Історіософські погляди митрополита Андрея Шептицького

В пантеоні української інтелектуальної історії митрополит Андрей посідає місце особливе. Зазвичай це письменники, а він – монах і єпископ. Відтак основну частину його творчої спадщини становлять не поеми чи романи, а пастирські послання, що вельми незвично для дослідників. Можливо, саме з цієї причини історіографія була позбавлена його наукової біографії аж до останнього часу.

Відомо, що митрополит Андрей прийшов в українське рух з польського середовища. Враховуючи той факт, що в Галичині проблема зіткнення націоналізмів стояла особливо гостро саме в період його перебування на митрополичому престолі, тут є суперечність.

Справа не лише в тактовності й виваженості митрополита Андрея, а й у його світогляді. Дорадник митрополита в 1920-х роках, екс-марксист  Володимир Охримович, якось іронічно охарактеризував «обидвох Шептицьких» (Андрея і Климентія) «Catolissimi» [1].

Дійсно, брати були виховані своєю матір’ю, графинею Софією Шептицькою, передовсім на універсальних  католиків або, як казали тоді, «ультрамонтанів». За визначенням сучасного польського історика Андрія Зємби, ультрамонтанство – це «не тільки переконання про потребу тотального підпорядкування політиці Ватикану, але, передовсім, віра в те, що католицька релігія та її церква мають понаддержавну і понаднаціональну прикмету й глибоке почуття католицького універсалізму. Тому ультрамонтанів звинувачувано в національному індиферентизмі, космополітизмі та відсутності зацікавлення долею власного краю» [2]. «Ультрамонтанство» митрополита регулярно спричиняло непорозуміння з українським політикумом, навіть з представниками його консервативно-клерикального напрямку [3]. Але водночас ця риса митрополита допомогла йому безболісно інтегруватися в український національний рух, водночас не пориваючи з матірним польським середовищем.

Про «ультрамонтанство» митрополита не міг не знати Іван Огієнко, православний професор богословського факультету Варшавського університету, коли запропонував йому 1935р. викласти свої думки про співвідношення універсального й національного в світовій культурі. У відповідь Шептицький написав дев’ятисторінковий есей і сам запропонував цей свій приватний лист оприлюднити в редагованому ним (І.Огієнком) часописі «Наша культура». А водночас пошкодував, що не мав можливості витратити на цю справу більше, ніж півтора години, тому есей недосконалий [4]. Невдовзі І.Огієнко опублікував цей текст А.Шептицького як статтю [5].

А тепер, як для історика, найцікавіше. Для того щоби продемонструвати розвій власних роздумів над проблемою бажаного співвідношення універсального й національного в світовій культурі, Шептицький обрав поле історіографії. Митрополит пояснив свій вибір тим, що сама по собі історіографія – «це також  мистецтво, бувши до певної міри і стислою наукою», а оскільки кожний історик, як і митець, творить під впливом певного національного середовища, то мусить врахувати й прикмети свого народу.

З тексту зрозуміло, що Шептицький був обізнаний з німецькою, французькою та англійською історіографією. Закономірно, що представники національних історіографічних шкіл перебувають під впливом націоналізму, але цей вплив має бути обмеженим: «якісь границі, досить далеко ідучі, в яких вільно буде національним почуванням впливати в неесенціональних справах на об’єктивність представлення, бо кожний признає, що абсолютної об’єктивності  в історіографії нема». Іншими словами, націоналізм історика мав би бути обмеженими загальними принципами об’єктивності та ґрунтовною обізнаністю з джерелами. «Історик, – писав митрополит Андрей, – до того степеня об’єктивний, що його патріотизм чи націоналізм дуже невелику ролю грає в його судах, буде для свойого народа, для національної культури його, більшим тріумфом, ніж був би з більшими, вже пересадними, почуваннями національними, а менш чуйною і вразливою об’єктивністю».

Відтак на питання про бажане співвідношення національного й універсального в світовій культурі митрополит відповідав так: «прикмети і характер національної культури обов’язують, але обов’язують лише до тої границі, в якій вони лишаються в згоді з принципами всесвітовими».

Насамкінець ще декілька зауваг. Відомо, що з усіх історичних наук митрополит Андрей захоплювався мистецтвознавством. Він не лише створив і щедро фінансував Національний Музей, свою улюблене дітище, а й регулярно брав персональну участь у його діяльності. Добірні мистецькі смаки – риса, притаманна аристократам узагалі – прищепила йому мати, графиня Софія. Оскільки в цьому есеї митрополит раз у раз апелював до образотворчого мистецтва, здогадуємося, саме через його окуляри він значною мірою сприймав світ, черпаючи з нього знання також в історичній галузі.

Але й досвідчений історик знає, що артефакти нерідко значно краще відтворюють минуле, ніж багатотомні історичні наративи. Висловлені митрополитом Андреєм погляди в даному випадку загалом суголосні ідеям філософії позитивізму (друга половина XIX століття), коли власне й формувався його світогляд.  І коли, швидше за все, він мав вдосталь часу, щоб ознайомитися із зразками англійської, німецької та французької історіографії. На жаль, що саме читав молодий граф, ми не знаємо. З єдиної відомої нам статті про студентські роки графа Романа в Кракові та Вроцлаві випливає, що тоді він найбільше цікавився теологією й польською літературою, а не історією й мистецтвознавством [6].

Вкажемо, однак, на пряму відповідність викладених думок митрополита Андрея про ідеал співвідношення універсального й національного поглядам його духовного наставника Генрика Яцковського, тодішнього провінціала оо. єзуїтів Галичини (відповідального за «добромильську» реформу оо. василіян 1882р.) [7], а також афоризмові класика французької історіографії Фюстеля де Куланжа про те, що патріотизм – це чеснота, а історія – наука, і не варто їх плутати. Гадаю, ця істина не втратила актуальності й у наш час.

Андрей Шептицький. З філософії культури

(уривок)

II

Коли мова про національну культуру, то проблеми множаться і стануть трудніші до розв’язання, бо в кожній ділянці культури справа інакше представляється, себто за іншими принципами треба розмежувати те, що належить до вселюдської, й те, що до національної культури.

Тим часом спостерігаю, що я вичерпав міру відповідної статті, тому обмежуся на представленні цілої справи в одному прикладі. За приклад візьму історіографію, групуючи навколо неї головні обов’язуючі принципи національної культури. Вибираю той приклад навмисне, бо в історіографії більше, ніж у стислих науках, і більше, як у різних родах мистецтва, національний характер через пересаду може протиставлятися культурним, уселюдським умовам історіографії.

Історіографія – це також  мистецтво, бувши до певної міри і стислою наукою. Греки правильно говорили про малювання історії; не потреба пригадувати, що слово «графо» у першому значенні – рисувати пальцем, у другому значенні – малювати і допіру в третьому – писати.

Великий історіограф-мистець заховує не тільки особисті прикмети, йому самому питомі – без того йому не бути мистцем, – але він мусить мати і прикмети, питомі його народови. Коли візьмемо історіографію наших часів у трьох провідних народів Европи: в Англії, Франції та в Німеччині, – то стверджуємо такі глибокі різниці в їхньому національному характері, що можна сказати, кожний народ має свою питому школу, що позначається глибокими різницями й цілком іншим підходом до предмету, іншим бранням справи.

При тому, очевидно, кожний правдивий історіограф мусить передусім прийняти й заховувати вселюдські культурні принципи історіографії, себто об’єктивність, ґрунтування на джерелах тощо, але мусить усе залишитися в подвійному значенні: собою як «Сократ» – людина й собою як англієць, француз чи німець. Але цей національний характер може переходити дозволену міру й грішити проти вселюдських принципів. Якщо, приміром, любов до батьківщини заведе німця так далеко, що в історії буде твердити, ніби під Єною не Наполеон, а прусаки перемогли [8], то, очевидно, перестане бути правдивим історіографом, бо провиниться проти великого принципу всесвітнього.

Кожний, проте, признає всякому представникові тих трьох шкіл чи трьох історіографій якісь границі, досить далеко йдучі, в яких вільно буде національним почуванням впливати в неесенціональних справах на об’єктивність представлення, бо кожний признає, що абсолютної об’єктивности  в історіографії нема.

Ті національні прикмети є і для всесвітньої історіографії цінні, бо світова історія буде менш оцінювати історика, який відрікається своєї національної системи і прикмет – скажімо, своєї національної культури – для чужої. Лишаючись собою в подвійному значенні: в індивідуальному й соціальному чи національному, – заховуючи міру, легше дійти до того, чим його тип та його особа є й повинна бути у світовій історіографії.

А з другого боку, він буде менш національним, бувши і всесвітнім істориком, як коли пересадою націоналізму відділюється від принципів усесвітньої культури. Історик до того степеня об’єктивний, що його патріотизм чи націоналізм дуже невелику ролю грає в його судах, буде для свойого народа, для національної культури його, більшим тріумфом, ніж був би з більшими, вже пересадними, почуваннями національними, а менш чуйною і вразливою об’єктивністю. Прикмети й характер національної культури обов’язують, але обов’язують лише до тієї границі, коли вони лишаються у згоді з принципами всесвітніми.

Виразно ставлю натиск на слові «всесвітніми», бо признаю, що не раз приймається за всесвітнє в науці чи в мистецтві те, що є тільки західне. Признаю, що еллінсько-римська культура є занадто індивідуальна, щоб легко і скоро могла стати всесвітньою культурою, – в ній є всесвітні елементи, прикмети індивідуальні чи расові заходу і є хиби й пересади західного індивідуалізму.

Про світову культуру в повному значенні того слова можна буде говорити  допіру тоді, коли якась культура обійме всі культури світу, себто не тільки елінсько-римські, але й індійські, китайські та японські. Досі маємо тільки деякі принципи, може, й численні, але не зв’язані в одну культуру. Ті принципи обов’язують у більшій ще мірі, як національні чи расові принципи або прикмети.

Могли бути інакше. Міг кожний народ, чи кожна раса, чи кожний край розвинути свою культуру й самостійно доходити до якогось культурного кодексу. Воно довгі століття так і було. Культура була тільки національна, чи ліпше скажемо, – суспільно-індивідуальна. Претензії до всесвітнього значення виробила собі допіру елінська культура через Олександра Великого й римлян.

Ті претензії видаються нам оправданими тільки в тих дійсно всесвітніх прикметах, що їх кожний розумний індус чи китаєць сприймає. Кажучи «кожний розумний», надаю, може бути, тому слову і я всесвітнього значення, хоч я не певний, що правильно поступаю. Думаю, що нема ліпшої міри на те, що є всесвітнє, як те, що є вселюдське, а не може бути речі більше вселюдської, як розум. У тім тільки біда, що наш умовий розвій може приймати за конечні такі принципи, що їх інші не приймуть, хоч будуть також розумними людьми. Тому думаю, що, поки признається якийсь культурний принцип за принцип усесвітній, треба до нього дуже зблизька придивлятися й дуже критично до нього відноситися.

Гадаю, однак, що коли є що всесвітнє в елінській культурі, яка є й нашою, то, власне, оцінювання того, що є індивідуальність. Ми в тому понятті пішли ще далі від греків, передусім у мистецтві, й може, якраз те мистецтво, навіть його пересади, навчило нас цінити те, що є індивідуальне, чи расове, чи питоме, чи характеристичне. І якщо був би можливий такий культурний лад світу, щоби зберігати індивідуальні культури зо всіми їх пересадами й помилками, то дуже багато філософів культури згодилось би на таку консервацію навіть коштом деяких уселюдських принципів.

Якщо, напримір, були б десь люди, що так представляють собі світ, ніби земля ціла стоїть на якомусь великому киті, а той кит – у якомусь великому морі тощо, то подібні поняття будуть злучені з такими інтересними культурними проявами, що я, признаюся, для того інтересу лишив би їм їхнього кита. Хоча, треба признати, довго він не устоїться перед тим, що стверджує наука географії й астрономії.

З того, одначе, йде, думаю, цілком виразно, що, так само, як в історіографії, так і в мистецтві й у всій іншій культурній праці чи культурних принципах і культурних продукціях, світ тепер оцінює національні культури так високо, що тілько під фірмою національної культури можна здобути місце у світовій культурі.

Найменше хіба буде мати значення той феномен у цілком стислих наукових дослідах, хоч і в них має своє значення душа дослідника, його індивідуальність.

Тим-то не тільки ми, але здається, й цілий культурний світ, дивлячись на продукт мішаний, себто мішаного стилю, мішаного характеру, або на продукт, позбавлений характеру індивідуального, національного, скаже так, як наш сваток: «І ніжки коротенькі, і шерсть не такая» [9].

Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1899-1944. Т.IV: Спільні пастирські послання. 1905-1944 / Ред. О. Гайова, Р. Тереховський. Львів, 2013. С.726-728.

Текст митрополита Андрея розбито на додаткові абзаци нами. – прим. ред.

[1] Гентош Л. Митрополит Шептицький. 1923-1939. Випробування ідеалів. Львів: ВНТЛ «Класика», 2015. с. 47.

[2] Zięba A. W sprawie genezy Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Polska Akademia Umiejętności, Wydział Historyczno-Filozoficzny, prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. T.I: Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. Kraków, 1994. s. 43-64.

[3] Чорновол І. «Владика для всіх вірних». Митрополит Андрей Шептицький у спогадах Олександра Барвінського // РІСУ.

[4] Гентош Л. Вказ. праця. с. 258-260.

[5] Шептицький А. З філософії культури // Наша культура. Варшава, 1935. Кн.4. С. 201-207.

[6] Nowak М. Działalność Romana Alexandra Szeptyckiego  w polskich organizacjach studenckich (Wrocław 1884-1885, Kraków 1886-1887)  // Історія – ментальність – ідентичність. Т.IV: Історична пам’ять українців і поляків у період формування національної свідомості в XIX – першій половині ХХ століття. Львів, 2011. С. 295-306.

[7] Там само. c. 298-299.

[8] 14 жовтня 1806р. під містами Єна та Ауерштедт в Тюрінгії французькі армійські корпуси під командуванням Наполеона Бонапарта та маршала Даву розгроммили основні сили пруської армії, після чого Наполеон окупував всю Прусію впродовж наступних шести тижнів. Внаслідок король Прусії підписав принизливий Тільзітський мир, за умовами якого він втратив половину свої володінь. Див.: Battle of Jena | Britannica. 

[9] Українська народна приказка: подібна свиня до коня –  тільки шерсть не така.

Ігор Чорновол

Доктор історичних наук

Джерело: Політична теологія

Be the first to comment on "Історіософські погляди митрополита Андрея Шептицького"

Напишіть відгук