Капелан ХСП Андрій Полухін: Для мене український військовий — це людина, котра жертвує собою

Капелан ХСП Андрій Полухін став героєм книги “Капелани. На службі Богу і Україні”. Він розповів про свій шлях капелана від Майдану до Донецього аеропорту.

“З 2005 року я є членом Церкви євангельських християн у Дніпровському районі й несу там служіння. Я помічаю, як змінююсь через те, що прийняв колись рішення бути з Богом. Коли почалася Революція Гідності, моє ставлення до неї спочатку було… на віддалі, дуже обережне. Це проблема всіх євангельських християн — недостатньо свідоме ставлення до політики і небажання брати участь в суспільному житті. Але коли побили змінилося.

Так вийшло, що там були дівчата з нашої церкви, яких я дуже добре знав, які вчилися в Києво-Могилянській академії. Одна з них була в ту ніч на Майдані. Я на ранок прокинувся і побачив у соцмережі її фото в синцях. Я зразу ж написав, що це вже не є якоюсь політичною річчю — це вже моє особисте. Я зрозумів, що я не хочу, аби українців били, я не хочу такої влади. Моя участь у Майдані почала ставати все активнішою.

Спочатку, пам’ятаю, євангельські християни о восьмій вечора організували щоденну молитву біля Архангела Михаїла. Коли намагалися перший раз розігнати Майдан, євангельські церкви уже поставили намет — щоб можна було приходити і проводити час, залишатися на ніч. Там також роздавали бутерброди, годували людей.

Але саме 18 лютого, напевно, стало початком мого капеланського служіння. Я допомагав як тільки міг. Постійно був на передових позиціях, і мені чомусь не було страшно. Коли почався розгін, я пам’ятаю, що ми допомагали будувати нову барикаду перед силовиками, перед цією подвійною колоною, нижче перехрестя Шовковичної й Інститутської. Пам’ятаю, як виїхав водомет, зруйнував ту барикаду і почав поливати водою. Люди відійшли, і почався цей наступ. Усі побігли — і я побіг. Побачив, що якісь люди рухаються в бік «Жовтневого», до того котловану. Пам’ятаю, що там така велика висота і як я стрибнув з неї, тримався за якусь гілляку, вона мені порізала руку.

Я відійшов до «Жовтневого» і побачив знайомий силует: іде і так шкутильгає, наче трохи не в собі. Наблизившись, зрозумів, що це одна з тих студенток з нашої церкви, котрі в Києво-Могилянській академії вчилися. У неї був шок. Коли почався цей наступ, вона була на Інститутській, подавала каміння. Як люди побігли, вона з переляку просто відійшла вбік і закрилася. Тут до неї підскочив «беркут» і просто вдарив її під ногу. Вона не пам’ятала, як спустилася в котлован — чи то її хтось штовхнув, чи вона сама туди стрибнула. Дівчина не могла вдихнути як слід — у неї був дуже сильний шок. Зараз я вже знаю, що це називається посттравматичний синдром. І коли я побачив ці заплакані очі, цей її стан, я дуже перейнявся. Мені страшно дивитися, як страждають люди, котрих я знаю. Слава Богу, ми змогли відійти в «Жовтневий». Його вже на той момент почали оточувати. Мені дали велику таку палюгу. Я тоді вперше усвідомив, що от зараз можу реально людину вбити, якщо до мене хтось підійде.

Слава Богу, до цього не дійшло. Пізніше почали з’являтися інші прояви посттравматичного синдрому, як-от спалахи агресії тощо. Я міг різко висловитися, підвищити голос. Причому без особливої на те причини. І ось цей досвід посттравматичний став мені у пригоді, коли я почав допомагати іншим, зараз уже військовим. Я розумію, що вони переживають.

Ну, і влітку я почув, що якісь євангельські християни організовують так званий батальйон військових капеланів. Я почув про це і подумав: «Було б цікаво потрапити на схід, подивитися і щось корисне зробити». І виявилося, що один диякон з нашої церкви записався в цей батальйон, поїхав у Донецький аеропорт з волонтерською допомогою і залишився там на два тижні. Приїхав схудлий, сповнений вражень. Я вперше побачив християнина, який брав участь у бойових діях. І я тоді став молитися про те, щоб потрапити на схід. І після того як я вперше помолився, мені через два дні телефонує мій начальник і каже: «Андрію, збирайся, їдемо на схід, проводити частину нашого фестивалю». Одна церква з Дружківки нас запросила, і ми мали можливість послужити людям на Донбасі через виставку картин християнської тематики. Проїхали перші блокпости, і мені це сподобалось. Я розумів, що це круто: країну захищають, блокпости є, вони працюють. Нас оглядали, документи перевіряли. Я почувався в безпеці. Тому що ці люди… вони тут є — отже, все добре.

Одного разу до мене в кабінет заходить диякон нашої церкви і питає: «Чи не знаєш ти когось, хто міг би поїхати в Донецький аеропорт?» Я зрозумів його буквально і обдзвонив своїх друзів з Майдану. Потім він мене питає: «Ну що, знайшов когось?» Кажу: «Нікого не знайшов, але я би міг поїхати». Він тоді: «Окей. Ось тобі номер телефону. Роби так і так, збирай екіпіровку. Все. Поїдеш».

Справа в тому, що їдучи в аеропорт, я не знав, чого очікувати. І все, що там відбувалося, я сприймав, ніби так воно і має бути. Тобто я потрапляю в якісь обставини і маю адаптуватися, щось іще й робити. Я трохи переживав: як я сприйму, наприклад, якесь страшне поранення, коли побачу, або якщо людина в мене на очах помре? Але я сприймав це все абсолютно спокійно, знову ж таки, розуміючи, де я і що тут відбувається.

Напевно, ота травма під час Майдану мене загартувала, тобто я був готовий уже до цього і психологічно, і духовно, й морально. Тому всі ці події я пережив доволі легко. В мене не було ніякої травми після ротації. Мені не снилися бої. Я абсолютно спокійно міг про це говорити. Звісно, згадувати людей, з якими ти спілкувався і які загинули, завжди важко…

В аеропорту «Партизан» дав мені позивний «Гітарист», бо я заїхав туди з гітарою. Правда, жодного разу не заграв, бо не було можливості. Гітара, на жаль, там і залишилася. Пам’ятаю момент, коли ми заїхали в аеропорт. Хлопці допомагають вивантажуватись: боєкомплект, волонтерка… і гітара. «А це що таке?» Кажу: «Це моє». Взяв і пішов. А була темінь: на вулиці ще більш-менш видно, а всередині просто нічого не можна роздивитися. І я пам’ятаю, що йшов просто прямо, об щось спотикався, обминав… добрів до якоїсь стіни, почав її обходити, і якась рука мене просто затягнула в приміщення, у це КСП.

КСП — це було таке закрите приміщення з вентиляцією, там спальники, речі всілякі лежали. Хлопці зробили собі там такі місця, де можна було відпочивати і щось їсти. Світло нікуди не просочувалось, бо закрите приміщення. Двері були такі металеві, з діркою великою — казали, нещодавно граната з РПГ туди влетіла.

Я зайшов, сів біля столу і думаю: «Так, що робити? Треба знайти капелана». Тут я почув, як він мене гукає: «Полухін де?» — «Я тут». Він прийшов, почав водити мене, знайомити з хлопцями і показувати, де що. Відкрив аптечку, почав розповідати, провів такий, можна сказати, міні-курс тактичної медицини.

І надвечір ми сіли з хлопцями вечеряти, ближче знайомитися. Там взагалі така атмосфера була між хлопцями… Ніякої агресивності один до одного, ні через що. Коли й виникали якісь конфлікти, їх швидко гасили. Бо всі розуміли, що тут і без того вистачає конфлікту. Тут не треба з’ясовувати, хто добрий, а хто поганий.

Пролунав вибух, і влучив у це КСП якийсь снаряд. Ми одразу лягли. Ніхто, слава Богу, не постраждав, але утворилася дуже незручна дірка: угору два метри, а в ширину метр. Ну, і треба було з нею щось зробити. Капелан Олег одразу почав брати якісь мішки з волонтерською допомогою чи що там було (якесь сміття) і закидати ту дірку. Він сам щось із половину її закидав, вже потім я долучився і почав подавати, бо стало високо. Всі інші хлопці відійшли вбік. Небезпечно було, іще раз могли вдарити… Але Олег сам розповідав, що в нього не було почуття страху тоді. Коли людина дуже багато читає Біблію, думає, розвиває свої відносини з Богом, розуміє, що смерть — це не кінець, не щось страшне, а тільки початок чогось іншого, страх смерті стирається. Ну, хлопці побачили, що ми… нормальні, свої, ми можемо допомогти чимось і не боїмося. І почали нам більше довіряти.

Перший день минув. На завтра, 15 січня, почався бій. Дуже сильний, поранені з’являлися кожних 10 хвилин. Було близько 20 поранених, але, слава Богу, ми змогли всім допомогти. Бій почався з загибелі хлопця з позивним «Косий» (прізвище Касьянов). Йому не можна було допомогти — поранення в голову. Це молодий хлопець з 74-ї бригади чи з розвідувального батальйону, точно не скажу. Пам’ятаю, він лежить на столі, а хлопці з його взводу плачуть. Йому був 21 рік. Це був вівторок, а в суботу в нього мало бути весілля. І хлопці плакали, говорили, що він Іловайськ пройшов, а тут отак вийшло…

Потім зав’язався бій, був іще один важкий поранений, Федір Місюра. Чому я його запам’ятав? Тому що, по-перше, він був найважчий, по-друге, ми з ним їхали разом в аеропорт, трохи в дорозі роззнайомилися. В нього була дуже сильна кровотеча, і ми вчотирьох — медик Ігор (позивний «Псих»), капелан Олег, я і ще один док, котрий залишався там на той момент, — намагалися зупинити кров.

Нам вдалося зробити це тільки з другого разу. У мене вся форма була в крові. Але, слава Богу, ми його закрили, і Ігор поставив йому крапельницю. Я біля нього якийсь час чергував. А коли ми його вантажили в машину (я і «Партизан»), він сказав, що щось тепле відчуває по спині, — отже, знову кровотеча. Він і без того багато крові втратив, а тут… Я тоді багато за нього молився. Після бою думав про нього, непокоївся, щоб не сталося з ним якоїсь біди. Після цих подій, коли вже виїхали з аеропорту, я знайшов його в соцмережах, і він розповів, що після того потрапив у госпіталь, втратив дуже багато крові, і в нього серце зупинилося на 8 хвилин. Але його запустили, він вижив, слава Богу. На жаль, якусь частину легені й, здається, селезінку довелося видалити.

Із поранених, котрих я тоді ще запам’ятав, один військовий з 93-ї бригади отримав дуже сильну контузію. Він забіг у приміщення і кричав, що в нього голова горить, просто кричав. Олег намагався його заспокоїти. Вони дуже зблизилися під час цієї ротації. Він вколов йому знеболювальне, дав щось заспокійливе, і той трохи притих — мабуть, стало легше. Олег відійшов і попросив мене з ним побути. Я контрольні питання ставив, щоб він не втратив свідомість. Питав, як його звати, де він живе, про членів родини і таке інше. Він відповідає, а потім у нього наче якийсь спазм, біль. Він так зморщиться, потім знову розслабиться, скаже щось, тоді знову зморщиться, розслабиться…

І вже до вечора 15 січня я зрозумів, що отак воно все має бути. Починається бій — я одразу до Ігоря, до медика, і ми починаємо допомагати. 15 січня вночі мала відбутися ротація. Приїхала машина. Олег мене будить (я трохи заснув, наскільки це було можливо) і каже: «Андрію, є місце в машині. Але зараз загострюється обстановка, тож треба вирішити, хто має тут лишитися — ти чи я». І в той момент я ще раз обміркував ситуацію — що я взагалі тут роблю. Я тут лише день, а він уже двадцять. Нащо я сюди їхав, якщо зараз поїду? І я кажу: «То їдь. Я ж тебе змінюю». — «Ну все, окей». Дав якихось пару інструкцій і поїхав.

Наступного ранку я прокидаюся від того, що Ігор кличе. Сказали, що несуть пораненого. Приходжу, ми чистимо стіл. Стіл — металеві двері, які на чомусь стояли (по-моєму, на ящику з-під патронів). На них їли, і на них поранених приймали. Коли бій — Ігор усе змітає, виставляє, переставляє, протирає дезинфектом (там у нього був якийсь американський, велика пляшка). Просто наливає на нього і протирає. Ми вдягаємо рукавички (обов’язкова така умова була, Олег сказав, і Ігор повторював, що обов’язково в рукавичках).

Під час перебування на війні настає момент, коли ти приймаєш рішення: прийде смерть чи ні — мені однаково, я маю робити те і те. І це на все життя. Коли ти розумієш, що більше не боїшся смерті, що ти все одно колись помреш, ти стаєш таким… палким і дуже вільним.

І от 16 січня ми приготували стіл, чекаємо пораненого. Подивились один на одного і усвідомили, що нас тільки двоє. Ігор питає: «А де інші?» Кажу: «Лікар я не знаю, де, а Олег поїхав, ротувався». Він так зітхнув… Ну, і принесли пораненого, і ми почали працювати.

І це вже було напряжно, тому що нас було тільки двоє на, знову ж таки, ту саму кількість поранених. Знову почався бій, дуже такий серйозний. Хлопці приходили, приходили, приходили… І ми вже просили кількох інших бійців, хто міг це робити, перев’язувати — бо ми не встигали. І вони нам почали допомагати з легкими пораненими.

Бій тривав довго… І от приносять «двохсотого». Ну як «двохсотого»… Він іще був живий. У нього було кульове поранення в голову. Його поклали на стіл, ледь затягли, такий був великий. І я думав: хто це? Впізнати було важко, хоча обличчя не постраждало, дуже змінився лише його вираз. Плюс ми всі ходили в касках, а він же був без каски. Спочатку думали, що це один із командирів. Але виявилось, що це був Остап із 93-ї бригади, з котрим ми спілкувалися, з котрим ми були знайомі. І, на жаль, нічого зробити ми не могли. Це був такий момент… Приносять його, Ігор дивиться на рану, на мене і каже: «Ми нічого зробити не зможемо». А я думаю: «Я ж його знаю…». Мені не хотілося, щоб він помирав. І тому я хоч щось зробити хотів. Я сказав Ігорю: «Ми зробимо що маємо зробити. А все інше зробить Бог».

Ми перев’язали йому голову. Але вже в процесі перев’язки він почав холонути. Ми поклали його в мішок, стягли зі столу. Ярослав Гевенець приніс його телефон, і він задзвонив. Це була його дружина. Я не взяв трубку. Ярослав теж не взяв. І от сиджу я з тілом і молюся за його сім’ю. Щоб вони це пережили, і таке інше… І бачу, що якийсь дим заповзає в кімнату, в КСП. І поранені, котрі лежать ближче до виходу, починають кашляти. Я спочатку думав, що, може, вони кашляють, бо прихворіли. Перший, потім другий… Поки я думав, що воно таке, почав і сам кашляти. Це виявився газ. З верхніх поверхів почали закидати ці шашки з газом. Ми з хлопцями думаємо, що це, найімовірніше, були не просто бойовики, а якась спецура. Бо так працювати… військові так не працюють. Це спецоперація була якась така із тим газом. І нам усім довелося покинути КСП.

Я виходжу в термінал сам і бачу таку дуже сумну картину: хтось кашляє, хтось звивається на підлозі, все тече… В мене був баф, маска така флісова. І через те, що я її часто вдягав, вона була мокра. Я її натягнув, і вона трохи мене рятувала. І хлопці потім теж почали рятуватися вологими серветками. Але на шістдесят осіб у нас було всього шість протигазів.

Таким чином вони просто викурили нас на перший пост. Це в’їзд у новий термінал, такий… метрів 10 діаметром. Ми ще поверталися в КСП, забрали якісь речі. І от 16 січня ввечері зайшли в це коло, і там ми тримали оборону скільки могли. Були всі деморалізовані після цього газу.

Ця частина була розташована ніби й у приміщенні, але такі великі вікна… все одно що надворі. Там усюди як надворі. Часом надворі бувало навіть тепліше, ніж усередині. Це ж бетонна така конструкція. Відійшли туди. Проходить хвилин 30–40, і я бачу, як з другого ярусу насувається таке жовте марево. Набирається, набирається воно, утворюється хмара і починає сунути на нас. Це теж був газ. Цей момент такий був важливий, що я почав молитися. Поруч зі мною Василь Гриник був. Ще Олег мені говорив, що Василь співає в церковному хорі. І він почав начитувати молитву і хреститися. Я теж почав молитися. Я знаю, що не тільки ми, а багато хлопців у цей момент молилися. І пам’ятаю, в голові у мене така думка промайнула: «Боже, пошли хоча б якийсь малесенький вітерець, щоб відігнати цю хмару». Я не встиг навіть промовити «амінь», як відчув вітерець на обличчі. Цю хмару просто віднесло в бік бойовиків. І в мене тоді мурашки по шкірі побігли. Пам’ятаю радість хлопців. Я був трохи навіть у шоці. І поки я це переживав, побачив, що бойовики цей протяг побачили і почали знову закидати нас гранатами, але вже знадвору, щоб цей протяг заносив газ звідти. І знову я починаю молитися. Вітерець стихає, і цей газ просто піднімається вгору і все. Тобто повний штиль, і цей газ нікого не зачіпає на той момент.

16 січня, напевно, був найважчий день. Після цього газу ми залишили КСП, перетягли поранених, повернулися на перший пост. Але дуже деморалізовані були. І от, пам’ятаю, вечір, уже темно… І починається знов бій. Я не бачив, що там відбувається, в тепловізор не дивився. Приїхав начальник штабу в термінал, дуже нервово викликав допомогу по рації, тому що бійці були деморалізовані, звісно, і він теж. І я намагався якось його втішити. Спитав, чи все нормально. Він сказав: «Так».

Пам’ятаю, коли починався бій, я хотів відтягти пораненого, який лежав посеред зали. Хтось мені сказав: «Не виходь. Що ти робиш? Тебе побачать». Але я все одно виходжу, починаю тягнути його до стіни, бо місце, де він лежав, могло прострілюватись. Я його почав відтягувати, і в цей момент міна прилетіла в стіну терміналу, і я найближче до вибуху опинився. Осколки влучили мені в плече і порізали обидві ноги. Але хоч я був найближче до вибуху, поранило мене найлегше. Щоправда, трохи й контузило. Тут дуже швидко почали розвиватися події. Бойовики стали ще сильніше закидати цією речовиною зали терміналу. Усе палало. І почали вибухати БК.

Мені пощастило з тим, що я музикант, можу брати гітару і просто їздити їм співати. Це вже їм розрядка, вони трішки по-домашньому почуваються, веселішають, настрій піднімається. Особливо якщо це в окопах, звідки вони по три місяці — по півроку не виходять.

У цей же час до нас заїхали хлопці з 90-го батальйону забрати поранених. Вони були без бронежилетів. І ось під’їжджає перший транспорт. Хлопці починають виходити, і виявляється, що в другий рукав зайшли бойовики і вистрілили просто в кабіну машини з РПГ. Хлопці почали швидко вивантажувати що могли. Потім другий постріл туди само. Швидко витягли водія, Вову Труха. Він дуже обгорів, і йому майже відірвало руку. Його швидко всередину запхнули. Ця машина загорілася. Водій другої побачив це — розвернувся і поїхав.

І ось така картина: тут палає машина, тут горить новий термінал. Ми опинились у такому вогняному кільці. Вові вкололи знеболювальне, що могли зробили. Він був при тямі ще пару годин. Потім почалася агонія, і під ранок (уже світло було) він став мучитись, намагався встати. І «Псих» попросив мене з ним побути. Я не пам’ятаю, про що у нього спитав, і він нічого вже не міг відповісти. Він посміхнувся мені, дав руку, я її потис, і він ліг, і вже спокійно дихав. Під ранок Вова помер. Після поранення вночі я був зневоднений і часто просто засинав: провалився — прокинувся, заснув — прокинувся. І от я прокинувся, а його виносять — просто застібнутий мішок — і відкладають убік.

Коли під’їхала наступна машина, в ній прибув офіцер Андрій, позивний «Сєвєр». І він привів усіх до тями. Він почав командувати російською: «Что вы тут лежите? Давайте, подымаемся. Все здоровые, кто может, строим баррикады, делаем бока. Давайте, что вы разлеглись?» — і таке інше. Він збадьорив хлопців таким от чином.

Усі заворушилися, почали щось робити: я — заряджати магазини вільні, інші хлопці — ставити всяке сміття і ящики за барикади навколо (укріплювати оборону). Так помалу і прийшли до тями. Ми з Ігорем зібрали всі аптечки, які в кого були, в одне місце, передивилися, що є, щось порозпихали по кишенях про всяк випадок, поповнили свої аптечки. І таким чином трохи укріпилися. «Сєвєр» з іншим хлопцем, позивний «Крап» (Іван Зубков, зараз теж Герой України), організували чергування на різних сторонах нашого укріплення. Пам’ятаю, ще був один кулемет живий, і було до нього трохи патронів, але вони вже закінчувались. І було багато патронів для автоматів ще. Ніби достатньо, але все одно сказали, що треба економити, стріляти тільки одиночними.

І почалися два дні не знати чого, тобто чекання. Було очевидно, що треба всіх виводити. 90-й батальйон без броніків, не готовий абсолютно, хоча оборону й організували. Ті, хто вже довго там був, деморалізовані — хтось більше, хтось менше. І я розумів, що всіх треба вивести, всіх забрати, в першу чергу поранених (там їх було більше двадцяти).

І якщо чесно, я не знаю, чи були тоді умови для евакуації, але якби до того водія приїхали навіть через три години, забрали б його, то думаю, він міг би вижити. Що я чув про це, що читав? Що багато хто відмовлявся їхати в аеропорт. Багато хто просто за це не брався. Потім виявилося, що немає можливості чи ще щось. А вранці всім говорили: так, ми викликаємо, зараз буде. День, другий… І на другий день уже перестаєш вірити, що вони приїдуть. Ти починаєш думати про смерть. Розумієш, що ось зараз це може статися із тобою.

І мені якось важко згадати, чим ми займалися у ці дні. Пам’ятаю, що Ігор Зінич сходив до КСП, забрав якусь волонтерку, роздав якісь теплі речі. Мені дав рукавиці. Вони в мене досі є вдома. Пайки якісь приніс, щось там ми намагалися поїсти. За ці два дні, по-моєму, один раз тільки нормально поїли. Вода закінчувалася. І в першу чергу, звісно, ми воду рознесли пораненим.

Ще згадую одну історію бійця пораненого. Він кулеметником був. Двічі в нього влучав снаряд. За першим разом нічого не сталося, і він пішов і далі гатив. Тоді другий раз — і в нього відкрита черепно-мозкова травма. Уся потилиця в крові. Він сам прибіг, кричав, що в нього болить голова. Сам сів навкарачки на тому столі, тримаючись за голову. Ми його забинтували, і він дуже швидко став втрачати свідомість, тобто не вирубатися почав, а перестав розуміти, що робить. Ми йому наклали пов’язку, а через дві хвилини він її зняв і хоче йти туди і знову гатити. Ми його посадили, знову перемотали. Чотири рази ми з Ігорем накладали пов’язку. Це була контузія і відкрита черепно-мозкова травма. Він намагався знайти шолом. Але він прибіг без нього і без броніка навіть. І ми його замотували, замотували — і дуже боялися, що він не доживе до вечора. Потім уже він заспокоївся трохи. І я пам’ятаю, горить там, горить тут, але бій уже вщух, я біля нього сиджу і бачу, що він встає. «Куди ти?» А він босий, такий трохи розхристаний і не тямить, що робить. Я злякався, що він зараз щось утне. А він просто встав і сам сходив у туалет. І це була радість. Бо я думав, що він не зможе потім навіть думати. А з ним усе обійшлося добре.

Потім коли вивозили нас, і його, звісно ж, повантажили. І коли нас перевантажували, я побачив накрите тіло (витягли з наших машин). Я злякався, що це він, бо хтось сказав, що це кулеметник. І рік (ну, трохи менше року) я не знав, що з ним. Думав, що він помер. Потім на одному похороні був хлопець із позивним «Красний», ми з ним трохи поговорили. Я його спитав, чи знає він такого й такого, що з ним сталося і де він, чи помер, де похований. Він відповів: «Так онде він», — і показав. Сказав, що він був на реабілітації дуже довго, йому вшили у череп пластину. Але з ним усе добре. Я дивлюся, що він нормально розмовляє і реагує на все добре. І я такий радий був його побачити… Хоча навряд чи він мене пам’ятає.

В останню ніч було більш-менш спокійно. Я думав, що коли буде бій, то хай буде. Вже що ж робити? І десь о пів на четверту кажуть, що зараз приїде машина. Але так говорили дуже багато разів. Тому я не дуже й смикався. І десь о четвертій, пів на п’яту ранку прибула таки машина. Домовились, що вона не заїде на перший пост, як усі заїжджали, а під’їде, трохи сховавшись, щоб з іншого боку її не було видно.

І ми почали вантажитися. Спочатку дуже важких поклали. Привели того пораненого з відкритою черепно-мозковою, пам’ятаю, я якогось лежачого з Віталієм Пісецьким вантажив. Пам’ятаю, відніс тіло Вови Труха. Коли вивозили, у мене було легке поранення, я міг усіх вантажити нормально. Чомусь (мабуть, від адреналіну) я не відчував якогось особливого болю. Підійшов до Ігоря, спитав, чи всіх ми повантажили. Він сказав: «Усіх». Подивився на мене і каже: «І ти їдь». А попередньо ми домовлялися, що коли поранених привезуть, мені треба буде розказати, що з ними, тобто що з ким. І я поїхав. Я був останній, по суті, вже не було куди сунутись, я примостився під дверима.

Виїжджаємо. Проїхали пару метрів, і машина глохне. Просто от на відкритому просторі перед першим постом, з другого рукава дуже добре видно. І це було таке усвідомлення небезпеки, такий мовчок і така тиша мертва в машині… І вона заводиться й знов їде. І всі такі: фух-х. Їдемо — втрапляємо в якусь траншею. Усіх підкидає. Потім машина знову посеред дороги чогось стає. А ми чуємо, що йде бій. Виявилося, що водій якимось чином пропустив обстріл перед собою, завівся і поїхав далі.

Так зрештою доїхали всі до Водяного. Відкривається люк, і я просто спиною вперед випадаю з цієї машини. Мене піднімає хлопець і питає: «Ти чого, братику?» Я нічого не відповів, такий змучений був. Сказали: «Тих, хто може ходити, — в один бік. Тих, хто не може, — в інший». Мене завели в будинок, посадили, я зняв бронік. І вперше за той тиждень, що я там був, розслабився. Тобто видихнув, почав думати, що робити, і згадав, що мені ж треба розповісти про поранених. Якусь хвилинку я так лежав, не рухався взагалі, згадавши це, смикнувся — і в мене заболіло просто все. І поранення занило так сильно, що просто капець. Я ледь не впав. Потім зібрався на силі, встав, вийшов до хлопців, а там уже всіх розібрали по каретах медичних. Мене посадили в КАМАЗ військовий, повезли в Селідово, а потім у Покровськ. Там іще розсортували кілька разів. Потім повезли вже на Дніпро, у військовий госпіталь.

Я пробув у госпіталі недовго. Виписали вже наступного дня — приїхала мама і забрала мене. Це було вже 19 січня. Про те, що підірвали новий термінал і що хлопці загинули, я дізнався уже вдома. І напевно, тоді от, лише один раз, коли зрозумів це, я заплакав, тому що там були наші хлопці, яких я знав, Ігор у тому числі. Ми з Ігорем дуже добре спілкувалися, бо він сам із віруючої сім’ї. Його сім’я ходить у баптистську церкву в Рокитному Київської області. Ми з ним домовилися, що зустрінемося, коли це все закінчиться. Востаннє я говорив з ним 19 січня.

Я дізнався, що він поранений у голову. Зателефонував, спитав, як у нього справи. Спочатку він не взяв трубку, потім передзвонив і сказав: «Ну, якщо на те буде воля Божа, то житиму». Тоді для мене ці слова дуже вагомо прозвучали, бо я знаю, що там була за обстановка. Що там просто так про життя чи про смерть не говорили. І коли Ігор так сказав, то він справді віддає себе в руки Божі.

І так вийшло, що, на жаль, він там залишився, він не виїхав, не покинув хлопців. І насправді цей його вчинок ілюструє головну доктрину християнства. Христос колись сказав, що немає більшої любові за ту, коли хтось покладе душу свою за друзів своїх. Ігор це зробив. Він, по суті, пожертвував собою заради хлопців. Він мав виїхати з аеропорту. Ще коли я не заїхав, у нього ротація вже десять днів як мала бути. Тобто він одразу після Нового року мав виїхати. Але він залишався, бо не було заміни. Спочатку не було кому його замінити, потім не було машини…

А ще розуміння того, що ти все одно помреш, піднімає твою планку можливостей. Тобто ти був у такому-то місці, де міг у будь-який момент загинути (а в Донецькому аеропорту було багато шансів померти). І чого тоді ти боїшся, коли тобі треба освідчитися своїй дівчині?

Моя наступна ротація була через рік, біля Широкиного, в поселенні Лебединське, ближче до Маріуполя. Я жив в окопах. Просто ходив по позиціях, розмовляв з хлопцями, кому що треба було, помолитись чи щось розказати — говорив. До мене приводили, як до замполіта, якихось хлопців, у яких були проблеми з поведінкою. А я не замполіт, у мене трохи інакші методи. Я просто здружився з тими хлопцями, я розумів, що там той молодий, той з 2014 року, і йому нудно так воювати, просто нудно, і його треба чимось зайняти. І вперше побачив хлопців, котрі, на жаль, вживали спиртне, і то надміру. Після аеропорту мені просто на голову не налазило, як можна в бойових умовах, «на нулі» взяти спиртне до рота. Бо в аеропорту це смерть одразу була б. І це було для мене дико. В основному люди, котрі реально пиячать на фронті, — це ті, що реально пиячать у цивільному житті.

Остання моя ротація, остання моя «гаряча точка» була в Пісках, коли справді літало над головою. Артилеристи 57-ї бригади дуже класні хлопці, я потім на ППД був з ними. Мені пощастило з тим, що я музикант, можу брати гітару і просто їздити їм співати. Це вже їм розрядка, вони трішки по-домашньому почуваються, веселішають, настрій піднімається. Особливо якщо це в окопах, звідки вони по три місяці — по півроку не виходять.

Під час перебування на війні настає момент, коли ти приймаєш рішення: прийде смерть чи ні — мені однаково, я маю робити те і те. Це відчуття схоже на те, як у мультику показують в’язня з великою гирею, прикутою до ноги, і ось ця гиря зникає, її просто більше немає. І це на все життя. Коли ти розумієш, що більше не боїшся смерті, що ти все одно колись помреш, ти стаєш таким… палким і дуже вільним. А ті, хто побував у гарячих точках, особливо в таких місцях як Донецький аеропорт, або пережив окрему якусь таку подію під час служби: біля тебе розірвався снаряд, а ти вижив, і ти усвідомлюєш, що ось зараз міг загинути і втратити все, чим жив… У такий момент просто переоцінюєш своє життя, розумієш, що речі, які ти вважав головними, не такі вже й головні.

А ще розуміння того, що ти все одно помреш, піднімає твою планку можливостей. Тобто ти був у такому-то місці, де міг у будь-який момент загинути (а в Донецькому аеропорту було багато шансів померти). І чого тоді ти боїшся, коли тобі треба освідчитися своїй дівчині? Оце розуміння, воно додає саме такої сміливості, свободи в діях. Чого мені боятися піти в ЖЕК із таким-то рахунком, точно накрученим, і спитати, що це за цифри? І люди після бойових дій… вони активні в цьому плані, вони більш сміливі.

Ще пам’ятаю один такий героїчний момент. Для мене це був ніби фільм про супергероя наяву. Там був командир Віталій Любенко, позивний «Веселий». Нещодавно з ним переписувались. Його було поранено саме в момент, коли КСП ми вже залишили, перед тим, як запалили новий термінал. Він чи у КСП щось забирав, чи був на розвідці. І я бачу, як біжить людина під вогнем просто. В нього стріляють, у нього вціляють, він добігає до першого посту, до Ігоря, каже, куди його поранено, і тільки тоді непритомніє. Це героїчна якась організованість. Це велика ознака справжнього командира. Бо людина прозвітувала — все, тоді вона розслабилась. Він вижив, слава Богу.

І я не знаю, хто ті хлопці були, але коли нас газом перший раз труїли… Всі плачуть, нічого не бачать, а троє чи п’ятеро хлопців сидять і утримують позицію, ведуть вогонь у бік противника. І я бачу, що в них такі самі залиті сльозами очі, той самий кашель і це все. Вони матюкаються страшенно, але сидять і утримують позицію. Ось тоді я вперше по-справжньому зрозумів, що так, ці люди дійсно кіборги, бо їм зараз дуже зле, але вони виконують свій обов’язок.

Я не шкодую, що поїхав у Донецький аеропорт. Чи поїхав би я туди вдруге? Так, поїхав би. Незважаючи ні на які події, для мене український військовий — це людина, котра жертвує собою”.

Be the first to comment on "Капелан ХСП Андрій Полухін: Для мене український військовий — це людина, котра жертвує собою"

Напишіть відгук