Дорожні нотатки капелана Корпусу Військових Капеланів ХСП

Як зустрінеш день так і пройде доба…)))))))))

Дія перша: «лучше пєрєбдєть, чєм нєдобдєть»…

Цей бус з позивним «Бурьонка»… у вузькому колі…)) Бурьонка, до речі, білого кольору, а зелений, то це бус!?!?, то інший бус та інша історія).

Так ось… Вчора ранком, як закінчилась моя ротація, (спав тільки одну годину за добу) мене з «нуля» (нульова позиція на лінії розмежування – ред.) привезли в підрозділ, до моєї «Бурьонки», щоб вирушати додому… біля столовки мене зустрічає зам. по тилу, та зразу: «батюшка я проти вас скоїв зло!?!? (не велі казніть, а велі міловать))). Я: «шо таке трапилось, кайтесь?». Він: «я дав наказ відкрутити колеса на вашому бусі»… ну, думаю, це вже серйозний злочин, тягне так на «десятку» з кофіскацією… і нєт прощенія…

Він знову: «неділя пройшла як ви поїхали на «нуль», та всі забули, чий то бус, і, взагалі, як він потрапив на територію частини та ще й в бокс!?!? На КПП віднєкуються «це не ми, перший раз чуємо та бачимо… ( а был ли мальчик????)». Ну… ходили, думали, заглядали у вікна… одним словом, вирішили, шо не інакше, як «сєпари»!?!? там мабуть прослушка, зброя та взривчатка… так, ну добе… ну вони ж (сєпари), коли всі спатимуть, мабуть, знову ж прийдуть до автобуса??? Ага, тоді ми їм колеса відкрутим, та сховаємо, вони, раз, тікать, а коліс нема, ото й сміху буде…))) ну… стоїть автобус в напівтемному, теплому боксі, а «сєпари» все не приходять та не приходять, інтерес росте все більше та більше, ходимо заглядаємо… ага ось, на торпеді, під речами помітили малесенький шматочок брошурки «молитва на передовій… а-ааа-аааа-ааа – це бус «батюшки». Наказую бігом прикрутити всі колеса назад. Каюсь!…».
Кінець першої дії…)))

Дія друга: « ПТСР «К»… (посттравматичний синдром капелана)»

«… я зранку уже взбодрьонний…))) уже на «Бурьонці»… на всіх чотирьох колесах, до речі, … забрав з «нулів» ще двох капеланів та третього ще в «іншому місці»

та з Богом, вирушили через Дніпро на Київ… чогось я вирішив їхать після Дніпра через Переяслав-Хмельницький, я тепер тільки розумію та переконуюсь, що то була Його воля… Їдемо, так поволі… дорога суха, ні краплинки, ні сніжинки, міняємо один одного за кермом… з Маріка (з Мар’їнки – ред.) – 800 км… я знову другу добу або за кермом, або штурманом-навігатором… ну, вже там за тридцять кілометрів до Переяслава, кажу «хлопці, ви тут до Борисполя керуйте потихеньку, а я хоч трохи перепочину»… коли чую суєту… щось проскочили… перевіряю навігатор, в Переяславі звернули не туди… та…., кажу «трохи поплентаємось містом, та виїдемо»… ага, я з салону вже пильную до виїзду на головну дорогу, і тут, понеслося а-ааа-аааа…!!! Петро набирає швидкість, бачу проблискові жилети і махають вже жезлом… я до Петі: «поліція,притормози»…

До цього, десь годин 4-5 тому… По дорозі ще з Дніпра, я пояснював хлопцям, що професійно кермувати, особливо вночі, треба двома руками, чому??? По-перше, більш точніше входиш у повороти, по-друге, при об’їзді перешкод вночі втомлений водій може засинати з відкритими очима. Так от…, якщо кермо тримає одна рука, як правило – ліва, то послаблена рука на кермі опускається донизу, а кермо крутиться куди???… правильно, ліворуч… таким чином автомобіль виходить на зустрічну смугу і “фсьо”… так от…, а коли дві руки тримають кермо, то коли приспите, у вас є шанс… автомобіль за секунду не з’їде зі шляху, а, швидше за все, потихеньку вправо – за конструкцією дорожнього полотна. Зміна шуму гуми вас розбудить. Ви зупинитесь поспати, або хтось замінить за кермом…

Так ось… кажу: «зупинитись», а Петро набирає хід… я розумію що Петро включив автопілот, а сам «пішов»… я вже кричу наказуючи «тормозии-ииии-ииии». Ну, тут Петро вже «прийшов» і гальмівну педальку – «до поліка»… Всі чотири колеса блокуються і «мерс» метрів, може, з п’ять йде юзом, зі скрипом на сухому асфальті… я далі подаю команду, як колись на космольоті Земля-Марс…))): «Петро, відпусти гальма»… два рази… ху-хух, кажу «прийми вправо та паркуйся»… ну, думаю, оце пригода, а потім думаю, о-о-о, а як здивувались патрульні цим «фінтом»…. все вказувало на то, шо авто буде тікати, але не тут то було, різке та ефектне гальмування після двадцяти, приблизно, метрів після патрульних..

Я включаю світло в кабіні, щоб ніхто не подумав, що ми якісь погані люди, та наказую Петру відкрити вікно, бо він хотів кудись вже бігти, мабуть, сказати, що то не то, шо вони подумали..)) … хлопців я взагалі при виїзді попередив, що із усіма-а-а розмовляю-ю-ю я. Тут з’являється «мєдлєнно-здивоване» лице патрульного у відкритому вікні. Видом з кабіни показую, що я сам у шоці, я зразу «Бажаю здоров’я, їдем з Маріка, притомились, якщо щось не помітили, то дужжже вибачаємось:)… він: «людину до Борисполя підвезете?» (4-та година ранку)… я: «ну.., без проблем». Він в шоці мєдлєнно йде… відкриваю будку, запускаю людину, і бажаю здоров’я. Поїхали…

Кажу Петі перед Борисполем краще поміняємось, бо ти зітреш так зимову гуму… а хлопчина, років 26, сміється, я сам «как всєгда взбодрьонний», кажу до нього: «шо?».. та, каже, попросив патрульних щось зупинити та попросити підвезти, і ось, їде бус з прискоренням, а поліцейський так вже нервово цим жезлом з підвищенням голосу та пульсу «во несецця, ВО НЕСЕЦЦЯ…» і тут, бах, гальма. Він каже: «біжить до автобусу, а я його заспокоюю, що, мовляв, ожеледиця», він «данасухомуасфальтові»…
Ну…, моя повага до хлопців патрульних з Переяслава-Хмельницького!!!!

Так про шо я??? А про ПТСР”К”… (посттравматичний синдром капелана)… не дивуйтесь, якщо начебто авто не зупиняється, а потім «ярко» так заворожує, це капелани з передової…:)).

П.С. А з хлопчиною…!? Та ні мужем… до Борисполя я так добре поспілкувався, якось він по дитячому запитав «а як воно вічне життя???» тоді я подарував, а він з великою охотою прийняв Новий Заповіт, журнал «Віра та Життя» і тепло розставшись як давні друзі на зупинці, на яку він вказав, ми поїхали радіючи далі…
Кінець вистави, занавєс… пішов я спати…

Хай Ісус Христос панує у Вашому та моєму житті…
Всіх люблю, Ваш «Архітектор».

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП