КАТЕХИЗМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО БОЖИЙ НАРОД –ЦЕРКВУ, АПОСТОЛЬСТВО ТА ОСТАННІ ДНІ

Про Божий Народ – Еклезію та його покликання

781    «У кожному часі і в кожному народі Бог вважав милим того, хто Його боїться і живе праведно. Але Богові до вподоби освячувати та спасати людей не окремо, без взаємного зв’язку між ними. Навпаки, Він хотів створити з них народ, який пізнав би Його у правді і служив Йому у святості. Отож Бог вибрав Собі народ Ізраїля, уклав з ним Союз і поступово його навчав (…). Усе це було лише приготуванням і прообразом Нового й досконалого Союзу, який мав бути укладений у Христі (…). Христос уклав Новий Союз Своєю кров’ю, закликаючи народ, з юдеїв і поган, об’єднатися в одно не тілом, а у Святому Дусі» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 9.).

782    Божому Народові притаманні особливості, які чітко вирізняють його з-поміж інших релігійних, етнічних, політичних і культурних угруповань в історії:

– Він є Народом Божим: Сам Бог не є власністю жодного народу. Проте Він вибрав Собі Народ з-поміж тих, які не були колись народом: «рід вибраний, царське священство, народ святий» (1 Пт. 2,9).

–  Членом цього Народу людина стає не через фізичне народження, а через народження «з висоти», «з води та Духа» (Ів. 3,3-5), тобто через віру в Христа і Хрещення.

– Головою цього Народу є Ісус Христос (Помазаник, Месія): а тому, що те саме Помазання, або Дух Святий, спливає з Голови на Тіло, він є «месіанським Народом».

– «Доля цього Народу – гідність і свобода синів Божих, у серцях яких Святий Дух перебуває, як у храмі» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 9.).

– «Закон Його – це нова заповідь любити так, як нас полюбив Сам Христос» (Пор. Ів. 13, 34.). Це «новий» закон Святого Духа (Рим. 8,2; Гал. 5,25),

– Його місія – бути сіллю землі і світлом світу (Пор. Мт. 5, 13-16.). «Він є для цілого людського роду найсильнішим зародком єдності, надії і спасіння» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 9.).

– Врешті, його мета – «Царство Боже, започатковане Самим Богом на землі, яке повинно все більше поширюватися, аж доки наприкінці часів буде завершене Самим Богом» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 9.).

783    Ісус Христос є Тим, Кого Отець помазав Святим Духом, «Священик, Пророк і Цар». Увесь Божий Народ бере участь у виконанні цих трьох місій Христа і несе відповідальність за місію і служіння, які звідси випливають (Пор. Іван-Павло II, Енц. « Redemptor hominis », 18-21.).

784    Входячи до Божого Народу через віру і Хрещення, ми отримуємо участь в особливому покликанні цього Народу – у його священичому покликанні: «Христос Господь, Первосвященик, узятий із людей, учинив новий Народ «царством і священиками Своєму Богові й Отцеві». Охрещені через відродження і помазання Святим Духом отримують посвячення, щоб стати духовним домом і святим священством» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 10.).

785    «Святий Божий Народ також бере участь у пророчому служінні Христа». Це здійснюється передусім через надприродний смисл віри, що властивий всьому Народові загалом, мирянам і ієрархії, коли він непохитно «тримається віри, раз і назавжди переданої святими» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 12.), поглиблює її розуміння та стає свідком Христа в цьому світі.

786    Урешті, Божий Народ бере участь у царському служінні Христа. Христос владарює, притягуючи до Себе всіх людей через Свою смерть і Своє Воскресіння (Пор. Ів, 12, 32.). Христос – Цар і Господь усесвіту – став усім слугою, оскільки Він «прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати Своє життя на викуп за багатьох» (Мт. 20,28). Для християнина «царювати – означає служити Йому» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 36.), особливо «в особі убогих і терплячих», у яких Церква «визнає образ свого убогого й терплячого Засновника» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст; « Lumen gentium », 8.). Божий Народ здійснює свою «царську гідність», живучи згідно з цим покликанням служити з Христом.

 

Про Церкву, зокрема Церкву Останніх Днів – Церкву, об’явлену  Святим Духом

751    Слово «Церква» [έκκλησία, від грецького έκ-кαλεĩν -«ви-кликати»] означає «скликання». Воно означає народні збори (Пор. Ді. 19,39.), звичайно релігійного характеру. Це термін, що часто вживається у Старому Завіті грецькою мовою для означення зібрань вибраного народу перед Богом, переважно зібрань біля гори Синай, де Ізраїль отримав Закон і був установлений Богом як Його святий народ (Пор. Вих. 19.). Називаючи себе «Екклесією», перша спільнота тих, що вірили у Христа, визнає себе спадкоємницею цього зібрання. У ній Бог «скликає» Свій Народ зі всіх сторін світу. Термін Κυριακή, похідними від якого стали сhurch (англ.), Кirche (нім.), означає «та, що належить Господеві».

752    У мові християн слово «Церква» означає літургійне (Пор. 1 Кор. 11, 18; 14, 19. 28. 34-35.) зібрання, а також місцеву спільноту (Пор. 1 Кор. 1, 2; 16, 1.) або цілу вселенську спільноту віруючих (Пор. 1 Кор. 15, 9; Гал. 1, 13; Флп. 3, 6.). Ці три значення насправді є невіддільними. «Церква» – це Народ, що його Бог збирає з цілого світу. Вона існує в місцевих спільнотах і здійснюється як літургійне зібрання, передусім євхаристійне. Вона живе Словом і Тілом Христа і таким чином сама стає Христовим Тілом.

758    Щоб проникнути в містерію Церкви, треба насамперед розважити про її походження в задумі Пресвятої Трійці і поступове її здійснення в історії.

759    «Предвічний Отець вільним і таємничим рішенням Своєї мудрості і доброти створив усесвіт; Він вирішив підняти людей до участі в Божественному житті», до якого Він закликає всіх людей у Своєму Синові: «Усіх, хто вірує в Христа, Отець закликав утворити Святу Церкву». Ця «Божа родина» створюється і здійснюється поступово, упродовж етапів людської історії, відповідно до рішень Отця: отож, Церква була «заповідана у прообразах від початку світу; вона була чудесно приготовлена в історії народу Ізраїля і в Старому Завіті; врешті, вона була заснована в останніх часах і об’явлена через вилиття Святого Духа і при кінці світу осягне своє завершення у славі» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium», 2.).

760    «Світ був створений задля Церкви», – говорили перші християни (Єрмії, Пастир 8,1, Видіння 2,4,1;пор. Аристид, Апології, 16, 7; Юстин, Апології, 2, 7.). Бог створив світ, щоб він мав співпричастя в Його Божественному житті, співпричастя, яке здійснюється через «скликання» людей у Христі, а це «скликання» є Церквою. Церква є метою усього (Пор. св, Епіфаній, Панаріон, або проти 80 єресей, 1, 1, 5), і навіть скорботні події, такі, як падіння ангелів і гріх людини, були допущені Богом тільки для того, щоб дати Йому нагоду і спосіб розгорнути силу Його правиці, усю міру любові, яку Він хотів дати світові:

«Як воля Божа є дією і цей чин називається всесвітом, так Його наміром є спасіння людей, і цей намір називається Церквою» (Климєнт Олександрійський, Педагог, 1,6,27,2.).

761    Збирання Божого Народу починається від моменту, коли гріх зруйнував єдність людей з Богом і єдність людей між собою. Скликання Церкви стало, так би мовити, відповіддю Бога на хаос, спричинений гріхом. Це возз’єднання відбувається таємно в лоні усіх народів: «…в кожному народі, хто Його боїться і чинить правду, той Йому приємний» (Ді. 10,35)(Пор. II Ватиканський Собор, Догм. конст. « Lumen gentium», 9; 13; 16.).

762    Дальше приготування до збирання Божого Народу розпочинається з покликання Авраама, котрому Бог обіцяє, що той стане батьком великого народу (Бут 12,2; 15,5-6). Безпосереднє приготування розпочинається з вибрання Ізраїля як Божого народу (Вих. 19, 5-6; Втор. 7, 6.). Силою свого вибрання Ізраїль повинен стати знаком майбутнього об’єднання усіх народів (Іс. 2, 2-5; Міх. 4, 1-4.). Проте вже пророки звинувачують Ізраїль у тому, що він розірвав Союз і повів себе як блудниця (Ос.1; Іс. 1, 2-4; Єр. 2, та ін.). Вони сповіщають Новий і вічний Союз (Єр 31,31-34; Іс 55, 3). «Цей Новий Союз установив Христос» (II Ват.Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 9.).

763    Синові належало здійснити в повноті часів Задум спасіння, усталений Отцем, – це і є мотивом Його «місії» (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium», 3; II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 3.). «Господь Ісус поклав початок Своїй Церкві, проповідуючи Добру Новину, тобто прихід Царства Божого, обіцяного від віків у Писанні» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 5.). Щоб виконати волю Отця, Христос встановив Царство Небесне на землі. Церква «є Царство Христа, вже присутнє таїнственно» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 3.).

764    «Царство це сяє перед очима людей через слово, дії і присутність Христа» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 5.). Прийняти слово Ісуса – це «прийняти саме Царство» (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 5.). Зародком і початком Царства є «маленьке стадо» (Лк. 12,32) тих, яких Ісус прийшов скликати навколо Себе і Пастирем яких є Він Сам (Пор. Мт. 10, 16; 26, 31; Ів. 10, 1-21.). Вони становлять справжню Ісусову родину (Пор. Мт. 12, 49.). Тих, кого Він об’єднав навколо Себе, Він навчає нового «способу життя», а також Своєї молитви (Пор. Мт. 5-6.).

765    Господь Ісус надав Своїй спільноті такої структури, яка триватиме до повного завершення Царства. Насамперед Він вибрав Дванадцятьох апостолів на чолі з Петром (Пор. Мр. 3, 14-15.). Представляючи дванадцять племен Ізраїля (Пор. Мт. 19, 28; Лк. 22, 30.), вони є підвалинами нового Єрусалима (Пор. Од 21, 12-14.). Дванадцять апостолів (Пор. Мр. 6, 7.) та інші учні (Пор. Лк. 10, 1-2.) беруть участь у місії Христа, у Його владі, а також у Його долі (Пор. Мт. 10, 25; Ів. 15, 20.). Усіма Своїми діями Христос приготовляє й будує Свою Церкву.

766    Проте Церква народилася передусім з цілковитого дару Христа за наше спасіння, провіщеного установленням Євхаристії і здійсненого на хресті. «Початок і зростання Церкви позначені кров’ю і водою, що витікають з боку розп’ятого Ісуса» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 3.). «Бо саме з боку Христа, що вмирає на хресті, народилося прекрасне таїнство всієї Церкви» (II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 5.). Як Єва була утворена з ребра сплячого Адама, так Церква народилася з пробитого серця Христового, що вмер на Хресті (Пор. св. Амвросій, Пояснення Євангелія від Луки, 2, 85-89.).

767    «Коли була завершена справа, яку Отець доручив Синові вчинити на землі, у день П’ятдесятниці Дух Святий був зісланий, щоб безперервно освячувати Церкву» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 4.). Тоді «Церква явилася відкрито перед усіма і почалося поширення Євангелія через проповідування» (II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 4.). Через те, що Церква є «скликанням» усіх людей до спасіння, вона є за своєю природою місіонерська, післана Христом до всіх народів, щоб зробити їх учнями (Пор. Мт. 28, 19-20; II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 2; 5-6.).

768    Щоб Церква могла сповнити свою місію, Святий Дух «наділяє її різними ієрархічними і харизматичними дарами і через них керує нею» (ІІ Ватиканськнй Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 4.). «Церква, наділена дарами свого Засновника, вірно зберігаючи Його заповіді любові, покори і самовідречення, отримує місію проповідувати Царство Христа і Бога і впроваджувати його в усіх народах; вона є зародком і дочатком цього Царства на землі» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 5.).

769    «Церква (…) осягне своє завершення лише у славі небесній» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 48.), після славного повернення Христа. До цього дня Церква «продовжує свою мандрівку серед переслідувань світу і втішань Божих» (Св. Августин, Про Боже місто, 18,51; пор, II Ватиканський Собор, Догм. конст. «Lumen gentium», 8.. Тут, на землі, вона почувається на вигнанні, далеко від Господа (Пор. 2 Кор. 5, 6; II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 6.), і прагне цілковитого приходу Царства, «тієї години, коли вона з’єднається у славі зі своїм Царем» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 5.). Завершення Церкви у славі, а через неї і завершення світу у славі станеться лише через важкі випробування. Лише тоді «всі праведні, починаючи від Адама, від праведного Авеля і до останнього вибраного, об’єднаються у Вселенській Церкві біля Отця» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium»; 2.).

 

Про дію Святого Духа у Церкві Останніх Днів та апостольство

797    «Чим є наш дух, тобто наша душа, для наших членів, тим Святий Дух є для членів Христа, для Тіла Христа, яким є Церква» (Cв. Августин, Проповіді, 268, 2.). «Духові Христа, як невидимій причині, треба приписати втримування зв’язку всіх частин Тіла між собою та з найвищим Головою, бо Він цілий є в Голові, цілий у Тілі, цілий у кожному зі Своїх членів» (Пій ХП, Енц. « Муstісі Соrроrіs »: DS 3808.). Святий Дух – робить Церкву «Храмом Бога Живого» (2 Кор. 1,16; Пор. 1 Кор. 3, 16-17; Еф. 2, 21.):

«Саме Церкві був довірений Дар Божий (…) Саме ЇЙ дано оберігати єдність з Христом, тобто Святого Духа, завдаток нетлінності, утвердження нашої віри і драбину нашого сходження до Бога (…). Бо там, де є Церква, є також Дух Божий; а там, де є Дух Божий, там є Церква і всяка благодать» (Св. Іриней, Проти єресей, 3, 24, 1.).

798    Святий Дух є «Началом життєвих та справді спасенних дій у кожній частині Тіла» (Пій XII, Енц. « Муstісі Соrроrіs »: DS 3808.). Він різними способами здійснює будування всього Тіла в любові (Пор. Еф. 4,16.): через Боже Слово, «що може збудувати» (Ді. 20,32); через Хрещення, яким Він формує Христове Тіло (Пор. 1 Кор. 12, 13.; через святі таїнства, які дають ріст і оздоровлення Христовим членам; «через благодать, дану апостолам, яка стоїть першою серед дарів» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 7.), через чесноти, які спонукають діяти згідно з добром; врешті через численні особливі ласки (названі «харизмами»), за допомогою яких Він робить вірних «здатними і спроможними прийняти на себе розмаїті діла та обов’язки, які служать відновленню і подальшій розбудові Церкви» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 12; пор. ІІ Ватиканський Собор, Декр. « Apostolicam actuositatem », 3.).

799    Чи то надзвичайні, чи то прості і скромні, – харизми є дарами Святого Духа, які прямо чи посередньо мають церковне призначення, бо вони уділені для будування Церкви, для добра людей і відповідають потребам світу.

800    Харизми треба з вдячністю приймати тим, хто їх отримує, а також усім членам Церкви. Вони справді є надзвичайним багатством благодаті для апостольської живучості і святості всього Христового Тіла; але за тієї умови, що йдеться про дари, які правдиво походять від Святого Духа і використовуються в повній відповідності з автентичними спонуками – цього ж Духа, тобто в любові, яка є істинною мірою харизм (Пор. 1 Кор. 13.).

857    Церква є Апостольською, бо заснована на апостолах, і це – у потрійному значенні:

– вона була і залишається побудованою «на підвалині апостолів» (Еф. 2,20; Од. 21,14), свідків, вибраних і посланих на виконання місії Самим Христом (Пор. Мт. 28, 16-20; Ді. 1, 8; 1 Кор. 9, 1; 15, 7-8; Гал. 1, 1; і т.п.);

– вона зберігає і передає з допомогою Святого Духа, що живе в ній, вчення (Пор. Ді. 2, 42.), святу спадщину, здорові слова, почуті від апостолів (Пор. 2 Тим 1, 13-14.);

– апостоли продовжують навчати, освячувати й керувати нею аж до повернення Христа завдяки своїм спадкоємцям у пастирській місії – тобто колегії єпископів, якій «допомагають священики в єдності з Наступником Петра, Найвищим Пастирем Церкви» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 5.).

«Пастирю вічний, Ти не залишаєш Свого стада, але зберігаєш його через святих апостолів під Твоєю постійною опікою, аби керували ним ті самі керівники, яким Ти доручив пастирську владу як намісникам Свого Сина» (Римський Мисал, Префація апостолів.).

858    Ісус є Посланцем Отця. Отож від початку Своєї діяльності Він «покликав тих, що їх Сам хотів (…). І Він призначив Дванадцятьох, щоб були при Ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Мк. 3, 13-14). Відтоді вони стануть Його «посланими» (це значення грецького слова àπόστολος). У них Ісус прoдoвжує Свою власну місію: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (Iв. 20,21; Пор. Iв. 13, 20; 17, 18.). Таким чином, їхня діяльність – це продовження Його власної місії: «Хто вас приймає, той Мене приймає», – сказав Ісус Дванадцятьом (Мт. 10,40; Пор. Лк. 10, 16.).

859    Ісус залучає їх до Своєї місії, отриманої від Отця: як «не може Син нічого робити від Себе» (Iв. 5,19.30), а отримує все від Отця, Який послав Його, так само й ті, котрих послав Ісус, не можуть нічого чинити без Нього (Пор. Iв. 15, 5.), від Котрого вони отримують мандат і владу на здійснення місії. Отож апостоли Христа знають, що вони призначені Богом як «слуги Нового Завіту» (2 Кор. 3,6), «слуги Божі» (2 Кор. 6,4), «посли замість Христа» (2 Кор. 5,20), «Слуги Христові й завідувачі тайн Божих» (1 Кор. 4,1).

863    Уся Церква є апостольською, оскільки вона перебуває через наступників св. Петра й апостолів у єдності віри й життя зі своїм джерелом. Уся Церква є апостольською, оскільки вона «післана» на цілий світ; усі члени Церкви, хоча й різними способами, беруть участь у цьому посланництві. «…християнське покликання за своєю природою є також покликанням до апостольства». «Апостольством» називається вся «діяльність містичного Тіла», що прямує до «поширення Царства Христового по всій землі» (ІІ Ватиканський Собор, Декр. « Apostolicam actuositatem », 2.).

 

Про Другий Прихід Ісуса Христа, надію Ізраїля і завершальне випробування Церкви на схилі Останніх Днів

668    «На це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати» (Рим. 14,9). Вознесіння Христа на Небо означає участь Його людської природи у Його божественній силі і владі. Ісус Христос є Господь: Він посідає всю владу на небі й на землі. Він «вище від усякого начала, власті, сили й володарства», бо Отець «усе підкорив під Його ноги» (Еф. 1,21-22). Христос є Господом всесвіту (Пор. Еф. 4, 10; 1 Кор. 15, 24. 27-28.) та історії. У Ньому історія людини, як і все творіння, знаходять своє остаточне поєднання під Главою-Христом («рекапітуляцію») (Еф. 1,10), своє трансцендентне завершення.

669    Як Господь, Христос – також Глава Церкви, що є Тілом Його (Пор. Еф. 1, 22.). Вознесений на небо і прославлений, виконавши в повноті Свою місію, Він залишається на землі у Своїй Церкві. Відкуплення стає джерелом влади, яку Христос силою Святого Духа здійснює над Церквою (Пор. Еф. 4, 11-13.), яка є «Царством Христовим, уже таїнственно присутнім» (II Ватикавський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 3.), «зародком і початком Його Царства на землі» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 5.).

670    3 часу Вознесіння Божий задум увійшов у своє сповнення. Ми вже живемо в «останню годину» (1 Iв. 2,18; Пор. 1 Пт. 4, 7.). «Так, отже, вже настали для нас останні часи. Оновлення світу безповоротно установлене І вже тепер, наперед, реальним способом здійснюється: справді, уже на землі Церква визначається правдивою святістю, хоч і недосконалою» (II Ватиканський Собор, Догм, коист. « Lumen gentium », 48.). Царство Христа вже виявляє свою присутність чудесними знаками (Мр. 16, 17-18.), які супроводжують його звіщання Церквою (Мр. 16, 20.).

671    Присутнє вже у Його Церкві, Царство Христа ще, однак, не завершилося «з силою і славою великою» (Лк. 21,27; Пор. Мт. 25,31.) приходом Царя на землю. Царство це зазнає ще нападів злих сил (Пор. 2 Сол. 2, 7.), навіть якщо вони були вже в основі переможені Пасхою Христа. Поки все Йому не буде підкорене (Пор. 1 Кор. 15,28.), поки не «постануть нові небеса та нова земля, на якій перебуває праведність, Церква-прочанка у своїх таїнствах і структурах, які належать до теперішнього віку, носить образ цього минущого світу; вона перебуває серед творінь, які стогнуть від болів народження й очікують об’явлення синів Божих» (II Ватиканський Собор, Доги, конст. « Lumen gentium », 48.). Тому християни моляться, особливо у Євхаристії (Пор. 1 Кор. 11,26.), за прискорення приходу Христа (Пор. 2 Пт. 3, 11-12.), говорячи до Нього: «Прийди, Господи!» (1  Кор,  16,22; Од. 22,17.20).

672    Перед Вознесінням Христос сказав, що ще не прийшов час славного встановлення очікуваного Ізраїлем (Пор. Ді. 1,6-7.) месіанського Царства, яке має принести всім людям, як говорили пророки (Пор. Іс. 11, 1-9.), остаточний порядок справедливості, любові й миру. Теперішній час, говорить Господь, – це час Духа і свідчення (Пор. Ді. 1, 8.), але також час, помітний «утиском» (1 Кор. 7,26) і випробуванням лихом (Пор. Еф. 5, 16.), що не минає Церкви (Пор. 1 Пт. 4, 17.) й розпочинає боротьбу останніх днів (Пор. 1 Iв. 2, 18; 4, 3; 1 Тим. 4, 1.). Це час очікування й чування (Пор. Мт. 25, 1-13; Мр. 13, 33-37.).

673    Після Вознесіння прихід Христа у славі вже близький (Пор. Од. 22, 20.), навіть якщо не наша «справа знати час і пору, що їх Отець призначив у Своїй владі» (Ді. 1,7; Пор. Мр. 13, 32.). Цей есхатологічний кінець може статися кожної хвилини (Пор. Мт. 24, 44; 1 Сол. 5, 2.), навіть якщо він «затриманий» – він І кінцеве випробування, що його випередить (Пор. 2 Сол. 2, 3-12.).

674    Прихід Месії у славі можливий кожної хвилини історії (Пор. Рим. 11,31.) і залежить від того, доки Його визнає «увесь Ізраїль» (Рим. 11,26; Мт. 23,39), на який «засліплення спало частинно» (Рим. 11,25) за «невіру» (Рим. 11,20) в Ісуса. Св. Петро говорить про це юдеям після П’ятидесятниці: «Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті і щоб так прийшли від Господа часи відпочинку і Він прислав призначеного вам Христа Ісуса. Треба було, щоб Його прийняло небо аж до часу відновлення усього, про що Бог споконвіку говорив устами Своїх святих пророків» (Ді. 3,19-21). Св. Павло вторить йому: «Бо коли їхнє відкинення — примирення для світу, то що буде їхнє прийняття, як не життя з мертвих?» (Рим, 11,15). Вхід «повноти їх (юдеїв)» (Рим. 11,12) до месіанського спасіння услід за «повнотою поган» (Рим. 11,25; Пор, Лк. 21, 24.), дасть Божому народові дійти «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4,13), коли «Бог буде усім у всьому» (1 Кор. 15,28).

675    Перед приходом Христа Церква має пройти через останнє випробування, яке захитає віру багатьох віруючих (Пор, Лк. 18, 8; Мт. 24, 12.). Переслідування, яке супроводжує її земну мандрівку (Пор, Лк. 21, 12; Iв. 15, 19-20.), розкриє «таїнство беззаконня» у вигляді псевдорелігії, що принесе людям уявне вирішення їх проблем ціною відступництва від правди. Найбільший релігійний обман – це обман антихриста, тобто обман псевдомесіанізму, коли людина прославляє себе саму замість Бога і Його Месії, який прийшов у тілі (Пор. 2 Сол. 2, 4-12; 1 Сол. 5, 2-3; 2 Iв. 7; 1 Iв. 2, 18.22.).

676    Цей обман з боку антихриста вже виявляється у світі кожного разу, коли хтось задумує сповнити в історії месіанську надію, яка може завершитися лише поза історією через есхатологічний суд: Церква відкидає цю фальсифікацію прийдешнього Царства, навіть у пом’якшеному вигляді, названому міленаризмом (Пор. Конгрегація віровчення, Декрет « De Millenarismo »: DS 3839.), а передовсім під політичною формою світського месіанізму, який «у своїй суті є спотворений» (Пор. Пій XI, Енц. « Divini Redemptoris », що засуджує «фальшивий містицизм» такої «підробки спасіння знедолених»; II Ватиканський Собор, Паст, конст. « Gaudium et spes », 20-21.).

677    Церква увійде в славу Царства Божого тільки через цю останню Пасху, у якій вона піде за Своїм Господом у Його смерті і Його Воскресінні (Пор. Од. 19, 1-9.). Отже, Царство здійсниться не через історичний тріумф Церкви (Пор. Од. 13, 8.), згідно з поступовим розвитком, а через перемогу Бога над кінцевим наступом зла (Пoр. Од. 20, 7-10.), перемогу, .внаслідок якої з неба зійде Його Наречена (Пор. Од. 21, 2-4.). Тріумф Бога у подоланні зла набере форми Страшного Суду (Пор. Од. 20, 12.) після остаточного космічного потрясіння цього минущого світу (Пор. 2 Пт. 3, 12-13.).

678    Услід за пророками (Пор. Дай. 7, 10; Йоіл 3-4; Мал. 3, 19.) та Іваном Хрестителем (Пор. Мт. З, 7-12.) Ісус звіщав у Своїй проповіді Суд останнього дня. Тоді буде виявлена поведінка кожного (Пор. Мр. 12, 38-40.) і таємниці сердець (Лк. 12, 1-3; Ів. З, 20-21; Рим. 2, 16; 1 Кор. 4, 5.). Тоді буде засуджено провинне невірство, яке нехтувало благодать, даровану Богом (Пор, Мт. 11, 20-24; 12, 41-42.). Ставлення стосовно потреб ближнього виявить, чи хтось прийняв чи відкинув благодать і любов Божу (Пор. Мт. 5, 22; 7, 1-5.). Ісус скаже останнього дня: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, – ви Мені зробили» (Мт. 25,40).

679    Христос – Господь життя вічного. Повне право остаточно судити діла і серця людей належить Йому як Відкупителеві світу. Він «придбав» це право Своїм хрестом. Тому Отець «Синові дав суд увесь» (Ів. 5,22; Пор. Ів. 5,27; Мт. 25, 31; Ді. 10,42; 17, 31; 2 Тим. 4, 1.). Однак Син прийшов не судити, а спасти (Ів. 3, 17.) і дати життя, що є в Ньому (Пор. Ів. 5, 26.). Через відкидання благодаті в цьому житті, кожен уже судить себе самого (Пор. Ів. 3, 18; 12,48.), отримує згідно зі своїми ділами (Пор. 1 Кор. 3, 12-15.) і може навіть занапастити себе навіки, відкинувши Духа любові (Пор. Мт. 12, 32; Євр. 6, 4-6; 10, 26-31.).

 

Покликання мирян у Останні Дні

898    «Властиве покликання мирян полягає в тому, щоб шукати Царство Боже через заняття світськими справами, якими вони керують згідно з Божою волею (…). Вони повинні особливим чином висвітлювати й скеровувати всі світські справи, з якими вони тісно пов’язані, так, щоб ці справи виконувалися і розвивалися завжди згідно з Христом і були на славу Творця і Відкупителя» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 31.).

899    Ініціатива світських християн особливо необхідна, коли йдеться про відкривання і відшукування засобів для проникнення в суспільну, політичну, економічну дійсність відповідно до вимог християнської науки і християнського життя. Ці починання є звичайним елементом життя Церкви:

«Вірні, а конкретніше миряни, перебувають на передовій лінії життя Церкви; завдяки їм Церква є життєвою засадою суспільства. Тому вони повинні особливо усвідомлювати дедалі чіткіше не лише свою належність до Церкви, а й те, що вони є Церквою, тобто спільнотою вірних на землі під проводом спільного голови – Римського Архиєрея – і з’єднаних з ним єпископів. Вони є Церквою» (Пій XII, Промова 20 лютого 1946 р.: цитовано Іваном-Павлом II, Іван-Павло II, Апост. зверн. « Christifideles Laici », 9.).

900    Тому що миряни, як усі вірні, покликані Богом до апостольства силою Хрещення і Миропомазання, вони мають обов’язок і право особисто або об’єднавшись у товариства працювати над тим, щоб Божа вістка про спасіння була знана й прийнята всіма людьми і на всій землі. Цей обов’язок дуже нагальний, бо саме через мирян люди можуть почути Євангеліє і пізнати Христа. У церковних спільнотах їхня діяльність настільки необхідна, що без неї апостольство пастирів часто-густо не може бути цілковито успішним (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 33.).

901     «Миряни, силою свого посвячення Христові і помазання Святим Духом, у чудовий спосіб покликані і приготовані до того, щоб зростали в них щедріші плоди Святого Духа. Справді, усі їхні справи, молитви та апостольські починання, їх подружнє і родинне життя, щоденна праця, відпочинок душі і тіла, якщо вони відбуваються в Божому Дусі, чи навіть життєві випробування, якщо переносяться терпляче, – стають «духовними жертвами, приємними Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт. 2,5). І вони у євхаристійній службі приносяться разом із жертвою Тіла Господнього, щоб з усією побожністю стати даром Отцеві. Так миряни, поклоняючись Богові, живучи у святості, посвячують Богові світ» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 34; 10.).

902    Особливим способом батьки беруть участь у місії освячення, «коли ведуть подружнє життя у християнському дусі і дають своїм дітям християнське виховання» (Кодекс канонічного права, кян. 835, §4.).

905    Миряни виконують свою пророчу місію також через євангелізацію, тобто через «проповідування Христа свідченням життя і словом». У мирян «ця євангелізація (…) набирає своєрідного характеру й особливої дієвості з огляду на те, що вона здійснюється у звичайних умовах цього світу» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 35.):

«Такого роду апостольство не полягає лише в самому свідченні життя: правдивий апостол шукає нагоди проповідувати Христа словом – чи то невіруючим (…), чи то вірним» (АА 6; пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 15.).

909    «Окрім того, миряни, об’єднавши свої зусилля, мають нести не? необхідне оздоровлення світським установам й умовам, якщо спонукають до гріха, щоб вони всі були відповідні до правил справедливості і сприяли практикуванню чесноти, а не перешкоджали цьому. Так поступаючи, вони наповнюють людські діла і культуру моральною вартістю» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 36.).

913    «Отже, кожний мирянин силою дарів, які йому були дані, є свідком і водночас живим знаряддям місії самої Церкви «за мірою Христових дарів» (Еф. 4,7)» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 33.

Be the first to comment on "КАТЕХИЗМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО БОЖИЙ НАРОД –ЦЕРКВУ, АПОСТОЛЬСТВО ТА ОСТАННІ ДНІ"

Напишіть відгук