Допомога та робота з родинами загиблих воїнів – це один із напрямків служіння Християнської Служби Порятунку (ХСП). Особливо критичною потреба у такому служінні стала під час карантину.

Особливістю такого служіння стало те, що у ньому беруть участь матері загиблих воїнів-героїв: Ольга Січкар (мати Січкаря Юрія Анатолійовича, який загинув 13 вересня 2015 року в Донецькій області, селище Луганське) та Світлана Зуєва (мати Зуєва Андрія Олександровича, який загинув 9 вересня 2016 року в Мар’їнці).

Про свої хвилювання, емоції та відчуття матері розповіли у розмові з Артемом Семенцем, фронтовим програмним координатором ХСП.

  • Скільки часу ви займаєтесь допомогою родинам ветеранів АТО.

О.Січкар: Я представляю Об’єднання матерів та дружин бійців учасників АТО, Громадську організацію «Родини ветеранів АТО», а також є служителем Християнської Служби Порятунку.

Допомагаю Родинам ветеранів АТО із 2017 року. Тоді ми організовували свято для діток.

У Об’єднанні  матерів та дружин учасників АТО я беру активну участь з липня 2019 року. Допомагаємо, як можемо.

С.Зуєва: Дуже важко було після втрати сина. Я дякую Олі, яка почала мене залучати до такої діяльності. Вона із своїм чоловіком швидше пережили горе загибелі сина.

Ми познайомились кілька років тому. На той час я була закрита в собі, мені було дуже важко. Після таких зустрічей по-троху стала повертатись до життя.

Дуже багато матерів загиблих воїнів потребують спілкування. Особливо ті, які живуть десь у селах

  • Як ви, переживаючи своє горе, вирішили допомагати іншим?

О.Січкар: Коли зосереджуєшся на допомозі іншим, то у такий час своя біль трошки притупляється. Мені здається, якщо я допоможу комусь, то мені буде легше жити із своїм горем.

У Спілці матерів ми проводимо зустрічі, поїздки. За рік побували в Черкасах і в Дубні.

У таких поїдках у домашній обстановці спілкуємось, згадуємо сумне і радісне. Поплачемо та посміємося.

Дуже часто ми зустрічаємось у Будинку Отця Піо. Одного разу сиділи до ночі, а потім тут і ночували.

Часто ми зустрічаємось на Михайлівській Площі біля Стіни Плачу.

Потрібні такі зустрічі. Дуже багато матерів загиблих воїнів потребують спілкування. Особливо ті, які живуть десь у селах. Вони замикаються у собі.

Потрібно чим частіше спілкуватися з ними.

С.Зуєва: Стільки знайомих маємо… Те горе, яке в середині залишається, але ти виходиш на люди і це дає змогу переключитися на інше. Дуже важливою є підтримка людей.

  • Які емоції переживали під час служіння у ХСП?

О.Січкар: Під час карантину від Християнської Служби Порятунку ми допомагали мамам загиблих, які опинилися у скрутній життєвій ситуації (фінансовій чи матеріальній).

Допомагали розвозити продуктові набори, телефонували, багато спілкувалися. Старалися зробити людям своєрідну психологічну розрядку, щоб вони не зациклювались на коронавірусі, щоб розвіяти такі погані думки, як «я сиджу вдома, залишаюся сама…».

Але, буває, що зараз комусь кажеш, що у нас війна, а у відповідь чуєш «а яка війна?»

Напевно, більше трьохсот дзвінків було зроблено до мам. Здається у цьому немає нічого особливого, але спілкування, відчуття людини, що про неї не забули, що вона не одна-самісінька із своїм горем у цьому світі, – це дуже рятівне для матерів, які втратили своїх синів.

Під час таких розмов люди розповідають про свій біль, образи та розчарування. Ми підтримуємо, розряджаємо цю обстановку. Розмова завжди закінчується на позитиві та оптимістичній ноті.

  • Як люди реагують, коли ви приїжджаєте до них.

О.Січкар. Відразу зустрічають насторожено. Хоча, щоразу ми попереджаємо про те, що під’їдемо. Здається, що у людей першим є відчуття якоїсь ніяковості. Але помічаєш в очах вогник радості, що про них не забули. Буквально 10-15 хвилин спілкування і людина вже тебе проводжає так, наче ми все життя були знайомі. Запрошують на чай, чи каву.

Ми вислуховуємо. У нас однакова ситуація – ми віддали своїх синів та дочок за Батьківщину, за нашу Україну.

Сподіваємось, що цю жертву пам’ятатимуть протягом віків. Але, буває, що зараз комусь кажеш, що у нас війна, а у відповідь чуєш «а яка війна?».

  • Чи отримуєте допомогу від держави, моральну підтримку в суспільстві?

С.Зуєва: Ми віддали найдорожче – віддали дітей… Чому в інших країнах, коли гине чи син чи чоловік, держава бере на забезпечення. У нас немає такого. Ти ходиш і вигризаєш зубами те, що маєш отримати за законом. Буває гидко, коли ти йдеш і клянчиш.

О.Січкар: Держава виплатила страховку і все. Тепер на наші родини мало хто звертає увагу. Міська влада Києва надає один раз на рік матеріальну допомогу.

Суспільство… Я не можу говорити за всіх людей, але дуже часто, коли скажеш в транспорті, чи ще десь, що маєш на щось право, то у відповідь чуєш, «а хто його туди посилав?». У такі моменти відразу забуваєш про те, що є хороші люди. В цю хвилину відразу темніє в очах і все пливе.

Пізніше починає шукати в найменшому щось хороше і викарабкуватись з такого стану.

Від них я навчилася, що на цьому життя не закінчилось і треба йти далі

С.Зуєва: Я отримала від ХСП необхідні медикаменти, але зараз, через карантин, не можу пройти курс лікування, який необхідно повторювати кожні шість місяців.

О.Січкар: Якось мені надали допомогу продуктовим набором від Деснянської Спілки учасників АТО. Я так втішилась, наче маленькій дитині дали велику іграшку. Я зрозуміла, що це потрібно. Мова йде про увагу, а не про те, що саме принесли. Слава Богу, я ще повна сил, і не скажу, що я дуже потребую цих наборів продуктових, але це було вражаючи. Головне те, що про мене не забувають.

На місцевому рівні допомога надається, але цього не достатньо в плані уваги та вшанування.

У своєму служінні ми керуємось цим гаслом: «Хто, як не ми!»

  • Після пережитого, що є рушійною силою у вашому служінні?

О.Січкар: Мені дуже допомогла наша Деснянська спілка. Я туди йшла з дому, бо не могла сама бути. Просто сиділа, або чимось допомагала. Від них я навчилася, що на цьому життя не закінчилось і треба йти далі.

С.Зуєва: Мій син віддав життя за людей, а допомагаючи людям я продовжую його дорогу. Він завжди казав «Хто, як не ми!». У своєму служінні ми керуємось цим гаслом: «Хто, як не ми!».

Був момент, коли ротація пройшла і я кажу до сина, можливо вже досить, але відповідь була одна – «хто, як не ми».

Але є ще й інша сторона цієї біди ─ це абсолютна непотрібність для суспільства, держави та людей, які не відчули в своєму житті весь жах війни

Коли загинув старший син, молодшому було 11 років. Він дуже важко переніс загибель старшого брата.

Ще ранком спілкувалась з ним по телефону, а вже в обід зателефонували і сказали, що син загинув. Менший син замкнувся у собі. Ми півроку боролись за те, щоб його вивести з цього стану.

Командир ХСП Ігор Шторм, який був одним з ініціаторів Акції “Допомога родинам Героїв у скруті”, розповів: «Хочу сказати декілька слів про матерів, особливих матерів, які віддали найдорожче ─ своїх синів. Багато сліз, болю, туги! Але є ще й інша сторона цієї біди ─ це абсолютна непотрібність для суспільства, держави та людей, які не відчули в своєму житті весь жах війни. Непотрібність і небажання бачити цих жінок з їхніми бідами, проблемами, ранами… І знову, як і в багатьох інших непідйомних життєвих питаннях, відповідальність за долі цих матерів бере Церква. Ще дуже багато роботи, горя і страждань… Команда ХСП і безпосередньо Корпус Військових Капеланів заохочує всіх віруючих, яким не байдужа доля цих мам, долучатися до нашої роботи, щоб єдиною командою робити важливу Божу справу!».
ХСП окремо висловлює щиру подяку отцю Бенедикту Кроку OCD Beni Pashaa та всім отцям ордену Босих Кармелітів з Парафія Воздвиження Святого Хреста м.Київ за підтримку та безпосередню активну участь в цьому важливому служінні!

P.S. Якщо у когось є можливість надати допомогу, просимо перераховувати кошти на приватівську картку штабного служителя-координатора: 4149 4390 0434 9456 Семенець Артем Анатолійович.