ти будеш відтятий.

23 Та й вони, як не зостануться в невірі, будуть прищеплені, бо Бог має силу їх знову прищепити.

24 Бо коли ти, відтятий від дикої з природи оливки, проти природи був прищеплений до доброї оливки, то скільки більше ті, що за природою будуть защеплені на власній оливці?

Язичницькі народи Павло порівнює з оливковим деревом-«дичкою». Свідомість того, хто був перший, до кого першого було скероване Слово Боже, хто був першим місіонером, є необхідним елементом нашої віри, розумінням себе в нашій Церкві.

Я обіцяв, що буду говорити про коріння, про теперішнє, але й про майбутнє. Корені ми вже побачили. Вони в Ізраїлі. Теперішнє – це місія. Та ми маємо обітниці і на майбутнє. Це також пов’язане з Ізраїлем.

Найчастіше ми посилаємося на 11 главу Послання до Римлян, але хочу навести канон 674 ККЦ:

Прихід Месії у славі можливий кожної хвилини історії і залежить від того, доки Його визнає «увесь Ізраїль» (Рим. 11,26; Мт. 23,39), на який «засліплення спало частинно» (Рим. 11,25) за «невіру» (Рим. 11,20) в Ісуса. Святий Петро говорить про це юдеям після П’ятидесятниці: «Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті і щоб так прийшли від Господа часи відпочинку і Він прислав призначеного вам Христа Ісуса. Треба було, щоб Його прийняло небо аж до часу відновлення усього, про що Бог споконвіку говорив устами Своїх святих пророків» (Ді. 3,19-21). Святий Павло вторить йому: «Бо коли їхнє відкинення — примирення для світу, то що буде їхнє прийняття, як не життя з мертвих?» (Рим, 11,15). Вхід «повноти їх (юдеїв)» (Рим. 11,12) до месіанського спасіння услід за «повнотою поган» (Рим. 11,25; Пор, Лк. 21, 24.), дасть Божому народові дійти «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4,13), коли «Бог буде усім у всьому» (1 Кор. 15,28).

Прихід Месії у славі є нашою надією. Кожного разу в молитві «Отче наш» ми просимо: «Нехай прийде Царство Твоє». Отець, ми маємо спасіння, маємо Церкву, навіщо нам щось просити?

Найбільшою великою загрозою для віри є псевдомесіанізм, змішання земного і небесного порядку, коли людина прославляє себе саму замість Бога і Його Месії, Який прийшов у тілі. Антихрист завжди буде атакувати теорію спасіння і Царства Небесного тут на землі. Це може бути пов’язане з фальшивою місією якогось  народу, ніби-то вибраного, але не юдейського. Псевдомесіанізм, це коли антихрист хоче змішати нашу надію на Небесне Царство, яке прийде з Другим Приходом Христа з тим, що ми можемо побудувати тут на землі. Псевдомесіанізм, який загрожує Церкві, це язичництво під виглядом християнства, і хоче в центр поставити не Христа, а якусь групу людей, народ, партію… Прихід Христа у славі – ось наша надія.

Те, що ми робимо зараз, тут і тепер є тільки підготовкою до приходу Месії. Чи наша підготовка до Його приходу повинна спонукати Христа прийти швидше чи навпаки? Ми молимося: «прийди», але зачекай, дай нам ще час, пізніше… Дай нам спокійно жити на землі. Ми хочемо прискорити прихід Христа чи затримати? Це від нас не залежить? Залежить. Наука Церкви говорить: те, що ми не знаємо «ні дня ні години», це інша річ. Але що прихід Христа залежить від того, що ми зараз робимо, це так. Це наука Святого Письма і Церкви.

2 Послання Петра 3, 12: очікуючи і прискорюючи день Божого приходу.

Це звернено до нас «Коли так усе це має розпастися» (2 Пет. 3,11) – мається на увазі час, коли прийде Христос, «якими ж слід вам бути святими у всім вашім житті та в побожності, очікуючи і прискорюючи день Божого приходу».

Чому молимося «Нехай прийде Царство Твоє» – бо хочемо цього швидше. І ваша спільнота також має назву «Мараната» – «Прийди, Господи».

Це підґрунтя всього Нового Завіту. Це було очевидно для всіх перших християн, що не потребувало багатьох слів. Тобто наша святість і побожність пришвидшує прихід Христа.

Що віддаляє нас від Христа? Гріх. ККЦ говорить що прихід Христа у славі можливий кожної секунди історії. Тоді чому ми не знаємо дати? Щоби бути готовими завжди. Якби ми знали дату, то не мали би надії, а мали знання. І цей прихід Місії у славі залежить від того коли Його визнає весь Ізраїль (Рим. 11, 26), як написано в 674 каноні ККЦ (див вище). Тобто, від нашої місії до юдеїв залежить прихід Христа.

Розуміємо, що є засліплення частини Ізраїлю. Бо навіть на початках більше євреїв не повірило у Христа, ніж повірило. Але вони залишаються Божим вибраним народом і Бог хоче, щоб вони повернулися додому Отця. Згадаймо притчу про блудного сина. Коли молодший повернувся до дому батька, старший був в полі. Отець кличе його додому, але він не хоче зайти, бо в домі молодший.

Чи переконав батько старшого сина повернутися додому: заходь, радіймо що повернувся молодший. Радіймо разом! Притча залишається незакінченою.

Так само незакінчена історія і зараз. Але якщо Отець Небесний, в образі отця з притчі, намагається переконати: «Ізраїлю, повернись», то ми християни повинні зробити все, щоб Ізраїль повернувся і увірував в свого Месію.

Є багато перешкод для цього: уявлення світські, язичницькі, людські, боротьба за перше місце, гординя. Є перешкоди з боку Ізраїля. Час між приходом Ісуса Христа і нами зараз це складна історія. Ми знаємо, що багато століть євреї зазнавали погорди і переслідування з боку християн. Це був антисемітизм в різних проявах. Не треба забувати, що в першому моменті історії, тобто від приходу Ісуса Христа на землю, як мінімум ще в ІІ-му столітті було навпаки. Маленька месіанська спільнота юдео-християн та християн з язичників зазнавала переслідувань з боку юдеїв, які не повірили в Христа.

Тільки чи наше ставлення потім, в наступні століття, коли Церква зміцнилася, а синагога ослабла, не було помстою за первісне переслідування християн? Дивлячись в історичному контексті, здається, що в християнах залишилась пам’ять, що вони були переслідувані юдеями, які не повірили у Христа. Щось абсолютно вороже духу Євангелія. Це наша рана первородного гріха, яка спонукала до антисемітизму. І тому мусимо розуміти, що наше ставлення до будь-кого повинно бути в дусі Ісуса Христа, Який бере на себе гріхи, в першу чергу свого народу, а потім і усіх інших. Змиває їх Своєю кров’ю, а не відкидає і не осуджує нікого.

«Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе.» (Йо. 12,32) – говорить Ісус. А ми, на жаль, в практиці переживання нашої віри християнської зробили так, що для сучасних євреїв знак хреста це жах. Це їх відштовхує. А мав би притягати. Наше ставлення у вірі полягає в тому, щоби покаятися особисто, а не говорити: ви також винні. А ви в тому чи іншому неправі…

Чи це те, що пропонує Христос? Чи це є постава Церкви? Розуміємо, що наслідком цих роздумів є розуміння, що необхідно повернути, хоча б в пам’яті християн цієї першості у вірі Ізраїлю, навіть кровного Ізраїлю, хоча б тілесного Ізраїлю, членом якого був Ісус Христос. Без цього не можливо повернутися до єдності Церкви.

Екуменічний рух триває вже достатньо часу. Він охоплює в собі багато праць християн з різних церков. Це, насамперед, діалог теологічний. Ви маєте такі уявлення, ми маємо такі уявлення. Ви так вважаєте, ми так вважаємо. Цей теологічний діалог пояснив вже багато непорозумінь. При розмові з’ясовується, що в багатьох випадках ми віруємо однаково, описуючи це різними словами. Але теологічний діалог не довів практично до єдності Церкви. Тому, як розвиток на цьому шляху, з’явилась пропозиція: нехай це буде не тільки діалог теологічний, але й діалог любові.

Про це казав також святий Йоан Павло ІІ. Його енцикліка «Ut unum sint» – це гарячий заклик до всіх християн відповісти на молитву Христа про єдність Його учнів, допомагає дивитись на дійсність сучасних християнських громад з новим екуменічним зобов’язанням. І як багато він сказав в цій енцикліці!

І про взаємну любов. І про прийняття служіння Петрового згідно з теологічними уявленнями різних Церков. Але, на жаль, відповідей на цю енцикліку практично не було. Діалог любові має бути, але щось не відбувається, не працює. Скоріш за все, бракує єдиного, що може поєднати: діалогу покаяння. Але не так, що «це ви повинні покаятися перед нами». Тільки я можу покаятися перед іншими. Як я зустріну мого брата, який покається переді мною, це єднає всіх братів-дітей одного Отця. І це найбільш реалістичний спосіб. Він вимагає тільки покори і служіння. Тобто того, що є в Пресвятій Діві Марії, і чого ми маємо навчитися від Неї.