Капелани Сходу: там люди свідомі, не хочуть «руского міра»

Інтернет-часопис CREDO порозмовляв із нововисвяченим священиком-капуцином, який служить військовим капеланом у ХСП — Християнській службі порятунку. Це продовження розмов зі служителями ХСП, яких читачі CREDO вже знають за попередніми публікаціями.
— Брате, Ви лише почали своє священство, і вже так одразу в бій! Чи можете розповісти про цей досвід зустрічі й гарячий початок?

Брат Вадим Штогрін OFM Cap: Я вже давно мріяв мати таке служіння. Можливо, не безпосередньо про капеланство, але про допомогу тим людям, що на Сході, які там у ситуації війни. Вони потребують цієї допомоги! Ще коли я був на навчанні в Польщі, працював у подібній справі. В мене був також досвід праці з убогими в Кракові. Близько п’яти років ми там проводили зустрічі саме для таких, бездомних.

— Ви їх годували?
Це не було саме по собі годування, воно було «між іншим». А ми вже були на другому етапі, мали таку групу, більш-менш зацікавлену. Ми витягували людей із черги за булками і чаєм, і потім вони приходили вже, щоби слухати Слово Боже.

Була в нас група ділення Словом Божим. Щонедільні зустрічі, п’ять років підряд. Звісно, коли я був у Кракові, то брав у цьому участь. Зараз справа продовжується, наші брати цим займаються надалі. І, власне, цей досвід спрацював, коли я був у Маріуполі. Він виявився дуже-дуже подібним до того, що я мав у Кракові. Ми зустрічаємо бездомних, які вже не мають надії ні на що, й ці люди, які там, близько Маріуполя, Бердянське, чи Піонерське, дуже схожі на тих, що я бачив у Кракові… А коли ми були в Новогригорівці, це вже дуже близько Донецька, і село розташоване в такому місці, що туди взагалі ніхто не доїжджає, — я бачив в очах людей таку таку покинутість… Солдати, які стоять на КПП, ми з ними розмовляли. І часом у них проскакують такі слова, що… «тут я стою, тут я роблю цю роботу, захищаю країну, а вертаюся додому — і про мене вже навіть мої найкращі друзі забули». І тоді пробуєш пояснювати, навіть, на власному прикладі показуєш, чи з моїх знайомих, що ви не покинуті, що ми пам’ятаємо про вас, що ми молимося за вас. І тоді ми з ними молимося. Щоразу, коли ми туди їздили, то пропонували поблагословити, бо від цього все, власне, починалося. Вони швиденько, не зважаючи на небезпеку, знімають каску, а в мороз — шапку, і давай, благословляй його, бо він, власне, чекає на це благословення.

Ігор Шторм, ХСП: Це насправді так. Священиків і капеланів там дуже шанують. Чому? Тому що ти постійно знаходишся в одному місці, не можеш відлучитися, не можеш переключитися, отут твій окоп. Якщо командир відпустить із машиною на «Нову Пошту», то це свято, твоє щастя, а в окопі ти постійно, постійно. І посеред одних і тих же людей, постійно в напруженні.

— …Зі страхами.

Ігор Шторм: Добре, коли є нормальний колектив; добре коли в цьому колективі є віруючі люди. Коли є такі люди доброї волі, та ще й веселуни, які вміють грати на гітарі, — це певною мірою розряджає ситуацію. Якщо депресуха така, якщо ще командування дебільне, то… все це дуже важко. Тому священиків, віруючих людей, дуже гарно сприймають військові. Я особисто дуже мало зустрічав байдужих.

— Як на передовій виглядає справа зі Службою Божою, що зі сповіддю?

Брат Вадим Штогрін OFM Cap: Службу Божу ми відправляємо, звісно, щодня. Де прийдеться. Мені там не випадало служити для великої групи людей, бо тоді саме було «православне Різдво», люди мали свої святкування, гості приходили. Службу Божу ми в основному відправляли для місіонерів, які перебувають у Піонерському. Я знаю також, що брат Блажей відправляв у військових і ближче, ніж Піонерське, до лінії передової. Я теж відправляв Літургію в однієї родини там. Причому, коли відправляється Служба Божа, вони не втікають, не зникають, не вигадують якихось справ, а приходять. Стоять, слухають. Думаю, що там через цього дядю Володю й тьотю Люду діятиметься ще більше. Я підозрюю, що вони мають певний страх, бо там родини, які відкрито говорять, що підтримують «руський мір», і як прийдуть сепари, то вони скажуть, хто допомагав українцям. Але вони це роблять!

І багато з тих людей досить рішуче це роблять. Вони розуміють оцю грань, що втрачати: вони не хочуть ні війни, ні до цього «руського міра» — люди абсолютно свідомі. Що вони роблять, як вони роблять — вони конкретно кажуть: ми цього не хочемо.

— Чи ви можете поділитись особистим досвідом, історіями про конкретних людей?

Брат Вадим Штогрін OFM Cap: Найбільше мені до серця припало село Новогригорівка. Я б його назвав, у лапках, «Богом забуте», бо вони так думають — люди, які там живуть. Сама дорога до нього — я як подивився на мапу, то жахнувся. Мені сказали, що без касок і бронежилетів туди не в’їжджають. Ну то ми вдягнули Божі каски, Божі бронежилети і поїхали далі… Якби не мороз, ми б до цього села просто не доїхали. Там такі пагорби, довкола все знищено, дороги фактично нема. Село лежить у балці, якась там річечка тече.

Є хлопчина, якому волонтери купили бензопилу, щоб він міг дрова різати і заробляти, якось жити. Його мати, наприклад, пасе людям корів за якусь там плату — якщо будуть платити. Зазвичай, правда, у селі платою є алкоголь… Отож купили пилку, щоб цей хлопчина міг себе утримувати взимку, бо корів по зимі не пасуть.

Але найбільше мене вразила група людей, до яких ми підійшли. Вони знали, що ми приїдемо, мали зібрати дітей, бо ми привезли також і подарунки. Вразило, що вони стояли такою збитою групою, плече в плече. Може, це страх, недовіра до нас, хоча вони бачили не вперше… Коли я почав із ними розмовляти теж про молитву — ну, кажуть, ми молимося, кожний у своїй хаті. Але я питаюся: чи можемо разом помолитися? Ну, разом ні, бо ми якось не вміємо. Однак видно, що це вже згуртовані люди… Я думаю, може, це на мій виїзд припаде, щоб таки зібрати їх на молитву, щоб вони молились як спільнота. Їм, щиро кажу, байдуже було, що якийсь батюшка в коричневій рясі ходить, зі шнурком, із бородою та у військовій куртці. Коли вони розповідали, що там була церква, але батюшки повиїжджали, то в їхньому голосі я відчував покинутість. Їх покинули… Я щодня згадую це село.

— Ви так розповіли про цю бензопилу, аж через цей дуже наочний приклад стає зрозумілим, що там людям потрібно…

Брат Вадим Штогрін OFM Cap: — Конкретні речі. Магазину в них немає жодного. Є світло. Вода по криницях. Палити теж мають чим. Хліба не привозять, по хліб треба йти кілометрів сім до траси. Якщо вони замовляють, то хліб їм привозять до траси вантажівкою. І люди мусять іти пішки, або коли сильне болото — я бачив одного мотоцикла з коляскою, їдуть. Але коли ловили хлопчаків, які різали ялинки під Новий рік, то поліція знайшла і сили, і бензин, — це з Волновахи, мабуть найближче, — приперлися туди ганяти цих хлопчаків… Мало не забрали цю бензопилу в нашого хлопчини. Такого абсурду там багато.

А коли ми від’їжджали, поки ця дорога тягнулася, болотом, аж ми ледве-ледве звідти вибиралися, бо вже трохи розтануло, — ці люди, такою збитою групкою, стояли і дивилися нам услід… Я маю фотографії, там дуже видно вирази цих обличь. Очі, які дивляться в порожнечу. Діти, які не всміхаються, стоять завмерло… Я думаю, там таких багато. І наші візити туди дають людям світло, слово про Бога. І воно починає працювати. Ми їм роздали образки з молитвами, щоб вони хоч щось мали. Наступна зустріч із ними мала би бути така, щоб ми пробували молитися разом. Бо вони навіть, може, і не підозрюють, вони вже група. І така група може бути великою силою, власне в тому місці.

о.Микола Мишовський
Джерело: CREDO

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП