Шлях до формування лідерства-служіння та чеснот лідера

Лідерство – це тема, яка завжди була і лишається актуальною, такою, що постійно розвивається і доповнюється новими теоріями, об’єднати які можна за загальноприйнятими основними підходами до теорії лідерства, що виникли і розвинулися  у ХХ столітті та продовжують розвиватися у ХХІ: – особистісних якостей, поведінковий, ситуаційний, інтеґративний та підхід «вплив-влада». У дис­путах з приводу лідерства  до 1900 року домінувала теорія «великої людини» з акцентом на особистісних якостях, якими повинна бути наділена особа, і завдяки наявності яких вона може бути лідером, здатним вести за собою інших, або мати відповідний соціальний статус чи займати відповідну посаду, в якій з 20-х років ХХ століття почали приділяти увагу особливим якостям лідера. З огляду на те, що й донині дослідниками не випрацюване однозначне визначення цих якостей,  ця теорія продовжує розвиватися і донині. З 50-х років минулого століття дослідження змістилися на поведінку лідера з акцентами на його увагу до результатів діяльності з однієї сторони, та увагу до людей, а також взаємовідносин між ними – з другої. Поведінкові теорії видали нам так звану «управлінську решітку» за цими двома параметрами, стилі управління (у тому числі демократичний), ролі та функції менеджменту. Досить швидко (60-ті–70-ті роки минулого століття) з’явився третій показник,  – ефективність, за якою стояла здатність досягати намічених цілей, і що могло залежати від  ситуації, в якій перебуває лідер, та факторів впливу зовнішнього середовища. Це спричинило появу нового, більш реалістичного підходу до лідерства – ситуаційного. Потім були розроблені інтеґративні теорії, що одночасно могли фокусуватися на людях, ситуаціях, психоаналізі, виборі ролей, змінах, завданнях і ймовірностях. Підхід «вплив-влада» зосереджував увагу на харизматичності лідера, влада якого ґрунтувалася не на посаді, а на особистісних якостях і особливостях його поведінки та умовах, що їх формують, а також на підготовці його наступників.  Незважаючи на різність назв, усі теорії, що розроблялися після 1970 року, продовжували базувати­ся на одному з перелічених п’яти підходів, але на вищому новому рівні з урахуванням парадигмальних соціальних та суспільних змін,  які відносили до того чи іншого підходу не за хронологією створення, а за змістовним наповненням. Деякі дослідники, що доповнювали попередні та створювали нові теорії лідерства, плідно починали співпрацювали між собою та розробляти ще новіші теорії. Так продовжується і донині. І ми не є виключенням, бо так само, працюючи в сфері дослідження лідерства з урахуванням національної специфіки та реалій розвитку України, маємо можливість привнести в його теорії щось нове і корисне, базоване на дослідженні існуючих проблем та методах їх вирішення у сучасному світі, та поширювати і практикувати це в наших освітніх аудиторіях, організаціях, громадах тощо.

Результати кожної з нових теорій завжди суттєво впливали як на розвиток науки про лідерство, так і на практику їх впровадження в реально діючі структури. Головне в теоріях – зрозуміти те нове, що в них з’являлося, і як це впливало на ріст і розвиток  соціальних систем та їх ефективність.

Саме постійне доповнення існуючих підходів до теорії лідерства новими теоріями дозволяє усвідомити лідерство як синтезуючу складову людської діяльності, яка ввібрала в себе  усі  зміни, що відбуваються як на рівні особистості, так і на рівні формальних і неформальних соціальних груп та організацій, а також на  суспільному рівні, що, в свою чергу, сприяє формуванню нового покоління лідерів і управлінців, особливо, коли мова йде про молоде покоління. І це дуже важливо для України, бо з їхнього середовища можуть зрости і лідери, яким можна буде довірити перспективу забезпечення трансформаційного поступу України, тим, хто буде здатним привносити у цей процес необхідні зміни. Чи маємо зараз таких лідерів? Під час Революції гідності та після неї думали, що мали. І в певний період, так і було. Але розвиток подальших подій, особливо тих, що відбуваються після чергових політичних виборів, демонструє швидше відсутність таких, особливо в державних органах влади, або їх критично малу присутність, що не дозволяє здійснювати вплив на системні трансформаційні переходи до демократичної влади, головною вимогою якої є перехід від управління до служіння своєму народові, що передбачає дотримання певних принципів, з поміж яких є принцип професійності. І тут постає питання щодо забезпечення належної освіти таких лідерів, яка не лише дасть змогу отримати відповідні компетенції для всіх сфер державного та інших сфер ринкового управління, а  й вплине на зміну способу мислення та зміну світогляду, а також відкриє внутрішню мотивацію щодо свідомого переходу до лідерства-служіння.

Ми всі прекрасно знаємо, що такої спеціальності як «лідер» не існує, але водночас з цим існують лідерські компетенції. От і маємо перший освітній парадокс лідерства: спеціальності «лідер» не існує, а лідерські компетенції існують. Спробуємо з цим розібратися. Отже, формально університети лідерів не готують. Університети готують менеджерів за різним сферами професійної діяльності, управлінців і керівників з відповідними компетенціями. Але дисципліни по лідерству в той чи інший спосіб є включені до програм і курсів їхньої підготовки. І те, що саме можуть дати такі лідерські дисципліни студенту, на який світоглядний напрямок вони будуть скеровані у конкретному університеті, хто і яку теорію лідерства буде в ньому викладати та поєднувати її з тренінговою та реальною практикою, якими смислами буде наповнена така дисципліна, які умови та можливості створені в самому університеті для прояву, підтримки і розвитку лідерства, залежатиме вплив на бажання відкриття в собі особистого лідерства у студентів (якщо вони, звичайно, його ще не відкрили до приходу в університет), та подальшого розвитку і формування своїх лідерських якостей, які вони зможуть використовувати у перспективі, працюючи на різних організаційних рівнях у будь-якому статусі, бо лідерство – не для окремих і обраних, а для всіх, бо кожен може стати і бути лідером. От і маємо другий освітній парадокс лідерства: лідерів не можна навчити, їх можна лише просвічувати. Тому лідерські програми повинні носити освітньо-просвітницький характер і бути включеними в усі міжпредменті зв’язки університетських програм. Насправді, потенційному лідеру університет потрібен, бо, перш, ніж стати компетентним у сфері своєї майбутньої діяльності, спочатку він має отримати відповідні конкретні знання у цій сфері: – сформувати компетенції, включаючи лідерські. Водночас студенти повинні рости у світоглядному плані. Це потребує відкриття внутрішньої мотивації студента до власного росту і розвитку та великої роботи над собою і постійного вдосконалення, що забезпечується шляхом формування нового рівня свідомості й зміни способу мислення, а також цінностей. Саме на цьому шляху університетам є над чим і де попрацювати. В більшості університетів означені парадокси так і лишаються парадоксами, бо кожен з них створює власні програми на базі вже існуючих, і створюються вони тими ж викладачами, які їх створювали раніше. І це замкнуте коло продовжує існувати і існуватиме доти, доки університети не почнуть співпрацювати та взаємодіяти з ринковими структурами та громадськими організаціями, які випереджають їх за створенням і впровадженням лідерських програм, адаптованих до реалій розвитку України з урахуванням її національних  особливостей, та за якими кращі експерти та тренери зі своїми інноваційними методиками відбирають і готують лідерів з відповідними компетенціями, цінностями і чеснотами, здатних працювати в умовах постійних змін і трансформацій.

Лідерство ніде і ніяк не можна оминути, коли мова йде про управління, особливо, коли це стосується людей. Але лідерство дуже цікава складова управління, яка без заглиблення у нього і розуміння його, не дозволить вам просто так ним скористатися.

Якщо говорити про управлінця, що має формальну владу, то – це менеджер, керівник. А керівник – це людина, яка одночасно є лідером, хоча практика може свідчити про інше. Виходячи з такої практики, можна говорити, що лідери більше можуть зробити, ніж формальні управлінці, і навіть можна наводити з приводу цього вагомі аргументи, але тут доречно згадати слова Пітера Друкера: «…Що ж до відокремлення менеджменту від лідерства, то це нонсенс. Це дві части­ни однієї роботи. Вони, звичайно ж, відрізняються, як ліва рука відрізня­ється від правої або ніс від рота, але вони належать до одного тіла».

Свого часу Стівен Кові писав: «Коли люди з формальною владою або владою, яку передбачає їхня посада, відмовляються користуватися цією владою та силою, вдаючись до цього тільки як до останнього засобу, їхня моральна влада зростає, бо стає очевидним – вони підкорили своє «его» і владу своєї посади», що можна доповнити висловлюванням Джима Коллінза:  «Керівники повинні зрозуміти, що застосування справжнього лідерства є обернено пропорційним до застосування сили. І керівники повинні усвідомити, що у сучасних реаліях традиційні стіни руйнуються, і ця тенденція наростатиме».

Тож, якщо говорити про управлінця, що має формальну владу, то – це менеджер, який повинен бути одночасно і керівником і лідером. І дуже добре, якщо формальні управлінці будуть такими керівниками-лідерами, бо вони тоді зможуть максимально проявити своє лідерство: – здатність впливати, маючи для цього владу: – можливість вливати. А вплив – це здатність привносити зміни, надихаючи інших до цього та створюючи можливості, в яких люди будуть їх підтримувати і під впливом яких змінюватимуться самі. Зміни – це результат відкриття внутрішньої мотивації до творчої діяльності, в процесі якої людина відкриває свої таланти і реалізує свій потенціал, що не потребує додаткових організаційних ресурсів, а є додатковим джерелом їх поповнення. Саме створення можливостей для прояву творчої діяльності людини і поєднання її зі стратегіями організації, дозволяє спільно рости і розвиватися та досягати значно більшого від наміченого.

То хто ж такий лідер? Лідер – це той, хто усвідомлює, що влада дається іншими, той, хто готовий прийняти владу, готовий вести і готовий брати за це відповідальність. Саме лідерство-служіння передбачає усвідомлення того, що влада дається іншими і використовується для створення можливостей і альтернатив для тих, кого ведуть, бо люди не хочуть, щоб ними керували, а хочуть, щоб їх вели. І перш, ніж відкрити власне лідерство та стати лідером, здатним вести і надихати інших, майбутній лідер повинен добре попрацювати над формуванням свого характеру, його чеснот.

Найвищою формою лідерства є лідерство-служіння, до якого ми прагнемо перейти як на рівні державних і ринкових інституцій, так і на рівні громад та громадських об’єднань. І тут варто говорити не лише про лідерство-служіння окремих осіб, які очолюють якісь з цих соціальних структур, а про лідерство-служіння для всіх: – здатних через відкриття внутрішньої мотивації, особистого бажання та волі рухатися цим шляхом: – шляхом відкриття себе і служіння громаді та людям, на якому формуються чесноти, що лежать в основі сутності лідерства і закладають його фундамент, тому говорити про лідерство – означає говорити про чесноти лідера, наявність яких породжує довіру до лідера та збільшує його здатність до дії.

Сутність лідерства: великодушність і смиренність, які є в основному чеснотами серця. Великодушність народжує високі задуми, а смиренність направляє ці задуми в русло служіння іншим. Коли лідер служить іншим своїм серцем, розумом і волею, він віднаходить зміст і цінність власного життя. Він відчуває й переживає велич людської гідності та містичну нитку, що зв’язує воєдино все людство. Практикувати смирення – означає служити іншим і дозволяти іншим служити тобі. Багато людей через брак смиренності не хочуть, щоб їм служили. Як наслідок вони не дозволяють іншим реалізувати себе як особистість. Такі чесноти, як великодушність і смирення – це необхідні умови особистісної самореалізації. Оскільки життєвим ідеалом для людини є лідерство, то саме ці специфічні чесноти –– це вже життєвий ідеал. Особиста досконалість – ось вища мета великодушності, основою якої є довіра до іншої людини, переконаність у початковій її величі. Великодушність більшою мірою, ніж будь-яка чеснота, спонукає до дії і тому є вищою формою людської надії. Дія  – плід надії. Чим сильніша надія, тим вища мета. Великодушність стимулює надію, дає їй усепоглинаючу силу. Надія скерована на величезне добро попри існуючі труднощі. Великодушність не задовольняється тим, що розпочинає: вона завершує. Чесноти розсудливості, справедливості, мужності й виваженості, які є чеснотами розуму й волі, – це фундаментальні основи лідерства. Розсудливість допомагає приймати правильні рішення, мужність допомагає дотримуватися обраного курсу і не піддаватися різним тискам; виваженість допомагає підкоряти емоції та пристрасті духу і вкласти енергію пристрастей у виконання своєї місії, справедливістьдозволяє віддавати кожному належне і входити в серце кожної людини. Оскільки чеснота – це звичка, набута через практику, то ми можемо стверджувати: лідерами не народжуються – ними стають. Лідери керують людьми не тому, що мають владу, а за допомогою авторитету, що випливає із характеру. Лідерство не залежить від займаної посади. На будь-якому місці особа може бути лідером, якщо вона має авторитет. Розум, воля і серце дозволяють нам робити три речі, важливі для зростання в чеснотах: споглядати чесноту, щоб бачити її внутрішню красу і прагнути її (функція серця); виховати в собі звичку діяти доброчесно (функція волі); вправлятися у всіх чеснотах одночасно, зосереджуючи особливу увагу на розсудливості (функції розуму), яка керує всіма чеснотами. За допомогою чеснот лідери досягають зрілості в своїх судженнях, емоціях і вчинках. Безпомилкові ознаки зрілості – це впевненість в собі й послідовність у діях, відчуття свободи і відповідальності, стан внутрішнього спокою. Зрілість досягається зусиллям волі, що вже є актом лідерства. Зрілість пов’язана з характером, який ми формуємо в собі, а не з темпераментом, який даний нам природою і який ми не можемо змінити. Лідери відкидають утилітарний підхід до чесноти. Вони практикують чесноти передусім для того, щоб стати кращими. Ефективність – лише один із численних наслідків чесноти. Лідери більшою мірою дотримуються етики, заснованої на чесноті, ніж етики, заснованої на правилах. Правила повинні служити чесноті, яка, на відміну від них, завжди має оригінальний, творчий і багатогранний характер. Практика специфічних християнських чеснот віри, надії й любові значною мірою впливають на лідерство. Людина може і повинна базувати свої вчинки на розсудливості, мужності, виваженості і справедливості, але своє буття вона може базувати лише на великодушності й смиренності – на ідеалах величі й служіння, на ідеалах лідерства. Великодушність – це прагнення жити повноцінним життям, смиренність – це прагнення любити і жертвувати собою задля інших. Лідерство – питання не техніки, а характеру, питання доброчесності. Лідерство – результат вільного вибору і напруженої роботи над собою (за А.Хавардом). При цьому варто покеровуватися духовним розумом – це те, що ми використовуємо для пошуків та розвитку своїх здібностей, які допомагають нам досягти значущості у цьому світі, заглянути у майбутнє та будувати судження. Завдяки духовному розумові ми можемо мріяти та боротися. Саме він лежить в основі всього, у що ми віримо, та зумовлює вплив наших духовних цінностей на наші дії. Фактично саме він робить нас тими, ким ми є, – людьми. З людяності  виникає довіра  до лідера, що стає дією,коли він доносить до людей їхню цінність і потенціал так ясно, що це надихає їх на розпізнання в собі потенціалу і цінності (за Cтівеном Кові). Тому так важливо лідерам плекати у собі основні чесноти, бо вони дозволяють  рухатися до своєї досконалості (разом з цим забезпечуючи рух до своєї зрілості, цілісності і духовності) та формувати особливу властивість, притаманну лише особистості – доброчесність,яка, у результаті використання права вибору, а саме – вибирати робити добро, має соціальний вимір, що забезпечує перспективи не лише власні, а й наших організацій і соціуму вцілому.

«Ми маємо віддавати – давати у світ добро, милосердя, любов… Я бачу кожну професію як служіння. Лікар, вчитель, письменник, робітник і навіть  політик  – то служіння іншим. Тільки тоді, коли ми віддаємо, стаємо багатшими. Треба формувати в людях розуміння служіння»(Блаженніший Любомир), бо «Служіння людині – першочергове завдання… в соціальній сфері. Перший крок на шляху до здійснення цього завдання – прагнення і зусилля, спрямовані на оновлення свого внутрішнього світу. Навернувшись серцем, людина починає піклуватися про іншу людину…Це допомагає зрозуміти, що ми зобов’язані оздоровлювати інститути, структури й умови життя, які суперечать людській гідності. Моральна основабудь-якої суспільної дії – це розвиток людської особи, а також визначає норми суспільної діяльності: вона повинна відповідати істинному благу людства і прагнути створити умови, що дозволятькожній людині реалізувати своє цілісне покликання» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, п.552). Це і буде найкращою перевіркою на наявність лідерства-служіння: – ріст і розвиток водночас як структур і особистостей, приналежних до них, так і громад, на території яких перебувають такі структури, що сприятиме формуванню свідомого громадянського суспільства, здатного впливати на позитивні зміни в державі, в якій «Людська особа – це основа і мета політичного життя», де «Політична спільнота знаходить своє справжнє втілення у відносинах з народом», а «Головна характеристика народу – це участь у спільному житті і спільних цінностях, що слугує підвалиною для духовного і морального сопричастя», де «суспільні цінності не лише зумовлюють, а водночас спрямовують різні прояви культурної сфери, економічних і соціальних інститутів, політичних рухів і режимів, законодавчої системи та інших структур, за допомогою яких суспільство набуває зовнішніх форм і постійно розвивається» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, пп.384-386). За словами Святішого Отця Папи Франциска «Політика є фундаментальним засобом для розбудови громадянського суспільства та людських діянь, але коли ті, хто в ній, не сприймають це як служіння людській спільноті, вона може перетворитись на інструмент утиску, маргиналізації, зрештою, і знищення. Серйозне трактування політики на різних рівнях – місцевому, регіональному, національному та світовому – означає підтвердити обов’язок людини, кожної людини, щоб визнати конкретну реальність і цінність свободи вибору, даної їй для пошуку реалізації добра для міста, нації, людства». «У світі було б набагато менше зла, якби всі, хто має владу, зрозуміли, що в їхніх руках прекрасний засіб служити людям» (Любомир Гузар).

Довідка

29-30 травня 2021 року відбувся XXІ Київський міжнародний Форум «Шляхи духовного розвитку людини та суспільства» в онлайн форматі, в якому взяла участь в якості члена організаційного комітету, доповідача на першому пленарному засіданні, учасника круглого столу «Освіта майбутнього» та ведучої третього пленарного засідання Галина Канафоцька – координатор Центру соціального лідерства-служіння ХСП.

Учасниками і доповідачами, серед яких були представники Канади, Філіппін, Індії, Білорусі, піднімалися питання української національної ідеї, майбутнього України, духовного пробудження особистості, світоглядної трансформації людини, фокусу на освіті та забезпечення нею процесу духовного розвитку особистості, а також лідерства-служіння.

Саме питанню формування лідерства-служіння та чеснот лідера був присвячений виступ Галини Канафоцької, тези якого взяті з друкованих матеріалів Форуму (Посилання на джерело: Канафоцька Г.П. Шлях до формування лідерства-служіння та чеснот лідера// Шляхи духовного розвитку людини та суспільства. Матеріали ХXІ міжнародної науково-практичної конф. (29-30 травня 2021 р., Київ). – МБКОФ «За Покликом Серця», К.: 2021. – 106 с., ISBN 978-617-7905-02-7. – С.12-22.) та які подані вище.

Be the first to comment on "Шлях до формування лідерства-служіння та чеснот лідера"

Напишіть відгук