Капелан ХСП, равин-месіанський єврей Борис Пушкель у книзі “Капелани. На службі Богу і Україні” розповідає про свій армійський досвід, як солдата та капелана.

“Після розпаду Радянського Союзу президентами Росії та України були підписані угоди, що стосувалися підготовки військових спецпідрозділів для охорони кордонів. Зокрема для перекриття наркотрафіку між Таджикистаном і Афганістаном. У 1992 році я був призваний на строкову службу до армії, й нас саме направили до Таджикистану на виконання цього договору. Та коли ми приїхали, так сталося, що угоди були анульовані. А офіцери нам запропонували укласти річний контракт на службу в російській армії. Ну, мені було вісімнадцять, я не особливо розбирався у тому всьому і контракт підписав.

Служив я на афганському кордоні. Одного разу так сталося, що я відстав від розвідгрупи і сам залишився в ущелині. Снайпер не давав мені вийти. Я думав, що загину. Саме тоді я звернувся до Бога. Два дні просидів в ущелині й був упевнений, що не виживу. І я сказав: «Боже, якщо ти є, врятуй мене». І сталося чудо. Неподалік проходила група розвідників. Вони почули постріли і звільнили мене. З тих пір я почав замислюватися про те, що мені потрібен Господь.

Ще тоді я зрозумів, що війни з Росією нам не уникнути. Бо ми начебто всі вийшли з одного «совка», але мізки у нас працюють по-різному. Тоді я вже усвідомлював, що Росія просто так не залишить Україну. Я всім серцем хотів повернутися додому, і після завершення контракту вже дослужував в українській армії (майже рік). Спостерігаючи поведінку офіцерів, ставлення до людей в російській армії, і взагалі погляди російських людей… Це хороші люди, але вже тоді в них проглядалося імперське ставлення до України.

Після армії я відчув, що таке посттравматичний розлад. Я пив близько трьох років, дуже сильно пив. У той час я одружився, і дружина страждала від моїх випивок. Потім я вирішив, що треба щось змінювати. Мене запросили до церкви, просто на проповідь. Я прийшов і почув слова, які торкнулися мого серця.

З того часу я почав ходити до церкви, став віруючою людиною. Це був 1997 рік. Потім я вчився і вже у 2003 році поїхав як місіонер у місто Малин. Там знайшов церкву. Мене висвятили на пасторство. І там я служив до 2013 року.

Потім до мене звернулися з Житомирської єврейської месіанської общини з пропозицією прийняти церкву. Я її прийняв. До цієї общини входять і євреї, і неєвреї, які вірять в Ісуса Христа. Я наполовину єврей: моя мама українка, а тато — єврей. Але річ не в тім. Моє рішення щодо прийняття церкви Єврейської месіанської общини зумовлено духовним чинником. Адже у Святому Письмі є місце (у Посланні до римлян), де говориться, що ми повинні проповідувати Євангеліє найперше іудеям, а потім і еллінам. Я, природно, маючи єврейську кров, був відкритий для того, щоб служити єврейському народу.

Моя дружина прийшла до церкви разом зі мною. Син теж, йому на той час уже було п’ять років. Батько мій помер у 1993-му. Я навіть не був на його похоронах, бо саме служив у Таджикистані. Мамі спочатку трохи не сподобалося моє рішення щодо віри. Але потім, спілкуючись із нею… Зараз вона ходить до православної церкви і служить там, коли є можливість. І дуже добре ми з нею ладнаємо. На духовні теми можемо розмовляти годинами.

До нашої общини входить близько ста осіб. Ми любимо Господа, служимо всім: і євреям, і неєвреям. Напевно, через те, що я відкрив своє серце для служіння і на Майдані, й в АТО, наша община дуже сильно допомагала учасникам цих подій. Ми служимо ветеранам АТО, запрошуємо їх до нас, влаштовуємо для них концерти. Наша музична група «Прославлення» в 2015 році проїхала з концертами по всій лінії фронту, від Щастя до Маріуполя. У 2016 році повторили майже той самий маршрут. Багато хлопців з моєї общини воювали, а деякі воюють досі. Ми цих людей дуже любимо, допомагаємо їм, благословляємо. Тобто практично вся наша община зараз задіяна у служінні країні. А я часто їжджу на передову разом із дружиною.

Під час Майдану я їздив до Києва і молився разом з іншими священиками у молитовному наметі. Я думаю, що Господь відкривав мені тоді, що буде війна, кровопролитна війна. І вже тоді я молився, щоб Він захистив нашу країну, наших хлопців. Бо я знаю, що таке війна. Війна — це не романтика, це бруд, кров, біль, сльози.

На фронті нас прийняли дуже добре. Знаєте, в окопах немає атеїстів. І звісно, коли обстріли, і ти з ними… Головне в служінні капелана — бути поруч із хлопцями. Не просто приїхав-поїхав, а бути з ними при обстрілах, там, де ведуться бойові дії. І коли ти поряд із ними… Знаєте, нам хлопці дуже часто говорили: «Коли ви з нами, нам не страшно». Хоч на війні страшно всім: і капеланам, і солдатам. Вони казали: «Коли ви з нами, ми розуміємо, що з нами Господь».

І тоді я молився, щоб Господь благословив нашу країну. І вже коли почалася війна, я зрозумів: Він хоче, щоб я якимось чином служив там. Це розуміння не відразу було чітким. Але одного разу вночі (це був уже кінець 2014 року) я молився і почув слова. Ви розумієте, Господь може відповідати нам. Я вірю в це, про це написано у Святому Письмі. Я почув у своєму серці ніби відгук Господа Ісуса Христа. Я почув, що Господь сказав: «Я йду туди». І дав мені ніби такий заклик: «Чи підеш ти зі мною?». І я зрозумів, що маю там бути. Бо у мене є те, що я можу дати, є те, чим я можу послужити. І я пішов в АТО як капелан.

Але у 2014–2015 роках усе було дуже сильно змішано. Коли ми приїжджали на фронт, то бачили, що не вистачає людей, бракує бойового досвіду, підтримки. Тому ми намагалися робити все: ходили на бойові чергування, допомагали як медики — все, що робили звичайні солдати. При цьому проповідували Євангеліє, служили.

Відразу ми зрозуміли, що маємо пройти курси. І вже після першої поїздки записалися на навчання. Швидко пройшли курси тактичних медиків. Потім ми вчилися ще дуже багато. Це були курси і НАТО, і «Госпітальєрів». Ми пройшли дуже багато медичних курсів. Бо як священики розуміли, що наше служіння там — рятувати фізично і духовно, і насамперед фізично. Тому ми відразу ж записалися медиками і служили практично постійно.

На фронті нас прийняли дуже добре. Знаєте, в окопах немає атеїстів. І звісно, коли обстріли, і ти з ними… Головне в служінні капелана — бути поруч із хлопцями. Не просто приїхав-поїхав, а бути з ними при обстрілах, там, де ведуться бойові дії. І коли ти поряд із ними… Знаєте, нам хлопці дуже часто говорили: «Коли ви з нами, нам не страшно». Хоч на війні страшно всім: і капеланам, і солдатам. Вони казали: «Коли ви з нами, ми розуміємо, що з нами Господь». Якось під час обстрілів прибіг один боєць: «У мене є кохана, ти нас повінчаєш?» Кажу: «Так, коли вже повернемося». Тобто на емоціях буває все.

На війні страх є завжди. Але тут слід сказати, що коли людина постійно перебуває у стресі, вона звикає до нього. І іноді це погано. Насправді боятися треба. Це наша захисна реакція. І часто хлопці гинуть через те, що перестають боятися, звикають до війни. А боятися треба.

Ну і, ясна річ, насамперед молитися. Хочу зізнатися, в мене теж є таке, що я не особливо вже й боюся. Хоча завжди розумію, що треба бути розважливим і обережним. Це війна, і на війні передусім ти маєш розуміти, що ти воюєш за країну, за своїх дітей. До того ж, перебуваючи там, ти усвідомлюєш, що воюєш і за хлопців, які стоять пліч-о-пліч із тобою. Ти розумієш: якщо ти десь даси слабину — загине той, хто поруч.

Тому ти, звісно ж, долаєш будь-який страх. Адже розумієш, що твій побратим, твій брат, друг залежить від тебе. Так само, як ти залежиш від нього. Тому там ти не боїшся. Там ти розумієш, що готовий віддати життя за ближнього свого. Як каже Писання: «Немає більшої любові, коли хтось віддасть душу свою за свого ближнього». І там ти усвідомлюєш, що ти готовий це зробити. Коли ми в 2014 році вперше їхали на фронт, я говорив своїй сім’ї, своїй общині, що Господь буде мене захищати (я в це вірив). Але я був готовий віддати своє життя за тих хлопців, з якими буду стояти разом.

Бійцям ми привозимо молитовники і, звісно ж, Біблії. Був такий випадок, на промзоні в Авдіївці, коли одному бійцю «Новий Заповіт» урятував життя. Він поклав його, таку невеличку синеньку книжечку, в нагрудну кишеню, і куля у ній застрягла. Американська місія «Global Support» привозила до України аудіобіблії, то ми також їх возили в АТО.

На передовій я ходив у військовій формі. У мене не було спеціального одягу. Ми лише чіпляли капеланські шеврони. Спершу їх було важко дістати, потім ми за власні кошти стали їх замовляти. Але в принципі всі знали, що я капелан. Так що не було потреби якось виділятися.

Менталітет людей, які вийшли з радянської держави, зрозумілий. Але ми мусимо знайти підхід до них. У мене в зоні АТО було дуже багато розмов з людьми, які хочуть Росії, які не вважають себе навіть українцями (хоча багато з них за походженням українці). І знаєте, служачи цим людям, я переконався, що, в принципі, якщо правильно підійти до людини і пояснити, то, можливо, вона й зрозуміє.

Десь на початку 2016 року ми зрозуміли, що треба брати один підрозділ і в ньому служити. Тому що їздити по багатьох підрозділах — це добре, але щоб ґрунтовно проповідувати Євангеліє, потрібно бути в якомусь одному. І так вийшло, що в 2016 році ми увійшли до складу Української добровольчої армії, а саме окремого легкопіхотного загону «Волинь». І ми туди постійно їздимо як капелани і як медики. Разом з іншими капеланами ми стали членами місіонерського центру «Християнська служба порятунку», який здійснює службу на два крила: для військових і для мирного населення.

Під час війни мені доводилося спілкуватися з різними людьми, і я побачив, що настрої у людей бувають дуже різні. Звісно, для цього є багато причин. І також пов’язаних із духовним станом суспільства. Багато з тих, хто народився в Радянському Союзі, мають, на жаль, викривлену свідомість. Хоч я не пам’ятаю (в Радянському Союзі пройшло моє дитинство і рання юність), щоб там було добре. Я не знаю, чим ці люди захоплюються. Може, я вже не застав чогось такого… Але й батьки мої говорили, що важко було завжди. Мамина родина від голоду вимерла практично вся, залишилася тільки моя бабуся. Померло дванадцятеро дітей. Коли я був малим, і мама, і бабуся розповідали, що Радянський Союз — це тоталітарна держава, яка просто вбиває людей, вбиває морально, духовно, фізично. Тоді й християнство було гнане. І багато християн досі це пам’ятають. Незалежно від конфесії: протестанти, католики, православні — всі були переслідувані.

Менталітет людей, які вийшли з радянської держави, зрозумілий. Але ми мусимо знайти підхід до них. У мене в зоні АТО було дуже багато розмов з людьми, які хочуть Росії, які не вважають себе навіть українцями (хоча багато з них за походженням українці). І знаєте, служачи цим людям, я переконався, що, в принципі, якщо правильно підійти до людини і пояснити, то, можливо, вона й зрозуміє.

Якщо брати зону АТО, то зараз там інформаційний вакуум. Ближче до передової українського телебачення практично немає. І, природно, люди живуть тим, що їм транслюють російські й ДНР-івські ЗМІ. Звісно, можна на цих людей «наїхати»: «А, ви такі-сякі!..» А можна сісти поруч і просто поговорити. І думаю, що багато з них почнуть змінювати свій світогляд. Вони побачать свою країну.

Для мене як пастора Єврейської месіанської общини прикладом є Ізраїль. Патріотизм, який є в Ізраїлі, не можна порівняти взагалі із жодним у світі. Для ізраїльтян служба в армії — це честь. І я хочу, щоб у нашій країні служити в армії теж було почесно. Для них солдат — це захисник. Вони чудово розуміють: якщо не буде армії, якщо не буде людей, які їх захищають, ця країна перестане існувати. Вони живуть в оточенні ворогів.

Ми зараз опинилися в подібній ситуації. Більша частина нашого кордону — з Російською Федерацією. І це країна, яка прагне нас задавити. Я дуже хочу, молюся про те, щоб люди нашої країни, незалежно від національності — євреї, поляки, українці, росіяни — ті, хто живе в Україні, щоб вони побачили свою країну. Щоб вони побачили, що нам нікуди йти. Це наша земля. Куди ми підемо? Де ми потрібні? Звісно, ми можемо поїхати за кордон, але це наша країна, яка б вона не була.

Багато хто зараз говорить: «Хтось там воює, а тут молодь гуляє, розважається». Я на це відповідаю так: «Це добре, що люди живуть мирним життям. Ми для того там і стоїмо, щоб вони тут, на мирній території, жили спокійно». Ми за це боремося. Я вважаю, це добре, коли діти, молоді люди щасливі тут, у тилу. За це ми стоїмо. І так само думають хлопці, яких я знаю. Хтось у тилу підтримує армію, хтось не підтримує. Але ми захищаємо всіх, незалежно від їхніх поглядів. Тому що це все наші люди, тому що це наша країна.

Скажу відверто, у 2014 році був шанс українську армію змінити на краще, здійснити справжню реформу. Зараз, на жаль, цієї реформи немає. Вона зупинилася. Знаєте, нова форма, нове озброєння — це ще не реформа. Реформа — це правильне мислення. А коли в армії люди, які прийшли із «совка» і для яких «совок» — ідеал, і вони будують армію за типом радянської… Це не те мислення. За радянським зразком українську армію будувати не можна.

Якби зараз армія була реформована, усі хлопці-добровольці пішли б у цю армію. Але, на жаль, це не так. Я не можу публічно говорити про якісь речі, які краще не оприлюднювати. На фронт ідуть насамперед ті хлопці, які хочуть воювати за свою країну. В основному це люди небайдужі. І ті, що служать у Збройних силах, і добровольці. І тому моя молитва до Бога — про те, щоби він допоміг реформувати нашу армію. Бо далі так не може тривати. Бо совдепія, «паркетні генерали» — це дуже страшно.

В Українській добровольчій армії, де я служу, жодного разу не помічав антисемітизму. У цьому підрозділі було дві єврейські роти. В інших підрозділах, не буду говорити, в яких, траплялися часом антисемітські прояви. Але це тому, що люди просто неграмотні. Загалом в АТО служить чимало євреїв. Я знаю, що фахівці ізраїльської армії ще від самого початку війни проводили навчання українських бійців. Хлопців, що воювали в ізраїльській армії, досить багато євреїв різного віку також в АТО чимало.

Хлопці, з якими я поруч, знають, з якої я конфесії. Я як пастор, як людина, що цікавиться історією, можу пояснити, хто такі православні, католики, протестанти… Та я не засуджую жодну конфесію. Я вважаю, що всі вони — Божі. От, наприклад, у батька багато дітей, і всі вони різні, але вони всі — його діти. Так і у Бога є багато різних конфесій. Я просто пояснюю історичні причини існування різних течій. Для мене головне — це проповідь живого Бога, і не має значення, з якої конфесії прийде людина. Тим більше, я служу в «Християнській службі порятунку», яка була заснована католиками. Але до неї входять і православні, й греко-католики, і протестанти, представники різних конфесій.

У зоні АТО, чесно кажучи, взагалі ніхто не дивиться на конфесію. В принципі, із цим усе нормально. І взагалі, після Революції Гідності християни різних конфесій почали трішки по-іншому ставитися один до одного, і це правильно: ми всі — діти Божі, нам нема чого ділити. І взагалі, закон України говорить, що ми всі рівні. У нас немає, припустімо, як у Росії, державної церкви. Я вважаю, що це правильно. Тобто кожна церква, кожна конфесія — це повноправна релігійна громада. І так має бути. Усі рівні перед законом — так само як усі рівні перед Богом.

Знаєте, Святе Письмо говорить, що коли ми прийдемо до Господа, він не буде нас ділити на протестантів, православних чи католиків. Він нас буде ділити за тим, наскільки ми його любили і виконували його заповіді. Він дивитиметься насамперед у наші серця. Тому слава Богу за конфесії й слава Богу, що в кожній конфесії є люди, які люблять Його, і кожна конфесія розвивається в тому, щоб любити Господа, в тому, щоб служити Йому, служити людям і піднімати духовний рівень України.

Вважається, що країни, де переважає протестантизм, є найбільш розвинутими в економічному плані. Я зараз спробую це пояснити. Святе Письмо говорить: «…залишайся в такому стані, в якому ти був покликаний». Тобто Писання не відкидає багатство і не відкидає бідність, а говорить про ставлення до багатства. У першому посланні до Тимофія написано: «Корінь усіх бід — грошолюбство». Тобто у людини може бути достаток, але вона не повинна бути грошолюбцем. Святе Письмо каже, що у когось буде більше, а в когось менше. Але якщо люди вірують, то ті, хто має більше, діляться з тими, у кого достаток менший. Тобто вони не зав’язують це багатство на собі.

Чому не можна тягнути на себе багатство? У Писанні сказано: все, що ми маємо, нам дав Господь. Ти можеш займатися бізнесом, іншою якоюсь діяльністю. І це добре для процвітання країни. Господь цього не відкидає. Але твоє ставлення до цього має бути правильним. Якщо твоє ставлення неправильне — ти жадібний або ж використовуєш гроші на щось погане, — звісно, це гріх.

У мене є знайомий із Норвегії. У нього є завод, він багата людина, мільйонер. Але він живе у простому будинку. От так стоїть його будинок, а поруч — будинок його працівника. І вони не відрізняються. У них менталітет інший. Розумієте, річ навіть не у багатстві. Християнство змінює менталітет. Можна побудувати десятиповерхову віллу, дачу, будинок. Але навіщо, коли тобі досить малого? Розумієте? Тобто саме по собі християнство справді змінює світогляд.

Знаєте, на війні є такі короткі хвилини щастя, коли ми збираємося всі разом: розмовляємо, жартуємо, проводимо якісь служіння. Взагалі-то у протестантській церкві служіння — це просто спілкування. В принципі, як і сказано Посидіти, поїсти, іноді якимись смаколиками хлопців пригостити — там це вже велика радість, чесно кажучи.

У зоні АТО, чесно кажучи, взагалі ніхто не дивиться на конфесію. В принципі, із цим усе нормально. І взагалі, після Революції Гідності християни різних конфесій почали трішки по-іншому ставитися один до одного, і це правильно: ми всі — діти Божі, нам нема чого ділити.

Є й інші моменти. Про них не завжди хочеться згадувати, але вони є. Це війна. Це хлопці, яких ти витягаєш поранених, без рук, без ніг. Або які вмирають у тебе на руках. Це твої друзі. Звісно ж, вони завжди в пам’яті.

Війна завжди змінює людей. Люди, які потрапляють на війну, переоцінюють власне життя. Оскільки я був на війні раніше і є християнином, то завжди цінував життя в інших людях. Але я помічаю, що це все більше й більше в мені проявляється. Ти цінуєш життя. Ти радієш, коли хтось радіє. І коли ти йдеш по вулиці… Знаєте, контраст між передовою і мирною територією дуже великий. І коли хлопці повертаються, особливо з яскраво вираженим ПТСР, їм важко. Я вже пройшов цей посттравматичний розлад раніше, тому мені легше.

Коли я повертаюся на мирну територію, чесно кажучи, радію. Коли в Києві, Житомирі бачу на вулицях дітей — я радію, бо, слава Богу, ці діти сміються. Бо на війні я бачу так само багато дітей, які не сміються, які сидять по домах. Дітей, що знають, з якої зброї стріляють і куди бігти. Це діти війни. І це, звісно, страшно. І радісно, коли тут діти щасливі. Вони не знають вони її не знали.